Остання босорканя

Розділ 11 У якому Голота викриває убивцю, але зрештою все йде якось не так

Львів. 29 серпня. 1768 рік. Понеділок

Красень-чоловік із мужнім лицарським обличчям відкривав і закривав рота, співаючи якусь лише йому чутну пісню без слів. Його очі налилися кров’ю, губи дрижали. Цехмістер львівського королівської милості цеху малярів Гжегож Шлієркамп був живим уособленням переляку. Закривши врешті рота, він спробував сказати хоч щось відтоді, як до його кабінету ввірвалися двоє чоловіків у крислатих капелюхах, які обережно зачинили за собою двері й обступили стіл цехмістра, завмерлого з пером у руках.

— Ви щось хотіли мені сказати, панове… — важко сопучи від страху, кремезний цехмістер обвів очами незнайомців, що закривали обличчя хустками й дзвеніли шаблями.

— Нічого особливого, пане Шлієркампе. Просто візит ввічливості. Це я, ліценціат Голота, — Голота зняв хустину, провів руками по вусах і вклонився.

— Слава Ісусу, Богуславе! — видихнув цехмістер. — А то я вже бозна-що надумав собі… Але… Чому ви в такому вигляді і так… безцеремонно вриваєтеся, можна дізнатися? — цехмістер відкинувся на спинку крісла, обличчя його потроху знов набувало звично-бундючного виразу одного з «батьків міста».

— Маємо нагальну справу. Відкласти її не було змоги, — скрушно похитав головою ліценціат.

— Що ж то за справа, шановний? Яка її важливість, що ви так… заходите..? Вам не здається, що ви нахабно себе поводите, пане Голото? — судячи з тону цехмістра, ліценціат зрозумів, що той уже зовсім оклигав від переляку.

— Усе лиш для того, щоб ви розповіли про вашу прекрасну затію… — опустивши погляд донизу, м’яко проказав Голота.

— Яку ще затію? Що ви там мимрите, ліценціате? Хай там що, пане Голото, і я знаю вашу близькість до графа Мнішека, але так просто вам це не минеться. Не тільки у вас високі покровителі. Я змушений вжити відповідних заходів. Повірте мені, я зараз же відправлю слуг до магістрату і до…

— Вибачте, що перебиваю, ваша милість. Але не можу не запитати — коли це ви вигадали вбивати майстрів малярів? А головне — навіщо? — ввічливо, навіть сором’язливо усміхаючись, запитав Голота

— Що-о? Ви при розумі?! — обличчя Шлієркампа посіріло.

— При розумі й навіть при доказах, — перервав його Голота. — Маємо навіть у підвалі одного німця, який розповів нам усі деталі… Фройнд, ваш друг і наперсник. Не згадаєте? Ну, той чоловічок, якого всі називають Хвацьким, хоча, як на мене, тепер його можна назвати Говірким… — тон Голоти змінився на нахабно-агресивний, він взявся до своєї звичної роботи, яку називав «випатранням». Тепер ліценціат мав намір витягти із Шлієркампа все, аж до тельбухів.

Голота говорив, не перестаючи. Він не давав вставити жертві ні слова і говорив, забиваючи цехмістру баки справжнім потоком слів. Шлієркамп мовчав, хапаючи ротом повітря. Він більше не мав надії збити Голоту з пантелику своєю впевненістю і тепер просто дивився на нього очима приреченого на забій вола.

— Коротше кажучи, я звинувачую вас у вбивстві мого батька Кшиштофа Корибутовича, малярів Пістровського й Голємбовського. Інших малярів вашого цеху. Убивства, які ви спланували й виконали. І виконали так уміло, що всі думають про самогубства.

Цехмістер перестав виглядати уособленням переляканого вайлуватого патриція в одну мить. Блискавичним рухом він витяг із-під стола, за яким сидів, ножаку. Штрикнув, широко замахнувся та майже відразу заспокоївся у своєму красивому різьбленому кріслі. Удар у груди руків’ям шаблі Мнішека змусив його хапати ротом повітря.

— Ви, ви, ви… — цехмістер замахав руками на Голоту й намагався встати, та ліценціат лише мовчки штовхнув його в крісло.

— Найцікавіше, що я ще жодного разу не бачив, щоб злодії, убивці й різні інші розбишаки та харцизи після таких-от звинувачень встали й сказали: «О, ви мене викрили, шановний. Я схиляю голову перед вашою майстерністю, ви просто неперевершено вивели мене на чисту воду. Але як вам це вдалося?». Ні ж! Завжди ото махають руками, бризкають слиною й усіляко викручуються, намагаючись уникнути шибениці й меча ката. І щоразу, повторюю: щоразу намагаються позбавити мене життя! Можливо, саме тому не люблю викривальні промови, хоча для деяких моїх друзів це одне з найбільших задоволень у житті. А от для мене — ні, повірте. Це найважча частина моєї роботи, — важко видихнув Голота. — І, щоб ви знали, я завжди страждаю від усвідомлення того, що світ котиться в тартар. Зникло лицарство, благородство, відвага, яка була звична для наших дідів і дідів наших дідів. Навіть злочинці були інші. А тепер… Гідних благородних і розумних суперників немає, самі вишкварки…

— Ще коротше, — прохрипів Мнішек із-під своєї маски. — Про благородну минувшину не треба, це зайве.

— Не заважай, графе. У кожній справі знаходяться заздрісники, такі, як ви. Так про що це я… ага, про важкі часи. Так от, куди не повернися — і ти не побачиш гідних ворогів. Одні довбні, яким ще й доводиться розповідати, як же ти викрив їхні підлі й нечестиві задуми. Ось і тепер мушу розповідати вам, чому я знаю, хто ви є насправді. Бо ж ви і клепки не маєте зрозуміти, як вас викрили…

Якщо Голота хотів цим монологом вразити цехмістра, то дарма. Той, здавалося, не звертав на ліценціата уваги, щохвилини ще більше вирячував очі й зиркав навсебіч, наче вишукував когось. Із кожною секундою Шлієркамп усе важче дихав, а усі його рухи були повільні й немов загальмовані.

— Гей, добродію, ви, може, на нас подивитеся? Вас шибениця чекає. Так-так, привселюдна ганебна смерть. А може, і не шибениця. Не знаю, правда, у Львові ще відрубують голови? Ну, й катування, звичайно, куди ж без них. А перед цим посидите в Доротці, місце напрочуд огидне, як колишній в’язень скажу вам чесно.

— Це все без… законня, — прохрипів Шлієркамп.

— Ні, милий цехмійстрику, це лише виглядає як беззаконня. А насправді — відновлення справедливості. Ми з’ясуємо все з паном головою і паном Любомирським. Думаю, батьки міста будуть не проти, щоб вас кинули до Доротки. Без суду й слідства. Надто вже багато слави ви можете принести Львову. Тож, милий мій друже, вас чекає башта. І я особисто подбаю, щоб вам там було холодно й голодно, а пацюків було побільше. Але якщо ви думаєте, що це беззаконня, то не хвилюйтеся. Ми саме чекаємо охоронців законів, що ходять по Львову зі своїми палицями і поглядають, кого це ними вперіщити. Тож давайте швидше все з’ясуємо, почекаємо ціпаків, і ви підете у миленьку вежу до пацюків. Ви до пацюків, а ми — до смачних палюшків, у шинок.

— Чо… му… — цехмістер важко задихав, увесь затрусився, його почала бити пропасниця.

— О, як ви розхвилювались, убивця має бути менш нервовим, майстре… — придивився Голота до голови львівських малярів. — Ви хочете спитати, чому, точніше, як ми вирішили, що то ви причетні до всіх тих смертей? Як тільки ми дізналися про вашого бовдурика Фройнда, то відразу намалювали красиву теорію. Усе просто, шановний, усе просто. Збитки. Так-так, ви все це робите через збитки. Цех занепадає. Замовлень мало, а отже, немає грошей. А головне — немає майбутнього. Ще кілька років — і цеху кінець. А хто винен? Хто винен у тому, що колись великий цех малярів, перед майстерністю членів якого схиляли голови королі й князі, тепер перетворився на убозтво? О, ви знаєте відповідь. Ви завжди ненавиділи їх. Партачів, незугарних волоцюг, що працювали під вашим носом, хоча малювати у Львові можна лише вам!

— Хай… прокляті! Будуть, — із кашлем вихопилося в цехмістра.

— О так, забирають у вас замовлення, забирають клієнтів, збивають ціни. І ви вигадали, як їх позбутися. Скажу відверто, це не надто оригінально й не дієво. Насилля взагалі має короткотерміновий ефект. Нікуди ви не втечете від навали прогресу і невидимої руки ринку.

— Але…

— О, ви вирішили виправдовуватися… Що ви скажете? Давайте міркувати. Ви маєте відмовки. Думали про них увесь час. Мабуть, щось про те, що не всі вбиті були партачами? А все тому, що ви розуміли: смерті партачів, якщо вони навіть будуть безкровні, викличуть безліч питань до цеху малярів. Тому ви вирішили обрати жертви й серед своїх, аби на вас ніхто не подумав… Крім того, ви мали ще один аргумент убити трьох своїх — замовлення Жевуських. Дуже вже ви хотіли, щоб воно дісталося вам, а не Корибутовичу й Пістровському разом із Голємбовським.

— Ні… — замотав головою цехмістер, якого душив кашель. Але Голота не зважав.

— Так, мій милий цехмістре. Ваша жадібність вас і згубила. Вирішили забрати собі ще контракт Жевуського. Дарма. А ще дарма зробили це через Фройнда, який любить говорити.

— Так і…

— Так і знали, що я зверну увагу на розмову Жевуського й того зачуханого Фройнда в палаці Любомирського? Так, я врешті згадав, хоч і не без підказок.

— Як…

— Як ви вбивали? О, це ціла історія. Якби не вона, ми б ніколи не з’ясували про вас нічого. Про вас же історії розказували, як ви прийшли до міста без гроша в кишені й за роки важкої праці піднялися до небачених висот. Але ж, пане цехмістре… Давайте зізнаємося чесно. Досягли ви свого через одне — після смерті вашого хазяїна ви, його підмайстер, одружилися з його вдовою й отримали все.

— І що?..

— А те, що майстер умер наглою смертю без будь-яких хвороб і недужань. Прямо, як наші всі померлі. Мені стало цікаво: як так? Як так, що ви прийшли босий, маючи у вузлику лише кілька цибулин та окраєць хліба. Звідки ви прийшли? З Турки? То високо в горах, так? І тут мені стала в пригоді одна великорозумна поетеса, яка зазвичай говорить багато нісенітниць, але цього разу розповіла одну цікаву історію, яку записала там, на Гуцульщині. Про істоту, що живе на вершині гір і лякає людей так, що ті в зашморг стрибають.

Цехмістер нічого вже не міг говорити, просто хапав ротом повітря і злякано дивився на всіх.

— Що, не чекали? Ви, звичайно, ніякий не відьмак, а професійний, дуже професійний убивця..

— По…

— Ви таки хочете поговорити?

— По… можіть… — прохрипів цехмістер, очі його розширилися. Він поводив ними. Груди його здималися. Кілька разів поривався встати, однак не зміг цього зробити.

— Що? — здивовано перепитав Голота. — От, чорт. Мнішеку, біжи на вулицю, там Сташка зі своєю торбою стоїть. Тільки швидко!

Він схопив цехмістра за голову й побачив, з якою швидкістю стрибають його очі. Шлієркамп вкрився червоними плямами й переривисто дихав. Руками він розірвав комір, відкинувся на спинку крісла. На губах з’явилася піна, він знову конвульсивно смикнувся, штовхнувши Голоту з такою силою, що той врізався в стіну, вражено дивлячись на все те. Кремезний цехмістер зробив нелюдське зусилля, оволодівши собою, і почав шепотіти:

— Кшиштоф… — хрипів він. Цехмістер сидів на своєму пишному сідалі із широко відкритими очима й міг лише водити головою. Його губи затряслись, як драглі, і наступної миті помираючого знудило кров’ю. Він ще зміг підняти руку й доторкнутися пальцями до горлянки, захарчав, а тоді впав грудьми на свій великий стіл. Голота кліпав очима, як заведений, і ніяк не міг відірвати очей від тіла цехмістра королівського цеху львівських малярів.

Несподівано двері розчахнулися. Голоті знадобилося зусилля, аби повернути голову до прибульців. Це був війт Альбрехт, якого по боках оточували вірні охоронці — цеклярі, ззаду тупим натовпом сунули ціпаки.

— Богуславе Корибутовичу, знаний ще як ліценціат Голота, — повільно проговорив Альбрехт. — Звинувачую вас у вбивстві цехмістра Шлієркампа. У Доротку його… Хоча ні, звідти він уже тікав. У Татарню!

Голота глипнув на прибулих, а тоді мовчки повернувся до споглядання стола, за яким лежав мертвий цехмістр. Особливо його цікавив малюнок, що лежав просто біля голови Шлієркампа. Це було колесо. Алегоричне колесо, спицями якого були грецькі слова Ονούφριος, Θεόδωρος, Νικόλαος. Точно таке було намальоване на стіні батькової майстерні.