Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 2

У порожнечу нежилої кімнати у велетенському занехаяному будинку, де колись мешкали тисячі людей, із єдиного телевізора густо сипалася реклама товарів.

У цій, тепер нічийній руїні, до Остаточної світової війни завжди підтримували порядок і чистоту. Будинок стояв у передмісті Сан-Франциско, звідки швидкісна монорейка легко доставляла пасажирів до центру міста; тоді весь півострів аж щебетав, як те дерево з безліччю пташок зі своїми радощами і скаргами, а тепер турботливі власники квартир або повмирали, або емігрували на планети-колонії. Переважно повмирали; війна таки далася взнаки, попри всі героїчні запевнення Пентагону і його самовдоволеного наукового васала «Корпорації Ренд» — фірми, що, власне, розташовувалася недалеко від цього будинку. Як і власники квартир, корпорація також кудись виїхала і, мабуть, назавжди. Але ніхто за нею не сумував.

До того ж нині ніхто вже не пам’ятав, з чого почалася війна і хто в ній усе ж таки став переможцем. Пилюка, що заразила більшу частину поверхні Землі, знялася невідь з якої країни, і ніхто, навіть держави, що ворогували під час війни, цього не передбачили. Спочатку, як не дивно, вимерли сови. Тоді здавалося майже кумедним, що тлусті, білі й пухнасті птахи з якихось причин лежали по всіх подвір’ях і вулицях; однак живі сови рідко коли потрапляли людям на очі, бо вони здіймалися у повітря лише з настанням сутінків. Проявом епідемій у середні віки були масові з яви мертвих щурів. А ця чума впала згори.

За совами пішли, безперечно, інші птахи, втім до того часу незвичайний феномен вже помітили та знайшли йому пояснення. Мізерні кошти на колонізаційні програми виділялися і до війни, але тепер, коли на Землі забули, який вигляд має сонце, колонізація вступила в абсолютно нову фазу. У зв’язку з цим головна зброя війни — Синтетичний Борець за Свободу — зазнала модифікацій; спроможний функціонувати на чужорідних для людини планетах гуманоїдний робот — власне кажучи, органічний андроїд — став таким собі мобільним допоміжним двигуном колонізаційної програми. Відповідно до законодавства ООН, кожен емігрант на свій вибір автоматично отримував у власність один із різновидів андроїдів, тож на початку 1990-х різноманітність їхніх моделей перевершила всі розумні межі, немов різноманітність американських автомобілів у 1960-ті.

І це стало вирішальним стимулом до еміграції: роботи-андроїди виступали в ролі пряника, а радіоактивні опади — у ролі батога. ООН якнайбільше сприяла еміграції та майже унеможливила перебування на Землі. Байдикування на Землі потенційно означало, що вас зненацька могли віднести до розряду біологічно небажаних індивідів, і ви ставали загрозою для чистоти прадавньої раси. Щойно на когось чіпляли ярлик «спеціала», як він, попри стерилізацію, вмить випадав з історії людства. По суті, такий громадянин переставав бути частиною людства. Разом з тим, то тут, то там люди ухилялися від еміграції; вони самі не могли пояснити такої ірраціональності. За логікою, кожен «нормал» мав би вже давно емігрувати. Очевидно, навіть ось такою спотвореною, Земля все одно залишалася для них чимось дуже близьким, і їм не хотілося її покидати. А можливо, еміграційні скептики вважали, що незабаром шатро пилу, яке нависло над Землею, все ж таки розсіється. У будь-якому разі, на Землі залишалися тисячі людей, більшість з яких гуртувалася у великих міських зонах, де вони мали змогу бачитись наживо і своєю присутністю підбадьорювати одне одного. Вони вважалися здебільшого здоровими. Але на додачу до них у фактично безлюдних передмістях траплялися також і незвичайні створіння.

Одним із таких створінь був Джон Ісидор, на кого несамовито горлопанив телевізор у його вітальні, поки він сам голився у ванній.

Ісидор просто примандрував у ці місця одразу після війни. У ті страшні часи ніхто насправді не знав, що вони робили. Населення, розрізнене війною, покидало насиджені місця, тимчасово поселялося то в одному, то в іншому регіоні. Тоді пилюка випадала спорадично і дуже нерівномірно; деякі країни залишалися майже не зараженими, інші аж душилися від неї. Переміщені поселенці рухалися подалі від хмар радіоактивного пилу. Півострів на південь від Сан-Франциско спочатку був вільним від пилюки, тому багато людей вирішили оселитися там; коли почала випадати пилюка, дехто з поселенців помер, а решта емігрували. Дж. Р. Ісидор залишився.

Телевізор горланив:

— ...точно відтворюють атмосферу тихих днів перед Громадянською війною у Південних Штатах! Як особиста прислуга або як невтомні робочі руки, гуманоїдні роботи, спеціально розроблені для ВАШИХ УНІКАЛЬНИХ ПОТРЕБ, ОСКІЛЬКИ СТВОРЕНІ ДЛЯ ВАС І ЛИШЕНЬ ДЛЯ ВАС, безкоштовно передаються вам після прибуття на місце проживання з оснащенням відповідно до ваших заявок, зроблених до того, як ви покинете Землю; ці вірні і дуже слухняні супутники в найбільшій та найвідважнішій подорожі людини в сучасній історії забезпечать... — це тривало далі й далі.

«От, халепа, можу запізнитися на роботу», — розмірковував Ісидор, дряпаючи підборіддя лезом. Він не мав справного годинника і покладався загалом на телевізор з його сигналами точного часу, а сьогодні ще й був, здається, День міжкосмічних горизонтів. На телебаченні без кінця теревенили про п’яту (чи то шосту?) річницю заснування Нью-Америки — найбільшого поселення США на Марсі. Його старий, трохи несправний телевізор приймав тільки один націоналізований під час війни канал, який перебував тепер у власності держави; уряд у Вашингтоні зі своєю колонізаційною пропагандою залишався єдиним спонсором каналу, тож Ісидор не мав іншого вибору, як дивитися лише його передачі.

— Ну, що ж, послухаємо місіс Меґі Клуґман, — запропонував ведучий передачі Джонові Ісидору, якому хотілося знати хіба що годину. — Нещодавня іммігрантка на Марс місіс Клуґман у своєму інтерв’ю, записаному нами в Новому Нью-Йорку, зокрема, сказала таке: «Місіс Клуґман, яка різниця між життям на зараженій Землі і тутешнім життям у світі неймовірних можливостей?» — пауза, а тоді пролунав утомлений, сухий голос жінки середнього віку: «Думаю, що я і троє членів моєї родини передусім вирізняємо гідність».

— Гідність, місіс Клуґман? — запитав ведучий.

— Так, — відповіла місіс Клуґман тепер уже з Нового Нью-Йорка, що на Марсі. — Дуже важко пояснити. Як це — мати такого помічника, якому повністю можна довіритися геть в усьому, і це за наших тривожних часів... Дуже заспокоює.

— А там, на далекій Землі, місіс Клуґман, за колишніх часів, ви боялися, що вас можуть класифікувати як «спеціалів»?

— О, ми з чоловіком буквально вмирали зі страху. Аякже, ми емігрували, і страх одразу щез, сподіваюся, назавжди.

Джон Ісидор з гіркотою подумав: «Для мене також страх перестав існувати, навіть без еміграції». Вже понад рік він був спеціалом, і не тільки з огляду на свою невідворотно зіпсуту генетику. Найгіршим було те, що він не зміг пройти тест мінімальних розумових здібностей, і тепер його безцеремонно називали пустолобим. На нього зійшла зневага трьох новозаселених планет. Але хай там як, йому вдавалося виживати. Працював водієм фургона, яким возив до майстерні зламаних механічних тварин; у Ветеринарній клініці Ван Несса всі, включно з похмурим, готичним босом клініки Ганнібалом Слоутом, вважали його людиною, і він був їм за це дуже вдячний. «Mors certa, vita incerta»[1], — як любив іноді казати містер Слоут. Незважаючи на те, що Ісидор чув цей вислів безліч разів, він мав доволі невиразне уявлення про його значення. Зрештою, якби пустолобий був обізнаний з латиною, він перестав би бути пустолобим. Містер Слоут, коли чув це від Ісидора, погоджувався з його припущенням. До того ж існували геть нетямущі пустолобі, значно тупіші за Ісидора, які не могли отримати жодної роботи і жили у спеціальних закритих закладах із химерною назвою «Інститут спеціальних навичок торгівлі Америки», куди, як завжди, з якоїсь причини мусило прокрастися слово «спеціал».

— ...ваш чоловік почувався беззахисним,— казав далі ведучий, — і був змушений постійно носити дорогий і дуже незручний гульфік від радіації, правда, місіс Клуґман?

— Мій чоловік, — почала було місіс Клуґман, але в цю мить Ісидор, закінчивши гоління, зайшов до вітальні й вимкнув телевізор.

Тиша. Вона відлунювала від стін і дерев’яних частин будівлі; розчавила його своєю всеохопною напругою, немовби виробленою якимось велетенським генератором. Здіймалася хвилею над підлогою, вкритою від стіни до стіни сірим килимовим настилом. Витікала зі зламаних та напівзламаних кухонних пристроїв, усіляких мертвих приладів, що вийшли з ладу ще до появи Ісидора. Соталася з непридатного наземного торшера у вітальні, змішуючись із порожніми і мовчазними потоками самої себе, які спадали із засидженої мухами стелі. Просочувалася з усіх предметів, що перебували в межах його поля зору, немовби з неї — тиші — складалися всі матеріальні речі. Отож вона тиснула не лише на його вуха, але й на очі; він стояв біля заглухлого телевізора і бачив її, неначе вона була чимось живим. Живим! Він часто відчував її похмуре наближення; коли вона з’являлася, то вривалася у його сприйняття раптово, вочевидь не здатна чекати. Всесвітня тиша не могла впоратися зі своєю жадобою. Тільки не тепер. Тепер, коли вона фактично перемогла.

Тому Ісидор із подивом запитував себе, а чи ще хтось із тих, що залишилися на Землі, так само, як він, відчуває порожнечу. А чи, може, це особливість його незвичайної біологічної ідентичності, такої собі схибленості, викликаної його недолугим сенсорним сприйняттям? «Цікаве запитання, — подумав Ісидор. — Але з ким поділитися своїми спостереженнями?» Він жив на самоті в занехаяному, безголосому будинку із тисячею незаселених квартир, які, як і вся споруда, день за днем перетворювалися на дедалі більшу ентропійну руїну. Зрештою, все у будинку зіллється в одне ціле, стане безликою, однорідною, схожою на пудинг масою, що заповнить кожну квартиру під саму стелю. А потім занехаяний будинок сам перетвориться на безформну купу, поховану під всюдисущою пилюкою. Але на той час він, звісно ж, уже помре — ще одна дуже цікава подія, настання якої Ісидор передчував, стоячи на самоті у своїй зараженій запустінням вітальні, сповненій бездиханною, всепроникною, деспотичною світовою тишею.

Мабуть, ліпше знову ввімкнути телевізор. Але ота реклама, розрахована на залишки нормалів, його дуже лякала. Йому безперестанку втовкмачували в голову, що він, спеціал, нікому не потрібен. А навіщо він комусь? Навіть якби захотів, все одно він не зміг би емігрувати. «Тоді навіщо вислуховувати оті теревені?» — запитав він себе роздратовано. А щоб вони луснули разом зі своєю колонізацією! Ох, якби там почалася війна — теоретично таке могло врешті-решт трапитись — і тоді б вони заметушилися там так само, як колись на Землі. І всі стали б спеціалами, незважаючи на еміграцію.

«Гаразд, — подумав він, — треба на роботу». Дотягнувся рукою до круглої ручки, що відчинила йому шлях у неосвітлений коридор, але одразу відсахнувся, ковзнувши поглядом по порожнечі решти будинку. Вона чатувала на нього десь там ззовні — ота сила, що завзято проникала всередину його квартири. «Боже», — подумав він і знову захряснув двері. Він ще не був готовий підійматися лункими сходами на порожній дах, де у нього не було жодної тварини. Луна його порухів підіймалася вгору: луна порожнечі. «Треба потриматися за руків’я», — промовив він до себе і, перетнувши вітальню, зупинився біля чорної скриньки емпатомодулятора.

Щойно він увімкнув його, як до нього долинув запах аніонів, що виходили з джерела живлення; він жадібно вдихнув повітря й одразу відчув приплив бадьорості. Катодно-променева трубка засвітилася, немов імітація слабкого телевізійного зображення; утворився колаж із явно випадкових кольорів, усіляких смужок і обрисів, які, допоки він не торкнувся руків’їв, нічого конкретно не нагадували. Тож глибоко вдихнувши для самозаспокоєння, він взявся за обидва руків’я.

З’явилося візуальне зображення; він одразу побачив той славний ландшафт, стародавній, брунатний, безплідний схил із пучками висохлих, схожих на кістки, бур’янів, що косо стирчали і тяглися до тьмяного похмурого неба. Одна єдина постать, більш-менш схожа на людину, прокладала собі шлях угору: чоловік похилого віку у збляклій, нічим не примітній накидці, страшенно убогій, немовби позиченій у неприязної порожнечі неба. То був Вілбер Мерсер, він ледве волочив ноги, а Джон Ісидор, стискаючи руків’я, поступово все менше й менше відчував реальність вітальні, у якій він стояв; кривобокі меблі й стіни відступали, немовби розчинялися, і він їх уже не бачив. Натомість у нього, як завжди, виникло враження, нібито він потрапляє всередину краєвиду з бруднуватим пагорбом і таким самим бруднуватим небом. Одночасно з його поля зору зник літній чоловік, що йшов угору. Тепер уже його ноги дряпалися, намацуючи зручні виїмки посеред хисткого каміння; він знову відчув знайому, колючу, нерівну поверхню під ногами, і до нього вкотре долинув запах їдкого туману неба — не земного неба, а неба вже над чужим, надзвичайно далеким ландшафтом, яке завдяки емпатомодулятору сприймалося немовби щось цілком реальне.

Він перейшов межу іншого світу, як завжди, у звично бентежний спосіб; знову відбулося фізичне злиття з Вілбером Мерсером, що супроводжувалося ментальним і духовним ототожненням. Як це зазвичай відбувається з кожним, хто тримається в оцю мить за руків’я емпатомодулятора десь на Землі, а чи на одній із планет-колоній. Він відчував усіх їх — отих інших, вбирав гомін їхніх думок, чув у своєму мозку невідступний шум їхнього існування. Вони так само, як і він, переймалися лиш одним — оцим злиттям ментальностей, що спрямовували свою увагу на пагорб, на сходження, на потребу спинатися дедалі вище. Крок за кроком вони підіймалися, хоча й дуже повільно, майже непомітно. Та все ж таки поступ відбувався. «Ще трохи», — думав він, а каміння гуркотіло з-під ніг донизу. Сьогодні ми вище, ніж учора, а завтра... він, як складова постаті Вілбера Мерсера, поглянув угору на пагорб. Чомусь не видно мети сходження. Надто далеко. Але вона обов’язково з’явиться.

Кинутий у нього камінь поцілив у його руку. Він відчув біль. Напівобернувся, і ще один шматок скелі пролетів повз нього, цього разу не досягши цілі; і він аж здригнувся, коли почув звук від падіння каменя на землю. «Хто?» — з подивом подумав він, намагаючись розгледіти свого кривдника. Давні недруги проявлялися на периферії його поля зору; вони йшли за ним угору пагорбом і йтимуть далі, аж поки йому не вдасться досягти вершини...

Він нагадав собі про вершину, щойно пагорб став пологішим, та вже за мить почався новий етап сходження. А скільки було таких сходжень? І всі вони зливалися в одне ціле; майбутнє зливалося з минулим; все те, що він уже зазнав, і те, чого він іще зазнає, перемішувалося одне з одним, тож нічого не залишилося в пам’яті, крім тієї миттєвості, коли він стояв нерухомо і перепочивав, розтираючи на руці поріз від кинутого каменя. «Господи, — подумав він утомлено. — Невже це справедливо? Чому я наодинці підіймаюся, а мене хтось кривдить, кого я навіть розгледіти не можу?» І тут усередині його єства загальний гомін усіх і кожного, що зливався в ньому, розвіяв враження самотності.

«Ви також це відчули?» — подумав він. «Так, — відповіли голоси. — Ми також маємо поріз на лівій руці; страшенно болить». «Гаразд, — сказав він. — Ліпше рушаймо в путь». Він знову розпочав сходження, і за ним одразу потяглися всі решта.

«Колись, — пригадував він, — усе було інакше». Ще до того, як прийшло прокляття, життя було сповнене радості. Його названі батьки Френк і Кора Мерсер знайшли його малим хлопцем на плавучому надувному авіаційному рятувальному плоті біля узбережжя Нової Англії... а чи біля узбережжя Мексики, десь неподалік порту Тампіко? Тепер він уже й не пам’ятав достеменно, за яких обставин це сталося. У дитинстві було добре; він любив усе живе без винятку, особливо тварин, навіть умів повертати до життя померлих тварин. Жив серед кроликів і жуків, але чи було це на Землі, а чи на якійсь планеті-колонії; тепер уже й про це також забув. Зате добре пам’ятав убивць, бо вони його схопили як виродка, як останнього виродка навіть серед спеціалів. І через це все змінилося.

Місцеві закони забороняли вдаватися до практики, яка б суперечила плину часу, коли мертві поверталися до життя; влада чітко розтлумачила це йому на шістнадцятому році життя. Впродовж року він ще робив це таємно у залишках лісу, але одна стара жінка, якої він ніколи не бачив і не чув, таки донесла на нього. Не отримавши згоди від батьків, вони — вбивці — опромінили його унікальний нервовий вузол у мозку радіоактивним кобальтом, і після цього він поринув в інший світ — у світ, про існування якого ніколи навіть не здогадувався. Це була яма, повна трупів і скелетів, тож він борсався довгі роки, щоб звідти видряпатися. Осел, а особливо ропуха — найважливіші створіння для нього — раптом зникли, безповоротно вимерли; залишилися тільки зогнилі фрагменти — тут голова без очей, там частина руки. Нарешті птах, який прилетів туди помирати, розповів йому про його місце перебування. І він ще глибше занурився в замогильний світ. Ніяк не міг звідти видертися, допоки розкидані навколо нього кістки знову не перетворилися на живих істот; він став невід’ємною частиною метаболізму інших життів, і допоки ці життя не постали з мертвих, він також не міг видертися із замогильної ями.

Тепер він уже не міг знати, як довго тривав той цикл; загалом, нічого не відбувалося, тому час здавався невимірним. Але нарешті кістки вкрилися плоттю; наповнилися порожні очниці, почали бачити нові очі, а відновлені дзьоби й морди почали кудкудакати, ґелґотіти, гавкати і нявчати. Мабуть, до цього спричинився саме він; напевно, екстрасенсорний вузол знову відновився в його мозку. Хоча можливо, що він до цього не мав жодного стосунку; цілком імовірно, що стався природний процес. Хай там як, але він уже більше не поринав униз; почав підійматися на поверхню разом з іншими. Уже давно втратив їх із поля зору. Тож у якийсь момент виявив, що підіймається наодинці. Але вони також були там. Вони далі його супроводжували; він відчував їхню присутність, як не дивно, всередині свого єства.

Ісидор стояв і тримався за обидва руків’я, настільки зблизившись з усіма іншими живими істотами, що покидав їх із великою неохотою. Усе закінчилося як завше, а ще й боліла та кровоточила рука, куди влучив камінь.

Відпустивши обидва руків’я, він оглянув руку, потім непевним кроком пішов до ванної, щоб промити поріз — отриманий уже не вперше під час злиття з Мерсером і, мабуть, не востаннє. Люди, зокрема, похилого віку, помирали під час наближення до вершини пагорба, не витримуючи надзвичайно суворих випробувань. «Цікаво, а чи зможу я ще раз здолати оту частину шляху, — промовив він до себе, потираючи ушкоджене місце. — Адже можлива зупинка серця, — розмірковував він, — тому ліпше, якби я жив у місті, де в будинках є лікарські кабінети з електроімпульсними апаратами. Тут, на самоті, у цьому місці — це надто ризиковано».

Але він також знав, що й далі ризикуватиме. Він і раніше так робив. Як і більшість людей, навіть фізично слабких.

Приклавши до рани «клінекс», він протер ушкоджене на руці місце.

А тоді почув приглушений далекий звук увімкненого телевізора.

«Ще хтось є в будинку, — подумав він перелякано, неспроможний у таке повірити. Це — не мій телевізор; він вимкнений, до того ж я відчуваю, як резонує підлога. Це — нижче, на якомусь поверсі піді мною!»

«Я більше тут не сам, — усвідомив Ісидор. — Поселився ще один мешканець, зайняв якусь порожню квартиру, і настільки близько, що мені навіть чути звук його телевізора. Мабуть, на поверх або на два нижче, але не більше. Треба подивитися», — промайнула в нього думка. Що ви робите, коли поселяється новий мешканець? Заходите до нього і щось позичаєте, хіба не так? Але за його пам’яті такого ще не траплялося. Ні в цьому будинку, ні деінде: люди виїжджали, люди емігрували, але ніхто не вселявся. «Треба чимось їх пригостити, — вирішив він. — Чашкою води чи ліпше молока; так, молока або ж борошна, а може, яйцем... або чимось із ерзац-замінників».

Заглянувши до холодильника, у якому вже давно вийшов з ладу компресор, він узяв шматок не дуже свіжого маргарину. І з маргарином у руці — схвильований, аж загупало серце — пішов до квартири поверхом нижче. «Треба заспокоїтися, — подумав він. — Їм не обов’язково казати, що я пустолобий. Якщо дізнаються, то навіть говорити зі мною не схочуть; раніше так завжди було. І чого б це?»

Він поквапився вниз по сходах.