— Дуже добре, — відгукнувся Гаррі Браєнт, вислухавши звіт Ріка. — Ну що ж, тоді відпочивай. По трупи зараз пришлемо патрульний говеркар.
Рік Декард поклав трубку.
— Андроїди дуже нетямущі, — різко сказав він спеціалу. — Рой Бейті навіть не зміг відрізнити мій голос від твого; думав, що це ти під дверима. Поліція тут зараз усе прибере; ти йди побудь в іншій квартирі, поки вони тут закінчать.
— Я-я виїжджаю з цього бу-будинку,— заявив Ісидор. — Жи-житиму ближче до середмістя, де-де більше людей.
— Здається, в моєму будинку є вільна квартира, — промовив Рік.
— Я-я не хочу жи-ити бі-біля вас, — затинався Ісидор.
— Вийди на вулицю чи піди нагору, — порадив Рік. — Не залишайся тут.
Спеціал переминався з ноги на ногу, не знаючи, що робити; його обличчям промайнули різноманітні німі почуття, а тоді він обернувся і, човгаючи ногами, вийшов з квартири. Рік залишився сам.
«Ох, і паскудну ж роботу я маю, — подумав Рік. — Я — ніби чума чи ще якась зараза. Куди б не пішов, за мною слідує древнє прокляття.
Як сказав Мерсер, я зобов’язаний вчиняти зло. Все, що я зробив, було неправильним з самого початку. Хай там як, але зараз мені пора додому. Провівши трохи часу з Айрен, я забуду про все це».
Ще на підльоті до свого будинку він побачив, що Айрен зустрічає його на даху. Вона дивилася на нього якось дуже дивно й була ніби аж несповна розуму; за всі роки їхнього спільного життя він ще жодного разу не бачив її такою.
Обійнявши її за плечі, він мовив:
— Усе, годі тобі. А я подумав, може, Гаррі Браєнт переведе мене...
— Ріку, — почала вона, — найперше мушу тобі сказати. Дуже шкода. Але коза померла.
З якихось причин новина його нітрохи не здивувала; лишень додала втоми, яка тиснула на нього зусібіч.
— Але ж є гарантія, — сказав він. — Якщо вона захворіє протягом дев’яноста днів, то...
— Вона не захворіла. Хтось... — Айрен прочистила горло, але й далі говорила захриплим голосом,— ... хтось сів говеркаром на дах, вигнав козу з клітки й потягнув на край даху.
— А потім зіштовхнув її звідти? — запитав Рой.
— Так, — кивнула вона головою.
— Ти бачила, хто це зробив?
— Я добре її розгледіла, — відповіла Айрен. — Барбор все ще був на даху, граючись зі своєю кобилою; він спустився до мене, і ми викликали поліцію, але, поки прилетів наряд, тварина вже була мертвою, а зловмисниця втекла. Невисока молода дівчина з темним волоссям і великими темними очима, худа. Мала на собі довгий плащ, блискучий, наче риб’яча луска. На плечі сумка-поштарка. Навіть не намагалася від нас ховатися. Ніби їй було байдуже.
— Так, її було байдуже, — підтвердив він. — Рейчел нітрохи не боялася, що її побачать; думаю, вона хотіла, щоб ти її побачила, і я дізнався, хто вбив козу, — він поцілував дружину. — І ти весь час прочекала мене тут, на даху?
— Лише півгодини. Це трапилося не так давно; півгодини тому, — Айрен також ніжно його поцілувала. — Страхіття. Навіщо їй було таке робити?
Він обернувся до свого припаркованого говеркара, відчинив двері й сів за кермо.
— Видно, треба було, — сказав він. — Вона мала причини, зі свого погляду.
«З погляду андроїда», — подумав він.
— Куди ти? Нікуди не лети, побудь зі мною. По телебаченню передали страшну новину; Бастер Френдлі стверджує, що Мерсера не існує. А ти як думаєш, Ріку? Ти думаєш, що це правда?
— Усе правда, — відповів він. — Усе, про що хтось колись подумав, — правда.
Він запустив мотор.
— З тобою нічого не станеться?
— Зі мною нічого не станеться,— повторив він, а сам подумав: «Але я помру. І перше, і друге є правдою».
Він зачинив двері говеркара, помахав рукою Айрен, а тоді шугнув у нічне небо.
«Колись, — міркував він, — я зміг би побачити зорі. Багато років тому. Але тепер — хіба що суцільну пилюку; ніхто вже роками не бачив зірок, принаймні з Землі. Може, мені полетіти туди, де ще видно зірки на небі?» — сказав він собі подумки, а говеркар тим часом набирав швидкість і висоту; він покидав Сан-Франциско і прямував до незаселених територій на півночі. До місця, де ще не ступала нога живої істоти. А якщо і ступала, то лишень тоді, коли відчувала, що приходить кінець.