Остання босорканя

Розділ 23 У якому босорканя готується вбивати, а Голота згадує уроки флорентійського фехтування

Львів. З вересня. 1768 рік. Субота

— Я не знаю, хто ти і що ти, але давай поговоримо! — Голота виставив руки вперед і ходив кімнатою колами, постійно перетікаючи з місця на місце.

«Бути немов вода. Немов вода. Немов потік».

Саме так учив колись молодого ліценціата болонський майстер фехтування, з яким вони ретельно відпрацьовували будь-які несподіванки, які могли чигати на дуелянта. Ну, майже всі. Адже нині у Голоти було непереборне враження, що всі штуки флорентійської школи допомагають як мертвому припарки. Старий Арнульфо не розповів, як діяти, коли стоїш беззбройним проти противника в дивному балахоні, що літає дахами, з дивною маскою замість обличчя й довгим кинджалом, що ходить між пальцями, як живий. Голота, лоба якого від напруги заливав піт, намагався знайти хоч якийсь вихід, та чи не вперше в житті все вказувало на те, що це таки безвихідь. Як міг, він не показував свого холодного жаху, прикриваючи його беззмістовним базіканням.

— Гей, гей, гей. Стій-но, стій, друже! Може, досить убивати для цього Ірода? Йому залило очі владою й грішми. Він хоче зжерти все, на що дивиться. Але ж завжди можна домовитися. Скільки він тобі платить? Я дам утричі, уп’ятеро більше. Зніми маску, давай поговоримо.

Босорканя не відповіла, а позаду хрипко засміялися. Любомирський аж плямкав товстими губами — так його веселила ця сцена. Вистава, яку він створив і тепер роздивлявся з першого ряду, подобалася йому все більше.

— Чудова розв’язка. Просто чудова. Але не трудися, Голото. Твоя балаканина не поможе, — насмішкувато кинув князь, якого неймовірно забавляла гра кішки з мишею. — Чи ти ще не зрозумів, хто перед тобою? Це босорканя. А ти ж сам правильно сказав: босорканя вбиває, бо така її природа. Я довго думав, чому вона мені служить. І ти лише підтвердив те, про що я й сам здогадувався. Їй не потрібні гроші чи влада, чи слава. Ця гірська відьма чи єретичка з секти убивць, чи що воно таке насправді, служить мені з однієї причини — бо я завертів криваву віхолу, а вона тією віхолою живе. Це вона використовує мене, розумника й щасливчика Любомирського, насправді це вона організовує всю цю криваву бучу. Бо така босорканя, що є темрявою, живе в темряві й живиться темрявою. Але нехай. У нас із нею одна дорога. Я дам їй усе, що вона попросить. Чого-чого, а хаосу в цій частині світу в наступні роки буде вдоста. І ще одне, Голото, — Любомирський вищирився й продовжив із театральним пафосом: — Ти обманюєшся ще в одному. Говориш про маску. То не маска. То лице босоркані. А її очі, її душа — вони чорні, як безодня, з якої вона прийшла.

На останніх словах князя босорканя змахнула своїм довгим плащем. Голота відсахнувся, відстрибнув у закуток. Руки його шарили стіною, шукаючи, чим захиститися. Очима він проводжав кинджал відьми, що описував навколо нього чудернацькі кола, півкола та криві. Лезо пурхало в руках, наче справді живе, переливаючись від одного пальця до іншого, як ртуть. Та несподівано ці рухи припинилися. Лезо застигло. Скрипнули двері, хтось зайшов.

— Син Кшиштофа, — почувся тихий жіночий голос, що не говорив — співав, монотонно й тужно. — У монастирі у божих наречених рожденний. У ніч, коли буря бушувала, дерева з корінням виривала, гілки ламала та відривала. Той дощ сльози омив, той вітер тугу розвіяв… — Босорканя, завмерши, слухала, нахиливши голову. Голота ж примружився й несподівано побачив Сташку. Вона стояла поблизу напіввідчинених дверей і не своїм глухим голосом говорила всі ці дивні слова. — Блискавиця шлях осяяла, а грім печатки наклав… І сон зморив, — продовжувала Сташка, яка розкачувалася то вправо, то вліво.

Любомирський ошелешено мовчав, Голота завмер. Босорканя невідривно дивилася на знахарку своїми застиглими очима. Знахарка знову заспівала-зашелестіла дивним голосом, що нагадував то гул вітру на високій могилі, то шелест листя.

— Сон зморив… Сон…

А на Осіянській Горі на Святій Землі, там церква стояла, а в ній Божа Мати спала.

Приснився їй сон: що Ісуса Христа на муки брали, до хреста руки прибивали, терням увінчали, кров розливали, християнам пити давали.

Взяла Божа Мати Ісусика під праву ручку, принесла на всю нічку.

А із всевишньої на утренню, з утренні на вечірню, з вечірньої на право-вечірню, з право-вечірні на казнь, з казні на Чорне Море.

На Чорному Морі камінь лежить, а на камені церква стоїть, а в ній престол.

На престолі Ісус Христос лежить і книжечку читає, і до християн промовляє: не бійтеся моєї муки, візьміть хреста в руки, кажіть малому, старому, сліпому, глухому.

Хто цю молитву буде знати, того буде Господь Бог рятувати, той не буде на вогні погоряти, не буде на воді потопати, не буде звір поїдати, не буде без сповіді й секременту наглою смертю помирати.

Як на древі лист обпадає, так Господь милостивий усі гріхи прощає.

Гріхи прощає, — повторила Сташка й різко стихла, широко розплющивши очі й простягнувши руки в сторони.

Вона замовкла, і кімнатою розлилася тиша. З кожною миттю вона ставала все гучнішою, поки нарешті не розірвалася в Голотиній голові з дзенькотом і брязкотом. Він закліпав очима й подивився на босорканю, що також непорушно дивилася на знахарку. Ніж зник із руки відьми, несподівано вона швидко розвернулася, підійшла до Голоти. Це вже не були ігри кішки з мишкою, як хвилину тому. Ліценціат зрозумів, що його йдуть убивати та зробити нічого не зміг. Хіба що слабо відсахнутися, коли відьма наблизилася. Марно. Вона схопила його за горло, підняла, наблизивши своє страшне обличчя майже впритул. Так близько, що Голота відчув її важке гаряче дихання. Відьма пильно вглядалася в його очі, і Голота несподівано побачив — очі босорки зовсім не чорні, як казав Любомирський. Вони були пронизливо блакитні й нагадували воду гірського озера. Раптом пальці, що давили Голотину горлянку, розслабилися. Він вислизнув із рук відьми, упав на коліно, хриплячи і вдихаючи повітря. Тишу розірвав владний окрик Любомирського:

— Досить слухати нісенітниці! Годі гратися! Убий! — магнат різко встав, даючи зрозуміти, що все закінчилося. Він збирався завершувати балаган. З обличчя князя зникла посмішка — він наситився виставою й хотів іти. Любомирський потягся було до заповіту Вишневецького, що й досі лежав на столі, коли на півдорозі його рука зупинилася. Своїм знаменитим шостим чуттям, про яке говорили, що саме воно допомогло Любомирському зібрати найбільше в історії Речі Посполитої багатство, він відчув: щось не так. Князь швидко підняв голову й зіткнувся з поглядом відьми.

Несподівано все велике огрядне тіло Любомирського охопило тремтіння. Відьма дивилася на магната, не роблячи жодного руху, та жах заповзав у кожну пору його шкіри. А тоді маска ожила. Очі заблищали, червоні губи скривилися. Довгий ніс, що нагадував воронячий дзьоб, вдихнув повітря. Відьма повернулася до Голоти, тоді подивилася на заповіт, папери і знову підняла своє обличчя на магната. Князь відчув, як десь глибоко в череві народилася пустота, в яку засмоктувало його всього. Він знав цей погляд. Погляд, що немов оживав, а тоді знов завмирав, застигаючи маскою. Він знав, що ставалося потім. Після нього люди помирали — у муках або швидко, захлинаючись кров’ю або просто падаючи з білим обличчям ниць. Рука Любомирського, що зависла в повітрі, безсильно впала. Він щось прочитав у незворушних страшних очах босоркані, і лице його перекосилося. Князь пересилив себе — рвучко витяг шухляду столу. Тремтячими руками взяв звідти пістоля й підняв його, тримаючи обіруч.

— Ти, ти! — вирячив очі Любомирський, відступивши на крок. — Не підходь. Тобі заплатили більше? Хто?!

Чорний плащ босоркані зашелестів, її рука лягла на кинджал, що висів на поясі почвари.

— Заспокойтеся, Любомирський! Не робіть різких рухів! — крикнула Сташка застережливо.

— Це ви? Ви?! — закричав магнат до Статки, не зводячи переляканих очей із відьми. Губи його тремтіли, кутики рота сіпалися. — Я знав, вашій триклятій сімейці не можна вірити. Клята диявольська родина! — Голота здивовано дивився то на Любомирського, то на Сташку, то на босорканю. Він і досі був у тумані, і йому здавалося, що все це — плід його уяви.

— Та заспокойтеся ви вже! Нікому не вигідна ваша смерть… — заспокійливо підняла руки знахарка.

— То ви тепер так на все це дивитеся, так?! Не вигідна?! — не слухав її князь, просто фонтанував словами, адже ще ніколи він не бачив свою смерть так близько, як тепер. — То вас для цього направили сюди? Басаврюк? Щоб ви дивилися? Як мене? Вбивають? — Голота отетеріло покрутив головою, проганяючи оману. Лише тепер він остаточно зрозумів, до кого це говорить Любомирський. Він подивився на знахарку, яка, щоправда, нині мало була схожа на саму себе.

— Заспокойтеся! Ви, істерик. Ви тільки-но зробили те, що не можна було робити в будь-якому разі — розкрили мене. Ви втратили всю свою капіталізацію для компанії буквально за хвилину, — спокійно проговорила Сташка.

— А, байдуже! Мені байдуже до ваших дурнуватих вигадок, ваших планів і пекельних справ. Плювати мені на вас і на вашу родину. У мене своя гра!

— Ваша гра — ніщо, — скривила свої красиві татарські губи Сташка. — Вона може закінчитися будь-якої миті. Наприклад, зараз, якщо далі робитимете дурниці. І піде на той світ разом із вами. Наша — буде завжди, як була сотні років до цієї миті. І забудемо про слова. Думайте про себе. Думайте про те, що все це з вашої ж вини. Ви вирішили порушити домовленості.

— Я вам не вірю. Це ви зараз сказали щось цій потворі. Це ви її обплутали якимись чарами. Це вона тепер хоче мене вбити! Усі наші домовленості розірвано, ти, мала проклята сучко! — аж захлинався від переляку князь.

— Із вас вийшов не дуже добрий союзник, княже. Нерозумний. Ви надумали обманути нас, а це не надто розумна думка. І навіть якщо ви виживете тепер, а шансів, треба сказати, небагато, то ваша жадібність врешті зведе вас із розуму. Ви потроху втрачатимете все, всі ваші гроші, безмежні володіння, вашу пиху, вашу гордість. Але… Це більше не моя справа. Виплутуйтесь, як хочете, ваша світлість. Буде цікаво подивитися на щасливця Любомирського в такій непростій ситуації.

Увесь цей дивний діалог Голота слухав, не вірячи своїм вухам. Дивно, та він зацікавив і босорканю. Вона завмерла, уважно слухаючи, і ворухнулася лише тоді, як Сташка склала руки на грудях і замовкла. Під ошелешеним поглядом Голоти почвара витягла й підняла кинджала лезом догори, вказавши ним на Любомирського. Гра змінилася. Тепер могутній князь став мишею.

Стояла мертва тиша. Князь обіруч тримав стріливо. Та пістоль був важкий, а князь — немолодий. Дуло тремтіло, і було очевидно — Любомирський не зможе втримати пістоля. Знав це і він, а тому заплющив очі й натиснув на гачок. Бахнув постріл, що оглушив усіх. Кімнату заполонив дим. Коли він розвіявся, босорканя стояла на тому ж місці незворушно. Руки Любомирського надто тряслися, тож куля вп’ялася в шафу, позаду босоркані, відбивши добрячий шматок дерева. Доля, яка все життя була союзницею, явно зрадила щасливого досі князя. Пополотнівши, він кинув розрядженого пістоля і схопив величезного канделябра, яким зібрався захищатися. Лице магната, завжди пихате, тепер посіріло, його зсудомило й перекосило. Повновладний господар усього, на що дивилися його очі, майстер інтриг, гросмейстер політики несподівано зрозумів: зараз його заріжуть, як вола.

— Пане!

Гучно грюкнувши, розчинилися двері. З божбою й прокляттями в кімнату ввірвались охоронці Любомирського. Першим ішов пихатий Тишко-Тишкевич — найкращий меч воєводства відразу отримав від босоркані ножем у горло й упав, запатравши ногами по підлозі. Та вірний слуга виграв час — князь моментально отямився й кинувся до дверей, швиргонувши в портьєру, біля якої стояла босорканя, канделябром. Портьєра миттю спалахнула, майже відразу загорілася висока шафа та полиці з книжками. Задзвенів метал — це відьма відбила відчайдушний удар шаблі другого гайдука, який наступної миті впав, харкаючи кров’ю. Інші ризикувати не стали — висипали в коридор. Відьма метнулася за ними, однак відразу застрибнула назад — почулися залпи з рушниць і пістолів. Вірні гайдуки прикривали князя, який, голосно тупочучи, тікав сходами вниз. Босорканя завмерла на секунду, а тоді прожогом кинулась у вікно і зникла. Було очевидно, що так просто Любомирський не втече. І справді, зараз же десь там, унизу, почулися крики поранених і помираючих, дзенькіт шабель і постріли.

Події розгорталися так швидко, що Голота, який усе ж схопив якусь деревину, щоб мати чим відбиватися, не встиг зробити й кількох рухів. Оглянувшись, він побачив, що в кімнаті, крім нього й Сташки, нікого немає — лише два тіла лежали на підлозі з розрізаними горлянками.

— Дивина, та розповіді про удачу князя таки виявилися правдою. «Fortuna caeca est»[17], — здивовано проговорила незворушна Сташка. — На диво, удачливий курв’ячий син. Однак справи з ним мати не можна. Ти бачив, як він дивно кривив губи? Думаю, скоро князя остаточно забере Ата, богиня безумства… — знахарка закашлялася — кімнату заполонив дим, а полум’я, що швидко проковтнуло портьєри, охопило книжки й письмовий стіл князя. — Треба йти, Голото.

— Хто ти? — Голота пильно подивився на коханку, яка видалася йому зовсім не знайомою. Сільська неграмотна знахарка ніколи не говорила латиною, не згадувала давньогрецьких богинь і навіть дивилась якось інакше.

— Не зараз. Треба йти! — відрізала дівчина. — І швидше, бо згоримо. Богусю, — додала вона ніжно своїм звичайним голосом. Голота, обвівши поглядом палаючу кімнату, слухняно посунув до дверей. Перед тим, як вийти, він зупинився й кинув погляд на стіл. На ньому яскраво палахкотів тестамент князя Вишневецького.