Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ б

Гримів телевізор; спустившись запорошеними сходами величезного порожнього багатоквартирного будинку на поверх нижче, Джон Ісидор почув знайомий голос Бастера Френдлі, який безтурботно базікав на всю свою багатомільйонну аудиторію.

— ...ого-го, друзі! — Тр-р-р-р-рісь! — Саме час для прогнозу погоди на завтра; спочатку про Західне узбережжя США. Супутник «Мангуста» передає, що опади будуть особливо істотними близько полудня, а тоді поступово вщухнуть. Тому, дорогі ви мої, якщо зважитесь висунути носа надвір, то хіба що ввечері, еге ж? Залишається всього десять годин до події, на яку ви з таким нетерпінням усі чекаєте, залишається всього десять годин до тієї миті, коли ви дізнаєтеся надзвичайну новину й почуєте моє спеціальне роз’яснення. Мерщій розповідайте про це друзям і дивіться разом! Ви станете свідками сенсаційного повідомлення. Ну, аякже, ви собі можете подумати, що це звичайна...

Ісидор постукав у двері квартири — і телевізор одразу замовк, канув у небуття. Він не просто заглух; він перестав існувати, від стуку у двері перелякано зійшов у могилу. Але навіть крізь зачинені двері всередині відчувалася присутність життя, звісно, окрім змовклого телевізора. Ісидорові нашорошені органи чуття уявляли або ж вловлювали загнаний безмовний страх якоїсь живої істоти, що забилася і принишкла в найдальшому кутку квартири, намагаючись уникнути зустрічі з ним.

— Агов! — вигукнув він. — Це ваш сусід. Я живу поверхом вище. Почув, що у вас працює телевізор. Може, познайомимося, добре? — він чекав, прислухаючись. Жодного звуку, жодного поруху; його слова ніяк не вплинули на особу всередині квартири. — Я приніс вам трохи маргарину, — сказав він, стоячи біля самих дверей, сподіваючись докричатися крізь їхню товщу. — Мене звати Дж. Р. Ісидор, я працюю у відомого ветеринара містера Ганнібала Слоута; ви чули про нього. Я шанована особа; маю роботу. Працюю водієм у містера Слоута.

Двері ледь прочинилися, і він побачив у квартирі зіщулену, розгублену й боязку постать дівчини, яка хоч і відсахнулася від нього, але далі міцно тримала двері, неначе спиралася на них. Була настільки переляканою, що видавалася хворою; мала якісь нечіткі обриси тіла, ніби хтось її розтрощив на шматки, а тоді абияк зліпив докупи. Величезними очима вона пильно дивилися на Ісидора, а губи пробували всміхнутися.

Раптом здогадавшись, що відбувається, він промовив:

— Ви подумали, що в будинку ніхто не живе. Подумали, що будинок покинутий.

Киваючи головою, дівчина прошепотіла:

— Так.

— Але сусіди, — вів далі Ісидор, — нікому не завадять. Коли вас не було, то я не мав жодного сусіда. Бачить бог, мені було не до сміху.

— І що, ви тут один живете? — запитала дівчина. — Тільки ви і я?

Тепер вона мала вже не такий боязкий вигляд; її постать випросталася, і вона пригладила блискуче темне волосся. Він помітив, що у неї чудова, хоча й маленька, фігура, гарні очі, прикриті довгими чорними віями. Оскільки він її застав зненацька, то на собі вона мала лишень піжамні штани й більше нічого. Поглянувши повз неї, він помітив, що в кімнаті повний безлад. Усюди впадали в очі розкидані валізи, а їхній вміст валявся на засміченій підлозі. Нічого дивного; вона щойно поселилася.

— Окрім вас і мене, тут нікого нема, — сказав Ісидор. — І я вам не набридатиму.

Він насупився; його подарунок із явним натяком на звичаї довоєнних часів не було прийнято. Дівчина, здається, його навіть не помітила. Або, можливо, просто не розуміла, навіщо їй той маргарин. Принаймні в нього було таке відчуття. Якщо про цю дівчину і можна було щось сказати, то передовсім те, що вона була цілковито збентеженою. Мов риба, яку дістали з води, вона безпорадно борсалася в кільцях страху, який почав потрохи відходити.

— Старий добрий Бастер,— промовив він, намагаючись зняти з неї напружену скутість. — А вам він подобається? Особисто я дивлюся його передачі щоранку й щовечора, коли повертаюся з роботи додому; дивлюся, коли вечеряю, а тоді намагаюся не пропустити ще і його нічне шоу, аж поки не засинаю або не завершується трансляція передач.

— А хто... — було почала дівчина, але враз запнулася; вона прикусила губу, ніби дуже розсердилася. Очевидно, сама на себе.

— Бастер Френдлі, — пояснював він. Здавалося, дівчина і не чула про найдотепнішого коміка на Землі. — А звідки ви прибули? — запитав він її обережно.

— Яке це має значення? — вона швидко глипнула вгору на нього. І вгледіла щось таке, що значною мірою зменшило її занепокоєння; її тіло помітно розслабилося. — Я з великим задоволенням із вами поспілкуюся, — сказала вона, — але хіба що пізніше, коли все тут трохи впорядкую. Зараз, звісно, про це не може бути й мови.

— Чому не може бути? — ошелешено запитав Ісидор; його все в ній дивувало.

«Можливо, — подумав він, — я надто довго жив сам. І став геть відлюдькуватим. Кажуть, що пустолобі саме такими і стають». Від цієї думки він ще більше спохмурнів.

— Можу допомогти вам розпакувати речі, — запропонував він, адже двері щомиті могли зачинитися перед самим його носом. — Або допоможу переставити меблі.

— Я не маю меблів. Оці речі, — вона показала рукою на кімнату позад себе, — вони тут уже були.

— Вони геть ні до чого, — заявив Ісидор.

Він це одразу побачив. Стільці, килим, столи — все струхлявіло і розвалювалося; все перетворювалося на руїну, ставши жертвою невблаганної сили часу. І запустіння. Уже роками ніхто не жив у цій квартирі; тому руїна набула майже довершеного вигляду. Він уявити не міг, як дівчина збирається тут жити.

— Послухайте, — почав він завзято, — якщо пройдемося будинком, то напевно знайдемо щось хоч трохи новіше. В одній квартирі — лампу, в іншій — стіл.

— Я сама це зроблю, — відрізала дівчина. — Дякую.

— Ви сама підете по квартирах? — не вірилося йому.

— А чому ні? — знову дівчина нервово здригнулася, обличчя перекосилося від переляку, немовби сказала щось не до ладу.

— Колись я вже спробував, — розповідав Ісидор. — Одного разу. Відтоді приходжу додому і вже нікуди не йду, навіть не думаю про решту квартир. Квартири, у яких ніхто не живе, — таких сотні, і всі вони переповнені людськими пожитками, сімейними фотографіями й одягом. Ті, що повмирали, не змогли нічого взяти, а ті, що емігрували, не захотіли. Окрім моєї квартири, будинок страшенно захаращений.

— Захаращений? — вона знову нічого не зрозуміла.

— Захаращений — це з купами всілякого мотлоху, такого, як нікому не потрібні листи з рекламою й іншим непотребом або порожні сірникові коробки, після того як було використано останнього сірника, або ж обгортки від жуйки чи вчорашні газети. Коли у квартирі нікого немає, мотлох самовідтворюється. Наприклад, якщо ви лягаєте спати у квартирі з мотлохом, то, прокинувшись наступного ранку, одразу бачите: мотлоху стало вдвічі більше. Він постійно примножується і примножується.

— Зрозуміло, — тепер дівчина подивилася на нього із сумнівом, не знаючи, вірити йому, чи ні. Не мала певності, що він каже правду.

— Перший Закон Мотлоху, — пояснював він, — звучить так: «Мотлох витісняє Немотлох». Як закон Ґрешема про фальшиві гроші. А в квартирах уже давно нема кому боротися з мотлохом.

— Тому він повністю загарбав увесь будинок, — закінчила дівчина. Вона кивнула головою: — Тепер я розумію.

— Це місце, — говорив він, — квартира, яку ви обрали, занадто захаращена мотлохом, щоб у ній жити. Але ми здатні трохи зм’якшити фактор захаращення; можемо зробити, як я і сказав; влаштуємо рейд по інших квартирах. Але... — він запнувся.

— Але що?

— Ми все одно не зможемо його перемогти.

— Але чому? — дівчина вийшла в коридор, зачинивши за собою двері; мимоволі прикривши руками свої високі маленькі груди, вона продовжувала стояти поряд з Ісидором, намагаючись зрозуміти все до кінця. Або ж йому так тільки здалося. Принаймні вона його слухала.

— Нікому не під силу здолати мотлох, — сказав він, — хіба що на якийсь короткий час і лише в окремо взятому місці, ну, скажімо, у себе в квартирі мені вдалося досягти певної рівноваги між натиском мотлоху і немотлоху, принаймні поки що. Але досить мені померти або кудись переїхати, і мотлох знову все захопить. Це універсальний принцип, що діє скрізь у всесвіті; весь усесвіт рухається до завершальної стадії остаточного і всеосяжного захаращення, — й одразу виправився: — За винятком, зрозуміло, пагорба, на який сходить Вілбер Мерсер.

Дівчина не зводила з нього очей.

— Не розумію.

— Мерсеризм усе розставляє на свої місця, — він знову страшенно здивувався. — Ви що, не поринаєте у злиття? Не маєте емпатомодулятора?

Після запинки дівчина обережно відповіла:

— Свого не взяла. Думала, тут знайду.

— Але ж емпатомодулятор, — Ісидор аж затинався від хвилювання,— це найособистіша річ! Це продовження вашого тіла; з його допомогою ви спілкуєтеся з іншими людьми і перестаєте бути самотніми. Це всі знають. Мерсер навіть дозволяє таким людям, як я... — він запнувся. Але вже було пізно; вона вже все зрозуміла; це він побачив з її обличчя, на якому спалахнула раптова відраза. — Я майже склав тест IQ, — сказав він принишклим, нерівним голосом. — Я ще не пропащий спеціал, тільки помірний; далеко не такий, яких ви могли бачити. Але Мерсер не звертає уваги на такі речі.

— Як на мене, — заявила дівчина, — це найбільший недолік мерсеризму.

Її голос лунав чітко і байдуже; вона тільки констатувала факт, здогадався він. Факт свого ставлення до пустолобих.

— Думаю, мені вже час підійматися до себе, — промимрив він і пішов від неї, стиснувши в руці грудку маргарину; від тепла його руки маргарин нагрівся і розм’як.

Дівчина дивилася йому вслід із байдужим виразом на обличчі. А тоді гукнула:

— Почекайте.

— Що таке? — він обернувся.

— Ви мені будете потрібні. Щоб допомогти відшукати трохи меблів у придатному стані. З інших квартир, як ви казали, — вона підійшла до нього, її оголена верхня половина тіла була гладенька й худорлява, без жодного зайвого грама ваги. — О котрій годині ви приходите з роботи? Тоді й допоможете.

— Може, приготуєте щось на вечерю? Якщо я принесу продукти? — припустив Ісидор.

— Ні, я маю багато роботи.

Дівчина дуже легко, без найменших вагань відмахнулася від його пропозиції; він це помітив, він це відчув, але не розумів чому. Тепер, коли її страх уже майже розвіявся, у ній проявлялося щось інше. Щось набагато дивніше. «І гідне жалю, — подумав він. — Холодність. Немовби подих порожнечі з-поміж заселених світів, можна сказати, подих нізвідки; річ була не в тому, що вона зробила або сказала, а в тому, що вона не зробила і не сказала».

— Іншого разу, — мовила дівчина і повернула до дверей своєї квартири.

— Запам’ятали, як мене звати? — нетерпляче запитав він.— Джон Ісидор, я працюю у...

— Ви повідомили, у кого ви працюєте, — на хвилю вона затрималася перед дверима; а відчинивши їх, сказала: — У якогось страхітливого чоловіка на ім’я Ганнібал Слоут, який, я впевнена, існує тільки у вашій уяві. А мене звати... — вона кинула на нього прощальний холодний погляд, коли заходила до своєї квартири, трохи завагалася і закінчила: — Рейчел Роузен.

— З «Корпорації Роузен»? — запитав він.— Найбільшого у світі виробника гуманоїдних роботів для колоніальної програми?

Незрозуміла тінь промайнула її обличчям, але одразу щезла.

— Ні, — процідила вона. — Я ніколи не чула про них; нічого про це не знаю. Це, мабуть, плід вашої пустолобої уяви. Джон Ісидор і його особистий, приватний емпатомодулятор. Бідолашний містер Ісидор.

— Але ваше ім’я свідчить, що ви...

— Взагалі-то мене звати Пріс Стреттон. Це — моє ім’я по чоловікові; я завжди користуюся тільки цим ім’ям. Я ніколи не використовую жодне інше ім’я, окрім Пріс. Тож називайте мене Пріс, — вона замислилася і додала: — Ні, ліпше звертайтесь до мене «міс Стреттон». Ми ще не знаємо одне одного. Принаймні я вас не знаю.

Двері за нею зачинилися, а він залишився стояти на самоті в запорошеному тьмяному коридорі.