Остання босорканя

Розділ 24 У якому серед полум’я розповідають історії

Львів. 3 вересня. 1768 рік. Субота

Голота вів Сташку вузьким коридором. Навколо клубочився дим. Довгий перехід затягло білим, і лише чутно було, як десь грюкають по дереву важкі чоботи й металево брязкають шаблі. Ліценціат завмер і прислухався. Сташка шарпнула його за рукав, приклала палець до губ і тепер уже сама повела за собою. Обережно ступаючи, вони натрапили на сходи — навшпиньки пішли нагору. Крики, верески за спиною віддалилися й затихли. Повсюди тріщало й палало. Голота зі знахаркою забилися під самий дах. Скоцюбившись під низькими кроквами, вони завмерли.

— Наче нікого… — прошепотіла Сташка.

— Може, це не так добре, як здається. Де це ми взагалі?

— У будинку Любомирського, у Галицькому передмісті, — тихо відгукнулася знахарка.

— У Любомирського, — повторив Голота, який враз згадав, що було кілька хвилин тому. Голотина голова знову почала тріщати. Він ковтнув диму, який потроху діставався й сюди, на горище, оповиваючи їхні ноги, і закашлявся. Підскочив до віконця в даху, висунув голову й нишком подивився вниз. Там юрмилася купа народу. Він відразу помітив Любомирського, що сидів на жеребці, оточений своїми людьми.

— Босорканя до мерзоти так і не добралася, — пробурмотів Голота. Любомирський явно відійшов від переляку. Товсте обличчя магната знов набуло пихатого виразу, й оглядався він зі своїм звичним почуттям гидливості. Його люди стояли, не рухаючись. У животі в Голоти несподівано захололо. Він виліз у віконце й, чіпляючись за черепицю, кинувся до однієї, а тоді до другої сторони даху. З усіх боків будинок оточували озброєні челядники. Голота прошепотів прокляття й заліз назад на горище.

— Виглядає все не дуже добре, Сташечко, — нервово повідомив він. — Гасити пожежу вони не збираються. Найімовірніше, хочуть підсмажити нас на цьому вогнищі, як перепелів. Або ж убити, коли ми вискочимо з багаття.

Сташка, тримаючи біля обличчя хустку, бо ж так дихалося легше, також кинулася до вікна.

— Виглядає все дуже схоже на те, — спокійно погодилася вона. — Любомирський прибирає небажаних свідків. Добрий вихід зі складної ситуації. Для нього.

— Мене він хотів позбутися, бо ж я йому був більше непотрібним у його грі, — згадав ліценціат. — А тебе?

— Останнім часом він робить багато нерозважних вчинків, — задумливо проказала Сташка. — Багато що вказує на те, що він просто божеволіє.

— Серйозно? — здивувався Голота.

— Так, — хитнула головою знахарка. — Власне тому я і тут. Завершувати з ним усі справи. Князь божеволіє, і його хвороба прогресує. Це тому, що тут босорканя. Вона керує ним, і вона — не він! — створила весь цей кривавий безлад. Він — інструмент, і вже навіть розуміє це. Та йому байдуже, честолюбство затуманило йому очі…

Вона замовкла, роздумуючи, а Голота присів навпроти. Дим поволі заповнював горище, але дихати ще можна було вільно. Нарешті Голота, що якийсь час пильно розглядав Сташку, порушив тишу:

— Хто ти? — запитав він тихо, пильно вглядаючись у татарські очі.

Сташка спокійно витримала його погляд.

— Ми ж не випадково познайомилися тоді, у Болотківцях, — продовжив Богуслав. — І ти не випадково зустріла мене пізніше, у кременецьких горах. Так?

— Не випадково, — погодилася дівчина.

— Навіщо?

Знахарка, яка сиділа, склавши руки на колінах, усміхнулася своєю звичайною безтурботною усмішкою.

— Бо ти потрібен мені…

— Навіщо? — повторив Голота незворушно, та Сташка дивилася на нього, так само усміхаючись. — За якийсь час усі таємниці будуть уже не важливі. — Голота обвів очима горище, яке потроху заливало імлою. Внизу вирувала пожежа. Немов підтверджуючи слова Голоти, знахарка зігнулася, закашлявшись.

— Можливо, й твоя правда, — врешті погодилася вона, витираючи губи. — Можливо, й час.

— Хто ти? Навіщо я тобі? — знову запитав Голота.

— Навіщо? Я б могла розповісти тобі, що я тебе кохаю, та тепер ти не повіриш. Я б могла сказати тобі, що любила прокидатись із тобою зранку — ти подумаєш, що я знову лукавлю. Я б могла зізнатися, що я люблю дивитись, як ти смієшся, — ти все одно шукатимеш у моїх словах гандж, — Сташка усміхалася до насупленого Голоти, торкаючись його обличчя своїми тонкими пальцями. — Що б я не казала — ти сумніватимешся.

— Спробуй хоча б почати. Можливо, я подумаю, що перед лицем смерті ти хочеш сповідатися, — похмуро припустив Голота.

— Хочу. Але, думаю, часу в мене є лише на одну історію.

— Яку історію?

— Я давно вже здогадалася про те, що ти внук Януша Вишневецького. Зізнаюся, мене дуже зворушила історія кохання твоїх батьків. Пристрасть, що зруйнувала могутній рід. Це трохи романтично, чи не так? Я навіть навідалася до домініканок, де поховали твою матір. І, як виявилось, історія була аж надто романтичною. Щоб бути правдою.

— Тобто? — не зрозумів Голота.

— Ти ніколи не був там, на могилі Агнеси. Я знаю це — у жіночого монастиря домініканок суворий устав, туди не пускають чоловіків. І я кажу тобі — ніякої могили твоєї матері там немає.

— Як це? — знову перепитав Голота, а Сташка продовжила.

— Я знайшла старезну бабцю, їй уже, мабуть, років із сто. Хоч вона і щохвилини забалакувалася, та розповіла мені дивну історію, — знахарка зробила паузу. — Про чоловіка, якого мати-настоятелька наказала пустити за стіни. Про могилку, яку насипали спеціально, аби показати тому чоловіку, як той чоловік дуже побивався за дружиною. Бідолаха не знав, що, народивши дитину, жінка не померла. А залишила її й пішла геть.

— Що зробила? — ошелешено перепитав Голота.

— Пішла геть! — дівчина дивилась, як Голота закашлявся — від диму в нього потекли сльози. Голота кашляв, а Сташка, відчуваючи, що часу мало, далі швидко говорила, рубаючи фрази. Вони дзвеніли в голові ліценціата, який надсадно бухикав — ядучий дим розривав його легені, а голову затуманило.

— Минуло зо два десятки років. І бабця-черниця згадувала, як колись до монастиря приїздила білява пані в кареті з гербами Цетнерів і попросила провести на місце, де була та могилка… Вона навіть назвала її ім’я.

— Хто це? — здригнувся Голота.

— Це Агнеса, вдова Анжея Центера, володаря замку у Свіржі. Ти бачив її на учті в Любомирського. Твоя мати, Голото, — завершила вона.

Голота важко дихав, зміст сказаного знахаркою до нього доходив поволі. А дівчина продовжувала:

— Навряд чи я можу розповісти повну картину того, що сталося. Але в мене є тут люди. По зернятку я збирала від них розповіді й складала все це…

— Думаю, то все Вишневецькі, — продовжила Сташка. — Твої баба й дід, які не втрачали надії повернути непевного сина в родину. Думаю, їм допоміг Гусак. Не знаю як, але вони змогли натиснути, й Агнеса зламалася. Її змусили піти. Зробили їй нове життя, нового чоловіка — бідного, але зі шляхетної родини. Дали грошей. Проте зрештою це не допомогло. Твій батько так і не повернувся додому, а навпаки — ще більше затявся. Далі жив самітником і малював у своїй майстерні під самим небом… Малював доти, доки не побачив Агнесу у Свіржі.

— У Свіржі, — повторив Голота.

— Два роки тому Цетнери почали ремонтувати свій замок — постійно запрошували малярів, мулярів, архітекторів, — продовжила вона.

— Він побачив її там… — глухо перебив Голота.

— Так, він побачив її там, — погодилася Сташка. — Побачив і навіть після всіх цих років упізнав. Давно оплакане кохання всього свого життя.

Голота мовчав. Його думки розлетілися вусебіч, він не знав, про що думати, як реагувати.

— І що тоді? — повільно запитав він.

— Можна лише уявити, що сталося, коли він дізнався про те, що його кохана до нестями дружина жива. Коли він зрозумів, що вона покинула його і знайшла кращу долю, ставши Цетнерівною…

— Що тоді? — знов проказав Голота, задихаючись.

— Найімовірніше, це знищило його, — просто відказала Сташка. — Він не міг ні їсти, ні спати. Він ходив темною тінню вулицями, не помічаючи нічого й нікого. Аж поки не зустрів босорканю.

— Босорканю? — підняв втуплені в підлогу очі Голота.

— Так. Остання з секти вбивць. Дивної гілки єретиків богумилів, яка поставила собі за мету наблизити кінець світу, сіючи смерть і розбрат навколо. Вони прийшли в Бескиди дуже давно й жили доти, доки загін гетьмана Брановицького випадково не наштовхнувся на їхнє село й не вирізав їх під корінь.

— Не під корінь, — механічно відзначив Голота.

— Так, одна босорка залишилася. Вона спустилася з гір і опинилась у Львові не просто так. Вона була останньою й дуже старою. І тому шукала, кому передати пітьму, що плескалася в її душі. Темрява не давала їй померти, і вже довгі роки мучила її. Їй пощастило — вона зустріла Кшиштофа, що безцільно вештався вулицями. Живий мрець, випалений ізсередини — це було те, що потрібно. Вона взяла його за учня.

— Кшиштофа? — ледве рухаючи губами, запитав Голота. — Учнем?!

— Думаю, вона пообіцяла йому те єдине, що йому було потрібне.

— Що? — кволо запитав Голота.

— Помсту. Це єдине, чого він хотів. Помститися світу за те, що все, що він любив, упало в бездонну прірву. За те, що все його життя й кохання було оманою, тінню. За те, що занапастив себе, та головне — тебе. Саме тому він хотів мститися, а ще виправити свою помилку — віддати тобі те, що колись отримав від свого батька, коли той був на смертному одрі.

— Загадка. Яка вела до схованого тестаменту?

— Він убивав малярів. І їхніми смертями виклав тобі дорогу до скарбу Вишневецьких.

— Онуфрій, Миколай, Теодор. Онуфрій, Миколай, Теодор. Він убивав, щоб я зрозумів, де шукати. Він убивав за іменами, бо хотів, щоб я знайшов заповіт… — прошепотів Голота. — Але навіщо все саме так? Чому він не міг написати чи…

— Він забував минуле, — перервала Сташка. — Босорки поволі стирають пам’ять своїм учням, перетворюють на чистий аркуш. Він потроху забував і врешті не пам’ятав уже нічого, бо ж така доля босорканиного учня… Та останнє, що забувають учні босоркані, — то вбивства. І поки залишалася крихта пам’яті, — він убивав. Онуфрія, Миколая, Теодора, а тоді знову і знову, і знову.

— Коли ти здогадалася? З самого початку?

— Майже, — хитнула головою знахарка. — Уперше щось запідозрила, коли ми були на ставку, де ніби-то втопився Кшиштоф… — Голота неначе виринув зі спогадів і дивився на Сташку невидющими очима. — Я дізналася, що того ж дня, коли на ставку зник твій батько, у сажотрусів зник підмайстер. Здоровий чорнявий хлопак. Приблизно такого ж зросту, як і твій батько. Думаю, босорканя відрізала сажотрусу фалангу пальця, надягла йому ладанку. Так помер Криштоф Корибутович і народився босоркань. Убивця без пам’яті і почуттів.

— Але він не вбив мене внизу, — запротестував Голота. — Він пам’ятав!

— Лише через те, що я промовила закляття… Пощастило… Якась частина його душі згадала. Але то ненадовго. Він уже забуває…

Скрипучий сміх, що почувся згори, перервав знахарку. Вони підняли голову й побачили силует, що сидів на балці. У темряві трусився пташиний дзьоб, блистіли очі й губи кольору стиглої черешні, що навіки розплилися в посмішці. А тоді темна фігура просто зникла.

— Цього не може бути, — Голота сидів на підлозі, гойдаючись вперед-назад. — Не може бути. — Знахарка сиділа поруч, не заперечуючи. Потім неголосно почала говорити, і її слова били Голоту наче обухом по голові.

— Коли босорканя чує, що настав її час, вона йде шукати. Як жебрачка або жебрак, вона ходить від села до села, від міста до міста й прислухається. Вона чекає, коли почує в людині морок. Коли побачить, що та по вінця повна розчаруванням, коли зраджена й на півкроку в пітьмі. Коли не може жити від почуттів, що розривають серце. І тоді відьма дає розраду, дає спокій і темряву. У темряві глушаться всі почуття й відчуття. Темрява дає розраду й сили, але вимагає жертв. Учень босорки радо приносить ті жертви, і з кожним днем тіло його змінюється, а коли зміниться до кінця, стара босорка помирає. І залишається від неї хіба суха оболонка…

Знахарка говорила, пожежа розгорялася. Сходи вже давно тріщали, як дрова в комині, диму ставало все більше. Стаючи навшпиньки, вони по черзі дихали повітрям через віконце. Коли частина підлоги з гуркотом упала вниз у палаюче пекло, Голота негайно підтягнувся, заліз сам, а тоді витяг на черепичний дах Сташку.

Вогонь був повсюди. Грузнучи в гарячій черепиці, вони видерлися на самий вершечок, до димаря. З опаленим волоссям, зі спаленими бровами й вусами Голота з усіх сил тримався рукою за залізний шворінь, що виступав із мурованого комину, міцно вчепившись іншою в пояс Сташки, яка, надихавшись диму, тепер безсило висіла в його руках. Він відчув, як слабшають його пальці, і лишалися секунди до того, як він розчепив би задерев’янілі руки. З останніх сил він напружився, і саме тоді відчув легкий дотик. Навколо його руки оповилася мотузка. Він встиг міцніше обійняти знахарку, як різким ривком його разом із нею підкинуло. Лікоть за ліктем, ще і ще, і ще — Голота, кашляючи до нудоти, опинився на тій частині даху, що якимось дивом встояв. Він підняв голову й побачив носату страхітливу голову босорканя з яскраво-блакитними очима. Убивця рвучко поставив Голоту на ноги й подивився на сусідній будинок, із даху якого тягнулася тонка павутина линви. Голота встиг кинути погляд на збудований нашвидкуруч механізм противаг, як босоркань знову обплутав їх обох мотузкою й потягнув. За хвилину ліценціат та знахарка впали на дах сусіднього будинку.

Руками, що трусились, як у лихоманці, Голота розв’язав мотуззя, підняв голову, щоб подивитися на фігуру, яка стояла на краю даху будинку Любомирського. Кілька секунд він вдивлявся в моторошну маску з пекельною посмішкою, а тоді дерево затріщало — величезний язик полум’я прорвався крізь останній хлипкий захист даху. Будівля падала. Зі страшним грюкотом, розсіюючи навколо снопи іскор, усе посунулося вниз. Голота відвернув очі від жару, а коли подивився знову, босоркань безслідно зник у вогняному проваллі.