Цивілізація статусу

Розділ 1

Повернення до свідомості було повільним і болісним. Це була ніби довга мандрівка крізь час. Він марив. Долав щільні шари сну, пробиваючись від уявного початку всього сущого. Ось він витяг псевдоподію із первісного мулу, і ця псевдоподія належала йому. Він був амебою, яка містила у собі його сутність, потім — рибою із власною своєрідною індивідуальністю, тоді — мавпою, не схожою на всіх інших мавп. І нарешті він став людиною. Якою саме людиною? Він бачив себе невиразно, не розрізняючи рис обличчя, його рука міцно стискала лазерну зброю, біля його ніг лежав труп. Ось якою людиною він був.

Нарешті він прийшов до тями, протер очі і чекав, допоки зможе щось пригадати. Жодних спогадів не зринало. Навіть власного імені. Він поспіхом сів, силкуючись повернути пам'ять. Коли йому це не вдалося, то озирнувся навколо, шукаючи бодай якоїсь підказки.

Він сидів на ліжку в маленькій сірій кімнатці. З одного боку від нього були зачинені двері, з іншого у ніші крізь завісу виднівся тісний туалет. Світло надходило у приміщення з якогось прихованого джерела, можливо, із самої стелі. У кімнаті було лише ліжко і один стілець.

Він оперся підборіддям на руку і заплющив очі. Спробував визначити, що саме знає і що з цього може випливати. Він знав, що він людина, вид Homo sapiens, мешканець планети Земля. Може розмовляти мовою, про яку знає, що це англійська. Це означало, що існують й інші мови?

Він знав звичні назви речей: кімната, світло, стілець. Володів крім цього певною кількістю загальних знань. Розумів також, що є багато важливих речей, яких він не знає наразі, але які колись знав.

Щось, мабуть, сталося зі мною.

Щось таке, що могло скінчитись й гірше. Якби це зайшло трохи далі, він міг би залишитися бездумною істотою без мови, яка не усвідомлює себе людиною, чоловіком, землянином. Щось йому таки залишилось.

Але коли він намагався вийти подумки за межі відомих йому основних фактів, то потрапляв у темну заповнену жахом царину. Не заходити. Досліджувати свій власний розум було так само небезпечно, як подорожувати… куди? Він не зміг знайти потрібної аналогії, хоча й підозрював, що їх існує чимало.

Я, мабуть, хворів.

Це було єдине розумне пояснення. Він був людиною із спогадом про колишні спогади. Він повинен був свого часу мати це безцінне багатство, про яке наразі міг лише здогадуватись з обмежених доказів, які у нього були. Колись він, мабуть, мав конкретні спогади про птахів, дерева, друзів, родину, свій суспільний статус, можливо, дружину. Тепер міг лише припускати існування цих спогадів. Колись він міг казати: «Це схоже на…» або «Це мені нагадує..». Тепер ніщо йому нічого не нагадувало і речі були лише такими, якими вони є самі по собі. Він втратив здатність порівнювати і протиставляти. Він більше не міг аналізувати сьогоденне з точки зору пережитого у минулому.

Це має бути лікарня.

Ну звичайно. Тут його лікують. Добрі лікарі намагаються відновити його пам'ять, його ідентичність, здатність до логічного мислення, щоб він зміг дізнатись, ким і чим є. Це дуже шляхетно з їхнього боку. Він відчув, як сльози вдячності забриніли на очах.

Він підвівся і повільно пройшовся своєю невеличкою кімнаткою. Підійшовши до дверей, виявив, що їх замкнено. Замкнені двері спричинили у нього миттєву паніку, яку він жорстко притамував. Можливо, він раніше був не при собі. Але наразі він цілком володіє собою. Вони побачать це. І нададуть йому всі можливі для пацієнта пільги. Він поговорить про це з лікарем.

Він чекав. Через якийсь час за дверима почулися кроки коридором. Він сів на край ліжка і слухав, намагаючись стримувати хвилювання.

Кроки зупинилися біля дверей. Розсувна панель відчинилась і показалось чиєсь обличчя:

— Як ви почуваєтесь?

Він підійшов до панелі і побачив, що до нього звертається чоловік у коричневому однострої, з предметом, який нагадує зброю, біля паска. Цей чоловік, безперечно, був охоронцем. У нього було грубувате непроникне обличчя.

— Не могли б ви сказати мені моє ім'я? — попрохав він охоронця.

— Називайте себе Чотириста другий, — сказав охоронець, — це номер вашої кімнати.

Йому це не сподобалось. Але Чотириста другий все ж було краще, ніж взагалі нічого. Він запитав охоронця:

— Чи давно я хворію? Чи я одужую?

— Так, — відповів охоронець не надто впевненим тоном, — головне — поводьтеся спокійно. Дотримуйтесь правил. Так буде найкраще.

— Звичайно, — погодився Чотириста другий, — але чому я нічого не можу згадати?

— Ну, так воно завше і буває, — відказав охоронець і зібрався йти.

Чотириста другий вигукнув:

— Зачекайте! Ви не можете просто так мене залишити, ви мусите сказати мені бодай щось. Що зі мною сталося? Чому я у цій лікарні?

— Лікарні? — сказав охоронець. Він повернувся до Чотириста другого і посміхнувся, — що дало вам підставити вважати, що це лікарня?

— Просто припустив, — відповів Чотириста другий.

— Ваше припущення хибне. Це в'язниця.

Чотириста другий згадав своє видіння про вбиту людину. Це був сон чи спогад?

У відчаї він звернувся до охоронця:

— У чому мене звинувачують? Що я зробив?

— Ви про це дізнаєтесь, — сказав охоронець.

— Коли?

— Після приземлення, — сказав охоронець, — наразі готуйтеся до зборів.

Охоронець пішов. Чотириста другий сів на ліжко і спробував поміркувати. Він дещо таки дізнався. Він у в'язниці, і в'язниця має приземлитись. Що це все означає? Чому в'язниця повинна приземлитися? І що це ще за збори?

Чотириста другий досить плутано сприймав все, що сталося далі. Невідомо, скільки минуло часу. Він сидів на своєму ліжку, намагаючись зібрати до купи відомі йому факти про себе. Йому здалось, що почувся дзвінок. А потім двері його кімнати розчахнулись.

Що відбувається? Що це означає? Чотириста другий підійшов до дверей і визирнув у коридор. Він був дуже схвильований, але не хотів залишати кімнату без дозволу охорони. Прийшов охоронець.

— Все гаразд, — сказав охоронець, — вам нічого не загрожує. Ідіть прямо коридором.

Охоронець злегка підштовхнув його. Чотириста другий пішов. Він бачив, як відкриваються двері інших камер, інші люди виходять у коридор. Спочатку це нагадувало вузенький струмочок, але чим далі вони йшли, тим більше і більше чоловіків скупчувалося у проході. Майже всі виглядали збентежено, ніхто не розмовляв. Лише охоронці одноманітно вигукували:

— Рухайтесь далі, продовжуйте рухатись вперед.

Вони дістались великої круглої зали. Роззи-рнувшись, Чотириста другий побачив вздовж стін балкон, на якому через кожні кілька кроків стояли озброєні охоронці. Їх присутність видавалася тут непотрібною — цей натовп збентежених чоловіків і наміру не мав влаштовувати бунт. Чотириста другий подумав, що присутність тут похмурих охоронців має символічне значення. Вони найкраще нагадували щойно пробудженим чоловікам важливий факт їхнього життя — те, що вони були в'язнями.

Через кілька хвилин на балкон вийшов чоловік у темному однострої.

Він підняв руку, закликаючи до уваги, хоча в'язні й без того, не змигнувши оком, спостерігали за ним. Хоча біля нього не було видимих засобів для підсилення звуку, його голос гучно прогримів через всю залу.

— Розмова піде про індоктринацію, — сказав він, — слухайте уважно і намагайтеся засвоїти те, що я вам казатиму. Ці факти є дуже важливими для вашого існування.

В'язні не зводили з нього очей. Доповідач продовжував:

— Все, що ви наразі маєте — це та остання година, відколи ви прокинулись у ваших камерах. Ви зрозуміли, що не можете згадати ваше колишнє життя — навіть ваші імена. Все, що у вас є, — це мізерний набір загальних знань, достатній, щоб підтримувати контакт із реальністю. Я не додам багато до того, що вам відомо. Усі ви, перебуваючи на Землі, були злісними і розпусними злочинцями, людьми найгіршого ґатунку, які втратили будь-яке право вважатися громадянами Держави. У менш освічені часи вас було б страчено. У наш час вас депортували.

Доповідач простягнув руки, щоб заспокоїти гомін, який промайнув аудиторією. Він вів далі:

— Ви всі — злочинці. І вас об'єднує одне — нездатність дотримуватися основних обов'язкових правил людського суспільства. Ці правила необхідні цивілізації для її функціонування. Порушуючи їх, ви вчинили злочини проти всього людства. Тому людство відкидає вас. Ви створювали перешкоди нормальній діяльності цивілізованого суспільства, і вас відправили у світ, де панують люди вашого штибу. Тут ви можете складати свої власні правила і помирати за ними. Ось це і є саме та свобода, якої ви прагнули, — недолуга і руйнівна свобода росту ракових клітин.

Доповідач витер лоба і щиро поглянув на в'язнів.

— Але може статись, — промовив він, — що для когось із вас можлива реабілітація. Омега, планета, до якої ми прямуємо, — це ваша планета, місце, яким повністю керують в'язні. Це світ, де ви могли б почати заново, без упереджень щодо вас, із чистого аркушу! Ваше минуле життя забуте. Не намагайтеся його згадати. Такі спогади лише стимулювали б ваші злочинні нахили. Будемо вважати, що ви народилися знову у момент пробудження у ваших камерах.

Неквапні, розмірені слова промовця мали якусь гіпнотичну властивість. Чотириста другий прислухався, його блукаючий погляд зупинився на блідому чолі оратора.

— У новому світі, — говорив той, — ви відроджуєтесь наново, але з необхідним усвідомленням свого гріха. Без цього ви не змогли б боротися із злом, притаманним вашим особистостям. Пам'ятайте це. Пам'ятайте, що неможливою є втеча, і не існує для вас вороття. Сторожові кораблі, оснащені новітньою лазерною зброєю, патрулюють небо Омеги вдень і вночі. Ці кораблі покликані знищити все, що підніметься більш ніж на п'ятсот футів над поверхнею планети — нездоланний бар'єр, який жоден в'язень не зможе обминути. Візьміть до уваги ці факти. Вони складають правила, які повинні керувати вашим життям. Поміркуйте над тим, що я сказав. А тепер приготуйтесь до посадки.

Доповідач вийшов. Якийсь час в'язні просто дивилися на те місце, де він щойно стояв. Потім виник невпевнений гомін, який за мить стих. Чоловікам не було про що розмовляти. В'язням, які не пам'ятали свого минулого, не було на чому ґрунтувати роздуми про своє майбутнє. Вони не могли обмінюватись особистим досвідом, якого наразі у них не було.

Чоловіки, які занадто довго перебували в самоті ув'язнення, сиділи мовчки. Сторожа на балконі стояла як статуї, відсторонені і безликі. Раптом потужне двигтіння струснуло підлогу зали кількома хвилями. Потім воно змінилося незначною вібрацією. Чотириста другий відчув, немов невидима вага почала тиснути на голову і плечі.

Голос із гучномовця вигукнув:

— Увага! Корабель щойно приземлився на Омезі. Незабаром почнемо висаджуватись.

Останні хвилі вібрації згасли, підлога під ногами злегка похитувалась.

В'язнів, все ще так само мовчазних і запаморочених, вишикували у довгу колону і вивели із зали. У супроводі охоронців вони попростували нескінченним коридором. Чотириста другий таким чином отримав певне уявлення про розміри корабля.

Далеко попереду він бачив сонячне проміння, яке яскраво вирізнялось на тлі блідого освітлення коридору. Його частина колони наблизилась до джерела сонячного світла, і Чотириста другий зрозумів, що воно ллється із відкритого люка, через який виходять в'язні.

У свою чергу Чотириста другий пройшов через люк, спустився довгим трапом і опинився на твердому ґрунті. Він стояв на відкритій, освітленій сонцем площі.

Охоронці вишикували висаджених в'язнів у шеренги. З усіх боків Чотириста другий бачив натовп глядачів, які спостерігали за подією.

Пролунав голос із гучномовця:

— Відгукуйтесь, коли називається ваш номер. Наразі вам буде повідомлено ваші особисті дані. Відповідайте негайно, коли пролунає ваш номер.

Чотириста другий відчував слабкість, він дуже втомився. Навіть його ідентичність наразі не викликала у нього цікавості. Усе, чого йому хотілося, — це лягти спати або мати змогу обміркувати своє становище. Він озирнувся і мимохідь побачив величезний зоряний корабель позаду, а навколо — охоронців і глядачів. Над головою помітив чорні цятки, які рухались на тлі блакитного неба. Спочатку Чотириста другий подумав, що це птахи. Потім, придивившись, зрозумів, що це і є сторожові кораблі. Вони його не надто зацікавили.

— Номер перший! Відповідайте!

— Тут, — відізвався голос.

— Номер перший, ваше ім'я Вейн Саусхолдер, тридцять чотири роки, група крові A-L2, індекс AR-431-C. Винен у зраді.

Коли голос замовк, із натовпу пролунало гучне вітання. Натовп аплодував зрадницьким діянням в'язня і вітав його на Омезі.

Імена зачитувались за списком, і Чотириста другий, розморений на осонні, навстоячки дрімав і слухав перелік вбивств, крадіжок і всіляких збочень. Нарешті вигукнули його номер.

— Номер чотириста другий.

— Тут.

— Номер чотириста другий, ваше ім'я Вілл Бар-рент, вік 27 років, група крові O-L3, індекс JX-221-Р. Винний у вбивстві.

Натовп знову збадьорився, але Чотириста другий заледве почув їхню реакцію. Він намагався привчити себе до думки, що має ім'я. Справжнє ім'я замість номера. Баррент. Він сподівався, що не забуде його, повторював своє ім'я подумки знову й знову і ледь не пропустив останнє повідомлення з гучномовця корабля.

— Новоприбулі отримують свободу на Омезі. Вам нададуть тимчасове житло на майдані А-2. Будьте обачні і обережні у своїх словах і діях. Дивіться, слухайте й вчіться. Закон вимагає від мене попередити вас, що середня тривалість життя по прибутті на Омегу становить приблизно три земні роки.

Минув певний час, поки останні слова дійшли до свідомості Баррента. Він все ще обмірковував новину про набуте ним ім'я. І поки що не роздумував над тим, до чого може призвести та обставина, що він у якості вбивці опинився на планеті злочинного світу.