Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 14

— Ми можемо говорити? — запитав Рой, кивнувши на Ісидора.

— До певної міри, — Пріс аж світилася від щастя. А Ісидору мовила: — Вибачайте.

Вона відвела подружжя Бейті набік і про щось із ними шепталася; потім усі троє повернулися до Дж. Р. Ісидора, який почувався ніяково.

— Це містер Ісидор, — сказала Пріс. — Він піклується про мене, — слова пролунали мало що не з відвертим сарказмом; Ісидор тільки очима лупав. — Бачите? Він приніс мені натуральних продуктів.

— Продуктів, — озвалася луною Ірмґард Бейті та граційно подріботіла на кухню подивитися. — Персики, — вигукнула вона й одразу взяла миску з ложкою; усміхаючись до Ісидора, вона раз по раз відкушувала шматочок персика і швидко, наче якась тварина, жувала. Її усмішка, не схожа на усмішку Пріс, просто випромінювала тепло; без жодних натяків.

Ісидор подався за нею — вона його приваблювала.

— Ви з Марса? — запитав він.

— Так, ми втекли звідти, — її голос затремтів, а блакитні очі мерехтіли якоюсь пташиною проникливістю. — У якому жахливому будинку ви живете. Тут більше ніхто не живе, правда? Окрім вашого, ми не побачили тут жодного освітленого вікна.

— Я живу поверхом вище, — відповів Ісидор.

— О, а я думала, ви живете разом, — Ірмґард Бейті сказала це не для того, щоб дорікнути; просто висловила свою здогадку.

Суворо, але все ще всміхаючись, Рой Бейті промовив:

— Вони ліквідували Полокова.

Та радість, що з’явилася на обличчі Пріс після зустрічі з друзями, вмить розвіялася.

— Ще кого?

— Ще Ґарланда, — провадив Рой Бейті. — Вони порішили Андерса й Ґітчел, а нещодавно — Любу, — він говорив про смерті друзів, немовби відчував якусь збочену радість. Немовби отримував задоволення від потрясіння Пріс. — А я завжди думав, що їм не вдасться порішити Любу; пам’ятаєте, я постійно про це казав під час перельоту.

— Отже, нас залишилося... — рахувала Пріс.

— Троє, — зронила Ірмґард, передчуваючи щось недобре.

— Саме тому ми й прийшли сюди, — пробасив Рой Бейті з новою, неочікуваною теплотою; що гіршим був стан справ, то більше він йому подобався. Ісидор ніяк не міг його збагнути.

— О господи, — вражено проговорила Пріс.

— Вони доручили цю справу одному нишпорці, мисливцю за головами, на ім’я Дейв Голден, — Ірмґард була схвильованою. Її губи скривися від злоби. — Ще трохи, і Полоков укоротив би йому віку.

— Ще трохи, — озвався відлунням Рой, і його обличчя розпливлося у широчезній усмішці.

— І цей Голден тепер у лікарні, — вела далі Ірмґард. — Очевидно, вони передали його список іншому мисливцеві за головами; Полоков мало не порішив і того другого. Але він якось вивернувся й деактивував Полокова. Потім узявся за Любу; ми знаємо про це тільки тому, що їй удалося зв’язатися з Ґарландом, і він послав свою людину арештувати того мисливця й доправити його до будівлі на Мішен-стрит. Люба зателефонувала нам одразу після того, як людина Ґарланда забрала мисливця за головами. Казала, що все буде добре; була впевнена, що Ґарланд живим його звідти не випустить,— відтак Ірмґард додала: — Та, мабуть, щось пішло не так на Мішен-стрит. Що саме, ми не знаємо. Можливо, ніколи не дізнаємося.

— А той другий мисливець за головами має наші імена? — запитала Пріс.

— Так, гадаю, що має, — відповіла Ірмґард. — Але не знає нашого місця перебування. Ми з Роєм вирішили не повертатися на стару квартиру; напхали у свій говеркар якнайбільше речей і хочемо поселитися в одній із покинутих квартир поряд із тобою в цьому занедбаному будинку.

— А хіба це розумно? — заговорив Ісидор, набравшись відваги. — В-в-сім з-з-зібартися в одному місці.

— Усіх інших вони вже прикінчили, — сухо відрізала Ірмґард; вона, так само, як і її чоловік, здавалася, попри своє неймовірне збудження, цілком упокореною.

«Та всі вони якісь дивні», — подумав Ісидор. Він однозначно відчував це, але не міг вказати на щось конкретно дивне. Так, немов їхні розумові процеси керувались якоюсь незрозумілою лихою абстрактністю. За винятком хіба що Пріс; аякже, вона була страшенно переляканою. Пріс видавалася майже нормальною, майже природною. Але...

— А чого б тобі не переїхати до нього? — запитав Рой у Пріс, киваючи на Ісидора. — До певної міри він би тебе захищав.

— Пустолобий? — спалахнула Пріс. — Я не збираюся жити з пустолобим, — її ніздрі задрижали від обурення.

— Нерозумно бавитися у сноба за настільки несприятливих обставин, — миттєво відреагувала Ірмґард. — Бо мисливець за головами не чекає; він може спробувати розправитися з нами вже сьогодні ввечері. Йому могли пообіцяти додаткову винагороду, якщо він впорається з завданням до...

— Чорт, треба замкнути вхідні двері,— вигукнув Рой і пішов у передпокій; одним ударом руки він захряснув двері, а тоді замкнув їх. — Думаю, тобі треба піти до Ісидора, Пріс, а нам з Ірмою слід облаштуватися десь у цьому будинку. Тільки в такий спосіб зможемо собі допомогти. Я привіз деяке електронне обладнання — брухт, який я зняв з корабля. Поставлю двосторонній «жучок», так що ти, Пріс, чутимеш нас, а ми чутимемо тебе, ще й налаштую сигналізацію на випадок екстреної потреби, щоб кожен із нас міг її увімкнути. Тепер уже ясно, що синтетичні посвідчення особи не спрацьовують, навіть у випадку з Ґарландом не спрацювали. Безперечно, Ґарланд сам запхав голову в петлю, коли наказав доправити на Мішен-стрит арештованого мисливця за головами; і це стало його фатальною помилкою. А Полоков замість того, щоб якнайдалі триматися від мисливця за головами, захотів із ним познайомитися. Ми зробимо інакше: заляжемо на дно, — він начебто нітрохи не хвилювався; ситуація збуджувала в ньому якусь маніакальну енергію.— Думаю...— він шумно вдихнув повітря, привертаючи до себе увагу всіх, у тому числі й Ісидора, — думаю, існує причина, чому ми всі троє досі залишаємося серед живих. Думаю, якби той мисливець мав інформацію стосовно нашого місцеперебування, то до цього часу вже з’явився б тут. Головне у справі полювання на голови — це ота диявольська оперативність. Що швидше мисливець діє, то більше отримує грошей.

— А якщо він вичікує, — погоджувалася Ірмґард, — то ми вислизаємо, що ми й зробили. Впевнена, Рой має слушність; також упевнена, що мисливець знає наші імена, але не знає нашого місця перебування. Бідолашна Люба; застрягла в оперному театрі «Меморіал війни», на самій видноті. Та ж там її найлегше знайти.

— Ну, — пихато мовив Рой, — вона сама так захотіла; думала, публічність її захистить.

— Ти ж її відраджував, — говорила Ірмґард.

— Так, — погодився Рой, — я казав їй про це, а Полокову казав не вдавати людину з ВПУ. Я також і Ґарландові казав, що один з його мисливців за головами його і порішить, як, мабуть, і сталося, — він похитувався на своїх масивних каблуках, а його обличчя світилося глибокою мудрістю.

— З-з-з того, що я-я-я почув, я-я з-з-зрозумів, що він ваш с-с-справжній лідер, — заговорив Ісидор.

— Так, Рой — наш лідер, — відповіла Ірмґард.

— Саме він організував нашу подорож. З Марса на Землю, — підхопила Пріс.

— То-тоді вам краще ро-робити так, як він каже, — у голосі Ісидора вчувалось вагання між надією і стурбованістю. — Ду-думаю, буде п-п-просто чудово, П-пріс, якщо ви житимете зі мною. На роботі я взяв кількаденну відпустку. Щоб подбати про вас і переконатися, що з вами все гаразд.

«І можливо, Мілтові з його неабиякою винахідливістю, — розмірковував Ісидор, — вдасться виготовити для мене якусь зброю. Щось незвичайне, здатне здолати мисливців за головами... хай ким би вони були». Перед його зором постав якийсь невиразний, плиткий та похмурий образ: щось безжалісне, що в одній руці тримає роздрукований список, а в іншій — зброю; що, мов машина, виконує вбивства з байдужою бюрократичною ретельністю. Таке собі страховище без емоцій чи навіть обличчя; і якщо його вбити, то його одразу замінять на іншого, що схожий на нього мов дві краплі води. І так триватиме, доки все справжнє й живе не буде знищено.

«Просто неймовірно, що поліція неспроможна хоча б чимось зарадити, — думав він. — Я не можу в таке повірити. Ці люди мусили щось накоїти. Можливо, вони незаконно емігрували на Землю. Адже нас закликають по телебаченню сповіщати про будь-які приземлення кораблів поза межами передбачених законом посадкових майданчиків. А дотримання законодавства — у компетенції поліції. Але й у такому разі ніхто не має права вбивати когось іншого. Це суперечить засадам мерсеризму».

— Я подобаюся пустолобому, — кинула Пріс.

— Не називай його так, Пріс, — попросила Ірмґард; і зі співчуттям поглянула на Ісидора. — Подумай ліпше, як він міг би тебе назвати.

Пріс нічого не відповіла. На її обличчі застигла загадковість.

— Я починаю встановлювати «жучки», — сказав Рой. — Ми з Ірмґард залишаємося в цій квартирі; Пріс, ти йдеш до... до містера Ісидора.

Він покрокував до дверей доволі жваво як на чоловіка з його комплекцією. Зник у темряві за дверима, які одразу гримнули й зачинилися за ним. Опісля Ісидор побачив дивне видіння: на якийсь час перед ним постав металічний каркас і платформа зі схемами, батареями й усіляким обладнанням... а тоді знову проявилися нечіткі обриси Роя Бейті. Ісидор відчув, як його розбирає сміх; але силою волі зумів його придушити. Був страшенно здивований.

— Людина дії, — озвалася Пріс, немовби звідкись здалека. — Тільки шкода, що його руки не дуже вправні та звиклі до механічної роботи.

— Якщо ми врятуємося, то лишень завдяки Рою, — дорікнула їй Ірмґард.

— Але чи варто, — мовила Пріс сама до себе. Вона повела плечима, а тоді кивнула Ісидорові. — Гразад, Дж. Р., я йду з вами, і ви вже можете починати мене охороняти.

— У-у-сіх вас, — уточнив Ісидор.

Урочисто, офіційним тихим голосом Ірмґард Бейті сказала йому:

— Хочу, щоб ви знали. Ми дуже вдячні вам за це, містере Ісидор. Ви — перший, кого ми тут на Землі можемо назвати нашим другом. Дуже люб’язно з вашого боку, і сподіваюся, що колись ми зможемо вам віддячити, — вона підійшла до нього й погладила його по плечу.

— Ви маєте щось із доколоніальної белетристики? Я б хотів почитати, — попрохав він.

— Прошу? — Ірмґард Бейті запитально поглянула на Пріс.

— Оті старі журнали, — пояснила Пріс; вона зібрала деякі речі, щоб взяти з собою. Ісидор забрав з її рук пакет, відчуваючи, як тілом розходиться тепло, яке може принести лише задоволення від досягнутої мети. — Ні, Дж. Р., ми їх не взяли з собою з причин, які я вже вам пояснювала.

— То-тоді я завтра піду у бі-бібліотеку, — сказав він, виходячи у коридор. — І візьму щось для себе й для вас по-почитати — матимете що робити, окрім цього вичікування.

Він повів Пріс до своєї квартири — темної, порожньої, затхлої та прохолодної; занісши її пожитки у спальню, він одразу ввімкнув обігрівач, світло і єдиний телевізійний канал.

— Мені подобається, — кинула Пріс, але тим самим віддаленим і відчуженим голосом, як і раніше.

Вона блукала по кімнатах, тримаючи руки в кишенях спідниці; на обличчі вираз незадоволення потрохи перетворився на вираз відвертої відрази. Що не узгоджувалося з її словесною реакцією.

— Що трапилося? — запитав він, виклавши її речі на диван.

— Нічого, — вона зупинилася біля венеціанського вікна, розсунула фіранки й похмуро визирала на вулицю.

— Якщо ви думаєте, що вони вас уже шукають... — почав він.

— Це все гарячкове марення,— перебила Пріс.— Викликане препаратами, які дав мені Рой.

— П-п-прошу?

— Ти що, справді віриш в існування мисливців за головами?

— Містер Бейті сказав, що вони вбивають ваших друзів.

— Рой Бейті такий самий божевільний, як і я, — відрубала Пріс. — Жодної подорожі з Марса, хіба що втеча з клініки для божевільних, що на Східному узбережжі, сюди, до Каліфорнії. Ми всі — шизофреники з емоційно-психічним розладом, який називається афективним сплощенням. Потерпаємо від групових галюцинацій.

— Я не думав, що ви кажете правду, — зітхнув він із відчутним полегшенням.

— І чому ви так думали? — вона обернулася й пильно поглянула на нього; настільки пильно, що Ісидор відчув, як його щоки залив рум’янець.

— То-тому що такі речі не трапляються. У-уряд нікого не вбиває, навіть за найтяжчі злочини. А мерсеризм...

— Бачите, — сказала Пріс, — якщо ви не людина, то ставлення до вас цілком інакше.

— Неправда. Навіть тварини... навіть вугрі й ховрахи, змії та павуки... всі вони недоторканні.

Пріс дивилася на нього дуже прискіпливо.

— Отже, такого не може бути, правда ж? Хіба ви не сказали, що навіть тварини, відповідно до закону, недоторканні. Все живе недоторканне. Все органічне, що звивається чи повзає, риє нори чи літає, роїться чи несе яйця... — вона запнулася, бо в цю мить Рой Бейті раптом розчахнув двері й увійшов до квартири; за ним шелестів тягнучись дріт.

— Комахи, — продовжив він, нітрохи не зніяковівши від того, що підслухав їхню розмову, — особливо недоторканні.

Знявши картину зі стіни у вітальні, він почепив на гвіздок невеликий електронний пристрій, зробив крок назад, переконався, що все гаразд, і повісив картину на місце. «Тепер сигналізація», — він зібрав проводи, які тягнулися з якогось складного агрегату. Всміхаючись своєю усмішкою, що суперечила його словам, він показав агрегат Пріс та Джонові Ісидору.

— Сигналізація. Оці проводи заховаємо під килимом; вони виконуватимуть роль своєрідної антени. Реагуватимуть на присутність... — він завагався, — розумної істоти, яка не є однією з нас чотирьох, — закінчив він обтічно.

— Отже, спрацьовує сигналізація, — мовила Пріс, — а тоді що? Мисливець матиме при собі зброю. Ми ж не можемо просто накинутися на нього й загризти його на смерть.

— Цей пристрій, — продовжував Рой, — обладнаний «Пенфілдом». Коли спрацьовує сигналізація, він викликає паніку... у зловмисника. Якщо тільки зловмисник не діятиме оперативно. Страшенну паніку; я налаштував його на повну потужність. Жодна людина не зможе залишатися поблизу пристрою довше, ніж кілька секунд. Така вже природа паніки: вона призводить до зациклення людини на одних і тих же безладних рухах, виникає безпричинне збудження, наступають м’язові й нервові судоми, — а тоді підсумував: — Це дасть нам можливість розправитися з ним. Імовірно. Все залежатиме від того, наскільки він фізично і психологічно витривалий.

— А як щодо нас? Сигналізація нам не зашкодить? — запитав Ісидор.

— І справді, — сказала Пріс Роєві Бейті, — вона ж впливатиме на Ісидора.

— Ну, то й що? — процідив Рой. І продовжив налаштовувати пристрій. — Обидва повискакують звідси в паніці. Що, знову ж таки, дасть нам час для маневру. Мисливець за головами не вбиватиме Ісидора; він не значиться у їхньому списку. Тому його можна використати як прикриття.

— Нічого кращого не можеш придумати, Рою? — різко кинула Пріс.

— Ні, — відповів він, — не можу.

— 3-з-завтра я-я зможу отримати з-зброю,— вимовив Ісидор.

— А ти впевнений, що сигналізація не реагуватиме на Ісидора? — запитала Пріс.— Ну, зрештою, він... ну, ти сам знаєш.

— Апарат налаштовано так, що він не реагуватиме на його мозкові хвилі,— пояснював Рой.— Тому сигналізація не спрацьовуватиме; вона реагуватиме тільки на ще одну людину. На ще одну особу, — він сердито поглянув на Ісидора, усвідомивши, що сказав зайве.

— Ви — андроїди, — здогадався Ісидор. Але він уже цим не переймався. Тепер йому було байдуже. — Тепер я розумію, чому вони хочуть вас убити, — вів далі він. — По суті, ви — неживі істоти.

Тепер йому стало все зрозуміло. Мисливці за головами, вбивство їхніх друзів, подорож з Марса на Землю й усі ці перестороги.

— Не варто мені було вживати слово «людина», — мовив Рой Бейті до Пріс.

— Саме так, містере Бейті, — озвався Ісидор. — Але що мені до того? Річ у тім, що я — спеціал; вони також до мене ставляться не найкраще; наприклад, я не можу емігрувати, — він почав базікати, немовби який folletto[5]. — Ви сюди не можете прилетіти, а я звідси не можу вилетіти... — він трохи заспокоївся.

Після короткої паузи Рой Бейті з притиском відповів:

— Вам би й так Марс не сподобався. Ви нічого не втратили.

— Мені було цікаво, скільки тобі потрібно часу, щоб ти все усвідомив, — сказала Пріс Ісидору. — Ми ж інші, хіба не так?

— Саме оця інакшість, мабуть, і підвела Ґарланда і Макса Полокова, — зауважив Рой Бейті. — А вони до біса були впевнені, що ніхто нічого не помітить. Люба також.

— Ви просто занадто розумні, — проговорив Ісидор і знову пожвавішав. Відчув внутрішнє піднесення й радість.— Ви розмірковуєте дуже абстрактно, і ви не... — він почав розмахувати руками, його слова спотикалися й падали. Як завжди. — Ех, якби мені такий розум, як у вас; тоді б я запросто пройшов тест, і ніхто б уже не показував на мене пальцем і не казав, що я пустолобий. Ви мене геть у всьому перевершуєте. Мені у вас ще вчитися і вчитися.

Після паузи Рой Бейті промовив:

— Усе, зараз сигналізація буде готова, — він все ще вовтузився з проводами.

— Він досі не розуміє, — голос Пріс був різким і колючим, — як нам вдалося втекти з Марса. І що ми для того зробили.

— Інакше ми звідти ніколи б не вибралися, — пробурмотів Рой Бейті.

Біля відчинених вхідних дверей стояла Ірмґард Бейті. Вони помітили її тільки після того, як вона заговорила.

— Думаю, нам не потрібно хвилюватися через містера Ісидора, — переконливо промовила вона; швидко підійшла до нього, зазирнула просто у вічі. — До нього вони також ставляться не найкраще, він сам нам розповідав. А те, яким способом ми втекли з Марса, його не цікавить; він знає і любить нас, тому емоційна підтримка з нашого боку для нього важить значно більше, ніж усе решта. Нам важко це зрозуміти, але саме так воно і є, — ставши дуже близько до Ісидора, вона знову пильно на нього поглянула. — Ти міг би отримати купу грошей, якби заявив на нас у поліцію. Ти ж це усвідомлюєш, правда? — тоді обернулася до свого чоловіка: — Бачиш, він усе чудово розуміє, але все одно нас не видасть.

— Ви хороша людина, Ісидоре, — підхопила Пріс. — Ви — честь і гідність людської раси.

— Якби він був андроїдом, — говорив Рой щиро, — то видав би нас поліції вже завтра зранку о десятій. Пішов би на роботу й одразу зробив би свою чорну справу. Мене буквально переповнює захоплення, — Ісидорові було важко до кінця повірити у щирість слів Роя. — Ми вважали, що тут на Землі потрапимо у ворожий для нас світ похмурих людей, що ополчилися проти нас, — він раптом розреготався.

— Я зовсім його не боюся, — мовила Ірмґард.

— А мала б тремтіти від страху, як осиковий лист, — докинув Рой.

— Проголосуймо, — запропонувала Пріс. — Ми завжди так робили на кораблі, коли між нами виникала розбіжність у думках.

— Гаразд, — погодилася Ірмґард, — я більше нічого не казатиму. Але якщо ми не скористаємося цією нагодою, то, думаю, більше не натрапимо на людину, яка впустить нас до себе у квартиру і навіть допомагатиме. Містер Ісидор просто... — вона підбирала слово.

— Спеціал, — закінчила Пріс.