Остання босорканя

Розділ 22 У якому розкривають карти

Львів. 3 вересня. 1768 рік. Субота

Після безнадійного ніщо настала… просто темінь. Темрява перетворилася на сутінки. Голота покліпав очима, призвичаюючись, і потер затерплі руки. За мить він почав розрізняти деталі, а головне — вгледів світло. Ліценціат, який досі відчував у роті смак старої, запиленої, не надто ароматної мішковини, з радістю вдихнув повітря, піднявся на ліктях і сів. Сторожко обернувся, оглядаючи напівтемне приміщення, і лише цього разу зміг розгледіти чоловіка, що сидів за великим столом, освітленим тьмяним вогнем канделябра. Обличчя незнайомця тонуло в темряві, і видно було лише руку з дебелими пальцями, що барабанила по столу. Ледь не на кожному з них виблискувало по масивному персню. Надто очевидна прикмета, щоб Голота забарився похвалитися своєю спостережливістю.

— Ви могли б запросити. На гостини до князя Любомирського всі йдуть із радістю. Особливо, якщо буде та ваша труба з вином.

Якийсь час стояла тиша, врешті людина посунулася, й вогонь освітив її важке масивне обличчя. Швидким рухом Любомирський запалив люльку й посунув канделябр на столі ближче до Голоти.

— Сідайте, он крісло, — кивнув він убік. — Ні, пане Богуславе, вина не буде. Міщани тоді вижерли все угорське. Головна проблема людей у Речі Посполитій, пане Богуславе, — то жадібність. Вони не вміють вчасно зупинятися, поки не заберуть усе.

— Ви це про себе? — іронічно підняв брову Голота.

— І про себе також, — спокійно погодився, пихнувши люлькою, Любомирський. — Я, якщо ви помітили, кров і плоть Речі Посполитої. Її стовп, можна сказати. Але я забув привітати вас, пане Голото. Чи пане Корибутовичу? Або ж ваша світлість пане Вишневецький? Ви знайшли те, що шукало багато людей. Шукало багато, але пощастило вам. Хоча ви й мали перевагу.

— Мене зроду ніхто не називав Вишневецьким, пане Любомирський. Давайте й не починати. Я Голота, — крекочучи, ліценціат заліз у крісло.

— Чого ж? Ви стидаєтесь ваших вельможних предків? — знову вколов магнат.

— Просто я не маю до них жодного відношення, — Голота вже встиг заспокоїтися й задер голову, роздивляючись усе навколо.

— О, так ви живете з трагічною позою, Голото? Мандрівний принц-вигнанець? Видно, видно, що ви росли у своєї тітки-поетеси. Від неї взяли трохи акторської патетики й надриву. Я, знаєте, також люблю театр і бачу, що ви мастак грати пафосні ролі. Я таких, зізнаюсь, не надто люблю й називаю кривляками.

— О, то ви любите театр? — криво посміхнувся Голота. — Мабуть, оті англійські вистави, де в фіналі купа мертвяків, а головний герой схибнувся?

— Поважаю Шекспіра, у молодості навіть хотів його перевершити, — погодився Любомирський, хитнувши важкою головою.

— Не маю нічого проти трагедій. Але мені завжди ближче були комедії, я, знаєте, прихильник Мольєра.

— Безперечно. Французи — то королі кривлянь, вам мало це бути до вподоби, — скривив губи Любомирський. — Однак нинішню нашу виставу важко назвати комічною, пане Вишневецький.

— Завдяки вам, пане Любомирський. Це все ваших рук справа. Якщо я правильно все розумію, — нахилив голову Голота.

— Завдяки мені, — легко погодився князь. — Як я вже й казав, у молодості я хотів перевершити Шекспіра. Але згодом зрозумів: Шекспір — то просто писака, хоч і з яскравим талантом відчувати прекрасне. Я ж куди вище за нього.

— То ось ви які, — іронічно нахилився Голота до князя, ніби бажаючи його розгледіти краще.

— Так-так. Не дивуйтеся, пане Богуславе, я не просто хвалюся. Просто знаю: вмію розігрувати вистави з живими людьми. І, повірте, це куди більш захопливо. Трагедії нашого повсякденного життя дадуть фору всім тим п’єскам, навіть хай і великих творців. Наприклад, остання, учасниками якої є ми. Її я назвав — Пекло в пеклі. Добре ж, га?

— Просто геніально.

— Антураж — прекрасний. Давнє місто. Пекельна спека. Загадкові смерті. Моторошний убивця, — не слухав його магнат, — Від мене вимагалося лише трохи палітри. Більше відтінків жаху.

— Навіщо? Лише заради театрального шику?

— Ну що ви, звичайно ж, ні, — дружньо усміхнувся Любомирський. — Це лише одна грань. Один зубчик колеса. Але питання «навіщо» і мене давно мучить. Навіщо це все? Усе наше дріботіння по цій землі? Га, Голото? Філософи розбивають собі голови, покладаючи життя, аби відповісти на ці питання. І я мучився, та відчув одного дня, що це смішно і по-дурному. Бо рух і є життя. Жадібність — і є життя. Ненажерливість — життя в квадраті. І лише ти врешті-решт маєш для себе вирішити: сидіти з вудкою на березі й чекати смерті або ж наплювати на стару з косою й до самого кінця грати й вигравати, гребти і загрібати.

— То ви граєте? Розмальовуєте своє життя чужою кров’ю?

— Усі грають. Особливо ви, мій друже. Якби ви не грали, то вас би тут не було.

— У що ж ви граєте нині? Яка вона, ваша п’єса про Пекло?

— О, ви нетерплячі, мій друже. П’єса про Пекло — лише частина іншої гри. Моєї найулюбленішої — політики. Спробуйте колись пограти в політику, це цікаво. Хоча поки це не про вас. Ви надто баский, як той молодий кінь. Можливо, тому не можете обернутися навколо себе й угледітися пильно в те, що відбувається нині перед самим вашим носом…

— І що відбувається?

— Руйнація. Скоро все, до чого ми звикли, до чого звикли наші батьки й батьки наших батьків, перетвориться на руїни. Башта Речі Посполитої тріщить і розпадається на шматки. Скоро вона з гуркотом завалиться. І задача в усіх буде одна — вижити під уламками. Але це для дурнів. Виживати. Для тих, хто вміє грати, — це шанс. Шанс отримати більше, шанс отримати все. Усе, що треба мені, — зайняти гідне місце в новій башті. А для того, щоб посісти це місце, мені потрібно небагато — влада і гроші.

— Ви вважаєте себе недостатньо впливовим?

— Впливовості ніколи не буває достатньо.

— І що вам потрібно, щоб зміцнити ваш вплив?

— Небагато. Нині — Львів, — просто сказав Любомирський.

— І все?

— Цього буде достатньо. Маючи у своїй кишені Левове місто, я впливатиму на всі нові території австрійської імперії. Так-так, не дивуйтесь. Мине зовсім мало часу — і тут буде Австрія, мій друже.

— То Польщу вже поділили?

— Без сумніву.

— Он як?

— Просто знають про це одиниці. А можуть використати собі на користь лише такі, як я.

— То вам потрібно було стати господарем Львова?

— Абсолютним і повновладним.

— І… для цього вам… було потрібно послабити його, — здогадався Голота. — Ви купили магістрат, і вам були не потрібні цехи.

— їх надто багато, — скривився князь. — Дрібнота, що плутається поміж ногами. Відрижка минулого. їх потрібно було прибрати. Вони заважають.

— І для початку ви вирішили натравити цеховиків-малярів на вільних майстрів?

— Це був перший крок. Цехмістер був ідеальним знаряддям — тупий і жадібний. Він радо погодився, що треба виганяти з міста партачів, своїх конкурентів. І сам запропонував їх залякати. Дурень не розумів, що після партачів легко прибрати зі сцени всіх тих його цеховиків. Бидло, що ходить строєм, пиячить і ремиґає свої пісні на свята. А тоді знесло б і його самого.

— Це він знайшов убивцю?

— Його батько пас отари на полонинах. Знався з сектою босорок. Він привів останню з тих, що вижили. На свою ж погибель. Він не знав, що гроші магнатів прихиляють до себе навіть моторошних пекельних створінь, — страхітливо засміявся вельможа.

— Та ж цехи і так на ладан дихають, — перервав Голота. — І втрачають вплив із кожним днем… Навіщо вам їх прибирати?

— Здихатимуть вони ще кілька десятків років, мене це не влаштовує. Мені потрібно прибрати їх негайно. Їхні місця повинні зайняти мої фабрики!

— Зрозуміло. То заради цього оті вбивства й залякування?

— Заради цього.

— А Гусак?

— Саме Гусак колись розповів мені про вашого батька. Розповів, як його малим прислали до Кшиштофа. Як він писав доноси Вишневецьким, які не втрачали надії повернути спадкоємця до родини. Спочатку шпигував для вашого діда, а тоді для бабці, що стала черницею в домініканок. Він продав таємниці Вишневецьких мені. Хороший слуга, але зрештою він продав і мене. Щоправда, на цьому він закінчив…

— Ви вбили свого слугу, як убили мого батька? — раптом запитав Голота.

— Ні, не Кшиштофа, — заперечив князь. — Навіщо мені вбивати вашого батька? Я хотів із ним товаришувати. Мені потрібен був князь Вишневецький союзником, а не мертвий.

— І?

— Саме тому ви тоді сіли до Доротки.

— Я?!

— Так. Шантаж часто недооцінюють. Мені потрібен був гарний козир, тож я шепнув бургомістру, і вас запроторили до тюрми.

— До гидкої ями, з пацюками. І без світла, — згадав Голота.

— Але ж ви порушили мої плани, — схилив голову князь. — Утекли звідти. Та ще й так нахабно… Мій задум довелося відкласти. Мені нічого було запропонувати Кшиштофу. Тож я просто спостерігав.

— І врешті вбив.

— Та на Бога, ні! Ні! Мені не треба було вбивати вашого батька, ви маєте це розуміти. Він мені був потрібен, як потрібні тепер ви. Але він дурно помер, потонув, якраз коли міг зробити дуже багато. А ще залишив оті загадки. Химерні малюнки. Вони чекали на вас, адже попри весь свій розум та хитрість Гусак не міг зрозуміти таємницю отого його колеса. Ніхто не вмів розгадувати химерні загадки Кшиштофа. Крім вас.

— Тож я не випадково зустрів Гусака, коли повернувся, — здогадався Голота.

— Так, ваш старий товариш.

— Мерзота.

— Це вже як подивитись. Є така порода людей, які прагнуть мати господаря. Гусак — із таких.

— Бажання мати господаря врешті зіграло з ним злий жарт.

— Ні, то все бажання зрадити. Виказати наш невеликий секрет трохи раніше, ніж це було потрібно. Як ви розумієте, мені дуже було потрібно те, що сховав ваш батько. З різних причин. Про які ви можете здогадуватись.

— Гадки не маю ні про що. Я ж так і не роздивився, що там було.

— То ви що, досі не зрозуміли? — здивувався магнат, а Голота заперечно похитав головою. — Дивно, я думав, усе на поверхні. Дивіться самі.

Любомирський витяг із шухляди й протягнув до Голоти цупкий, трохи скручений аркуш, увесь забитий латиною. Починався він традиційно.

— Це ж заповіт, — досі не розуміючи, підняв голову Голота.

— Так, — терпляче пояснив Любомирський. — Вашого діда, сенатора і князя. Який він написав за два тижні до смерті. Ним він визнає спадкоємцями всієї своєї маєтності вашого батька — єдиного свого сина Кшиштофа і його сина Богуслава, тобто вас. Старий насамкінець життя зрозумів, що його сварка з нащадком підписала смертний вирок усьому родові Вишневецьких. Тож намагався виправити помилку. Цим тестаментом він визнав львівського маляра і його законних дітей спадкоємцями…

— Але?

— Але було пізно. Новий тестамент нікому не був вигідний. Вишневеччина перейшла його брату, а тоді її розібрали між собою чоловіки дочок останнього Вишневецького. Усі ті Мнішеки, Замойські, Радзівіли, які лиш чекали, коли вже багатенькі родичі повиздихають. Та тепер усе доведеться віддавати. Або ж робити те, що я їм скажу. Саме тому я їх сюди всіх зібрав.

— То ось для чого те магнатське збіговисько…

— Так. Маючи оце, я їх зламаю. Точніше, ми вдвох їх зламаємо. Удвох ми станемо могутнішими за будь-кого, включаючи й короля.

— Короля? Можливо, ви й на трон зазіхнете?

— Усе можливо, — посміхнувся Любомирський у вуса.

— А мені ви залишаєте місце молодшого партнера? Вашого вбогого клієнта, попихача?

— Нісенітниця. Молодші рано чи пізно займають місце старших. Рано чи пізно, запам’ятайте це.

— І ви справді вважаєте, що я стану партнером убивці мого батька?

— Не вбивав я нікого. Це просто фатум, який грає нашими життями.

— Але його вбила босорканя.

— Ні. Не думаю. Не знаю. Можливо, — врешті зізнався Любомирський. — Ніхто не знає, чому вона це робить… Як ніхто насправді не знає, чому вона корилася цехмістру, а нині кориться мені…

— Я знаю… Тому що ви створюєте хаос. А босорканя живиться ним…

— Не будемо розгадувати містичні загадки, Голото. Краще подумайте над моєю пропозицією. Якщо ви справді мисляча прогресивна людина, то розумієте перспективи.

— Розумію. Князь Вишневецький і князь Любомирський — володарі Галичини, яка має відійти до Австрії. Багаті й могутні. Володарі краю. Точніше володар один, багатий і могутній теж, а хтось так, маріонетка.

— Маріонетка? Знову-таки — можливо. Але ж краще бути князем-маріонеткою, ніж мертвим волоцюгою, — сплів пальці Любомирський, втрачаючи терпіння.

— Ви серйозно чекаєте, що я погоджусь?

— Хм, знаючи, що ви не дурний хлопчина, я не очікував категоричної відповіді. Особливо категоричної відмови. Думав, ви хоч зробите вигляд, що погоджуєтесь. Щоб відступити й подумати, що робити далі. Оціните шанси і зрозумієте, що це єдиний можливий вихід. Вихід живим із цієї ситуації. Мені нині вигідна будь-яка ваша позитивна відповідь. Навіть якщо вона буде брехнею. Ви зрозумієте її вигоди згодом.

— Бо мати за спиною Вишневеччину — то добрий козир?

Любомирський не став відповідати, а просто повільно відкинувся в кріслі.

— Інколи я дію не так, як від мене чекають, — Голота й собі зціпив пальці в замок. — Точніше, я завжди дію не так, як від мене чекають… І саме тому… я відмовляюсь…

Запала довга мовчанка. Любомирський дивився на Голоту, не моргаючи. А тоді його губи розкрилися в хижій посмішці:

— Не думайте, що ви настільки мені потрібні. Врешті-решт цей тестамент — гарний козир і без вас. Але… Ви мене таки здивували. Обрати жалюгідну смерть замість багатства й життя. Сильно. Оригінально. Але я поважаю ваш вибір. Прощавайте.

Любомирський знову відкинувся на спинку. Натомість почувся гучний шелест, ніби кілька десятків крил забили водночас. Через вікно на підвіконня чорним згустком влетіла босорканя і тут же нечутно зістрибнула вниз.