Наступного ранку Баррент розпочав свої розвідки. Метод у нього був простий. Він дзвонив у двері і проводив опитування, попереджаючи, що потрібні йому запитання він буде поєднувати з такими, які можуть видатись підступними або безглуздими. Проте вони потрібні для перевірки загального рівня обізнаності людини. Таким чином, Баррент отримав можливість розпитувати людей взагалі про що завгодно і торкатись будь-яких тем, не виявляючи власного невігластва.
Правда, існувала небезпека, що якийсь чиновник може поцікавитися його документами або поліція зненацька з'явиться саме тоді, коли він найменше на це очікуватиме. Але йому доводилося ризикувати. Розпочавши з першого будинку на Помаранчевій еспланаді, Баррент просувався на північ, опитуючи всіх, кого заставав удома. Він зумів зібрати чимало різноманітної інформації, як може засвідчити добірка деяких його нотаток, зроблених за час роботи:
Громадянка А. Л. Готтрейд, 55 років, рід занять — домогосподарка. Дужа, струнка жінка, владна, але ввічлива, серйозна, не полюбляє жартів.
— Ви хочете запитати мене про класи і статус? Це все, що вас цікавить?
— Так, мем.
— Всі Опитувачі завше питають про класи і статус. Здається, ви вже все, що тільки можна, про це дізналися. Ну, гаразд. Наразі, коли всі рівні, є лише один клас — середній. Питання лише в тому — до якої верстви середнього класу належить людина? Вищої, нижчої чи середньої?
— І як це можна визначити?
— На це вказує чимало ознак. Те, як людина розмовляє, їсть, одягається, як поводиться на публіці. Її манери. Її одяг. Поглянувши на одяг людини можна безпомилково дізнатись, чи належить вона до вищої верстви середнього класу.
— Зрозуміло. А як визначити людину нижчої верстви середнього класу?
— Ну, насамперед, їм бракує креативності. Наприклад, вони носять готовий одяг, не намагаючись бодай якось прикрасити його. Те ж саме стосується і їхніх будинків. Але додам, що просто прикрасити житло, без належної вишуканості, це зовсім не те. Такі речі — ознака вискочок, яким кортить примазатись до вищої верстви середнього класу. Таких людей не запрошують у дім.
— Дякую, громадянко Готтрейд. А як би ви оцінили свій статус?
(Мить повагавшись.)
— О, я над цим ніколи надто не задумувалась, гадаю — вища верства середнього класу.
Громадянин Драйстер, вік 43 роки, продавець взуття за професією. Худорлявий, спокійний чоловік, виглядає молодшим за свої роки.
— Так, сер. У нас із Мірою троє дітей шкільного віку. Всі хлопчики.
— Можете мені пояснити, в чому полягає їхня освіта?
— Хлопці навчаються читати і писати, а ще — як стати добрими громадянами. Вони вже починають вивчати свої професії. Найстарший бере участь у сімейному бізнесі — продажу взуття. Інші двоє освоюють торгівлю уроздріб продовольчими товарами. Це сімейний бізнес батьків моєї дружини. Діти також дізнаються, як зберегти свій статус і застосувати певні стандартні прийоми для просування вгору. Це те, що вони вивчають на відкритих заняттях.
— А існують ще й закриті шкільні заняття?
— Звичайно. Всі діти їх відвідують.
— А чого вони навчаються на закритих заняттях?
— Не знаю. Вони ж закриті.
— Хіба діти ніколи не розповідають про ці заняття?
— Ні. Вони говорять про що завгодно, але не про ці заняття.
— Тобто ви не знаєте, що відбувається на закритих заняттях?
— Перепрошую, але не знаю. Я гадаю, але, зверніть увагу, це лише мій здогад, що це якось пов'язано з релігією. Про це ви можете дізнатись лише у вчителів.
— Дякую, сер. А як ви оцінюєте себе за статусом?
— Середня верства середнього класу, безсумнівно.
Громадянка Меріджен Морган, 51 рік, за професією шкільна вчителька. Висока, кістлява жінка.
— Так, сер, я думаю, що це все що я можу розповісти вам про навчальну програму в нашій Бежевій школі.
— За винятком закритих занять.
— Перепрошую, сер?
— Ви не розповіли про закриті заняття.
— Тут мені нема чого сказати.
— Чому так, громадянко Морган?
— Це одне з підступних питань? Усім відомо, що вчителів не допускають на закриті заняття.
— Хто ж їх відвідує?
— Діти, звичайно.
— Але ж хто їх навчає?
— За це несе відповідальність уряд.
— Звичайно. Але хто конкретно займається викладанням на закритих заняттях?
— І гадки не маю, сер. Це не моя справа. Закриті заняття — це давня і поважна інституція. Те, що відбувається на них, можливо, має релігійний характер. Але це лише здогадки. Що б там не було, мене це не обходить. Так само, як і вас, юначе, хоча ви й Опитувач.
— Дякую, громадянко Морган.
Громадянин Едгар Ніф, вік 107 років, офіцер у відставці. Високий, згорблений чоловік із тростиною, з ясним, не за роками, поглядом крижаних блакитних очей.
— Трохи голосніше, будь ласка. Про що ви питали?
— Про збройні сили. Конкретно я запитав...
— Я зрозумів. Так, юначе, я був полковником у Двадцять першому Північноамериканському з'єднанні космічних кораблів, яке було регулярним підрозділом Корпусу оборони Землі.
— Ви відмовились від служби?
— Ні, служба відмовилася від мене.
— Перепрошую, сер?
— Ви правильно почули, юначе. Це сталося шістдесят три роки тому. Збройні сили Землі демобілізували, за винятком поліції, яку я не беру до уваги. Всі регулярні підрозділи було демобілізовано.
— Чому так вчинили, сер?
— Не стало з ким воювати. Не було навіть кого остерігатись, або просто нам так це пояснили. Дурницю втнули, як на мене.
— Чому, сер?
— Тому що кожен старий солдат розуміє, що ніхто не може знати заздалегідь, коли наскочить ворог. Таке може трапитись щомиті. І де ми тоді опинимось?
— Хіба не можна буде сформувати армію знову?
— Безумовно, можна. Але теперішнє покоління не має досвіду служби у збройних силах. Не залишилось командирів, окрім кількох нікому непотрібних старих дурнів, таких як я. Знадобилися б роки, щоб сформувати дійсно ефективну армію.
— А тим часом Земля залишається цілком беззахисною перед вторгненням ззовні?
— Так, за винятком підрозділів поліції. Але я серйозно сумніваюся в їхній надійності у випадку збройного нападу.
— Що б ви могли сказати про поліцію?
— Я нічого про них не знаю. Ніколи не забивав собі голову тим, що не стосується армії.
— Але ж можливо, зараз поліція перебрала на себе функції армії? Адже саме поліція є потужною дисциплінованою воєнізованою силою?
— Можливо, й так, сер. Все може бути.
Громадянин Моертін Хоннерс, 31 рік, професія пере-повідач. Тендітний, кволий чоловік із пригладженим білявим волоссям і юним обличчям.
— Ви переповідач, громадянине Хоннерс?
— Так, сер. Хоча слово «письменник» мені більше подобається, якщо не заперечуєте.
— Гаразд. Громадянине Хоннерс, ви пишете для періодичних видань, які продаються з яток?
— Ну що ви, ні! Там розміщують сумнівної якості витвори нікчемних писак для задоволення потреб нижчої верстви середнього класу. Ці «повісті», якщо ви цього не знали, компонуються зі шматків творів різних популярних письменників двадцятого і двадцять першого століття. Люди, які це пишуть, просто заміняють деякі слова, от і вся їхня творчість.
— А ви такою роботою не займаєтесь?
— У жодному разі! Моя робота некомерційна. Я — креативний фахівець по Конраду.
— Ви не могли б пояснити мені, що це означає, громадянине Хоннерс?
— Із задоволенням. Я займаюсь оновленням книг Джозефа Конрада, автора, який жив у доатомну епоху.
— І в чому воно полягає, сер?
— Ну, на даний момент я займаюсь вже п'ятим оновленням роману «Лорд Джим». Для цього я занурююсь якнайглибше в оригінальний твір. Тоді беруся до його переписування таким чином, як написав би Конрад, якби він жив сьогодні. Це праця, яка вимагає надзвичайної працьовитості й максимального дотримування автентичності художнього стилю. Одна похибка може зіпсувати весь оновлений твір. Як бачите, це вимагає попереднього оволодіння словником, темами, сюжетами, авторськими прийомами Конрада, вимагає знання характерів героїв його творів і таке інше. Все це потрібно враховувати, однак книга не повинна лише сліпо повторювати твір. У ній має бути щось нове на додачу до вже сказаного Конрадом.
— І вам вдається досягти в цьому успіху?
— Критики відгукуються схвально, і мій видавець мною задоволений.
— Коли ви закінчите п'яте оновлення «Лорда Джима», над чим плануєте працювати далі?
— Якийсь час хотів би перепочити. Потім візьмусь оновлювати один із менш відомих творів Конрада. Може, «Плантатор із Малати».
— Зрозуміло. Чи є оновлення творів звичною практикою у всіх галузях мистецтва?
— Це мета кожного дійсно амбітного митця, незалежно від того, якому виду мистецтва він служить. Що подієш, мистецтво — божество суворе.
Громадянин Вілліс Оуерка, 8 років, учень. Веселий, чорнявий, засмаглий хлопчик.
— Вибачте, пане Опитувачу, моїх батьків зараз немає вдома.
— Це нічого, Віллісе. Ти не проти, якщо я тобі задам одне-два запитання?
— Ні, я не проти. А що у вас під піджаком, пане? Ви там щось ховаєте.
— Питатиму я, Віллісе, якщо ти не заперечуєш... Отже, тобі подобається школа?
— Так, подобається.
— Які предмети ви там вивчаєте?
— Ну, читання, письмо, підвищення статусу, різні види мистецтва: музика, архітектура, література, балет, театр. Звичайний шкільний матеріал.
— Зрозуміло. Це на відкритих заняттях?
— Авжеж.
— Ти відвідуєш також і закриті заняття?
— Звичайно. Щодня.
— Ти не проти мені про це розповісти?
— Ні, не проти. Це мабуть пістолет видимається? Я знаю, який він. Великі хлопці кілька днів тому показували один одному картинки на перерві, я і собі зазирнув. Еге ж, це пістолет?
— Ні, це просто костюм погано припасований. То ти не проти розповісти мені, чим ви займаєтесь на закритих заняттях?
— Я не проти.
— То чим же саме?
— Я не пам'ятаю.
— Як же так, Віллісе?
— Я вам правду кажу, пане Опитувачу. Ми заходимо в цей кабінет і виходимо через дві години на перерву. Оце й все. Я нічого більше не пам'ятаю. Я питав у інших дітей. Вони теж нічого не пригадують.
— Дивно...
— Ну, чому, сер? Якби ми все пам'ятали, то це не були б закриті заняття.
— Можливо, ти маєш рацію. Ти можеш згадати, як виглядає кабінет чи хто є вашим вчителем на закритих заняттях?
— Ні, сер. Я дійсно зовсім нічого не пам'ятаю.
— Дякую, Віллісе.
Громадянин Кучулайн Дент, 37 років, винахідник за фахом. Передчасно полисілий чоловік з іронічними очима.
— Так, правильно. Я винахідник, який спеціалізується на іграх. Я винайшов «Визнач, де ти є!» минулого року. Ця гра була досить популярною. Ви з нею знайомі?
— На жаль, ні.
— Цікава гра. Імітує орієнтацію у просторі. Гравцям на комп'ютери надаються неповні дані, а потім, якщо вони набирають бали, додається ще інформація. Помилки, навпаки, штрафуються. Світлові, звукові ефекти і всяке таке. Дуже гарно продавалась.
— А якимись іншими винаходами ви займаєтесь, громадянине Дент?
— Коли я був ще хлопчиком, я розробив удосконалений комбайн. Він був приблизно втричі ефективніший за нинішні моделі. І, повірите, я дійсно думав, що маю шанс продати його.
— То ви його продали?
— Звісно, ні. Тоді я ще не знав, що патентне бюро закрито назавжди, за винятком секції ігор.
— Вам тоді було прикро?
— Трохи сердився. Але згодом зрозумів, що існуючі моделі є і так достатньо хорошими. Немає потреби винаходити більш ефективні. Люди наразі задоволені тим, що мають. Від нових винаходів не буде жодної користі для людства. Народжуваність і смертність на Землі стабільні, всього вистачає для всіх. Щоб запровадити новий винахід, довелось би переобладнувати цілий завод. Це майже неможливо, оскільки всі сьогоднішні заводи працюють автоматично і самі ремонтуються. Ось чому існує мораторій на всі винаходи, за винятком нових ігор.
— Як ви ставитесь до цього?
— Про що тут можна говорити? Просто так воно реально є.
— Ви хотіли б, щоб все було інакше?
— Можливо. Але як винахідник я в будь-якому разі вхожу до числа потенційно нестабільних осіб.
Громадянин Барн Трентен, 41 рік, інженер-атомник, працює на виробництві космічних кораблів. Нервова, розумна на вигляд людина з сумними карими очима.
— Ви хочете знати, чим я займаюсь у себе на роботі? Шкода й питати, громадянине, тому що я нічим не займаюся, окрім як вештаюсь заводом. Згідно з правилами на нашому виробництві за роботами або автоматичними операціями повинна наглядати людина. Оцим я і займаюсь. Я просто ходжу і спостерігаю.
— Ви цим наче б то незадоволені, громадянине Трент.
— Ще б пак. Я хотів бути інженером-атомником. Я навчався для цього. А коли закінчив навчання, то зрозумів, що мої знання застаріли років на п'ятдесят. Але навіть якби вони відповідали сучасному рівню техніки, я б не мав де їх застосувати.
— Чому ж так?
— Тому що в атомній галузі все автоматизовано. Я не знаю, чи відомо це більшості населення, але це дійсно так. Від доставки сировини до відвантаження готової продукції все повністю автоматизовано. Єдиною участю людини в програмі є коригування об'єму виробництва відповідно до кількості населення. І навіть у цьому процесі роль людини мінімальна.
— Що станеться, якщо частина автоматизованого заводу вийде з ладу?
— Все відновиться за допомогою ремонтних автоматів.
— А якщо вони поламаються?
— Ці кляті одоробала самовідновлюються. Все, що мені залишається, — це стояти осторонь, спостерігати і заповнювати звіти. Це принизливо для людини, яка вважає себе інженером.
— Чому ви не знайдете собі іншу роботу?
— Дарма й шукати. Я дізнавався, інші інженери знаходяться в подібному становищі — спостерігають за автоматичними процесами, на яких вони не знаються. Візьміть будь-яку галузь: харчову промисловість, виробництво автомобілів, будівництво, біохімію — скрізь те саме. Або інженери тиняються цехами без діла або їх там взагалі немає.
— Це стосується і космічних польотів?
— Звісно. Жоден член Спілки космічних пілотів вже більше п'ятдесяти років не залишав Землю. Вони просто не здатні керувати судном.
— Зрозуміло. Усі кораблі налаштовані на автоматичний режим.
— Саме так. Вони працюють у постійному автоматичному режимі.
— Що б трапилось, якби котрийсь із них потрапив у позаштатну ситуацію?
— Важко сказати. Кораблі не можуть думати, як ви здогадуєтесь, вони просто виконують заздалегідь встановлені програми. Якщо б якесь повітряне судно потрапило у ситуацію, яка не врахована його програмою, воно було б паралізовано, принаймні на якийсь час. Підозрюю, на кораблях є селектор оптимального вибору, який повинен приймати рішення в надзвичайних ситуаціях, але навряд чи він колись випробовувався. У кращому випадку він би діяв із затримкою. У гіршому — не спрацював би взагалі. Як на мене, було б добре, якби таке трапилось.
— Ви справді так вважаєте?
— Авжеж. Мені нудно день у день стояти і спостерігати, як працюють машини. Більшість фахівців, яких я знаю, відчувають те саме. Ми хочемо щось робити. Будь-що. Ви знаєте, що сто років тому пілоти космічних кораблів досліджували планети інших зоряних систем?
— Так.
— Ну от, це саме те, що ми мали б робити зараз. Виходити назовні, проводити дослідження, просуватися вперед. Це те, чого ми прагнемо.
— Я розумію вас. Але вам не здається, що ви говорите досить небезпечні речі?
— Я знаю. Але, чесно кажучи, мене це не хвилює. Нехай відправляють на Омегу, якщо бажають. Тут мені нічого робити.
— То ви чули про Омегу?
— Кожен, хто пов'язаний із зоряними кораблями, знає про Омегу. Рейси між Омегою і Землею — це єдині рейси, якими курсують наші кораблі. Ми живемо в жахливому світі. Особисто я покладаю провину на духовенство.
— Духовенство?
— Безперечно. Ці святі дурні з їх нескінченним патяканням про Церкву духа людського втілення. Цього достатньо щоб забажати хоч якогось зла...
Громадянин Отець Боерен, 51 рік, священнослужитель. Величний огрядний чоловік у жовтій рясі й білих сандаліях.
— Саме так, сину, я абат місцевого відділення Церкви духа людського втілення. Наша церква є офіційною і єдиною релігією на Землі. Наша релігія — релігія всього людства. Вона складається з найкращих елементів усіх колишніх релігій, як основних, так і другорядних, майстерно поєднаних в єдину все-охоплюючу віру.
— Громадянине абат, чи не існувало суперечностей поміж доктринами різних релігій, які складають вашу віру?
— Суперечності існували. Але засновники нашої нинішньої Церкви відкинули всі дратівливі моменти. Ми шукали злагоди, а не протиріч. Нам вдалося зберегти лише певні колоритні аспекти ранніх великих релігій, ті їхні положення, які можуть поєднати людей. Ніколи не було жодного розколу у нашій релігії, тому що ми все приймаємо. Можна вірити у все, що завгодно, доки це не суперечить Духу людського втілення. Бо це — справжнє поклоніння людині. І Дух, який ми визнаємо, — це дух божественного і святого Добра.
— Могли б ви дати визначення поняттю Добра, громадянине абат?
— Безумовно. Добро — це сила всередині нас, яка надихає людей до одностайності й підпорядкування. Поклоніння Добру — це, по суті, є поклонінням самому собі, а отже, єдино правильним. Особистість, яка поклоняється сама собі, це ідеальна соціальна істота, яка зайняла свою нішу в суспільстві і готова використати будь-яку можливість для просування нагору. Добро лагідне, оскільки воно є реальним відображенням Всесвіту, люблячого і милостивого. Добро вічне і незмінне, хоча воно приходить до нас у… У вас якийсь дивний погляд, юначе.
— Вибачте, громадянине абат. Мені здалося, що я вже десь чув цю проповідь або дуже подібну.
— Істина залишається істиною, хто б її не виголошував.
— Звичайно. Ще одне запитання, сер. Чи не могли б ви розповісти мені про релігійне напучування дітей?
— Це обов'язок сповідальних роботів.
— Он як?
— Ідею цього запозичено із стародавнього трансцендентального фрейдизму. Сповідальний робот навчає дітей і дорослих. Він відчуває їхні особистісні проблеми в межах суспільної матриці. Це їхній постійний друг, соціальний наставник, релігійний вчитель. Як робот такий сповідник здатен точно, однозначно відповісти на будь-яке запитання. Це сприяє великій справі досягнення Одностайності.
— Я зрозумів, чим займаються сповідальні роботи. А що роблять люди-священики?
— Вони стежать за сповідальними роботами.
— Чи навчають ці роботи дітей на закритих заняттях?
— Я не можу відповісти вам на це запитання.
— То вони таки займаються там із дітьми?
— Я справді цього не знаю. Закриті заняття є закритими для абатів, як і для інших дорослих.
— За чиїм наказом?
— За наказом начальника секретної поліції.
— Зрозуміло... Дякую, громадянине абат Боерен.
Громадянин Еньен Дравівіан, 43 роки, урядовий службовець. Миршавий чоловічок, виглядає занадто старим і стомленим, як на свої роки.
— Добрий день, сер. Ви кажете, що працюєте в уряді?
— Саме так.
— Це уряд штату чи федеральний?
— Обидва водночас.
— Зрозуміло. Ви довго працюєте на цій службі?
— Приблизно вісімнадцять років.
— Так, сер. Ви не проти назвати мені вашу конкретну посаду?
— Чому ж ні. Я — начальник секретної поліції.
— Зрозумів, сер. Це дуже цікаво. Я...
— Не хапайтесь за свій лазерний пістолет, колишній громадянине Барренте. Можу вас запевнити, він не буде працювати в захищеній зоні поблизу мого будинку. І якщо ви його витягнете, то постраждаєте.
— Як саме?
— У мене є свої засоби захисту.
— Як ви дізналися моє ім'я?
— Я дізнався про вас майже тієї ж миті, як ви ступили на Землю. Ми маємо для цього деякі засоби. Але можемо поговорити про це в будинку. Ви не зайдете?
— Гадаю, не варто.
— Боюсь, що доведеться. Заходьте, Барренте, я вас не вкушу.
— Я заарештований?
— Звичайно, ні. Ми просто трохи побалакаємо. Проходьте, сер, ось сюди. Почувайтеся, як удома.