Остання босорканя

Розділ 16 У якому головною дійовою особою є синоптик, настоятель із церкви св. Миколая

Львів. 1 вересня. 1768 рік. Четвер

Голота хрестився. Одночасно стукав чоботом об чобіт, обтрушуючи й проклинаючи сіру львівську пилюку, яка, здавалося, була повсюди — настирливо лізла до очей, носа, потріскувала піском на зубах. Тримаючи пальці біля лоба, осяваючи себе хресним знаменням, ліценціат знову зиркнув на дах церкви зі сліпучим хрестом. Там було те саме, що й по всьому їхньому шляху від монастиря Онуфрія. Тінь.

Вона слідувала за ними вулицею. Перестрибувала з даху на дах, дерлася стінами, ховалася за димарями. А коли вони прийшли, заскочила на церкву святого Миколи і тепер час від часу тріпотіла на церковній бані.

До пуття розгледіти і зрозуміти, що воно там, Голота ніяк не міг. Хіба якщо зумисне чекати, направивши на блискучу баню зорову трубу, таку, як Голота виміняв років п’ять тому в Кадісі в португальського моряка за камінець бурштину. Ліценціат несподівано згадав, як радів тоді, що так спритно надурив зарослого бородою Афонсу. Веселився аж до вечора, поки його не обібрали грабіжники біля сумнозвісної таверни «Жирна сардина», де й бідні, і багаті з однаковою легкістю позбувались і мідяків, і золота. Розбійники забрали гроші, трубу і наостанок гупнули молодого ліценціата межи очі. І як здалося тоді Голоті, що лежав навзнак у брудній калюжі, один із нападників гиготів басом, що надто вже нагадував проклятого Афонсу-португальця… Голота хитнув головою, відганяючи недоречні в цю мить спогади. Нині все було куди небезпечніше, ніж у Кадісі. І якщо закінчиться все розбитими носами, синцями й ґулями, можна буде хіба порадіти.

Голота стояв посеред подвір’я, упершись рукою в бік, і мружився від сонця. Марно намагався угледіти хоч щось і одночасно не показати, що спостерігає. Наче відчувши, тінь завмерла десь там, на верхотурі, і не з’являлася. Раптом щось ворухнулося за спиною. Голота здригнувся всім тілом, схопився за ефес карабели. Та відразу відпустив, коли побачив, що з церкви вийшли Гусак, Ярина і Сташка. Увесь гурт, як і було задумано, збирався надворі. Голота витер піт, що лився йому прямо в очі.

— Знайшли щось біля донаторів? — хрипким від напруження голосом рикнув Голота.

— Немає нічого. Ніяких малюнків. Знати б, що там мало бути. Ти ж наче сказав, що знаєш?.. — роздратовано кинув Гусак, якому явно не подобалися марні пошуки незрозуміло чого.

— Незвичне… — почав було Голота.

— Не було там нічого незвичного! — відрізала Сташка.

— То гляньте ще там, — показав Голота на дзвіницю. — Має бути щось…

— Щось! — перекривила Голоту Сташка, але таки потяглася до дзвіниці. Мнішек, що також підійшов і нечутно став поруч, і собі подивився на церковні бані.

— Б’юся об заклад, ти не думаєш ні про вічне, ні про архітектурний геній будівничого. Голубів рахуєш?

— Ні, голуби тут ні до чого, а архітектурний геній, на мій смак, не такий уже й геній, — повільно промовив Голота.

— Так що ж…

— Думаю, то босорканя. Ця тварюка внадилася за нами. Іде по п’ятах. Тільки не витріщайся!

— Що їй треба, цій потворі? — і собі примружив очі Мнішек на бані Миколая, намагаючись не крутити головою.

— Очевидно одне — вона полює, бо це стерво полює завжди. Так чи інакше треба бути насторожі й тримати пістолі при собі. І ще одне: не говори поки нічого Ярині, Сташці. Та й Гусаку. Чого їх зайвий раз харапудити? — Мнішек напружено хитнув головою.

Пошукова команда розбрелася по подвір’ю церкви, а Голота напружено міркував, що робити. Уже наставали сутінки, а він досі не мав відповіді, що шукати. У монастирі Онуфрія йому здалося, що натрапив на нитку, яка врешті розплутає клубок, але, як з’ясувалося, то лише привиділося.

Церкву святого Миколая він добре знав. Ще в дитинстві батько брав його з собою, коли розписував її старезні стіни, що бачили навколішках давніх руських князів, могутніх володарів давно зниклої держави. Бігаючи повсюди, малий малярчук бачив безліч закутків, збудованих хтозна-навіщо, і навіть священики й служки не знали всіх тих сховків. Шукати тут, у старезній церкві, можна було роками.

Святий Миколай — то був справжній дідуган, на вік якого вказувала й архаїчна будівля у формі грецького хреста і весь візантійський стиль із його округлими пузатими банями і з грубими білими стінами. Це була одна з нечисленних скалок часів Русі, патріарх, якого вже давно заступили й закрили крикливі й молодші, по-тихому сміючись над його старомодними навами та куполами. Однак дід не зважав. Як і за князів Романовичів, він міцно стояв на землі, вгрузнувши в ґрунт.

— Вражає, хіба ні? — підійшла Ярина. — Кажуть, тут у дворі була княжа скарбниця. Її всю винесли, коли помер останній із роду князя Романа. Тут лежали просто страшні багатства! Золоті гривни, срібло, коштовні камені, перли. Казкові скарби! — широко розкрила Ярина очі, але тут же засміялася. — Правда, ти ж у ті казки не віриш, еге ж, Голото?

— Чому ж. У казки про скарби гріх не вірити. Я й сам завжди любив їх послухати. А в дитинстві вирив яму в тітчиному садку, бо мені розповіли про зариті за вишнею багатства.

— Знайшов? — усміхнулась Ярина.

— Так, — просто відповів Голота. — Там і справді був старий горщик із мідяками. Усі аж позаклякали, а особливо той старий, який і розповів мені про багатство в садку. Дивно дивився на мене й перестав розповідати мені свої казки.

— Ого, то, може, ти з тих, хто чує скарби? — широко відкрила очі Ярина. — Ходить оповідка, що є такі люди, яким даються в руки скарби, які лиш ті не шукають. За такими повсюди полюють Басаврюки.

— Хто полює? — здивовано підняв брови Голота.

— Чорні душі, — промовила Сташка, яка непомітно підійшла і слухала їхню розмову.

— Чорти, що шукають скарби, — погодилась Ярина. — Прокляті Богом, поки ходить по небі сонце, за свою жагу до золота. Через ту жагу вони загубили без ліку душ. І досі знаходять невинних і довірливих. Заманюють чесних і хоробрих, їхніми руками викопують із землі скарби, а тоді забирають душі сміливців разом із тим золотом і коштовними каменями.

— Я думаю, спілкування зі Сташкою не приведе тебе до добра. Це вона тобі наплела? — знахарка засміялася на цей випад Голоти.

— Пхе. Яка Сташка? — підняла брови Ярина, — Я це чула, коли їздила на Волинь збирати оповідки, легенди й казки. Для салону княгині Четвертинської. У Варшаві в неї досі кожного місяця читають оповідки, містичні і страшні історії… І мої, до речі, теж.

— Що вже ця варшавська красуня тобі розповідає, Голото? Не слухай її, вона мліє від усіх романтичних оповідок, які тільки чує. Коли була в Турці, гуцули їй баки позабивали брехнями, і тепер вона їх тобі переповідає… — почав глузувати Гусак, та Ярина й не думала ніяковіти, а відразу відрізала:

— Хто б то молов язиком, як не маляр, що й писати не вміє…

— Тихо! Тихо! Ми ж біля церкви. Поводьте себе пристойно, пані! — засміявся Гусак.

Голота не став слухати канонаду, яка розпочалася після цього зауваження. Швидко покрокував до крила, в якому колись працював батько, оглянув стіни. Та серед густо розсипаних по стелі й стінах облич святих і фігур янголів не було того, що б привернуло увагу. Він вийшов надвір і підняв голову. По небу пливла чорнота, від грозових хмар швидко темніло.

Голота саме набрав повітря, щоб гукнути своїх, та згадав про босорканю й, обережно повернувшись, глянув нагору.

— На хмари чи на розпис дивитеся? — Голота здригнувся, опустив очі й побачив священика, що доброзичливо усміхався, стоячи навпроти.

— Якщо на хмари, то не надійтеся — не буде дощу. Вітер їх зараз порозмітає — і знову нам пектися…

— А ви, панотче, знаєтеся?

— Знаюся, спостерігаю, і люди до мене приходять про погоду взнавати. Я отець Яків, із храму. Так що на хмари не дивіться, вони лише виглядають загрозливо, та дощу не дадуть… Тож ви на розпис дивитеся?

— Дивлюсь, отче. Цікавий… гм… розпис.

— Це років із десять тому один маляр намалював. Кшиштоф. Я йому допомагав, фарби навіть змішував. Ледь із того піддашка не попадали, — засміявся він. — Але ж красиво вийшло?.. Ну то роздивляйтеся собі, а я на службу, — отець Яків повернувся спиною і пішов.

— Красиво… — задумливо повторив Голота, дивлячись угору, на фігуру білобородого святого Миколая… А тоді кинув погляд на отця Якова, який саме йшов до церкви, і від несподіванки аж скрикнув. На схарапудженого Голоту здивовано подивились інші шукачі.

— То хрест, місяць і зорі — прямо на ризі батюшки? Сташко? — прохрипів Богуслав, вказуючи на спину отця Якова.

— Так. Хрест. Місяць. Зорі, — здивовано підтвердила Сташка. — І що?

— Ризи! — закричав ліценціат. — Де ризниця? Де тут тримають церковне начиння та одяг? — Голота вчепився в рукав служки, що саме біг повз. Той здивовано показав на малий непримітний будиночок і кинувся далі.

— Цікаво, — провів долонею по обличчю Голота й неквапливо пішов до хатки, що стояла неподалік церкви. Зайшов до невеликої веранди-передпокою, а тоді швидко вискочив.

— Вогню!

Гусак побіг до церкви й за хвилину повернувся з дебелою свічкою. Усі зайшли до передпокою й побачили: одна зі стін, із підлоги до стелі, була вкрита розписом. Голота стояв, високо тримаючи свічку. Її світло виривало із сутінків лева. Цар звірів спав, тримаючи в лапах ліхтар та квітку.