Остання босорканя

Розділ 2 У якому гроші важко заробляють та легко витрачають

Жидачів. 22 серпня, 1768 рік. Понеділок

У бурмістра Бєльського трусилися губи, він раз за разом витирав спітнілу шию й виряченими очами дивився на свою жертву. Жертва обережно торкалася розпухлого червоного, як буряк, носа й дивилася на закривавлені пальці. Поруч на лавці сидів Голота, що, не ховаючи масної посмішки, гледів на Бєльського, який виструнчився біля своїх в’язнів, як капрал біля фельдмаршалів, і тремтів, як драглі. Нарешті після кількахвилинної зловісної мовчанки заговорив ще один учасник бурхливої розмови в магістраті — старий сивобородий жидачівський війт. Він зітхнув і промовив. Тихо, однак вагомо.

— На захист Бєльського скажу лиш, що він добра людина…

— Це тому, що він вам, вельмишановний війте, носа не розбивав… — докинув Голота, який чомусь задоволено шкірився в усі свої зуби.

— Здогадатися, що сам граф Мнішек продаватиме свій жупан на ярмарку, він навряд чи міг, — спокійно продовжив війт, і бурмістр швидко-швидко закивав головою.

— Це йому не допоможе, пане війте, — розв’язно кинув Голота й розвалився на лаві. — Ви ж знаєте, хто такі Мнішеки. Мстиві й жорстокі. Стоять один за одного, як оті Горації проти Кураціїв. Вони ж розтоптали б цього Бєльського, як таргана, просто за те, що той не так подивився в їхній бік. А розквасити носа самому Міхалові Вандаліну Мнішеку… — Голота цокнув язиком і з насолодою дивився, як Бєльський, охоплений розпачем, закрив руками побіліле обличчя. — Навіть звичайний шляхтич такого не простить, а вже сам Міхал Вандалін Мнішек… — Голота лише розвів руками, встав на ноги й патетично заволав так, що Мнішек і війт[2] скривилися, мов від зубного болю. — Моліть Бога, пане бурмістре, моліть Бога, закликаю вас. І Міхала Вандаліна Мнішека! Його також моліть…

За півгодини Голота стояв із Мнішеком на залитій світлом площі біля Жидачівської ратуші. Ліценціат ображено дивився на кишеню молодого графа, з якої виглядав пухкий мішечок із грішми.

— Отак, милий графе, — печально проказав він. — Ми маємо беззаперечний доказ недовершеності цього світу. Чому одні роблять усе — хитромудро вигадують, геніально імпровізують, переконують, та в результаті не отримують нічого? Усе дістається різним бовдурам, які все, що можуть, — це вигадати продавати жупан на ярмарку в задрипаному Жидачеві.

— Ти нудний і заздрісний тип, Голото, — відсторонено проказав граф, розглядаючи околиці своїм підбитим оком. — І, патякаючи про недовершеність світу, забуваєш, що отримав від бурмістра по пиці я. Тож і компенсацію мав отримати також я. Така вона — справедливість. Твої ж побрехеньки лиш пришвидшили незворотній закон життя — за все треба платити.

— Не бачу я ніякої незворотності, де, наприклад, моя частка компенсації? — буркнув Голота.

— Твоя частка компенсації — кварта пива. Дуже щедра винагорода з мого боку такому довбневі, як ти, — заіржав граф, і вони попленталися до корчми, що підпирала бік старезного напіврозваленого жидачівського замку.

— А борг? — Голота повернув голову до графа. Той скосив на нього око.

— Що, грошей хочеш? Віддам, не турбуйся, Мнішек боргів не має — гордо казав мій батечко і мій дядечко також.

— Добре мати батька магната. А от мій батечко боргів має предостатньо. Як кажуть, маляр без боргів — то не маляр, а нікчема.

— А що батько, добрий маляр?

— Знаю лиш, що кожну стіну, яку бачить Криштоф, він прагне розписати якоюсь мазнею, — засміявся Голота й зітхнув. — Рік уже не бачив свого старенького. А як приїду, то, от побачиш, зустріне мене весь у фарбі з голови до ніг.

— До речі, про Львів. Хотів тобі оце сказати… — зам’явся Мнішек.

— Що до Львова їдемо разом, а тоді розбігаємося? Я й так розумію… — перервав Голота графа, роззираючись навкруги. Стояла тиша. Ярмарок поїхав собі, люди розійшлися, залишивши на згадку купи сміття. Мнішек подивився на химерно-темне небо, яким повзли пухкі подушки хмар. Вітер обдував побиті обличчя подорожан, і граф знову подумав про те, що йому подобалися веселі мандри з Голотою.

— До Варшави кличуть, — наче виправдовуючись, заговорив Мнішек. — Та й мати наполягає, і дядько. Мабуть, доста я вже наїздився. Та й ця наша Валахія й Бессарабія мені були вже аж по зав’язку, — Мнішек провів рукою по горлянці.

— Магнат їде вчитися державній справі, — насмішкувато подивився на графа Голота. — Голота лишається в болоті.

— Голото… їдьмо разом.

— Доста, Міхале, ми вже говорили про це… Буду тобі тацю з листами в напудреній перуці носити? Та й мені до батька треба. Треба навідати мого Мазаччо, він мене вже стільки чекає.

Товариші з кухлями пива в руках саме вийшли на поріг корчми, коли з гиканням та геканням, свистом та гуркотом на майдан вилетіла четвірка коней, запряжених у пишну карету. Екіпаж із завитком гербу на дверцятах супроводжував цілий загін із двадцяти вусатих вершників, вдягнених у чорне з червоним, на зап’ятках карети стояли лакеї в перуках, вусатий кучер натягував повіддя. Уся ця пишна компанія підняла пилюку на майдані до самого неба. Якийсь час вони те й робили, що зло зиркали навсебіч, волали, брязкали зброєю. Досвідчений Голота знав — такому збіговиську на очі краще не потрапляти. Він потяг Мнішека за рукав так і не проданого кунтуша, однак граф стояв як укопаний і, примруживши очі, дивився на карету.

— Що це за діра? — почувся з карети владний роздратований голос.

— Жидачів, ваша милосте, — до карети підскочив лакей із застиглим виразом послужливості на обличчі.

— Добре. Пообідаємо тут, — прогуркотіло зсередини, лакей швидко відчинив дверцята карети. Звідти виплив огрядний високий сивий пан із гидливо відкопиленими товстими губами. Він огледів майдан, і його уважний погляд зупинився на двох пияках. Він пожмакав випнутими губами.

— Та-ак. Молодий Міхал Мнішек, власною персоною! — пробурчав він. — Одягнений, як жебрак, весь у синцях, із розбитим носом. Востаннє я бачив тебе ще малим у Варшаві, коли ми з твоїм дядьком отримували орден Білого Орла, і ти був наче янгол у своїй перучці й камзолі зі шпагою. Як летить час… — Мнішек вклонився старому вельможі.

— У вас прекрасна пам’ять, ясновельможний пане…

— Ходімо пообідаємо. Розкажеш про дядька і як ти опинився в цьому прекрасному місці.

— Ми взагалі-то збиралися… — почав Голота.

— Що? — піднявши брови, пан повернувся до Мнішека, проігнорувавши його товариша.

— Ходімте, звичайно, — швидко погодився Мнішек і гупнув у бік ліценціата.

— Це хто? — пошепки запитав той.

— Ти смієшся? — так само пошепки заторохтів граф. — Це ж Станіслав Любомирський, найбагатша людина в державі. Власник найбільшого маєтку в Речі Посполитій, а може, і в Європі. Колишній претендент на корону. Воєвода брацлавський… Товариш мого дядька.

— Ого… То це він. Я про нього лише чув.

— Не бійся, — мимрив далі граф. — Станіслав хороший і простий. Але славиться тим, що завжди ріже правду в очі. Говорить не надто приємні речі. Тож, заради Бога, замовкни й терпи. І не дратуй його, не під’юджуй, бо він тебе на першій-ліпшій осині повісить…

— Нічого собі — хороший і простий.

— Не любить нахаб просто. Не найгірша риса, насправді, — стенув плечима граф.

Воєвода брацлавський їв некрасиво. Брав м’ясо товстими пальцями, пхав прямо до масного рота, а тоді обтирав руки об скатертину. Колишній претендент на польський престол голосно плямкав губами, й, було очевидно — йому байдуже, що думає про нього Мнішек, який гидливо кривився. Голота й думати не міг кривитися на такого значного пана, тож зображав скромність і благочестя.

Любомирський утер губи долонею, взяв келих і кількома ковтками його осушив.

— Х-хе! Ми так і не договорили. То що ти робиш тут, пане Міхале?

— До Львова їду, пане Станіславе, а тоді до Варшави. На службу кличуть.

— На службу? Це справа добра. Треба підтримувати Вітчизну й допомагати в цьому нашому доброму королю Августу! — загуркотів він. — Ті австріяки й московити зовсім знахабніли! Ех, побачили б наші діди, на що ми перетворилися, — похитав головою Любомирський. — Нащадки великих пращурів — убогі та нещасні.

— Так, — спромігся вичавити з себе Мнішек.

— Але я вірю, — несподівано загуркотів Любомирський, вирячивши очі й стукнувши по столу кулаком, — Річ Посполита відродиться, як той фенікс із попелу! — свита князя схвально загуділа. — Двадцять тисяч наших шляхетських шабель ще скажуть своє! Повір, Міхале! Вірити нині — то головне. Мати принципи — то головне. І я своєю службою на державу доводжу це. Уже сорок років! І доводитиму далі, бо лише віддана служба й принципова позиція врятують державу!

— І реальні справи? — несподівано вимовив Голота з іронією в голосі. Її вловив і Любомирський, що хоч і здавався чурбакуватим, таким однак явно не був. Князь здивовано подивився, наче вперше побачив Голоту, і, звертаючись до Мнішека, кинув:

— А це що за розумник?

— Ліценціат[3] Болонського університету Голота, ваша світлосте! — скочив Богуслав на ноги. Виструнчився й схилив голову.

— Міхале? — повторив Любомирський, наче не почувши ліценціата.

— Ліценціат Голота, пане Станіславе, мій товариш, — промимрив Мнішек.

Любомирський поплямкав губами й продовжив, звертаючись до графа, наче Голоти й не існувало.

— Речі Посполитій важко. Вона слабка, а вороги сильні. Татарська Московщина, прокляті австріяки, саксонці, турки. Від кожного треба чекати ножа в спину. Усі ці гайдамаки, вигадки петербурзької шльондри, усі австрійські плутані інтриги! Але ми маємо триматися разом. Так-так, пане Міхале, людям, що вболівають за державу, треба триматися разом. Лише разом ми можемо зробити титанічну справу порятунку держави, — уже спокійно завершив Любомирський. — Згодні?

— Цілком, пане Станіславе, — кивнув головою Мнішек, ввічливо тримаючи двома пальцями курячу ніжку.

— А взагалі… Міхальцю… запрошую тебе до мого львівського палацу. У четвер я влаштовую там невеликий бал. Поговоримо більш детально. Мені потрібні союзники, потрібні друзі, потрібні люди, яким не байдужа доля отчизни. Згоден?

— Безперечно, пане Станіславе. Ми будемо.

Любомирський скривився від цього «ми», однак промовчав. Важко підвівся з-за столу, грюкнувши кріслом. Попихачі миттю підхопилися зі своїх сідал. Князь допив кварту й кинув її на стіл.

— А поки вибачай, мені треба їхати далі! Нагальні справи держави не можуть чекати. До зустрічі! — важко ступаючи, Любомирський вийшов із корчми, струмком за ним вибігли й слуги. У безлюдній корчмі розлилася тиша. З-за шинквасу вийшов господар, який нечутно підійшов до друзів і завмер.

— Пани будуть ще замовляти чи хочуть розрахуватися?

— А пан Любомирський не… — почав граф.

— Не заплатив. За всіх не заплатив, — підтвердив господар і стривожено подивився на двох товаришів. Голота і Мнішек переглянулися. Ліценціат закотив очі.

— От тобі й хороший дядько… найбагатша людина в державі! Якщо то такі любителі отчизни в державі, то державі залишилося причаститися, перевдягтися в чисте й лягати помирати… — заіржав Голота.

— Може, він забув просто? — знічено припустив Мнішек.

— Аякже! Тьху, усі гроші тепер тут залишимо. Треба Мірека і Сташку позвати, не пропадати ж усьому цьому добру, — показав Голота на недоїдки. — Наїмося, бо голодувати нам ще до самого Львова. Якщо не зустрінемо якогось дурня, який натовче пику графові Мнішеку ще раз і заплатить червінцями!