Чи мріють андроїди про електричних овець?

Ррозділ 9

У величезній, видовженій, як черево кита, старовинній, витесаній з каменю і вкритій сталлю будівлі оперного театру Рік Декард потрапив на лунку, галасливу, дещо сумбурну репетицію. Увійшовши до зали, він одразу впізнав Моцартову «Чарівну флейту», останню сцену першого акту. Раби мавра — чи то пак хор — завели свою пісню на кілька тактів раніше, а це звело нанівець нескладний ритм чарівних дзвіночків.

Яка насолода! Йому подобалася «Чарівна флейта». Він піднявся в бельетаж (ніхто його не помітив) і вмостився якнайзручніше. Ось Папаґено у своїй неймовірній накидці з пташиних пір’їн підійшов до Паміни й заспівав куплет, від якого у Ріка завжди наверталися на очі сльози, хай би де й коли він його почув чи згадав.

«У реальному житті, — подумав Рік, — немає чарівних дзвіночків, які б змусили ворога так легко щезнути в лісочку. І дуже шкода, що немає. Також жаль, що Моцарт незадовго після написання „Чарівної флейти“ помер від ниркової недостатності, не доживши навіть до тридцяти шести років. І був похований у невідомій спільній могилі разом із жебраками».

Задумавшись про такі невеселі речі, Рік із подивом розмірковував над тим, чи було в Моцарта передчуття, що майбутнього для нього вже не існує, що він уже використав відведений йому досить короткий час? «Можливо, я також уже використав відведений мені час, — думав Рік і спостерігав за ходом репетиції. — Закінчиться репетиція, закінчаться вистави, помруть співаки, а потім — так чи інакше — зітліє остання партитура; зникне саме прізвище „Моцарт“, і переможе пилюка. Не тільки на цій планеті, але й на інших також. Поки що ми чинимо опір. Так само, як анді поки що уникають мене і збільшують тривалість свого існування. Чи це буду я, а чи якийсь інший мисливець за головами, але все ж таки хтось укоротить їм віку. До певної міри, — раптом усвідомив він, — я — частина ентропії, що руйнує світ. „Корпорація Роузен“ створює, а я руйную. Або в крайньому разі їм так, напевне, здається».

На сцені Папаґено і Паміна розпочали діалог. Він перервав свої роздуми і слухав.

Папаґено: «Дитя моє, що нам тепер сказати?»

Паміна: «...тільки правду. Ось що ми скажемо».

Нахилившись уперед, Рік уважно розглядав Паміну, її величну одіж із багатьма складками, мантилью, що спадала з її голови на плечі. Він ще раз зазирнув в орієнтування й задоволено відкинувся на спинку крісла. «Ось тепер я побачив свого третього андроїда „Нексус-6“, — подумав він. — Любу Люфт. За іронією долі, її роль навіює сентиментальні почуття. Незважаючи на свою життєрадісність, бадьорість і вроду, андроїд-утікач навряд чи спроможний сказати правду; принаймні про себе».

На сцені співала Люба Люфт, а Рік із подивом думав про багатство її голосу, який не поступався найкращим, найвідомішим голосам у його фонотеці. «Корпорація Роузен» постаралася на славу, мусив визнати він. І тут Рік знову усвідомив себе, sub specie aeternitatis[4], руйнівником того, що бачить і чує. «Мабуть, що ліпше вона функціонує, то ліпшою вона є співачкою і тим більшою є потреба в таких, як я. Якби андроїди залишалися на рівні субстандартів, як оті старі q-40, що виготовляла „Корпорація Дерей“, то з ними ми не мали б жодного клопоту і відпала б потреба в моїх уміннях. Цікаво, коли мені варто це зробити з нею? — подумав він.— Мабуть, якнайшвидше. Наприкінці репетиції, коли вона піде у гримерку».

У кінці акту репетицію на якийсь час перервали. Диригент оголосив півторагодинну перерву англійською, французькою та німецькою мовами й вийшов із зали; музиканти полишали свої інструменти й також пішли зі сцени. Підвівшись, Рік попрямував за куліси, де були гримерки; тупцював у хвості гурту музикантів, вичікуючи і думаючи: «Найліпше якнайшвидше з нею покінчити. Якнайменше тестових запитань. Щойно переконаюся». Але технічно він зможе переконатися лише після отримання результатів тестування. «А раптом Дейв помилився щодо неї, — припускав він. — Хотів би я сподіватися, що таки помилився; але навряд». Професійна інтуїція вже підказувала йому висновок. А поки що вона його не підводила... за всі роки роботи в управлінні.

Зупинивши статиста, він запитав про місце розташування гримерки міс Люфт; статист, у гримі й костюмі єгипетського списоносця показав, куди йти. Рік підійшов до дверей, побачив аркуш паперу, на якому чорнильними літерами було виведено «МІС ЛЮФТ СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО» і постукав.

— Заходьте.

Він зайшов. Дівчина сиділа біля туалетного столика, на колінах тримала розгорнуту папку з нотами й робила помітки кульковою ручкою. Вона й далі залишалася в гримі та в костюмі Паміни, лишень без мантильї, яку повісила на вішак.

— Слухаю вас? — вона підвела погляд. Її світло-коричневі, неймовірно великі від сценічного гриму очі дивилися на нього не кліпаючи. — Я зайнята, хіба ви не бачите? — сказала вона англійською без найменшого акценту.

— Ви співаєте ліпше за Шварцкопф, — промовив Рік.

— Хто ви? — тепер її голос пролунав холодно і стримано... а ще він відчував інший різновид холоду, яким завжди віє від андроїдів. Постійно те саме: першокласні розумові здібності, спроможність досягати мети, але також це. Це викликало в нього жалість. Але без цього він не зміг би їх виявити.

— Я з поліцейського управління Сан-Франциско, — відрекомендувався він.

— О? — Її величезні проникливі очі не кліпали, залишалися спокійними. — І що вас сюди привело? — Її голос, як не дивно, був люб’язним.

Сівши на крісло поряд, він розстебнув портфель.

— Мене відрядили сюди провести стандартний профільний тест. Це забере у вас лише кілька хвилин.

— Цього не уникнути? — вона жестом показала на партитуру в матер’яній палітурці. — У мене купа роботи, — вона почала тривожитися.

— Так, не уникнути, — він вийняв необхідні прилади для проведення тесту Войґта-Кампфа і почав їх налаштовувати.

— Тест IQ?

— Ні. На емпатію.

— Мені треба одягти окуляри, — вона простягла руку, щоб відчинити шухляду туалетного столика.

— Якщо ви можете вивчати партитуру без окулярів, то зможете обійтися без них і під час тесту. Я показуватиму вам малюнки та ставитиму запитання. А ви тим часом...— він підвівся, підійшов до неї і приставив до її надміру напудреної щоки адгезивну пластину з датчиками. — І ще світло, — сказав він, спрямовуючи під потрібним кутом стержень із променем. — От і все.

— Ви думаєте, що я андроїд? Так? — Її голос стишився майже до шепоту. — Я не андроїд. Ніколи не була на Марсі; я навіть ніколи не бачила андроїда! — Її накладні вії дрібно тремтіли; він помітив, що вона намагається опанувати себе. — Ви отримали інформацію про перебування в трупі андроїда? Я вам залюбки допоможу, а якби я була андроїдом, то хіба воліла б вам допомогти?

— Андроїд, — пояснював він, — не переймається тим, що трапиться з іншим андроїдом. Саме за цією характерною рисою ми їх і виявляємо.

— Тоді, — відповіла міс Люфт, — ви — андроїд.

Це його збило з пантелику; він витріщився на дівчину ошелешено.

— Тому, — провадила вона, — що ваша робота полягає в тому, щоб їх убивати, хіба не так? Ви ж той, як його... — вона намагалася пригадати.

— Мисливець за головами, — підказав Рік. — Але не андроїд.

— А цей тест, який ви хочете застосувати до мене, — тепер вона говорила своїм звичним голосом, — ви самі його складали?

— Так, — він кивнув головою. — Колись давно, коли влаштовувався на роботу в управління.

— А може, це фальшивий спогад. Хіба вам не траплялися андроїди з фальшивими спогадами?

— Моє начальство поінформоване про цей тест. Його проведення не підлягає обговоренню.

— А може, колись жила собі людина, дуже схожа на вас; одного чудового дня ви її вбили і посіли її місце. А ваше начальство навіть не здогадується, — вона всміхнулася. Наче запрошувала погодитися зі своїм припущенням.

— Ну що ж, перейдімо до тестування, — сказав він, виймаючи аркуш паперу із запитаннями.

— Я погоджуся пройти тест тільки в тому разі, коли спочатку ви самі його пройдете, — заявила Люба Люфт.

Він знову витріщився на неї й на мить завмер від подиву.

— Це ж справедливо, хіба ні? — запитала вона.— У такому разі я вже буду впевнена. А так не знаю; ви мені видаєтеся дуже незвичним, дивним і бездушним, — вона здригнулася, наче змерзла, і знову всміхнулася. Обнадійливо.

— Ви не зможете провести тест Войґта-Кампфа. Потрібна спеціальна підготовка. А тепер слухайте уважно. Запитання стосуватимуться звичайних життєвих ситуацій, у яких ви, можливо, й опинялися; мені потрібна від вас чітка відповідь про те, як ви діяли б у тій чи інший ситуації. Відповідайте якнайшвидше. Зокрема, я фіксую також проміжок часу між запитанням і відповіддю, — він вибрав перше запитання. — Ви сидите, дивитеся телепрограму і раптом бачите, що по вашому зап’ястку повзе оса, — він поглянув на годинник, засікаючи секунди. Потім перевів погляд на обидва індикатори.

— А що таке оса? — запитала Люба Люфт.

— Комаха, що літає і жалить.

— Як дивно, — її величезні очі розширилися, немовби у здивованої дитини, що раптом відкрила для себе таїну світобудови. — А що, вони досі живуть? Жодного разу їх не бачила.

— Вони вимерли через пилюку. Ви справді не знаєте, що таке оса? Ви мали б застати час, коли оси ще існували; минуло не так вже й...

— А як звучить «оса» німецькою?

Він намагався пригадати слово «оса» німецькою, але так і не зміг.

— Ваша англійська — бездоганна, — сказав він роздратовано.

— Хіба що вимова,— виправила вона його,— бездоганна. Це завдяки моїм партіям у творах Перселла, Волтона і Воан-Вільямса. Зате словниковий запас невеликий, — вона поглянула на нього дещо боязко.

— Wespe, — вимовив він, пригадавши, німецький відповідник.

— Ach, mak; eine Wespe, — засміялася вона. — А яке було запитання? Вже й забула.

— Візьмімо інше запитання, — тепер уже неможливо щось установити. — Ви дивитеся по телебаченню старий фільм, ще довоєнний. Показують бенкет, що саме в розпалі; гості смакують, — він пропустив першу частину запитання, — вареним собакою, нафаршированим рисом.

— Кому це спаде на думку вбивати собаку, — здивувалася Люба Люфт. — Собаки страшенно дорогі. Ага, зрозуміла, це муляж собаки: ерзац. Ні? Ну, такі зроблені з дроту і з моторчиками; але як їх їсти.

— Фільм довоєнний, — сердився він.

— А я народилася вже після війни.

— Але ви бачили старі фільми по телебаченню.

— Фільм зняли на Філіппінах?

— Чому?

— Тому, — мовила Люба Люфт, — що на Філіппінах колись таки їли варених собак, нафаршированих рисом. Якось про таке довелося прочитати.

— Ваша відповідь, — наполягав він. — Я хочу почути від вас соціальну, емоційну, моральну оцінку почутого.

— Того фільму? — вона замислилася. — Я б одразу перемкнула канал на Бастера Френдлі.

— А чому ви б перемкнули канал?

— Ну, знаєте, — торохтіла вона збуджено, — хто захоче дивитися старий фільм, поставлений на Філіппінах? Хіба там, на Філіппінах, колись щось цікаве відбувалося, окрім того Батаанського маршу смерті? І вам схочеться на таке дивитися? — вона люто поглянула на Ріка. На його приладах стрілки стрибали у всіх напрямках.

Після паузи він обережно сказав:

— Ви винаймаєте будиночок у горах.

— Ja, — вона кивнула головою. — Продовжуйте; я уважно вас слухаю.

— У рекреаційні зоні.

— Прошу? — вона приклала до вуха руку. — Я не знаю цього слова.

— Ділянка, де все ще ростуть дерева і кущі. Грубі, сукуваті, соснові колоди, великий камін. На стіні висять старовинні мапи, гравюри Каррієра та Айвза, а над каміном — голова оленя, дорослого самця з розгалуженими рогами. Люди навколо вас захоплюються декором будиночка, а ви...

— А що таке «Каррієр», «Айвз» і «декор»? — запитала Люба Люфт; але, здається, натужно намагалася сама здогадатися про значення цих слів. — Стривайте, — вона піднесла руку і цілком серйозно сказала: — Ага, з рисом, як і у запитанні з собакою. Каррієр — це приправа для приготування рису. Німецькою — каррі.

Тепер він, хоч убий, уже не міг точно сказати, чи Люба Люфт насправді не розрізняє значення цих слів. Трохи поміркувавши, вирішив узяти ще одне запитання; а що йому було робити?

— Ви йдете на побачення з чоловіком,— почав Рік, — і він запрошує вас у свою квартиру. Ви заходите до нього...

— Nein, — перебила його Люба. — Я туди не піду. Дуже проста відповідь.

— Це ще не запитання!

— Ви неправильно сформулювали запитання? Але я все зрозуміла; чому запитання, яке я розумію, неправильне? Чи я не повинна розуміти запитання? — вона метушливо замахала руками, потерла щоку і скинула зі щоки адгезивний диск. Він упав на підлогу, підстрибнув і покотився під її туалетний столик. — Ach, Gott, — прошепотіла вона і нахилилася, щоб дістати диск. Пролунав звук тканини, що тріснула. Її вишуканий костюм.

— Я сам дістану, — пробурчав він, відсторонюючи Любу; Рік став навколішки і почав нишпорити рукою під туалетним столиком, аж поки його пальці не намацали адгезивний диск.

Коли він підвівся, то вже дивився в дуло лазерного пістолета.

— Ваші запитання, — промовила Люба Люфт сухим офіційним тоном, — почали стосуватися сексу. Я думала, що так врешті-решт і трапиться. Ви не з поліцейського управління; ви — збоченець.

— Тоді погляньте на моє посвідчення, — він потягнувся рукою до кишені. Його рука знову дрібно затремтіла, як і тоді, під час сутички з Полоковим.

— Якщо ви торкнетеся свого одягу, — проговорила Люба Люфт, — я вас уб’ю.

— Ви вб’єте мене в будь-якому разі, — він подумав про те, як би все повернулося, якби він почекав, поки до нього приєднається Рейчел Роузен. Що ж, яка користь тепер про це думати.

— Дайте мені глянути на інші ваші запитання, — вона простягнула руку, і він неохоче подав їй аркуші паперу. — «У журналі ви натрапили на кольорове фото оголеної дівчини на всю сторінку». Це перше. «Ви завагітніли від чоловіка, який обіцяв з вами одружитися. Чоловік покидає вас і йде жити до жінки, вашої найкращої подружки; ви робите аборт». Загальна тенденція ваших запитань очевидна. Я зараз же викликаю поліцію, — і далі цілячись у нього з лазерного пістолета, вона перейшла кімнату, зняла слухавку відеофону і набрала оператора. — З’єднайте мене з поліцією Сан-Франциско, — сказала вона. — Мені потрібна допомога поліцейського.

— Просто чудово, — видихнув Рік з полегшенням, — ви вчинили дуже правильно.

Хоча йому здався дещо дивним її крок; чому б їй просто не взяти і не убити його тут, на місці? Як тільки прийде патрульний, у неї не залишиться жодних шансів; і він виконає своє завдання. «Мабуть, вважає себе людиною, — вирішив Рік. — Певно, навіть нічого не підозрює».

По кількох хвилинах, упродовж яких Люба не втомлювалася тримати його під прицілом пістолета, ввалився здоровезний, як той запряжений віл, поліцейський у старосвітській синій уніформі з пістолетом на поясі та з зіркою на грудях.

— Усе добре, — сказав він Любі. — Заховайте оту свою штукенцію.

Вона опустила пістолет, а поліцейський узяв його і перевірив, чи лазер насправді заряджений.

— Що тут відбувається? — запитав він Любу. Вона ще й слова не промовила, як поліцейський обернувся до Ріка. — Хто ви такий?

— Зайшов до мене в гримерку; я його до цього в житті не бачила, — розповідала Люба Люфт. — Сказав, що проводить опитування чи якесь дослідження і хоче поставити мені кілька запитань; тож я, нічого не підозрюючи, погодилася, а він почав ставити мені всілякі непристойні запитання, немов який збоченець.

— Ваше посвідчення особи, — звернувся до Ріка запряжений віл, простягаючи руку.

— Я мисливець за головами з управління, — мовив Рік, подаючи посвідчення.

— Я знаю всіх мисливців за головами, — відрубав запряжений віл, придивляючись до посвідчення. — Управління Сан-Франциско?

— Мій безпосередній начальник — інспектор Гаррі Браєнт, — провадив Рік. — Я проробляю підозрюваних за списком Дейва Голдена, який зараз у лікарні.

— Я вже сказав, що знаю всіх мисливців за головами, — буркнув запряжений віл, — але чомусь ніколи про вас не чув, — він віддав Рікові посвідчення.

— Зателефонуйте інспекторові Браєнтові, — наполягав Рік.

— Немає такого інспектора Браєнта, — заявив запряжений віл.

І тут до Ріка дійшло, у чому річ.

— Ви — андроїд, — сказав він запряженому волові. — Так само, як і міс Люфт, — підійшовши до відеофону, він підняв слухавку. — Телефоную в управління.

А в самого промайнула думка: як далеко він зможе зайти, поки ці двоє андроїдів його не зупинять?

— Номер управління... — почав запряжений віл.

— Я знаю номер, — Рік набрав номер, і оператор поліцейського управління одразу відповіла. — З’єднайте мене з інспектором Браєнтом, — сказав він.

— А хто телефонує?

— Рік Декард.

Він стояв і чекав; тим часом запряжений віл поруч із ним записував свідчення Люби Люфт; ніхто з них не звертав на нього жодної уваги. Пауза, відтак на екрані з’явилося обличчя Гаррі Браєнта.

— Що там у тебе? — запитав він Ріка.

— Якесь непорозуміння,— відповів Рік.— Одна зі списку Дейва зателефонувала і викликала патрульного. Я не можу йому довести, хто я такий. Він каже, що знає всіх мисливців за головами в управлінні, але про мене не чув, — і додав: — Про вас він також не чув.

— Дай мені його, — попросив Браєнт.

— З вами хоче поговорити інспектор Браєнт, — Рік простягнув слухавку.

Запряжений віл перестав опитувати міс Люфт і підійшов до відеофону.

— Патрульний Крамс, — жваво сказав запряжений віл. Пауза. — Алло? — патрульний слухав, сказав ще кілька разів «алло», почекав, а тоді обернувся до Ріка.— На лінії ніхто не відповідає. На екрані також нікого немає, — він кивнув на екран відеофону.

Рік забрав слухавку в запряженого вола.

— Містер Браєнт? — слухав; чекав; ні звуку. — Я ще раз наберу.

Він поклав слухавку, почекав, знову набрав добре знайомі йому цифри. Пішли гудки, але ніхто не відповідав; гудки лунали й лунали.

— Ану я спробую, — мовив патрульний Крамс, узявши слухавку з рук Ріка.

— Ви, мабуть, помилилися номером, — патрульний набирав номер.— 842...

— Я знаю номер, — огризнувся Рік.

— Це патрульний Крамс, — сказав запряжений віл у слухавку. — Скажіть, будь ласка, чи працює в управлінні інспектор на прізвище Браєнт? — коротка пауза. — Ну, а мисливець за головами на ім’я Рік Декард? — знову пауза. — Ви впевнені? А може, його недавно прийняли... гаразд, зрозуміло; дякую. Ні, я повністю контролюю ситуацію, — офіцер Крамс поклав слухавку й повернувся до Ріка.

— Але ж мене з ним вже з’єднували, — дивувався Рік. — Я говорив з ним; він захотів поговорити з вами. Може, щось із телефоном; певно, якісь негаразди на лінії; хіба ви не бачили... на екрані з’явилося Браєнтове обличчя, а тоді зникло, — він нічого не розумів.

— Свідчення міс Люфт я вже записав, Декарде,— відповів патрульний Крамс. — Летимо до Палацу правосуддя, хочу записати і ваші свідчення.

— Гаразд, — погодився Рік. А Любі Люфт кинув: — Незадовго я повернуся. Тестування ще не закінчене.

— Він — маніяк і збоченець, — запевняла Люба Люфт патрульного Крамса. — Я боюся його, від нього в мене аж мурашки по тілі, — вона пересмикнула плечима.

— А яку оперу ви ставите? — запитав її патрульний Крамс.

— «Чарівну флейту», — відповів Рік.

— Я не вас питаю, а її, — запряжений віл невдоволено зиркнув на Ріка.

— Хочеться якнайшвидше потрапити до Палацу правосуддя, — сказав Рік. — Непорозуміння вимагає негайного з’ясування, — він попрямував до дверей гримерки з портфелем під пахвою.

— Спочатку я вас обшукаю, — патрульний Крамс заходився спритно його обшукувати й одразу знайшов Ріків службовий «Маґнум» і лазерний пістолет. Забрав їх, а за мить, понюхавши дуло пістолета, заявив: — Ви з нього недавно стріляли.

— Я щойно мав сутичку з анді,— пояснив Рік.— Його рештки все ще в моєму говеркарі на даху.

— Гаразд. Підіймемося і все з’ясуємо.

Коли вони підвелися і виходили з гримерки, міс Люфт і собі підвелася та провела їх до дверей.

— Він не повернеться, правда, містере Крамс? Я насправді його дуже боюся; він такий дивний.

— Якщо він має нагорі у своєму говеркарі труп убитої ним людини, то він точно не повернеться, — патрульний підштовхував Ріка у спину. Обоє піднялися ліфтом на дах будівлі оперного театру.

Відчинивши двері Рікового говеркара, патрульний Крамс мовчки оглянув тіло Полокова.

— Андроїд, — мовив Рік. — Мене послали по нього. Він мало не вкоротив мені віку, вдаючи...

— У Палаці правосуддя запишуть усі ваші свідчення, — перебив його патрульний Крамс. Він підштовхнув його до свого тут же припаркованого говеркара з великою поліцейською емблемою; вже сівши у кабіну, по рації викликав наряд, щоб забрали останки Полокова. — Гаразд, Декарде, — сказав він і вимкнув рацію. — Тоді летимо.

З двома чоловіками на борту патрульний говеркар стрімко злетів із даху й узяв курс на південь.

Рік одразу помітив, що все відбувається якось не так, як належиться. Патрульний Крамс повів свій говеркар в іншому напрямку.

— Палац правосуддя на півночі, на Ломбард-стрит, — зронив Рік.

— Старий Палац правосуддя, — виправив його патрульний Крамс. — Новий — на Мішен-стрит. На Ломбард-стрит — стара розвалюха. Там уже роками нікого немає. Невже останнього разу вас заарештовували аж так давно?

— Відвезіть мене на Ломбард-стрит, — наполягав Рік. Тепер він усе збагнув; ось чого можуть досягти андроїди, працюючи разом. Це його останній політ; йому кінець: чого мало не сталося з Дейвом... з ним таки станеться.

— А співунка нічогенька, правда? — запитав патрульний Крамс. — Звісно, у такому костюмі багато не побачиш, що там у неї під одягом. Але, здається, таки до біса знадна.

— Зізнайтесь, ви — андроїд, — мовив Рік.

— З якого це дива? Ні, я — не андроїд. Це ви вештаєтеся по місту, вбиваєте людей і кажете, що вони — андроїди, правда ж? Тепер мені зрозуміло, чому міс Люфт так вас боїться. Добре, що хоч патрульного викликала.

— Тоді відвезіть мене до Палацу правосуддя на Ломбард-стрит.

— Я ж вам уже пояснював...

— Це забере тільки три хвилини, — провадив Рік. — Хочу переконатися на власні очі. Я щодня ходжу туди на роботу; тому хочу переконатися, що там уже роками, як ви кажете, нікого нема.

— А, може, це ви — андроїд. Отой з фальшивими спогадами, яких випускають деякі фірми? — патрульний Крамс холодно посміхнувся й далі летів на південь.

Пригнічений усвідомленням своєї поразки й повного провалу, Рік втиснувся у сидіння. Безпомічно чекав, що станеться далі. Хай там що задумали андроїди, він уже потрапив у їхні лапи. «Але одного із них я все-таки порішив, — сказав він собі подумки. — Я порішив Полокова. А Дейв — навіть двох».

Пролітаючи над Мішен-стрит, поліцейський говеркар патрульного Крамса почав заходити на посадку.