Остання босорканя

Розділ 13 У якому Голота відвідує Татарню — знамениту львівську пам’ятку

Львів. 29 серпня — 31 серпня. 1768 рік. Понеділок-середа

Голота бачив у своєму житті з півтора десятка в’язниць. І всі вони вирізнялись одним — нестерпним смородом, що аж виїдав очі. Смерділи страшні єзуїтські каземати в Кастилії, італійські вежі, де в’язнів морили голодом, селянські стодоли й кременецька катівня знаменитого Яська Болиця. Не було чим дихати у львівських баштах, у Новому замку, Арсеналі, ратуші, у підвалах церков, у застінках багатіїв, монастирських келіях, кам’яних мішках без вікон і дверей. Словом, будь-де, де Голоті довелося сидіти.

У Татарні ще не доводилося. Там тримали найзатятіших і найкривавіших. Свого роду львівських знаменитостей. Як ото Кричевського з-під мурів, що кривим шевським ножем убивав людей темними ночами, фальшивомонетника Грубера, якого проклинало півміста, чи ж благородного й жорстокого розбійника Зебжидовського.

Зв’язаного Голоту вели до Татарні вранішньою Краківською, штурхаючи поміж плечі, троє мовчазних ціпаків. За процесією пильно спостерігали розбуджені міщани, що сонно глипали на бранця. Його доштовхали до Ринку, увіпхнули до ратуші й копняками скотили сходами вниз — до підвалу. Малорадісна мандрівка закінчилася в просторій похмурій кімнаті з величенькою діркою в землі. Ото й була Татарня. Трохи розчарованого таким видом страшної в’язниці Голоту обв’язали мотузком і поволі спустили в темряву. Тільки-но ліценціат торкнувся до вогкої землі, як мотузку шарпнули, вузол розпався й линва пішла нагору. Загрюкали черевики, вогонь зник, Голоту обступила пітьма. І сморід, бо ж куди без нього у в’язниці.

Як не дивно, та до неприємних запахів Голота звикав легко. Куди важче — до темряви. І не тільки він. Ліценціат не раз бачив, як в’язні божеволіли, опинившись у чорноті без єдиного променя світла. Темрява лише за кілька днів перетворювала в’язнів на тремтячих істот. Ламала швидко і незворотно.

Голота й сам боявся. На хвилину заціпенів, задихаючись. Від жаху йому хотілося вити й дертися нагору. Думки скакали, мов дикі кози, і в якісь миті він був у полоні повного безумства, поки нарешті не згадав. Буцегарню в Рагузі й полоненого турка Османа з білими блискучими зубами, який навчив, як не боятися.

«Я — твій товариш, пітьма, ти така ж бранка, як і я», — повторював він знову і знову турецьку мантру Османа, що врешті помер від голоду на гнилій соломі, марячи про рідне Сіде. Голота бурмотів і бурмотів. Липкий холод внизу живота зникав і розчинявся. А коли в’язень розплющив очі, то примирився з темрявою.

А от закликань, як звикнути до сирості, не було. Приємною прохолодою Голота спочатку навіть насолоджувався. То був справжній рай після того страхітливого пекла, що панувало нині у Львові. Та радів хіба першу годину. Далі ставало все холодніше, і скоро Голотині зуби зацокали, як підкови по бруку. Він безперестанку ходив. Щоб зігрітися, махав руками. Дрижав, мерзли руки, а особливо — ноги, якими місив холодну грязюку. Звідусіль постійно крапала крижана вода, нагадуючи історії про те, як не раз і не два з Татарні виносили потопельників, що захлинулися під час повеней.

«Три кроки в один бік — три кроки в інший. Три кроки, три кроки, — повторював він сам собі, зціпивши зуби. — Не зупинятися, тільки не зупинятися».

Лік часу він втратив уже в перші години. «Можливо, кинули помирати голодною смертю», — ця думка поверталася й поверталася до його голови, хоча Голота прекрасно знав: навіть найстрашніших бузувірів Татарні завжди годували раз у день. А це означало, що під землею він аж ніяк не більше доби.

І точно, скоро почулися кроки, бранець примружився — благеньке світло каганця здалося йому яскравим сонцем. За хвилину йому спустили воду і якусь бурду в дерев’яній мисці. Після короткого бенкету він поклав миску й кухоль до невеликого відра, яке тут же пішло нагору. Сторож побрів собі, шаркаючи ногами по підлозі, забираючи світло й радість із собою. В’язень заплющив очі. Треба було знову товаришувати з темрявою…

Час ішов. Їжу приносили вже двічі — два дні у Татарні здалися двома роками. На третій знову з'явилося світло, Голота подивився вгору і побачив, як каганець блимає тінями на змарнілому лиці тюремника.

— Гей, хлопче, який нині день?! — закричав він, хоча охоронець був старим дідом.

Відповіді не отримав. Наглядач мовчки спустив йому вузол з їжею і водою і так само мовчки чекав, поки Голота поїсть і знову причепить відро до гачка, яким закінчувався мотузок.

— Гей, скажи! Христом-Богом молю, хоч який день, — на таке жалюгідне благання сторож також не відповів, бо ж його тут, судячи з усього, і не так молили-просили. Ліценціату нічого не залишалось, як згризти кусень глевкого хліба, цибулину й запити кухлем болотяної води.

— Ну скажи, яка хоч година надворі? Передай моєму товаришеві графу Мнішеку… — крикнув він, однак волати до сторожа було те саме, що до кам’яного стовпа. Той мовчки зібрався й почовгав геть. Голота важко зітхнув і заплющив очі, готуючись до свого ритуалу, коли знов почув кроки. Він прислухався, а вже за кілька митей побачив — світло поверталося.

— Гей, ти забув що? — з надією все ж розговорити тюремника, крикнув Голота.

— Замовкни, заради Бога! — засичали згори. — Кричиш, наче тебе на дибі тягнуть, бовдуре. Чіпляйся за мотузку! — роздратовано зашепотіло голосом Мнішека, і тієї ж миті на голову Голоті впав мотуз. Бранець учепився в нього і, як мавпа, подерся нагору.

— Мнішеку, як я радий тебе бачити… Точніше, чути. Ти мене вкотре рятуєш, — кректав він, учепившись у линву й відштовхуючись від стінок Татарні. Врешті граф вчепився в плечі ліценціата й витяг його на поверхню.

— Надіюся, востаннє. Замовкни і слухай мене, — перервав він Голоту, що вже відкрив рота. — Зараз п’ята ранку. Ми вийдемо з ратуші, тоді нас проведуть до Галицьких воріт, а там чекають коні…

— Доженуть…

— Ні. Вони тебе тільки погодували, наступного разу їжу принесуть аж наступного ранку. Маєш день.

— День?

— Ще трохи їх це затримає, — Мнішек показав на мішок, набитий соломою, і кинув його в яму. — Особливо не приглядатимуться. Усе, замовкли й ходімо геть звідси. У мене дрижаки від цього місця.

Увесь час, поки вони швидко йшли до Галицької брами за людиною в коричневій сутані, Голота крутив головою, як немовля. Бувалий в’язень, він уже не раз відчував те, що нині вирувало в його грудях і заважало дихати. Хотілося кричати, качатися вологою від роси бруківкою, обіймати стіни й гарчати від радості, дивлячись, як встає червоне сонце. Усе його нутро аж дрижало від відчуття свободи.

Коричнева сутана впевнено вела їх містом. Приглядівшись, Голота впізнав у провіднику найкращого меча воєводства — Тишка-Тишкевича. Він провів їх лункими коридорами брами й вивів на площу Бернардинського монастиря, де вже збирались охочі потрапити в місто, з якого Голота з такою радістю тікав. Провідник залишився біля воріт, Мнішек шарпнув Голоту за рукав і зашепотів на вухо.

— Стій. Слухай. Значить так, коні стоять он там, біля першого будинку. У сумах трохи їжі, трохи грошей. На перший час вистачить. Їдемо в гори, а тоді до Валахії. Якщо розділимося, поїдеш Волоською дорогою до Давидова, там зустрінемося…

— Обов’язково, Міхале, але не сьогодні… — кволо відповів Голота.

— Там шинок є… — не слухаючи товариша, вів далі Мнішек. — Якщо що, там чекаємо один одного… Га? — нарешті зупинився граф.

— Залишаємося, Мнішеку.

— Ти при розумі? Хочеш згнити?

— Хочу вбивцю знайти. Не перебивай мене. Я подумав у ямі. Є певні думки. Тим паче, у мене є час — до наступного ранку.

— Які думки? Ти хоч знаєш, чого вартувало тебе витягти? Знаєш, які люди тобі допомагають?

— Здогадуюсь. Передавай Любомирському низький уклін. Але поїхати не можу. А тепер… тепер маю дещо перевірити.

Возний спав, хропучи, наче лісовий кабан. Спав, не роздягаючись, як був — у каптані, шапці, чоботах. Але сон суддівського був оманливим. Лише тінь метнулася перед вікном, як він скочив на ноги, вирвавши звідкілясь пістоля.

— Не стріляй, возний! — Голота виставив руки перед собою. — Я беззбройний!

— Хто такий? — возний обережно запалив свічку й п’яно захихотів. — А-а-а-а, в’язень? Утік? Знову? Спритний малий. Чого треба? — закінчивши хихотіти, різко запитав возний.

— Треба знати про малярів, — проказав Голота.

— Малярів? — заспокоївся той. — Ти ж уже знаєш, що то не самогубства. Навіть людину, що те все вигадала, вивів на чисту воду. Чи ти вже передумав? Не Шлієркамп? — хитро посміхнувся Анчевський. — Якщо так, то сходи повинися. Скажи: вибачте, то я не тому отрути налляв, — загиготів возний.

— Анчевський, не мели дурниць. Нікого я не вбивав. То босорканя. Цехмістер, жадібний сучий син, мав із нею справи. Але щось пішло не так, і вона його вбила.

— Розкажеш цю казку в суді… — возний посунув до крісла, важко сів у нього й поставив на бильце свічку. — Стань сюди, — показав він пістолем, і Голота слухняно перейшов. — Але цікаво, чого ти приперся. Чого хочеш?

— Мені треба знайти вбивцю. А для того треба дізнатися про всі ті смерті малярів…

— Ти диви, який швидкий… — здивувався Анчевський нахабності ліценціата. — А навіщо мені тобі розповідати…

— Бо то босорканя. Якщо вона в місті, то так просто звідси не піде, возний. Убиватиме й далі. Скоро ти просто плаватимеш у чужій крові. Кажуть, ти й сам стикався з цими вбивцями в горах, коли ловив опришків… Якщо це босорка, то тут будуть ріки крові. А як тут будуть ріки крові, то тебе першим назвуть винуватцем цього й викинуть надвір без шеляга в кишені. Як воно буде, сидіти біля Галицьких воріт і просити милостиню на старості років? — глузливо запитав ліценціат.

Возний промовчав. Голота побачив, що влучив у ціль. Анчевський враз перестав насміхатися, нервово стиснув пістоль і почав кусати вуса. Він справді вже думав про все це й до смерті боявся майбутнього, яке нині змалював йому Голота.

— Не хвилюйся, я зупиню її. Тільки допоможи, — гордовито випнув груди Голота.

— Як зупиниш? — хрипко запитав возний.

— Татарня мені трохи мізки вправила, зрозумів дещо…

Возний покрутив головою. Трохи подумав, а тоді важко піднявся й пішов до шафи. За мить кинув ліценціату аркуш паперу.

— Читай. Смерті з твого батька почалися. Минулого року.

Голота жадібно схопив папір і наче в лихоманці почав читати.

— Теодор Войнар. Першого серпня. Останній, — прошепотів Голота самими губами.

— Можеш читати, але… — встиг вимовити возний і тут же впав із крісла мішком. Із-за крісла вийшов Мнішек. У руках він тримав дрючка, яким тільки-но гепнув по голові возного.

— А далі що? — розгублено спитав він, дивлячись на підлогу, де лежав суддівський.

— Замкнемо возного для початку.