Цивілізація статусу

Розділ 25

Вранці приятель-дуб забезпечив Барренту все необхідне для сніданку й гоління. Баррент поїв, умився, поголився і вирушив до найближчого міста. У нього була певна, чітко визначена мета. Йому потрібно було знайти для себе якесь надійне прикриття і налагодити контакт із земним підпіллям. Коли це буде зроблено, він спробує дізнатись якнайбільше про таємну поліцію Землі, військові диспозиції тощо.

Друга група розробила для Баррента план досягнення цих цілей. Наближаючись до околиць міста, він сподівався, що цей план спрацює. Хоча поки що Земля, на якій він опинився, була дуже мало схожа на ту, яка існувала в уявленні Групи.

Баррент йшов прямою вулицею з невеличкими білими котеджами обабіч. Спочатку йому здавалось, що всі будинки виглядають однаково. Потім він зрозумів, що кожен із них має одну-дві невеликі архітектурні відмінності. Але ці незначні деталі замість того, щоб вирізняти будинки, лише підкреслювали їхню схожість. Котеджів було сотні, вони простягались наскільки сягало око, перед кожним із них був клаптик ретельно доглянутого газону. Їхня красива одноманітність справляла гнітюче враження. Баррентові раптом пригадалась незграбна індивідуальність недоладних будівель на Омезі.

Він дійшов до торгових кварталів. Магазини, як і житлові будинки, було збудовано за одним зразком. Вони були невисокі, стримано оздоблені й дуже схожі. Лише придивившись до вітрин, можна було помітити різницю поміж магазинами продуктів харчування й спортивних товарів. Він минув невелику будівлю із табличкою «Сповідальний робот. Відчинено цілодобово». Здається, це було щось схоже на церкву.

План, розроблений Другою групою для пошуку підпілля на Землі, був простим і невигадливим. Вони вважали, що революціонерів має бути найбільше серед найпригнобленішої частини суспільства. Бідність породжує протест, незаможні хочуть відібрати багатства у тих, хто їх має. Тому логічне місце для пошуку протестувальників — це нетрі.

Теоретично все було зрозуміло. Але біда була в тому, що Баррент не міг знайти жодних нетрів. Він йшов годинами повз акуратні магазини, гарненькі маленькі будиночки, дитячі майданчики й парки, старанно доглянуті ферми і знову повз вже інші будинки й інші магазини. Ніщо ніде не відрізнялось ні в кращий, ні в гірший бік.

Підвечір Баррент стомився, так і не знайшовши того, що шукав. Він зрозумів, що для більш детального знайомства з земним життям йому доведеться розпитувати місцевих. Це був небезпечний крок, але уникнути його не випадало.

Баррент стояв у сутінках біля магазину одягу, обдумуючи план дій. Він вирішив вдавати іноземця, який щойно приїхав до Північної Америки з Азії чи Європи. Таким чином, він матиме можливість безпечно задавати питання.

Повз нього проходив опецькуватий, непоказний на вигляд чоловік у діловому костюмі. Баррент зупинив його.

— Перепрошую, — звернувся він до чоловіка, — я тут нічого не знаю, щойно приїхав із Риму.

— Справді?

— Так. Боюсь, я тут не дуже добре орієнтуюсь, — сказав Баррент, ніяково посміхаючись, — я не можу знайти недорогого готелю. Якби ви могли мені підказати...

— Громадянине, як ви почуваєтесь? — запитав спантеличено чоловік.

— Як я вже казав, я іноземець, і шукаю...

— Послухайте, ви ж, як і я, добре знаєте, що іноземців більше немає.

— Немає?

— Авжеж. Я сам бував у Римі. Там все так само, як і тут, у Вілмінгтоні. Такі самі будинки й магазини. Ніхто ніде наразі не почувається іноземцем.

Баррент опинився у безглуздому становищі. Він нервово посміхнувся.

— Крім того, — сказав чоловік, — ніде на Землі немає дешевого житла. Навіщо воно потрібне? Хто його винайматиме?

— І справді, — погодився Баррент, — що це я? Мабуть випив забагато.

— Але ж тепер ніхто не п'є. Не розумію. Це що, якась гра?

— А ви як гадаєте? — запитав Баррент, застосовуючи прийом, який йому підказали в Групі.

Чоловік хвильку подумав.

— Я, здається, здогадався, — сказав він, — ви, мабуть, Опитувач.

— Ммм, — пробурмотів Баррент.

— Ну звичайно. Ви один із тих, хто вивчає думки людей із різного приводу за допомогою опитувань і подібних речей. Так?

— Як це ви одразу здогадалися? — сказав Баррент.

— Ну, це було не так важко. Опитувачі завжди заходять здалеку, намагаючись зрозуміти ставлення людей до різних речей. Я б зрозумів це одразу, якби ви були у костюмі Опитувача.

Чоловік знову замислився.

— Чому ж це ви не одягнені, як Опитувач?

— Я щойно приступив до роботи, — сказав Бар-рент, — ще не встиг придбати одяг.

— Але ж ви повинні його мати, — повчально сказав чоловік, — інакше як громадянин може дізнатися про ваш статус?

— Це просто кілька тестових запитань, — виправдався Баррент, — дякую за співпрацю, сер. Можливо, у мене буде найближчим часом можливість провести з вами опитування.

— Будь-коли до ваших послуг, — сказав чоловік. Він чемно кивнув і пішов.

Баррент зметикував, що вдавати Опитувача було б для нього ідеальним. Це надало б йому право задавати питання, зустрічатися з людьми, з'ясовувати, як живуть люди на Землі. Звичайно, слід бути обережним, щоб мимохіть не виявити свого невігластва. Але, працюючи обачно, можна буде за кілька днів набути загальні знання про земну цивілізацію.

Насамперед йому потрібно купити одяг Опитувача. Це важливо. Біда в тому, що він зовсім не мав грошей. Група не змогла підробити земні гроші, ніхто з них навіть не зміг пригадати, як ці гроші виглядають.

Зате вони вигадали спосіб, як подолати цю перешкоду.

Баррент зайшов у найближчий магазин.

Власником його був низенький блакитноокий чоловічок із звичною посмішкою продавця. Привітавши Баррента, він запитав, чим може бути корисним.

— Мені потрібен одяг Опитувача, — сказав йому Баррент, — я наразі приступаю до роботи.

— Звичайно, сер, — відізвався господар, — ви потрапили якраз у потрібне вам місце. Більшість менших магазинів продають одяг не для всіх, а лише для... ну... широко розповсюджених професій. Але тут, у Жуля Вондерсона, є готовий одяг для всіх п'ятисот двадцяти основних професій, перелічених у Альманаху цивільного стану.

— Гаразд. У вас є готовий одяг мого розміру?

— Авжеж, — запевнив Вондерсон, — ви бажаєте звичайний чи спеціальний?

— Гадаю, мене влаштував би звичайний.

— Більшість початківців надають перевагу спеціальному, — підказав Вондерсон, — маленькі додаткові деталі, імітовані під ручне оздоблення, забезпечують більшу повагу громадян.

— У такому випадку візьму спеціальний.

— Гаразд, сер. Хоча, якщо ви зачекаєте день-два, у нас з'явиться нова тканина — імітація під виконану на домашньому ткацькому верстаті з випадковими помилками плетіння. Дуже престижна річ.

— Можливо, я прийду до вас по неї згодом. Зараз мені потрібен готовий одяг.

— Звичайно, сер, — сказав Вондерсон із вміло прихованим розчаруванням, — зачекайте хвилинку...

Після кількох примірок Баррент підібрав собі потрібного розміру чорний діловий костюм із вузеньким пружком білого кольору на вилогах. На недосвідчений погляд він виглядав майже так само, як інші костюми — для банкірів, біржових маклерів, бакалійників, бухгалтерів тощо, які демонстрував Вондерсон. Але для Вондерсона, який розповідав про особливості вилог на костюмах банкіра й страхового агента, ці відмінності були такими ж чіткими, як і грубо очевидні статусні символи Омеги. Баррент вирішив, що це питання досвіду.

— Саме те, що вам потрібно, сер! — розхвалював Вондерсон, — ідеально облягає, надається гарантія. І всього тридцять дев'ять дев'яносто п'ять.

— Чудово, — сказав Баррент, — тепер, про гроші...

— Так, сер?

Баррент зважився:

— У мене їх немає зовсім.

— Немає, сер? Як таке може бути?

— У мене їх дійсно немає, — підтвердив Баррент, — однак я маю деякі цінні речі.

Він дістав із кишені три персні з діамантами, які йому надала Група на Омезі.

— Ці камені — справжні діаманти, що може вам засвідчити будь-який ювелір. Може, ви візьмете один із перснів у заставу, поки у мене з'являться гроші на оплату.

— Але ж, сер, — здивувався Вондерсон, — діаманти і тому подібні речі не мають спеціальної цінності. Вони втратили її з 23 року, коли Вон Блон написав свою видатну працю, розвінчавши концепцію дефіцитної вартості.

— Авжеж, — тільки й сказав Баррент, збитий з пантелику словами Вондерсона.

Вондерсон подивився на каблучки.

— Я гадаю, що вони мають для вас сентиментальну цінність.

— Безумовно. У нашій сім'ї їх передавали з покоління в покоління.

— У такому разі, — сказав Вондерсон, — я не хотів би вас позбавляти їх. Прошу, ніяких заперечень, сер! Почуття — це найцінніший скарб. Я не міг би спокійно спати ночами, якби взяв бодай одну з цих сімейних реліквій у вас.

— Але ж йдеться про оплату.

— Заплатите тоді, коли зможете.

— Ви маєте на увазі, що довіряєте мені, хоча зовсім мене не знаєте?

— Аякже, — сказав Вондерсон. Він хитро посміхнувся, — випробовуєте на мені ваші прийоми Опитувача, авжеж? Навіть дитина знає, що наша цивілізація базується на довірі. Це аксіома — навіть незнайомій людині потрібно довіряти, поки вона своїми вчинками не переконає вас у іншому.

— Хіба вас ніколи не обманювали?

— Звичайно, ні. Адже злочинів у наші дні немає.

— У такому разі, — запитав Баррент, — як же тоді з Омегою?

— Перепрошую?

— Омега, планета-в'язниця. Ви ж, мабуть, чули про неї.

— Ну, щось чув, — обережно вимовив Вондерсон, — ну, точніше буде сказати, що злочинів майже немає. Я вважаю, що завжди буде виявлятись якась незначна кількість осіб із вродженими злочинними нахилами. Але кажуть, що їх кількість становить не більше десяти чи дванадцяти осіб на рік із майже двох мільярдів людей.

Він широко посміхнувся.

— Мої шанси натрапити на когось із них надзвичайно мізерні.

Баррент замислився над тим, чому ж тоді тюремні кораблі постійно курсують між Землею і Омегою, залишаючи на Омезі людський вантаж і поверта-

ючись знову по інший. Йому було цікаво, звідки Вондерсон взяв свою статистику. Він також не розумів, чому ніде не видно поліції. Баррент не бачив жодної військової форми від того моменту, як зійшов із корабля. Він хотів би запитати про це, але здається, наразі вже вистачить запитань.

— Дуже дякую за кредит, — сказав Баррент, — намагатимусь розрахуватись якнайшвидше.

— Не сумніваюсь, — Вондерсон тепло потиснув руку Барренту, — можете не квапитись, сер. Нічого, я зачекаю.

Баррент ще раз подякував і вийшов із магазину.

Зараз він мав професію. І якщо й інші люди довіряли один одному так само, як Вондерсон, Баррент мав необмежений кредит. Він був на планеті, устрій якої на перший погляд нагадував утопію. А утопія, звісно, має певні суперечності. Він сподівався дізнатися про все більше наступними днями.

Баррент знайшов готель і винайняв на тиждень кімнату в кредит.