Будівля Палацу правосуддя на Мішен-стрит, до якої знижувався говеркар, постала серед низки шпилів у стилі бароко; сучасна, трохи химерна, однак приваблива будівля сподобалася Рікові Декарду, за винятком однієї деталі. Він ніколи її раніше не бачив. Поліцейський говеркар приземлився. А за кілька хвилин він уже давав свідчення.
— 304, — сказав патрульний Крамс сержантові за високим столом. — Ще подивіться 612.4. Стверджує, що працює в управлінні.
— 406.7, — мовив сержант, заповнюючи форму протоколу; писав він спроквола, ніби знічев’я. Нічого особливого, рутинна робота, про що свідчила його поза й вираз обличчя.
— Туди, — вказав патрульний Крамс Рікові, підводячи його до невеликого білого стола, за яким технік уже тримав напоготові знайоме обладнання. — Зробимо енцефалограму. Ідентифікуємо вас.
— Знаю, — різко відповів Рік.
Давним-давно, коли ще сам був патрульним, він підштовхував до схожого стола не одного підозрюваного. До схожого, але не саме до цього.
Коли зробили енцефалограму, його знову привели в добре знайому йому кімнату; мимоволі Рік почав складати список своїх цінних речей, які залишить дружині. «Якесь безглуздя, — подумки сказав він собі. — Що це за люди? Що це за будівля? Якщо вона стоїть тут давно, то чому ми про неї дотепер нічого не знали? І чому вони нічого не знають про нас? Два паралельних поліцейських управління, — розмірковував він, — наше і їхнє. Але ми з ними, наскільки мені відомо, досі ніколи не перетиналися. А можливо, хтось таки контактував,— подумав він.— Може, це вже не вперше. Важко повірити, що раніше нічого схожого не траплялося. Якщо вони, звісно, насправді служать у поліцейській структурі державної служби; якщо вони, звісно, є тими, за кого себе видають».
Чоловік у цивільному зрушив з місця; розміреними, впевненими кроками він підійшов до Ріка Декарда, зацікавлено його розглядаючи.
— За що затриманий? — запитав він патрульного Крамса.
— Підозрюється в убивстві людини,— відповів Крамс. — Ми знайшли труп у його говеркарі, але він стверджує, що це андроїд. Ми перевіряємо, проводимо аналіз кісткового мозку в лабораторії. Видає себе за офіцера поліції, мисливця за головами. Проник у жіночу гримерку і ставив двозначні запитання. У співачки виникли сумніви щодо його намірів, і вона телефоном викликала наш наряд.
Зробивши крок назад, Крамс запитав:
— Візьметеся за його справу, сер?
— Візьмуся, — старший поліцейський у цивільному — голубоокий, з тонким довгим носом і невиразними губами — зирив на Ріка, потім потягнувся рукою до його портфеля. — Що там у вас, містере Декард?
— Усе необхідне для проведення профільного тесту Войґта-Кампфа, — промовив Рік. — Я саме тестував підозрювану, коли мене заарештував патрульний Крамс, — він бачив, як поліцейський у цивільному оглядає кожен елемент пристрою. — Питання, які я ставив міс Люфт, — це стандартні запитання тесту В.-К., надруковані у...
— Ви знайомі з Джорджем Ґлісоном і Філом Ренієм? — запитав поліцейський у цивільному.
— Ні, — відповів Рік; ані перше, ані друге ім’я йому ні про що не говорило.
— Вони мисливці за головами в Північній Каліфорнії. Обидва прикріплені до нашого управління. Може, зустрінетеся з ними, коли вже потрапили до нас. Ви — андроїд, містере Декард? Чому я вас питаю? Річ у тому, що вже кілька разів до нас потрапляли андроїди-втікачі, які видавали себе за мисливців за головами з інших штатів і твердили, мовляв, вони переслідують у нас своїх підозрюваних.
— Я — не андроїд, — заперечив Рік. — Можете застосувати щодо мене тест Войґта-Кампфа; я його складав раніше і не заперечую, якщо ви його проведете ще раз. Але результат мені відомий заздалегідь. Чи міг би я зателефонувати дружині?
— Вам дозволено зробити тільки один дзвінок. Я радив би вам зателефонувати адвокатові.
— Я зателефоную дружині, — сказав Рік. — А вона вже найме для мене адвоката.
Поліцейський у цивільному подав йому п’ятдесятицентову монету й показав, куди йти.
— Відеофон он там, — він проводжав Ріка поглядом, поки той ішов кімнатою до телефону. А тоді далі провадив огляд вмісту Рікового портфеля.
Кинувши монету, Рік набрав домашній номер телефону. Стояв і чекав, як йому здалося, цілу вічність.
На екрані з’явилося жіноче обличчя.
— Алло, — промовила жінка. Це була не Айрен. Він ніколи в житті не бачив тієї жінки. Він повісив слухавку і повільно пішов назад до поліцейського.
— Не щастить? — запитав поліцейський. — Ну, спробуйте ще раз; що стосується кількості дзвінків, то ми дивимося на це крізь пальці. Але зателефонувати поручителю я вам не дозволю, бо ви обвинувачуєтеся в убивстві, а закон наразі не передбачає можливості внесення застави. Коли вам буде пред’явлене обвинувачення, тоді...
— Я знаю, — огризнувся роздратовано Рік. — Я добре знаю поліцейські процесуальні норми.
— Візьміть свій портфель, — сказав поліцейський; він подав його Рікові. — Ходімо до мого кабінету... я хотів би завершити нашу розмову.
Він звернув у бічний коридор; Рік пішов за ним. Після паузи поліцейський обернувся й відрекомендувався:
— Мене звати Ґарланд, — він подав руку, і вони обмінялися рукостисканням. Швидким. — Сідайте, — запропонував Ґарланд, відчинивши двері свого кабінету, а тоді й собі вмостився за широкий простий стіл.
Рік сів навпроти стола.
— Той тест Войґта-Кампфа, про який ви згадували, — Ґарланд показав на Ріків портфель. — Усе це приладдя, що ви носите з собою, — він уже набив люльку, підпалив тютюн і тепер розкурював, — це аналітичний пристрій для визначення анді?
— Це наш базовий тест, — пояснив Рік. — Єдиний, який ми зараз застосовуємо. І єдиний, за допомогою якого ми виявляємо новий тип мозку «Нексус-6». Ви не чули про такий тест?
— Мені відомо про кілька профільних аналітичних пристроїв, за допомогою яких можна виявити андроїдів. Але про вашу шкалу не доводилося чути, — він далі уважно вивчав Ріка; і з його пихатого обличчя не сходила ледь помітна посмішка. Рік ніяк не міг здогадатися, що в Ґарланда на думці. — Оті брудні невиразні тексти, надруковані під копірку на тонесенькому папері, — вів далі Ґарланд, — які ви маєте у своєму портфелі. Полоков, міс Люфт... це і є вашим завданням... Між іншим, я — наступний.
Рік уп’явся в нього поглядом, а тоді схопився за портфель.
Уже за мить аркуші тонкого паперу лежали перед ним на столі. Ґарланд сказав правду; Рік уважно вивчав аркуші паперу. Обоє чоловіків — чи точніше, і він, і Ґарланд — якийсь час мовчали, не зронивши жодного слова, а тоді Ґарланд, нервово кашляючи, прочистив горло.
— Дуже неприємне відчуття, — сказав він, — раптом знайти своє прізвище в списку завдань, поставлених перед мисливцем за головами. Чи ким би ви не були, Декарде, — він натиснув кнопку інтеркому на своєму столі й промовив: — Нехай зайде до мене хтось із мисливців за головами; все одно хто. Гаразд; дякую, — він відпустив кнопку. — За хвилину-другу тут буде Філ Реш, — повідомив він Рікові. — Хочу подивитися на його список підозрюваних, а тоді говоритимемо далі.
— Думаєте, що я можу значитися у його списку? — запитав Рік.
— Цілком можливо. Зараз дізнаємося. Ліпше мати точну інформацію у таких життєво важливих справах. І найліпше не сподіватися на щасливий випадок. У вашому орієнтуванні на мене, — він вказав на зім’яті, надруковані під копірку копії, — я фігурую не як поліцейський інспектор, а як службовець страхової компанії. Всі інші дані — достовірні: антропометрія, вік, особисті звички, домашня адреса. Так, це я, все правильно. А тепер самі погляньте, — він підсунув аркуш паперу ближче до Ріка, який той узяв у руки і почав читати.
Відчинилися двері, і до кабінету ввійшов високий кістлявий чоловік із різкими рисами обличчя, у рогових окулярах і з кучерявою клиновидною бородою, як у ван Дейка. Ґарланд підвівся, показуючи на Ріка.
— Філ Реш, Рік Декард. Ви обидва мисливці за головами, і, мабуть, настав час вам познайомитися.
Вітаючись із Ріком за руку, Філ Реш запитав:
— Ви за яким містом закріплені?
— За Сан-Франциско, — відповів Ґарланд замість Ріка. — Тільки поглянь на список його завдань. Ось, хто має стати наступним, — він подав Філові Решу аркуш з орієнтуванням на підозрюваних, який щойно переглядав Рік. На ньому був точний опис Ґарланда.
— Та ви що, Ґаре! — вигукнув Реш. — Це ж ви!
— Саме так, — підтвердив Ґарланд. — А ще у його списку кандидатів на деактивацію є оперна співачка Люба Люфт, а також Полоков. Пам’ятаєш Полокова? Він уже мертвий; оцей мисливець за головами чи андроїд, чи ким би він не був таки прикінчив Полокова, і ми саме зараз проводимо лабораторний аналіз його кісткового мозку. Щоб з’ясувати, чи мав він підстави...
— Отого Полокова, з яким я розмовляв? — запитав Філ Реш. — Того здоровезного Санта-Клауса з радянської поліції? — він замислився, посмикуючи свою пухнасту бороду. — Аякже, думаю, проведення аналізу його кісткового мозку буде не зайвим.
— Чому ти так вважаєш? — обурено запитав Ґарланд. — Це позбавить нас будь-яких законних підстав інкримінувати вбивство ось цьому чоловікові, який називає себе Декардом, бо він скаже, що нікого не вбивав; а лише деактивував андроїда.
— Полоков неприємно вразив мене своєю холодністю, — промовив Філ Реш. — Своєю розсудливістю і розважливістю; а ще якимось незвичним відстороненням.
— Таких у російській поліції немало, — кинув Ґарланд, помітно роздратований.
— Любу Люфт я ніколи не зустрічав особисто, — вів далі Філ Реш. — Хоча записи її чув, — у Ріка ж запитав: — А ви її перевіряли?
— Лише почав, — відповів Рік. — Але не встиг отримати достатньо точних даних. Вона викликала запряженого вола, на тому все й закінчилося.
— А як щодо Полокова? — запитав Філ Реш.
— Я не мав змоги його перевірити.
— Наскільки я розумію, ви також не мали змоги застосувати тест і щодо нашого інспектора Ґарланда, — сказав Філ Реш, наче сам до себе.
— Звісно, не мав, — докинув Ґарланд, його обличчя зморщилося від обурення; а слова пролунали різко й геть незадоволено.
— А яким тестом ви користуєтеся? — поцікавився Філ Реш.
— Шкалою Войґта-Кампфа.
— З такою я не знайомий, — Реш із Ґарландом поринули в глибокі, професійні роздуми... але порізно.— А я завжди казав, — провадив Реш далі, — що андроїдові найліпше буде у структурі великої поліцейської організації на кшталт ВПУ. Відколи я вперше познайомився з Полоковим, мене не полишало бажання перевірити його на емпатію, але ніяк не знаходив приводу. І не знайшов би... Його місце роботи було просто знахідкою для такого заповзятливого андроїда.
Повільно звівшись на ноги, інспектор Ґарланд повернувся до Філа Реша.
— Може, тобі й мене хочеться перевірити тестом на емпатію?
Стримана усмішка промайнула на обличчі Філа Реша; він почав щось казати, але тільки стенув плечима. І мовчав. Він, здавалося, нітрохи не запобігав перед своїм начальником, навіть попри відчутну лють Ґарланда.
— Боюся, ти не до кінця розумієш стан справ,— сказав Ґарланд. — Оцей чоловік, а може, андроїд Рік Декард заявився до нас із якогось примарного, фантомного, неіснуючого поліцейського управління, яке нібито працює у старій штаб-квартирі на Ломбард-стрит. Він ніколи нічого не чув про нас, і ми ніколи нічого не чули про них... хоча ми явно мали б стояти по один бік барикади. Він застосовує тест, про який ми нічого не знаємо. У списку підозрюваних, який він носить із собою, немає андроїдів, а тільки люди. До того ж він уже вбив одну людину, щонайменше одну. А якби міс Люфт не встигла дотягнутися до телефону, то він, дуже ймовірно, вбив би і її також, а тоді б винюхував, як підібратися до мене.
— Гм-м, — гмикнув Філ Реш.
— Гм-м, — гнівно перекривив Ґарланд підлеглого. Тепер він мав вигляд, ніби його з хвилини на хвилину має розбити апоплексичний удар. — І це все, що ти хотів мені сказати?
У розмову вклинився інтерком, і жіночий голос повідомив:
— Інспекторе Ґарланд, лабораторний аналіз кісткового мозку Полокова готовий.
— І що там? Думаю, нам слід ознайомитися з результатами, — промовив Філ Реш.
Ґарланд зиркнув на нього, аж скипівши від люті. Але нагнувся і натис кнопку інтеркому.
— Так, міс Френч, кажіть.
— Аналіз кісткового мозку,— повідомляла міс Френч, — свідчить, що містер Полоков був гуманоїдним роботом. Якщо вам потрібні подробиці...
— Ні, дякую, — Ґарланд відкинувся на спинку свого крісла й насуплено розглядав дальню стіну кабінету; жодного слова ані Ріку, ані Філу Решу.
— А на чому ґрунтується ваш тест Войґта-Кампфа, містере Декард? — запитав Реш.
— Емпатична реакція на різноманітні життєві ситуації. Здебільшого перевіряється ставлення до тварин.
— Наш тест, здається, простіший, — мовив Реш. — Ґрунтується на рефлекторній реакції спінальних гангліїв верхніх сегментів спинного мозку, що триває в гуманоїдних роботів на кілька мікросекунд довше, ніж у нервовій системі людини, — підійшовши до столу інспектора Ґарланда, він узяв аркуш паперу й намалював кульковою ручкою схему. — Використовуємо звуковий або світловий спалах як подразник, після якого об’єкт, що проходить тестування, має якнайшвидше натиснути кнопку, відтак фіксуємо час між подразненням і реакцією на нього. Робимо кілька таких замірів. Час між подразненням і реакцією не є сталим як для робота, так і для людини. Але після десяти замірів ми вже маємо досить переконливу картину і робимо висновок. А тоді, як у випадку з Полоковим, ще й підтверджуємо висновок аналізом кісткового мозку.
Настала мовчанка, а тоді Рік сказав:
— Ви можете мене перевірити. Я готовий. Безперечно, хотілося б також і вас перевірити. Якщо не заперечуєте.
— Ні, не заперечую, — відповів Реш. Саме в цю мить він уважно стежив за Ґарландом. — Я вже давно кажу, — пробуркотів Реш, — що рефлекторний тест Бонелі має проходити весь особовий склад поліції і то на постійній основі, і що вищий чин, то ретельніша перевірка. Хіба не так, інспекторе?
— Так, так, ти маєш рацію, — відмахнувся Ґарланд. — Але я завжди виступав проти. Вважав, що такі перевірки тільки погіршать психологічний клімат серед службовців управління.
— Думаю, тепер ви з цим погодитеся, — докинув Рік. — Особливо після отримання лабораторного висновку щодо Полокова.