Остання босорканя

Розділ 3 У якому згадують старі часи й жаліються на нові

Львів. 23 серпня. 1768 рік. Вівторок

Із переліску, що відділяв Галицьке передмістя Львова від навколишніх сіл, виїхала невелика процесія. Навколо воза із залізною кліткою тряслися на конях четверо втомлених верхових. На кожній ямі нерівного шляху клітка підскакувала, і люди, що сиділи в ній, мали міцно триматися за залізні прути, щоб не вдаритись об ґрати.

За хвилину віз порівнявся з каретою, яка неспішно їхала тією ж дорогою. Екіпаж тягли двоє коней, ще один біг поруч, а на козлах, пускаючи кільця з трубки, сидів сивий велетень Мірек, вихователь та слуга молодого графа Мнішека. Сам молодий вельможа ліниво грав у штос із Голотою. Останній підняв голову й так завмер із бубновим валетом у руці, напружено вглядаючись в обличчя чотирьох людей, що змучено дивилися на нього з клітки. Довговусі, вони просовували руки крізь решітку й торкалися скоцюбленими долонями трави, жадібно підставляли обличчя під вітер. Не потрібно було приглядатися до перекривлених, усіх у патьоках засохлої крові в’язнів, щоб зрозуміти, що їх нещодавно жорстоко катували. Губи Голоти стиснулися в тонку побілілу лінію. Він не відривав очей від візка, поки той не перегнав їх і не покотився далі, до Львова, що бовванів зовсім поруч — у кількох милях попереду.

— Гайдамаки, — прошепотів він, дивлячись услід.

— На страту повезли. Живодерів, — проказав граф у відповідь — Це ж уманські різники.

Голота з відразою кинув карти і встав, повертаючись до візника.

— Зупини, Міреку! — він зійшов, відв’язав коня й, не кажучи ні слова, поїхав геть. У його вухах стояв скрип возу, на якому везли пошматованих гайдамаків. Голота кусав довгого вуса й невидющими очима дивився на візок з арештантами. Скоро він зник з очей, сховавшись за першими хатами Галицького передмістя.

Величезною гусінню з тисячею ніг усе йшло, бігло, їхало й тягнулося до мурів Львова. Ліценціат з усіх сил рвав вуздечку, стримуючи жеребця в галасливій юрбі. Тварина злякано хропіла й перебирала копитами по запорошеній галасливій Зеленій вулиці, що вела до самої брами міста. У кучугурах зелені (вулиця таки не дарма мала таку назву) то тут, то там мелькали спочатку вбогі мазанки, тоді один за одним — палаци вельмож, а за ними кількаповерхові кам’яниці багатих міщан. Із кожним кроком робилося все тісніше, і що ближче ставав шпичак Бернардинського монастиря, що стояв біля Галицьких воріт, то більше людей товклися по всіх усюдах. Зайд було так багато, що Голота почувався дещо розгубленим у верескливому натовпі, який повільно тягнувся до брами.

«Відвик після блукань глухими селами», — здивовано думав він, почуваючись хіба трохи краще за отих волохів в овечих шапках, які тупцяли неподалік, збившись до купи, і, як флюгерами, крутили головами, дивлячись в увсебіч розширеними від жаху очима. Особливо прибульців лякали міські сторожі — «ціпаки». Ті хизувалися своїми синіми мундирами та всіяними шпичаками дрючками-цепами, усі до єдиного мали лютий вигляд і радо встрявали в бійки, які раз-по-раз починалися серед знервованих подорожніх.

Львів зустрічав лютим розпеченим сонцем, важким повітрям, від якого спирало груди, та божевільним гамором. Брама з левиною ненажерливістю ковтала тисячі возів, коней і волів, людей, щоб увечері виплюнути їх усіх — пережованих, вичавлених, із важкими повіками та втомою в очах, без сил і бажань. Та то буде ввечері. Поки ж усі нестримно неслися за високі мури. І годі було когось зупинити.

Голота кинув погляд на карету, з якої визирали Мнішек і Сташка, і, розвернувши коня, поїхав слідом. Вони вже мали заїжджати в браму, як на очі ліценціата трапив маленький чоловічок із незворушним безвусим лицем, що перся прямо крізь натовп, розштовхуючи його своїм черевцем так само легко, як човен — очерет на болоті. Голота під’їхав до карети, зіскочив із коня й кинув повіддя здивованій Сташці.

— Їдьте до заїзду Герцля… Чекайте на мене там…

Голота ж обережно посунув за товстуном. Пробиратися було важко, і Богуслав навіть позаздрив барильцеві чоловічка, яке різало юрбу, як ніж масло. Коли той нарешті вибрався з натовпу, ліценціат зненацька підбіг до товстуна й гаркнув що було сил на вухо.

— А ти чий будеш?!!

Результат перевершив навіть той, на який Голота очікував. Чоловічок шарпнувся, крутнувся на місці й викинув руку в бік жартівника. Голота, на обличчі якого застигла дурнувата усмішка, смикнувся назад, і лише це врятувало йому життя — кінчик ножа лише подряпав горлянку. Жартівник витер краплю крові й уважно подивився на долоню, а тоді на товстуна, що, важко сапаючи, стояв, виставивши вперед тонкий закривавлений стилет.

— Треба закінчувати з гумором. У цій країні його зовсім не розуміють, — проказав ліценціат до чоловічка, що вглядався в його лице, намагаючись упізнати. Той опустив кинджал і недовірливо витягнув шию.

— Голото, ти? — кволо почулось у відповідь.

— А ти чого повертаєшся, Богуславе? Ти ж теє, з Доротки втік, шукали ще тебе.

— А отак. Бо заступник у мене є. Цілий граф. Домовиться з магістратом. Не зважай, — махнув рукою Голота. — Ти краще про себе розповідай. Чого це ти з ножакою на людей стрибаєш?

— Треба їхати з цього міста, доста. Несила терпіти. Став уже полохливий, як заєць, — похмуро проказав Гусак, давній знайомий Голоти, тримаючи в руці кухоль. — Скоро почну підскакувати від будь-якого шуму. Продам усе й піду!

— Тихо, тихо. Ти ж львівський маляр. І твій батько, і твій дід у Львові були малярами. Куди ти підеш, Гусаче?

— У Краків чи Варшаву треба їхати… — вів своє Гусак, обтираючи своє пухке спітніле обличчя. — Бо скоро здурію тут. Ще й пекло це стоїть, мізки з вух випливають уже. Наче Бог хоче нас повільно підсмажити…

— Та ще ні! По-перше, не можна забувати, що до свята святого Мартина, коли гусей смажать, ще два місяці, — засміявся власному жарту Голота, на який Гусак лиш невесело усміхнувся. — А по-друге, не переймайся так, друже, то ж я винен. Скільки можна тебе перепрошувати? — Голота заспокійливо поплескав чоловічка по плечу.

— Та то не твоя вина. На твій жарт я ще нещодавно і не зважив би, похихотів би хіба. Тепер усе зовсім інакше… Життя стало важким, Богуславе. Дуже важким, — похитав головою маляр.

— Що, немає замовлень?

— Зовсім, — скрушно похитав головою Гусак.

— Нічого, це завжди так. Чорні часи завжди треба перечекати… Ти завжди був щасливцем і тут викрутишся.

— То цехмістер[4] наш — щасливець, — відпив пива Гусак. — Коли прийшов зі своїх гір у місто босий, а з усіх його багатств був хіба кіт. А вже за п’ять років став поважним міщанином, одружився на багатій удовиці маляра. Щасливий Шлієркамп. Але тепер усе щастя цехмістра Шлієркампа не допомагає його цехові, — махнув рукою Гусак, скривившись, — цех малярів закляк в убозтві й бідує нині, як не бідував, мабуть, ніколи. Замовлень нема, а ті, що є, забирають партачі[5].

— Партачі? Майстри поза цехом? Так ви з ними що є часу б’єтеся у Львові. Років із двісті. Що змінилося?

— Ага, — Гусак відпив пива. — Ми б’ємося, жаліємося, та магістрату до дупи те. Поприїжджали зі своїх Флоренцій-Берлінів, усю роботу забирають, — злостиво випалив Гусак. — Там були ніхто сонливі, а тут… — він розпачливо махнув рукою. — Тут вони вже й не партачі, а поважні пани. Це ми — ремісники вбогі, а вони — митці. У дупу їх цілують. І за тими зайдами іноземними стоять усі ті Жевуські, Потоцькі, Яблоновські — магнати наші. А магістрат тільки руками розводить! Що можна зробити, кажуть! — Гусак аж сплюнув спересердя.

— Звичайна історія, — заспокоїв Голота.

— Роботи нема, грошей нема, війни, гайдамаки, конфедерати, московити — пекельне пекло! Але ж головне робота. Не робота, а розор один. Банкрутують, майстерні он за борги забирають. Не витримують люди, не залізні.

— Нічого собі новини. Але ти ж не банкрутуєш?

— Недовго ще мені тріпотіти. Жирок якийсь собі підзбирав, та він на очах тане. Кожен тиждень пасок на одну дірку затягую, хлопче.

— Та де там, — натужно заіржав Голота, що однак стривожено дивився на понурого Гусака, — у тобі жирку ще надовго!

Той лише гірко всміхнувся, подивився на своє кругле черевце і знову невесело зітхнув.

Мандруючи вздовж зарослих травою й молодими деревцями міських мурів, вони йшли собі, весело регочучи й згадуючи минуле. Трохи відійшовши від головних шляхів, товариші потрапили в звичайну собі сільську ідилію — з коровами, що меланхолійно жували траву, і козами, що дзеленчали своїми дзвониками. Зліва бахнуло кілька пострілів — Голота аж присів. Гусак засміявся.

— То на болотах пан Замойський птахів б’є. Така в нього забава.

Іти було нелегко. Сонце вжарювало немилосердно. Тож вони пробиралися короткими переходами від корчми до корчми, які були густо розсипані увсебіч. Усюди випивали — десь трохи пива, десь вина, а десь тягучої наливки. Галицьким, а тоді Краківським передмістям Львова вони мандрували до самих сутінків, голосно згадуючи старе, коли Богуслав був підлітком, а Гусак учнем, а тоді підмайстром Голотиного батька. Врешті друзяки вперлися носами в Краківську браму, і це означало, що вони обійшли Львів із заходу. Браму вже зачиняли — Гусак замахав руками й п’яно закричав.

— Ге-гей, чоловіче, почекай хвильку, маляр королівського малярського цеху ще має зайти!

— Швидше, Гусаче! Швидше, лантуху. — Вартові, що, видно, знали майстра, трохи притримали ворота, і Голота з Гусаком, сміючись, заскочили досередини. Обійнявшись і важко перебираючи ногами, вони йшли вулицею, ділячись спогадами.

— А як ти напивсь і до тієї страхопудальської Завальської пішов у вікно дертися. Пам’ятаєш? А тебе Ригір на плечах у вікно підсаджував. Уся вулиця аж падала, на це дивлячись, бо ви не могли в те віконце, що ледь на чотири лікті від землі стирчало, залізти!

— А як ти малий із даху на стару Мейсенову вилив ропу з огірків…

— Пам’ятаю! Так ти ж мене батьку і здав, паскуднику! — вишкірився Голота й подивився на заїзд Герцля, біля дверей якого стояли Мнішек, Сташка та Мірек. Помахав їм рукою й повернувся до Гусака, що червоний як рак далі згадував старі часи.

— Бо не міг інакше. Мене ж дядько учнем до твого батька віддав. А той мене за тобою наглядати поставив. Не міг же я відмовитися, — Гусак і далі теревенив, а Голота несподівано став як укопаний.

— Богусю, ти чого став? До мене йдемо, є медовуха, добра-добра! — говорив маляр, хоч язик його вже зовсім не працював. Та Голота лиш хитав головою, п’яно заточуючись і переступаючи з місця на місце.

— Не можу. До батька треба. Я писаря малярського цеху Кшиштофа Корибутовича вже он скільки не бачив…

Гусак здивовано подивився на Голоту, хотів було щось сказати, та лише беззвучно відкрив і закрив рота, і нащось змахнув рукою. Голота мовчки обійняв його, обернувся й потьопав собі вулицею. Маляр, що залишився стояти з виряченими очима, врешті отямився.

— Стій, Богусю! — крикнув маляр.

— Ти чого, Гусаче? — зупинився Голота.

— Він зараз не вдома… Рік уже як… — Гусак, хекаючи, догнав друга і, схопивши за плече, розвернув до себе.

— А що? Вигнали таки його з майстерні? А я ж казав — недовго йому… — засміявся Голота. Маляр мовчав.

Цвинтар нагадував поле бою, на якому переможці добивали переможених. Він ряснів складеними в молитвах мармуровими долонями, ротами, роззявленими у плачі, і безліччю розпачливих поглядів. Кам’яні ангели пильно вглядалися вгору, на небо, туди ж марно пнулися хрести, від яких цвинтар здавався наїжаченим списами військом, яке даремно намагалося захистити могили грішників від незворотної помсти.

Голота, який протиснувся крізь ту мармурову юрбу, стояв тепер біля невеликого хреста. З усіх боків щільним колом його оточували застиглі архангели й богородиці, які, здавалося, ніяк не могли зрозуміти, що робить біля них оте хирляве нещастя. Голота стояв біля могили, стискаючи шаблю-карабелу. Зрештою сів, витягши ноги, і схилив голову на груди так, наче шию йому звело судомою.

На нього дивилися Гусак, Мнішек і Сташка, які з розгубленими обличчями стояли трохи далі. Голота спочатку сидів мовчки, а тоді стало чутно, як він почав щось шепотіти сам до себе хрипким голосом. Сташка схлипнула, рвонулася до нього, та Мнішек міцно вхопив дівчину за руку й самими очима вказав на вихід. Одне за одним вони потяглися до старої мурованої арки, де мармурове янголятко з посіченим зморшками тріщин обличчям хижо усміхалося, дивлячись на них згори.

Лише вони пішли, як Голота заворушився. Ліг коло могили, скрутившись калачиком, поклав під голову шапку. Ще мить — і він мирно засопів посеред мармурового воїнства, що з гнівом і докором вирячилося на порушника всіх писаних і неписаних правил. Один з ангелів, що охороняв масивну усипальницю колись могутнього роду, з погрозою хитнув до нього своєю кам’яною головою. Крила його здригнулися від вечірнього вітру.