Остання босорканя

Розділ 26 У якому злива заливає місто, а очі пітьма

Львів. 4 вересня. 1768 рік. Неділя

Двері до старої Гамстової кам’яниці були прочинені. Вони вели до темного прохолодного коридору. З вереском ним пробігла молодиця, тоді ще одна, що кричала, закриваючи рукою очі, а тоді ще, і ще. У маленькій кімнаті на вбогому ліжку лежала власниця борделю. Пані Гамст важко дихала, її корчило й кидало по ліжку, як дивну ляльку. Обличчя її, зморшкувате й худе, ще більш загострилося й зів’яло, підкресливши різкі риси й довгого носа. Вона закричала. Щоправда, криком це назвати було важко. З горла пані Гамст виривався низький протяжний рев, що змушував тетеріти від жаху. Крик лунав будинком, відбиваючись від його стін страшними стогонами.

— Testimonia-a-a-a! de corde! enim exeunt cogitationes!!! malae homicidia adulteria fornicationes furta! falsa testimonia blasphemia!!!

Слова, що повторювалися знову й знову, змушували дівок, що збилися докупи внизу, у вітальні, тихо пищати від жаху. Гучне ревіння з силою випростало жінку. Вона аж сіла на ліжку, а тоді знов упала без сил, вигнувшись дугою й важко дихаючи.

Несподівано у вікно вдарило вітром. Ще один такий подих відчинив його навстіж, дзенькнуло розбите скло. Стара втупила свій погляд надвір. Небо було в чорних хмарах, що бігли, як скажений табун диких коней. Через них лиш де-не-де проривалися промені сонця — вісники пекла, яке ще панувало на вулицях. Вітер починав потроху завивати, і Гамст подивилась у вікно з марною надією вгледіти пасма синіх гір. Однак там були лише червоні черепичні дахи. Дорогою носило купи сміття, забиваючи піском очі випадкових перехожих, а тоді вихором піднімаючи його все вище й кидаючи жменями у вікна. Врешті вітер завмер, хмари зупинились і нависли над містом чорнильною пеленою. Повільно, крапкою тягучої смоли, на підвіконня впала перша краплина. У неочікуваній тиші вона гучно ляснула по підвіконню, і в ту саму мить кімната провалилася в темряву — відчинене вікно затулив чорний силует. Босоркань у своїй жахливій масці з блакитними очима завмер на підвіконні. Стара повернула до нього голову. Її обличчя, пошматоване гримасою болю і страху, розгладилося. Губи Гамстової скривилися в посмішці:

— Ти прийшов, — поскреготіла відьма, важко виштовхуючи слова. — І прийшов час. Прийшов час збирати врожай, і очі твої по вінця заллє пітьма.

Вона протягла руку й довго протяжно завила. Цього разу це був не низький, а пронизливий тонкий крик. Крик дівчини, що йшов із нутра старезної жінки, гвинтом увійшов у голову учня босоркані. Він широко розплющив очі. Ще мить тому блакитні вони марніли, а тоді стали чорними, як ніч. Крик обірвався раптово. Сонце, що дивом пробилося крізь хмару, осяяло кімнату востаннє. Босоркань зник. Замість пані Гамст, власниці борделю на Жовківській, лежала суха, немов паперова, оболонка, що віддалено нагадувала силует людини. Обережно війнув вітер, і все, що залишилося від старої босоркані, розсипалося на порох. Із тріскотом розірвавши небо, ударив грім, і сірою пеленою на місто впала злива.