Цивілізація статусу

Розділ 3

— Що ви насамперед повинні зрозуміти, — вів далі Квестор, — так це те, хто ви є. Це дуже важливо. І я скажу вам, хто ви. Ви пеони, найнижчі з низьких. Ви не маєте жодного статусу. Немає нікого нижчого за вас, окрім мутантів, але вони взагалі не люди. Хтось має якісь запитання?

Квестор зачекав. Жодних запитань ні в кого не було, він продовжив:

— Я пояснив вам, ким ви є. Перейдемо до того, ким є всі інші на Омезі. Перш за все, всі є вищими за вас, але деякі з них вищі за інших. Одразу над вами — Мешканці, які не надто від вас відрізняються, ще вище — Вільні громадяни. Вони носять на пальці бронзовий перстень їхнього статусу, а їхній одяг чорного кольору. Статус у них також не надто високий, але набагато вищий за ваш. Якщо пощастить, деякі з вас зможуть стати Вільними громадянами.

Далі йдуть привілейовані класи, які відрізняються різними відповідними символами їхнього рангу — наприклад, золотими сережками, як у класу Хаджі. Зрештою ви дізнаєтесь про всі знаки і прерогативи різних рангів і ступенів. Окремо стоять священики. Хоча вони не мають привілейованого звання, їм надаються певні імунітети і права. Вам все зрозуміло?

Усі присутні в казармі ствердно забурмотіли. Квестор продовжував:

— Тепер поясню, як вам потрібно поводитись, коли зустрічаєте будь-кого вищого за рангом. Як пеони ви зобов'язані з повагою вітати Вільного громадянина за його повним титулом. Із привілейованими особами, такими як Хаджі, ви говорите лише у тому випадку, якщо вони звертаються до вас, а потім стоїте перед ними, опустивши очі додолу і склавши руки перед собою. Ви не залишаєте Привілейованого громадянина, допоки він не надасть на це дозвіл. Ви за жодних обставин не сидите у його присутності. Це зрозуміло? Вам потрібно буде дізнатись ще багато чого. Наприклад, моя посада Квестора підпадає під класифікацію Вільного громадянина, але надає мені певні прерогативи привілейованих.

Квестор глянув на чоловіків, щоб переконатися, що вони все зрозуміли.

— Ця казарма — ваш тимчасовий дім. Я склав для вас графік прибирання. Ви можете звертатись до мене із запитаннями, коли вам завгодно, але дурні чи зухвалі запитання можуть каратись каліцтвом або смертю. Просто пам'ятайте, що ви найнижчі із низьких. Якщо запам'ятаєте це, то, можливо, зможете залишитися живими.

Квестор кілька хвилин постояв серед цілковитої тиші. Тоді сказав:

— Протягом наступних кількох днів ви всі будете приставлені до різних робіт. Дехто з вас вирушить на германієві шахти, хтось — на риболовний флот, декого будуть готувати до інших професій. Тим часом наразі ви можете оглянути Тетрагід.

Помітивши, що його не зовсім зрозуміли, Квестор пояснив:

— Тетрагід — це назва міста, в якому ви знаходитесь. Це найбільше місто на Омезі, — він на мить замислився, — правду сказати, це єдине місто на Омезі.

— Що означає назва Тетрагід? — запитав Джо.

— Хто його знає, — відказав Квестор, — я гадаю, це одна із старих земних назв, які часом роздобувають скренери. Хоч би там що, будьте обачніші, коли виходите в місто.

— Чому? — запитав Баррент.

Квестор посміхнувся.

— А про це, пеоне, ти дізнаєшся сам.

Він обернувся і вийшов із казарми.

Коли він пішов, Баррент визирнув у вікно і побачив занедбаний майдан, а за ним — вулиці Тетрагіду.

— Ви збираєтесь піти туди? — запитав Джо.

— Авжеж, — відповів Баррент, — ви зі мною?

Кредитний шахрай похитав головою:

— Не думаю, що це безпечно.

— Форен, а як ви?

— Мені це все теж щось не надто подобається, — відмовився Форен, — можливо, краще триматись якийсь час біля казарми.

— Це просто смішно, — не погодився з ним Бар-рент, — це наше місто тепер. Невже ніхто не піде зі мною?

Зніяковівши, Форен здвигнув міцними плечима і похитав головою. Джо теж знизав плечима і вмостився на ліжку. Решта новачків також відводили погляд.

— Гаразд, я вам про все потім розповім.

Баррент зачекав кілька хвилин, чи хтось часом не передумає, а потім вийшов із дверей.

Місто Тетрагід було скупченням будівель, розташованих уздовж вузького півострова, який врізався клином у похмуре сіре море. Від решти материка півострів відділявся високим кам'яним муром, ворота у якому охороняла сторожа. Найбільшою будівлею у місті була Арена, яка використовувалась раз на рік для Ігор. Поблизу неї були розміщені будівлі урядових установ.

Баррент крокував вузенькими вуличками і озирався навколо, намагаючись отримати бодай якесь уявлення про місто, в якому йому відтепер доведеться мешкати. Звивисті не замощені вулиці і похмурі, побиті негодою будинки пробуджували в ньому невловимий спомин. Він бачив щось подібне на Землі, але не міг пригадати, де саме. Спогад дратував настійливо, як сверблячка, але не давався Барренту.

Минувши Арену, він занурився у головний діловий район Тетрагіду. Баррент здивовано розглядав вивіски: «ЛІКАР БЕЗ ЛІЦЕНЗІЇ — АБОРТИ ТЕРМІНОВО», «ДИСКВАЛІФІКОВАНИЙ АДВОКАТ — ПОСЛУГИ У ПОЛІТИЧНИХ КОЛАХ!».

Щось у цьому видалося Барренту не надто правильним. Він йшов далі повз магазини, які рекламували крадені товари. Побачивши вивіску «ЗЧИТУВАННЯ ПАМ'ЯТІ! ПЕРСОНАЛ — СКРЕНІНГ МУТАНТИ! ВАШЕ МИНУЛЕ НА ЗЕМЛІ БУДЕ РОЗКРИТЕ ДЛЯ ВАС!», Баррент зацікавився, проте згадав, що у нього немає грошей. А Омега здалася йому таким місцем, де гроші цінувалися.

Він завернув у бічну вуличку, минув кілька ресторанчиків і підійшов до великої будівлі під вивіскою «ІНСТИТУТ ОТРУТ. Знижки. Кредит до трьох років. Результат гарантуємо або повернемо гроші». На будинку поряд він прочитав: «СПІЛКА ВБИВЦЬ, локація 452».

Після розповіді на тюремному кораблі про індоктринацію Баррент очікував, що Омега призначена для реабілітації злочинців. Вивіски чітко вказували на інше або ж реабілітація тут набула якихось дивних форм. Він пішов повільніше, заглибившись у власні думки.

Раптом Баррент помітив, що люди попереду нього розбігаються. Заледве вгледівши його, вони зникають у дверях магазинчиків. Якась бабуся при погляді на нього спритно почимчикувала геть.

Що з ним було не так? Може справа в його тюремному одязі? Ні, мешканцям Омеги таке не в дивовижу. Тоді що ж це в такому разі?

Вулиця стала майже безлюдною. Поруч із ним крамар поквапливо зачиняв залізними віконницями вітрину.

— Що трапилось? — запитав його Баррент, — що відбувається?

— Чи ти несповна розуму? — вигукнув крамар, — адже це День прибуття!

— Перепрошую?

— День прибуття! День приземлення тюремного корабля. Повертайся до казарми, йолопе!

Він застромив останній залізний шворінь на його місце і замкнув вітрину. Баррент раптово відчув холодний дотик страху. Щось було надто вже не так. Йому краще було поквапитись назад. Він вчинив нерозумно, що насамперед не дізнався більше про звичаї Омеги...

Троє чоловіків йшли вулицею просто до нього. Вони були гарно вбрані, і кожен із них мав у лівому вусі маленьку золоту сережку Хаджі. Усі троє були озброєні.

Баррент намірився втікати. Один із чоловіків гукнув:

— Стій, пеоне!

Баррент, помітивши, що рука чоловіка торкнулася зброї, зупинився і запитав:

— У чому справа?

— Це День прибуття, — відказав чоловік. Він подивився на своїх друзів, — ну, хто його отримає першим?

— Кинемо жереб.

— Ось монета.

— Ні, на пальцях.

— Готові? Один, два, три!

— Він мій, — сказав Хаджі, який стояв зліва. Його друзі відійшли назад, допоки він витягав свою зброю.

— Зачекайте! — вигукнув Баррент, — що це ви робите?

— Я тебе застрелю, — відказав чоловік.

— Але чому?

Чоловік посміхнувся.

— Тому що це привілей Хаджі. Кожного Дня прибуття ми маємо право вбити будь-якого новоприбулого пеона, який залишив свою казарму.

— Але ж мене не попередили!

— Ще б пак, якби вам таке сказали, ніхто б із вас не залишив свою казарму в День прибуття. І це зіпсувало б нам все задоволення.

Він прицілився.

Баррент відреагував миттєво. Коли Хаджі вистрілив, він кинувся на землю, почув шипіння і побачив зубчастий оплавлений слід на стіні цегляної будівлі, біля якої щойно стояв.

— Моя черга, — сказав інший чоловік.

— Вибач, старий, я вважаю, що моя.

— Старшинство, шановний друже, має свої привілеї. Дотримуйся правил.

Але перш ніж будь-хто з них встиг прицілитися, Баррент зірвався на ноги і щодуху помчав геть. Вигин звивистої вулички на якусь мить захистив його, але він чув кроки своїх переслідувачів позаду. Вони бігли неквапом, підтюпцем, ніби були цілком впевнені, що їхня здобич ніде від них не подінеться. Баррент додав швидкості, завернув у бічну вуличку і одразу зрозумів, що схибив. Перед ним був тупик. Хаджі, рухаючись у легкому темпі, наздоганяли його.

Охоплений жахом Баррент озирався навсібіч. Двері і вітрини магазинів були зачинені.

Ніде було приткнутись, ніде сховатися.

Раптом, коли переслідувачі були вже близько, він помітив, що якось неуважно проскочив повз відчинені двері. Вивіска над дверима повідомляла «ТОВАРИСТВО ЗАХИСТУ ЖЕРТВ». «Це саме для мене», — подумав Баррент.

Він рвонувся назад, проскочивши майже під носом в оторопілих Хаджі. Постріл випалив землю позаду нього у ту мить, коли він дістався дверей і увірвався до будівлі.

Баррент ледь тримався на ногах. Його переслідувачі не зайшли за ним. Він чув їхні голоси з вулиці — вони незлостиво сперечались щодо пріоритетності своїх прав. Баррент зрозумів, що потрапив у безпечне місце.

Він опинився у великій, яскраво освітленій кімнаті. Кілька чоловіків у лахмітті сиділи на лавці біля дверей, сміючись із якогось жарту. Осторонь від них темноволоса дівчина спостерігала за Баррентом великими зеленими очима. У дальньому кінці кімнати стояв стіл, за яким сидів чоловічок в окулярах. Він покликав Баррента, і той підійшов до столу. Чоловік доброзичливо посміхався, чекаючи, поки Бар-рент заговорить.

— Це Товариство захисту жертв? — запитав Баррент.

— Цілком правильно, сер, — відповів чоловік, — я Рондольп Френдлер, президент цієї некомерційної організації. Чи я можу бути корисним для вас?

— Авжеж можете, я саме і є жертва.

— Ну, це помітно з першого погляду, — сказав Френдлер, приязно посміхаючись, — у вас дійсно вигляд жертви — така собі суміш страху і невпевненості, яка передбачає вразливість. Тут важко помилитись.

— Це доволі цікаво, — зауважив Баррент, поглядаючи на двері і міркуючи, як довго будуть поважати цей прихисток його переслідувачі, — містер Френдлер, я не є членом вашої організації…

— Це не має значення, — сказав Френдлер, — членство у нашому Товаристві є не постійним, а спонтанним. Кожен приєднується до Товариства, коли виникає привід. Наш намір — захистити невід'ємні права всіх жертв.

— Гаразд, сер. Троє чоловіків на вулиці намагаються вбити мене.

— Я бачу, — сказав містер Френдлер. Він відкрив шухляду, дістав товсту книгу, швидко погортав її і знайшов потрібне посилання.

— Скажіть, ви встановили статус цих чоловіків?

— Я гадаю, що вони Хаджі, — відповів Баррент, — у кожного з них маленька золота сережка у лівому вусі .

— Цілком правильно, — сказав містер Френдлер, — а сьогодні День прибуття. Ви зійшли з корабля, який приземлився сьогодні, і вас було класифіковано як пеона. Я не помиляюсь?

— Так, так воно і є.

— Тоді я радий вам повідомити, що все в порядку. Полювання в День прибуття закінчується із заходом сонця. Ви можете спокійно собі йти, переконавшись, що все правильно і що ваші права жодним чином не порушуються.

— Спокійно йти? Ви маєте на увазі після заходу сонця?

Містер Френдлер похитав головою і сумно посміхнувся.

— Боюся, ні. Згідно із законом ви повинні піти звідси негайно.

— Але вони мене вб'ють!

— Таки ваша правда, — сказав Френдлер, — на жаль, нічим не можу допомогти. Жертва — це за визначенням той, кого мають вбити.

— Я гадав, що це захисна організація.

— Так. Але ми захищаємо права жертв, а не самі жертви. Ваші права не порушуються. Хаджі мають привілей вбити вас у День прибуття, в будь-який час до заходу сонця, якщо ви не перебуваєте у своїй казармі. Я можу ще додати, що ви маєте право вбити кожного, хто намагається вбити вас .

— У мене ж немає зброї, — сказав Баррент.

— Жертви ніколи її не мають, — сказав Френдлер, — у тім-то й справа. Але є у вас зброя чи ні, боюся, вам доведеться наразі піти.

Баррент усе ще чув із вулиці ліниві голоси Хаджі. Він запитав:

— У вас є інші двері?

— На жаль, немає.

— Тоді я просто не піду звідси.

Все ще посміхаючись, містер Френдлер відкрив шухляду і дістав пістолет. Він наставив його на Бар-рента і сказав:

— Ви дійсно повинні піти. Ви можете ризикнути з Хаджі або померти просто тут, без жодного шансу.

— Позичте мені свого пістолета, — попросив Бар-рент.

— Це заборонено, що ж це були б за жертви, якби вони гасали зі зброєю в руках.

Він клацнув запобіжником пістолета.

— Ви нарешті заберетесь звідси?

Баррент прикинув свої шанси рвонутись через стіл і вихопити пістолет і зрозумів, що втнути таке не вдасться. Він обернувся і приречено побрів до дверей. Голодранці все ще реготали із своїх жартів. Чорнява дівчина піднялася з лавки і стала біля дверей. Коли Баррент наблизився до неї, йому впало в око, що вона дуже гарна. Його зацікавило, який злочин став приводом для її вигнання із Землі.

Проходячи повз дівчину, Баррент відчув, як щось сильно тисне йому в ребра. Він сягнув туди рукою, і в ній опинився невеличкий, але загрозливого вигляду пістолет.

— Удачі, — побажала дівчина, — сподіваюся, ви знаєте, як цим користуватись.

Баррент вдячно кивнув. Він не був впевнений, що вміє поводитись зі зброєю, проте сподівався якось із цим впоратись.