Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 21

У світлі раннього ранку земля під ним, здавалося, простягалася в безмежжя — сіра та захаращена сміттям. Величезні камені, завбільшки з будинки, немовби закотилися в оцю пустку, щоб стати один біля одного на вічний спочинок. «Це схоже на порожній склад, з якого вивезли всі товари. Залишилися тільки поламані ящики, всілякі там контейнери й пакувальна тара, що нічого не вартує. Колись, — подумав він, — тут буяли поля й паслася худоба. Як добре думати, що колись тут скубла траву живність».

«Яке дивне місце, — розмірковував він, — щоб усе це мало в ньому померти».

Він знизив говеркар і летів, ледь не зачіпаючи поверхню пустки. «Цікаво, а що сказав би Дейв Голден про мене? — запитав він сам у себе. — З одного боку, тепер я — найкращий мисливець за головами, який коли-небудь жив; нікому ще не вдавалося вполювати шістьох „Нексус-6“ за двадцять чотири години, і, мабуть, ніхто цього більше не зробить. Треба йому зателефонувати», — подумав він.

Перед ним раптово постав кам’янистий схил; він узяв вище, щоб не розбитися об тверду поверхню. «Втомився. Треба приземлятися», — вирішив він. Вимкнув запалення, якусь мить планерував, а тоді говеркар торкнувся поверхні. Його затрясло увсебіч, з-під коліс полетіло каміння; говеркар ще трохи пронісся схилом угору й зупинився.

Піднявши слухавку телефону в говеркарі, він набрав оператора у Сан-Франциско.

— З’єднайте мене з лікарнею «Гора Сіон», — сказав він телефоністці.

Одразу на його екрані з’явилася інша телефоністка.

— Лікарня «Гора Сіон».

— У вас лікується пацієнт на ім’я Дейв Голден, — мовив він. — Чи можу я з ним поговорити? Як він почувається?

— Хвилинку, я перевірю, сер.

Екран погас. Минав час. Рік узяв пучку нюхальної суміші «Доктор Джонсон» і пчихнув; без увімкненого двигуна температура в салоні почала падати.

— Доктор Коста сказав, що містер Голден надто слабкий, щоб говорити телефоном, — повідомила йому телефоністка, коли вдруге з’явилася на екрані.

— Я з поліції, — наполягав він, розгортаючи своє посвідчення перед екраном.

— Хвилинку, — телефоністка знову щезла.

Рік ще раз вдихнув щіпку нюхальної суміші «Доктор Джонсон». Присмак ментолу такого холодного ранку здався йому нестерпним. Відчинивши вікно, Рік викинув невелику жовту бляшанку на гальку.

— Доктор Коста вважає, що стан здоров’я містера Голдена не дозволяє йому говорити телефоном навіть якщо...

— Гаразд, — кинув Рік і поклав слухавку.

Ріку здалося, що й у повітрі пахне чимось відразливим; він зачинив вікно. «Видно, Дейв ще довго не одужуватиме, — розмірковував він. — Аж дивно, як це їм не вдалося дістати мене. Бо я швидше рухався, — дійшов він висновку. — Порішив усіх за один день; вони просто такого не очікували. Гаррі Браєнт мав слушність».

У говеркарі стало надто холодно, тож він відчинив двері й вийшов із салону. Неприємний колючий вітер одразу пробрав його до кісток, і Рік почав ходити, потираючи руки, щоб зігрітися.

«Хотілося поговорити з Дейвом, — думав він. — Дейв похвалив би мене за роботу. Він би мене зрозумів навіть ліпше, ніж Мерсер. Для Мерсера все легко, бо він з усім погоджується. Ніщо йому не чуже. Але те, що я зробив, стало мені відразливим. По суті, все навколо мене якесь неприродне. Я сам став неприродним».

Він пішов угору схилом, і з кожним кроком на нього лягав дедалі більший тягар. «Надто втомлений, — міркував він, — щоб дертися вгору». Він зупинився і витер кусючий піт з очей — солоні сльози, вироблені його шкірою, усім його зболеним тілом. Розсердившись, він презирливо, з великою люттю до себе, сплюнув на пустельну землю. Знову рушив непевною ходою вгору схилом, що розкинувся посеред невідомого краю, віддаленого від усього цивілізованого світу. Крім нього, тут не було нічого живого.

Потепліло. Навіть стало спекотно; очевидно, минуло багато часу. Рік відчув страшенний голод. Напевно, він тут уже бозна скільки. Відчуття голоду в поєднанні зі спекою, а ще присмак отруєного повітря нагадували йому про поразку. «Саме так, — подумав він. — Це воно і є. Я зазнав поразки у якийсь незрозумілий спосіб. Тому що я вбив андроїдів? Тому що Рейчел вбила мою козу?» Він не міг відповісти на своє запитання, і в міру того, як він прямував вище, якась неясна і майже маревна пелена заступала йому свідомість. Раптом він опинився, сам не усвідомлюючи, як це могло трапитися, на краю провалля; ще крок — і він звалився б зі скелі в ущелину. «І зірвався б униз, принизливо та безпорадно, — подумав він. — Падав би все нижче і нижче, а навколо ні душі, щоб принаймні стати свідком мого падіння». Тут не було нікого, хто міг би помітити його падіння, чи й будь-кого іншого, тож всяка відвага чи гордість, яка могла проявитися тут, укінці, залишилася б непоміченою... мертве каміння, прибиті пилюкою сухі та вмираючі бур’яни... вони нічого не усвідомлювали, тому нічого не пам’ятатимуть — ані про себе, ані про нього.

Перший камінь — не з гуми чи пінопласту — влучив йому в пах. Біль — свідчення абсолютної самотності й страждання — пронизав Ріка у своєму неприхованому реальному вигляді.

Він зупинився. А тоді, відчуваючи спонуку — невидиму, але реальну, непереборну — він знову рушив угору. «Я йду вгору, — подумав він, — так само, як каміння котиться вниз. І роблю це так само, як каміння, без жодних вольових зусиль. Навіть не знаю навіщо».

— Мерсер, — сказав він, важко дихаючи, і зупинився як укопаний. Перед собою він ясно бачив розпливчасту нерухому тінь. — Вілбер Мерсер! Це ти?

«О господи, — він усе збагнув. — Це — моя тінь. Треба повертати. Треба якнайшвидше зійти з пагорба донизу!»

Він швидко спускався з пагорба. Коли упав, його огорнула хмара пилюки; він вибіг з неї, а тоді помчав ще швидше, ковзаючи і з’їжджаючи по рухливій гальці. Побачив свій говеркар. «Я знову внизу, — сказав він собі. — Я зійшов із пагорба». Відчинив двері говеркара і сів за кермо. «А хто кинув у мене каменем? — запитав він у себе. — Там нікого не було. І чому я так цим переймаюся? Зі мною таке вже траплялося, під час злиття. Коли тримався за руків’я емпатомодулятора. Але тоді камінь влучив у багатьох таких, як я. У цьому немає нічого нового. Але нове було. Бо тепер, — подумав він, — я зробив це на самоті».

Тремтливими пальцями він вийняв з бардачка нову бляшанку нюхальної суміші, зірвав захисну плівку і взяв велику пучку. Відпочивав, сидячи в кабіні, а ноги тримав на сухій запорошеній землі. «І треба ж мені було прилетіти аж сюди, — розмірковував він. — Я зробив величезну дурницю». Тепер він почувався надто втомленим, щоб летіти назад.

«Якби я тільки зміг поговорити з Дейвом, — подумав він, — то все б одразу минулося. Я полетів би додому і ліг би спати. У мене є електрична вівця, я маю роботу. Незабаром з’явиться більше анді, яких потрібно буде деактивовувати; моя кар’єра не завершена; я ще не вполював свого останнього анді. Може, якраз через це я й переживаю. Боюся, що їх більше не з’явиться». Рік поглянув на годинник. Пів на десяту. Взявши слухавку, він набрав Палац правосуддя на Ломбард-стрит.

— Хотів би поговорити з інспектором Браєнтом, — сказав він міс Вайлд, телефоністці з управління.

— Інспектора Браєнта немає в кабінеті, містере Декард. Він кудись полетів, і я не можу йому додзвонитися. Мабуть, вийшов із кабіни.

— Він не сказав, куди саме летить?

— Кудись у справі андроїдів, яких ви деактивували вчора ввечері.

— З’єднайте мене з моєю секретаркою, — попросив він.

За мить на екрані з’явилося помаранчеве трикутне обличчя Енн Марстен.

— Містере Декард... інспектор Браєнт намагався з вами зв’язатися. Він, здається, вніс ваше прізвище у список для відзначення нагородою і подав на розгляд Вищій Раді. Тому що ви деактивували шістьох...

— Я знаю, що я зробив, — перебив він.

— Ще нікому не вдавалося... Ага, Містере Декард, іще одне. Телефонувала ваша дружина. Питала, чи з вами все гаразд. З вами все гаразд?

Він не відповів.

— Хай там що, — вела далі міс Марстен, — але вам треба їй зателефонувати і заспокоїти. Вона просила вам передати, що весь час чекатиме на ваш дзвінок удома.

— А ви чули, що сталося з моєю козою? — запитав він.

— Ні, я навіть не знала, що ви маєте козу.

— Вони забрали мою козу, — сказав Рік.

— Хто, містере Декард? Викрадачі тварин? Ми щойно отримали звіт про нову велику банду, мабуть, малолітки, що діють...

— Ні, викрадачі життів, — відповів він.

— Я вас не розумію, містере Декард, — міс Марстен пильно дивилася на його обличчя. — Містере Декард, маєте кепський вигляд. Ви дуже втомлений. Боже, з вашої щоки тече кров.

Він торкнувся рукою щоки і відчув щось вологе. Мабуть, від каменя. Видно, у нього влучив ще один камінь.

— Ви схожий на... — запнулася міс Марстен, — на Вілбера Мерсера.

— Так, — мовив він. — Я і є Вілбер Мерсер. Я з ним саме злився. І тепер не можу відокремитися. Сиджу тут і чекаю, поки ми розділимося. Це десь на кордоні з Ореґоном.

— По вас когось прислати? Патрульний говеркар? Він забере вас звідти.

— Ні, — заперечив він. — Я вже не працюю в управлінні.

— Видно, ви вчора таки перевтомилися, містере Декард, — сказала вона з легким докором. — Вам би тепер добре виспатися. Містере Декард, ви наш найкращий мисливець за головами, найкращий з усіх, які коли-небудь у нас працювали. Як побачу інспектора Браєнта, то скажу йому, що ви вдома відпочиваєте. Зателефонуйте своїй дружині, містере Декард, бо вона дуже хвилюється. Та ви обоє страшенно замучені.

— Все це через козу, — провадив він, — а не через андроїдів. Рейчел помилялася... мені було неважко їх деактивувати. Та й той спеціал помилився, коли твердив, що я вже не зможу злитися з Мерсером. Лише Мерсер не помилявся.

— Повертайтеся в район затоки Сан-Франциско, де є люди. А під ореґонським кордоном, мабуть, нікого, правда? Ви там один?

— Дуже дивно, — проговорив Рік, — але в мене виникла абсолютна, цілковита, непідробна ілюзія того, що я став Мерсером і хтось насправді кидає в мене камінням. Водночас, відчуття цілком відмінне від того, коли ви тримаєтеся за руків’я емпатомодулятора. Коли ви використовуєте емпатомодулятор, то відчуваєте, що перебуваєте поруч із Мерсером. Вся відмінність в тому, що нікого поруч не було, я був сам.

— Тепер кажуть, що Мерсер — фальшивка.

— Мерсер — не фальшивка,— заперечив він.— Якщо тільки сама реальність не є фальшивкою.

«Наприклад, оцей пагорб, — подумав він. — Оця пилюка, оце каміння; та всі вони різні, кожен камінь відрізняється один від одного».

— Боюся, — мовив він, — що я назавжди став Мерсером. Бо злившись із ним хоча б раз, назад уже вороття немає.

«Невже мені знову доведеться підійматися на той пагорб? — розмірковував він. — І так до нескінченності, так само, як Мерсер... я потрапив у пастку вічності».

— До побачення, — сказав він і вже було хотів покласти слухавку.

— Зателефонуєте дружині? Пообіцяйте мені?

— Так, — він кивнув головою. — Дякую, Енн.

Рік поклав слухавку. «Ліпше відпочити, — вирішив він. — Останній раз я лежав у ліжку з Рейчел. А це порушення закону. Злягання з андроїдом — це серйозне правопорушення і тут, і в колонізованому світі. Вона вже, мабуть, повернулася до Сієтла. Сидить собі з іншими Роузенами — людьми і гуманоїдами. Як би мені хотілося зробити з тобою те, що ти зробила зі мною, — розмірковував Рік. — Але це неможливо зробити з андроїдом, бо вони таким не переймаються. Якби я вбив її минулої ночі, то коза лишилася б живою. Це було моє найгірше рішення. Так, — думав він, — усе почалося з цього, а також із того, що я переспав з тобою. Хай там як, але в одному ти мала слушність: я таки змінився. Та не так, як ти передбачала».

«У значно гірший спосіб», — вирішив він.

«І все-таки, мені однаково. Я більше нічим не переймаюся. Після того, що сталося зі мною там, вище на схилі. Цікаво, що б трапилося зі мною, якби я не припинив сходження й досягнув таки вершини пагорба. Адже саме там, здається, вмирає Мерсер. І саме там тріумф Мерсера проявляє себе — там, наприкінці великого зоряного циклу».

«А якщо я — Мерсер, — подумав він, — то я ніколи не помру, навіть за десять тисяч років. Мерсер безсмертний».

Він знову зняв слухавку відеофону, щоб подзвонити дружині.

І заціпенів.