Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 19

Поглянувши донизу, Джон Ісидор побачив власні руки; вони стискали обидва руків’я емпатомодулятора. Він стояв і дивився на руки, роззявивши рота, а тим часом світло у вітальні його квартири погасло. Бачив, як у кухні Пріс поквапилася заховати настільну лампу.

— Послухай, Дж. Р., — Ірмґард хриплувато шепотіла йому на вухо; вона схопила його за плече, її нігті несамовито вп’ялися в його шкіру. Вона, здавалося, не усвідомлювала, що робить; у тьмяному світлі, що проникало знадвору, обличчя Ірмґард спотворилося, стало астигматичним. Воно перетворилося... на різьблену тарілку з боязкими, малими, витрішкуватими очима. — Коли він постукає, — шепотіла вона, — ти підійдеш до дверей, якщо, звісно, він постукає; покажеш йому своє посвідчення особи й скажеш, що, крім тебе, тут ніхто не живе. Також попросиш показати ордер на обшук.

Пріс, стоячи з іншого боку від нього, вигнулася дугою і шепотіла й собі:

— Не впускай його досередини, Дж. Р. Кажи, що хочеш; роби, що хочеш, але не впусти його. Ти знаєш, що мисливець за головами зробить, коли ти його впустиш досередини? Ти розумієш, що він з нами всіма зробить?

Покинувши обох жінок-андроїдів, Ісидор наосліп пішов до дверей; пальцями намацав круглу ручку, тримався за неї й прислухався. Як завжди, він буквально відчував увесь коридор за дверима: порожній, лункий і бездиханний.

— Щось чути? — запитав Рой Бейті, нагнувшись до Ісидора майже впритул. Ісидор відчув запах огидно зіщуленого тіла; від нього віяло страхом, що перетворювався на імлу. — Вийди і подивися.

Відчинивши двері, Ісидор поглянув в обидва боки безмовного й темного коридору. Повітря в коридорі, незважаючи на товстий шар пилюки, здавалося свіжим. У жмені він далі тримав павука, якого йому дав Мерсер. Але чи був це саме той павук, якого Пріс почикрижила манікюрними ножицями Ірмґард Бейті? Мабуть, інший. Він ніколи не дізнається правди. Водночас павук ворушився, був живий; повзав усередині долоні й не кусав: як у всіх малих видів павуків, його щелепи не могли прокусити людської шкіри.

Він дійшов до кінця коридору, зійшов по сходах донизу, зробив крок убік, де колись була тераса з доріжкою, обабіч якої ріс зимовий сад. Під час війни сад загинув, а сама доріжка дрібно розтріскалася. Він добре знав її поверхню; тож пішов нею упевнено, минув більшу частину фасаду будівлі й підійшов до єдиного зеленого острівця — квадратної ділянки площею з ярд, вкритої шаром пилюки й пониклими бур’янами. Там він і випустив павука. Відчув, як той пробігся долонею, щойно він розтулив пальці. Ну, от і все; Ісидор випростався.

По бур’янах замиготів промінь ліхтарика; у його спалахах напівмертве закостеніле бадилля набрало надзвичайно зловісного вигляду. Тепер Ісидор міг добре бачити павука; він завмер на зубчастому листкові. Отже, він уже освоївся.

— Що ви тут робите? — запитав чоловік з ліхтариком.

— Випускав павука, — сказав він, здивувавшись, що чоловік сам цього не бачив; у яскраво-жовтому світлі павук тепер здавався значно більшим, ніж був насправді. — Щоб десь тут прижився.

— Чому ви його не забрали додому у квартиру? Вам слід було помістити його у посудину. Згідно з січневим номером каталогу «Сідні», більшість павуків майже на десять відсотків зросли у ціні. Ви могли б отримати щонайменше сто доларів за нього.

— Якби я забрав його назад до квартири, то вона б і далі його чикрижила. Лапу за лапою, і дивилася б, чи він ходить, — відповів Ісидор.

— Так роблять андроїди, — мовив чоловік.

Він запхав руку під куртку та видобув звідти складену картку, розгорнув її й тицьнув Ісидорові перед очі.

У миготінні світла мисливець за головами видався йому нічим непримітним чоловіком середнього зросту. Кругле обличчя, без бороди чи вусів, правильні риси, як у службовця якоїсь бюрократичної установи. Напористий, але простий. Далеко не схожий на якогось напівбога; зовсім не такий, як його собі уявляв Ісидор.

— Я слідчий поліцейського управління Сан-Франциско. Декард, Рік Декард, — чоловік ляснув посвідченням, закривши його, і знову поклав у внутрішню кишеню куртки. — Вони там, нагорі? Усі троє?

— Що ж, річ у тому, — сказав Ісидор, — що я за ними доглядаю. Двоє з них — жінки. З усієї групи їх залишилося тільки троє; решта вже мертві. Я переніс телевізор з квартири Пріс до своєї, щоб вони змогли подивитися шоу Бастера Френдлі. Бастер, поза всяким сумнівом, беззаперечно довів, що Мерсер не існує, — Ісидор схвильовано повідомив дуже важливу новину, якої мисливець за головами, може, й не чув.

— Ходімо нагору,— звелів Декард. Раптом він навів на Ісидора лазерний пістолет; але вже за мить, хоча й нерішуче, опустив його. — Ти ж спеціал, хіба не так? — запитав він. — Пустолобий.

— Але я маю роботу. Я працюю водієм фургона у... — з переляку він забув ім’я, — ... клініка для тварин, — белькотів він. — Клініка Ван Несса. Її власник — Ганнібал Слоут.

— Ти мені покажеш, у якій квартирі вони ховаються? Тут, мабуть, тисяча квартир; так буде швидше, — у голосі Декарда вчувалася втома.

— Якщо ви їх уб’єте, то не зможете злитися з Мерсером, — озвався Ісидор.

— Ти не відведеш мене до своєї квартири? Не скажеш, на якому вона поверсі? Просто скажи, який поверх. А я вже сам вирахую, яка саме квартира.

— Ні, — відповів Ісидор.

— Іменем закону... — почав було Декрад. Але спинив себе. Відмовився продовжувати допит.

— Добраніч, — кинув він і пішов у будинок, освічуючи жовтим світлом ліхтарика розбиту доріжку перед собою.

Всередині будівлі Рік Декард вимкнув ліхтарик; йому вистачало тьмяних, втоплених у стіні лампочок, що освітлювали коридор. Він ішов і розмірковував: «Пустолобий знає, що вони — андроїди; він знав це ще до того, як я йому сказав. Але він нічого не розуміє. А з іншого боку, хто розуміє? Я? Хіба я розумію? Один із них — дублікат Рейчел, — міркував Рік. — Спеціал, може, навіть з нею живе. Цікаво, чи вона йому подобається, — запитав він у себе. — І можливо, саме вона покалічила його павука. Я міг би повернутися й підібрати того павука. Ще ніколи не знаходив живої дикої тварини. Відчуття, мабуть, просто фантастичне, коли ти дивишся собі під ноги і бачиш, як щось живе від тебе втікає. Можливо, і мені колись пощастить, як пощастило тому пустолобому».

З говеркара Рік захопив із собою прилад для прораховування; він увімкнув його і заходився налаштовувати; детектор, що обертався навколо своєї осі, й екран з яскравою цяткою. Екран у безмовному коридорі не фіксував жодних звуків. «Значить, на іншому поверсі», — сказав він собі подумки. Тепер спрямував детектор вертикально. Під певним кутом прилад таки вловив слабкий сигнал. Десь угорі. Рік склав пристрій, узяв портфель і пішов сходами на другий поверх.

У мороці на нього очікувала постать.

— Якщо ворухнешся, я тебе деактивую, — сказав Рік.

Це був андроїд-чоловік, що чекав на нього. Рікові пальці міцно стискали зброю, але пістолет видавався настільки важким, що йому годі було його підвести. Рік надто швидко потрапив у пастку.

— Я не андроїд, — сказала постать. — Мене звати Мерсер, — він вийшов з тіні на освітлене місце. — Я живу в цьому будинку, позаяк опікуюся містером Ісидором. Спеціалом, який випускав павука; ви щойно з ним розмовляли надворі.

— Тепер я вже відлучений від мерсеризму? — запитав Рік. — Як щойно сказав той пустолобий? І все це через те, що я маю намір зробити в найближчі кілька хвилин?

— Містер Ісидор говорив за себе, а не за мене, — відповів Мерсер. — Те, що ти робиш, має бути виконано. Я тобі вже казав, — піднісши руку, він показав на сходи позаду Ріка. — Я прийшов повідомити тобі, що один з них унизу, позаду тебе, а не у квартирі. Він — найзухваліший з усієї трійці, і ти маєш деактивувати його першим, — немічний, старечий голос раптом набув юнацького запалу. — Швидше, містере Декард. Мерщій на сходи.

Вихопивши лазерний пістолет, Рік обернувся і опустився на коліна, обличчям до сходів. Знизу назустріч йому підіймалася жінка, і він її знав; він упізнав її і був змушений опустити свою зброю.

— Рейчел, — сказав він здивовано. Невже вона полетіла у своєму говеркарі вслід за ним? Навіщо? — Повертайся до Сієтла. Дай мені спокій. Мерсер розповів мені, що я маю робити, — а тоді він побачив, що це була не зовсім Рейчел.

— Заради всього, що ми значимо одне для одного, — мовив андроїд, наближаючись до нього з розпростертими руками, немовби збирався його обійняти.

«Одяг, — подумав він, — інакший. Очі? Очі — ті самі. В іншому також схожа; але таких може бути аж легіон, і кожен із них матиме інше ім’я, а загалом всі вони будуть Рейчел Роузен. Корпорація-виробник створила її, Рейчел, як прототип, щоб вона захищала інших». Він вистрілив у неї, коли вона благально ринулася до нього. Андроїд вибухнув, а його частини розлетілися; він затулив обличчя руками, а тоді знову поглянув; поглянув і побачив, що лазерний пістолет, якого мав андроїд, покотився по сходах униз; металічний пістолет лунко вистукував об кожну сходинку, аж поки ті звуки не уповільнилися й не стихли. «Найзухваліший із трійці, як сказав Мерсер, — Рік вдивлявся в темряву, шукаючи Мерсера. Але старого вже не було. — Вони переслідуватимуть мене своєю Рейчел Роузен аж до смерті, — подумав він, — або до того часу, поки не застаріє її тип. Навіть не знати, що станеться раніше. А тепер іще двоє. Один із них не в квартирі, так сказав Мерсер. Мерсер захищає мене, — усвідомив він. — З’явився і запропонував допомогу. Вона, тобто андроїд, порішила б мене, якби Мерсер не застеріг. Тепер обов’язково треба завершити справу, — сказав він сам до себе. — Неможливе завдання уже позаду. Вона знала, що я не зможу це зробити. Але все вже скінчилося. Миттєво. Я зробив неможливе. Отих обох Бейті я вполюю за стандартною процедурою; вони небезпечні, але не настільки, як вона».

Він самотньо стояв у порожньому коридорі; Мерсер, зробивши свою справу, полишив його; Рейчел — а точніше Пріс Стреттон — розлетілася на друзки; від неї нічого не залишилося. Але десь у будівлі на нього чекають обоє Бейті і вже все знають. Здогадалися, що трапилося тут на сходах. Мабуть, саме в оцю мить вони налякані. Адже напад — це відповідь на його появу в будинку, їхня спроба з ним розправитися. І без Мерсера їм би це вдалося. Але тепер їм буде сутужно.

«Те, що я маю зробити, треба зробити якнайшвидше», — вирішив Рік. Він поквапився по коридору, і раптом його пристрій запеленгував розумову діяльність. Він знайшов їхню квартиру. Пристрій більше йому не потрібен; він зібрав його і постукав у двері квартири.

З-за дверей долинув чоловічий голос:

— Хто там?

— Це містер Ісидор, — сказав Рік. — Впустіть мене, бо я за вами доглядаю, і д-д-двоє з вас — жінки.

— Ми не відчинимо дверей, — тепер долинув уже жіночий голос.

— Я хочу подивитися шоу Бастера Френдлі по телевізору, Пріс, — провадив Рік. — Тепер, коли вже доведено, що Мерсера не існує, треба всім дивитися його шоу. Я працюю водієм для клініки Ван Несса, власником якої є містер Ганнібал С-с-лоут, — він навіть почав затинатися. — Пу-пу-пустіть! Це-це моя квартира.

Він зачекав, і двері відчинилися. У квартирі побачив темряву і дві нечіткі постаті. Жінка — нижча постать — сказала:

— Ви повинні спочатку нас протестувати.

— Надто пізно, — відрубав Рік.

Вища на зріст постать намагалася зачинити двері й увімкнути різновид якогось електронного обладнання.

— Ні, — мовив Рік, — я мушу ввійти.

Він дозволив Рою Бейті зробити один постріл; свій пістолет він видобув тільки після того, як лазерний промінь пройшов повз нього, оскільки йому вдалося відхилитися.

— Усе, ви поза законом, — сказав Рік, — бо ви вистрілили в мене. Вам потрібно було змусити мене провести щодо вас тест Войґта-Кампфа. Але зараз це вже не має значення.

Рой Бейті спробував вдруге поцілити в Ріка лазерним променем, але не влучив, кинув пістолет і побіг кудись углиб квартири в іншу кімнату, можливо, до ще одного електронного пристрою напоготові.

— Чому Пріс тебе не прикінчила? — запитала місіс Бейті.

— Немає жодної Пріс, — відповів він. — Лише Рейчел Роузен, знову і знову Рейчел.

У її нечітко окресленій руці він помітив лазерний пістолет; Рой Бейті хотів заманити його вглиб квартири, щоб Ірмґард Бейті могла уразити його ззаду, у спину.

— Вибачте, місіс Бейті, — проговорив Рік і вистрелив.

Рой Бейті в іншій кімнаті розпачливо завив.

— Гаразд, ти кохав її, — сказав Рік. — А я кохав Рейчел. А спеціал кохав ту іншу Рейчел.

Він вистрелив у Роя Бейті; кремезне тіло важко впало на підлогу, рухнуло, мов занадто висока купа розрізнених крихких предметів; падаючи, воно налетіло на кухонний стіл, стягуючи тарілки та інше кухонне начиння на підлогу вслід за собою. Рефлексивні схеми змушували тіло ще якийсь час сіпатися і тремтіти, але воно було мертвим; Рік навіть не поглянув на труп, так само, як і на труп Ірмґард Бейті біля вхідних дверей. «Отже, я знешкодив останнього, — сказав собі Рік. — Шестеро за день. Майже рекорд. А тепер уже всьому кінець, і я можу повертатися додому, до Айрен і до кози. І тепер ми хоч раз матимемо достатньо грошей».

Він сів на диван і щойно зітхнув, як у дверях з’явився спеціал, містер Ісидор.

— Краще тобі цього не бачити, — сказав Рік.

— Я бачив її на сходах. Я бачив Пріс, — спеціал плакав.

— Не бери цього так близько до серця, — мовив Рік. Похитуючись, він важко підвівся на ноги. — Де тут у тебе телефон?

Спеціал не відповідав, стояв мовчки. Рік знайшов телефон і набрав кабінет Гаррі Браєнта.