Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 18

— Принеси нагору решту моїх речей, — звеліла Пріс Ісидорові. — Мені потрібен телевізор. Послухаємо Бастерове сенсаційне повідомлення.

— Так, так, — погодилася Ірмґард Бейті, ясноока і жвава. — Нам конче потрібен телевізор; ми вже стільки чекаємо на сьогоднішній вечір, і незабаром усе почнеться.

— Мій телевізор показує лишень урядовий канал, — сказав Ісидор.

Віддалік у кутку вітальні в глибокому кріслі розсівся Рой Бейті, немовби хотів там залишитися назавжди, немовби приріс до того крісла; він видихнув повітря і терпляче пояснював:

— Ми хочемо подивитися шоу Бастера Френдлі та його друзів, Ісе. Чи ти хочеш, щоб я називав тебе Дж. Р.? Ну, хай там як, але до тебе доходить? Тому, піди й принеси телевізор.

Ісидор сам-один пішов по лункому порожньому коридорі до сходів. Міцний, сильний аромат щастя все ще витав навколо нього, бо відчував себе — вперше у своєму сірому житті — затребуваним. «Тепер від мене залежать інші», — тріумфував він, збігаючи по запорошених сходах на поверх нижче.

«До того ж, — думав він, — добре, що я знову подивлюся Бастера Френдлі по телебаченню, а не слухатиму його по радіо у фургоні. Це навіть дуже непогано, — вирішив він. — Адже Бастер Френдлі збирається сьогодні ввечері повідомити якесь ретельно задокументоване, сенсаційне повідомлення. Отже, завдяки Пріс, Роєві та Ірмґард я зможу подивитися чи не найважливішу новину за багато років. Як вам таке?» — мовив він до себе.

Життя, як на Дж. Р. Ісидора, суттєво поліпшилося.

Він зайшов до квартири, яку буквально ще зранку займала Пріс, витягнув із розетки вилку телевізора, від’єднав антену. Раптом його наскрізь пронизала тиша; руки враз заніміли. Поряд не було ані подружжя Бейті, ані Пріс, тому все його єство почало згасати, як безмовний телевізор, вилку якого він щойно вийняв з розетки. «Мені треба бути разом з іншими людьми, — казав він собі. — Для того, щоб вижити. До їхньої появи я міг боротися із самотністю, хоч і був єдиним мешканцем в усьому будинку. А тепер все змінилося. Вороття немає, — думав він. — Не можу я взяти і раптом піти від людей у відлюдність». Уже в паніці він подумав: «Я дуже звикся з ними. Дякувати богові, що вони хоч залишилися».

Перенести пожитки Пріс у квартиру на поверх вище йому вдасться тільки за два рази. Вхопивши телевізор, він вирішив віднести його першим, а тоді чемодани й решту одягу. За кілька хвилин телевізор уже був у нього в квартирі; пальці від вантажу обривалися, але він все ж таки доніс його до журнального столика у вітальні. Подружжя Бейті разом із Пріс спостерігали за ним геть незворушно.

— У нас y будинку хороший сигнал, — важко дихав він, встромляючи вилку в розетку і приєднуючи антену. — Коли я бувало дивився Бастера Френдлі та його...

— Увімкни телевізор, — перебив Рой Бейті. — І не базікай.

Він так і зробив, а тоді поквапився до дверей.

— Ще раз, — сказав Ісидор, — і всі речі будуть тут, — на хвилю він затримався, гріючись біля вогнища їхньої близької присутності.

— Чудово, — відсторонено кинула Пріс.

Ісидор знову пішов. «Думаю, вони мене трохи експлуатують», — розмірковував він. Але йому було байдуже. «Все одно добре мати хороших друзів», — говорив він собі.

Внизу Ісидор зібрав одяг Пріс, спакував усе у валізи і потягнувся коридором, а тоді сходами нагору до своєї квартири. На одній зі сходинок у пилюці заворушилося щось невелике. Він одразу опустив валізи; вийняв пластиковий медичний флакон, який він, як і всі решта людей, носив при собі саме для такого випадку. Павук — непримітний, але живий. Тремтливою рукою він поклав його у флакон і ретельно закрутив кришку, у якій голкою були зроблені отвори.

Нагорі біля дверей своєї квартири він зупинився, щоб віддихатися.

— ... так, друзі! Час настав. Це Бастер Френдлі, який сподівається і вірить, що ви так само, як і я, згораєте від нетерпіння, прагнучи дізнатися про неймовірне відкриття, яке я зробив і яке, між іншим, підтвердили провідні науковці, що працювали не покладаючи рук упродовж останніх кількох тижнів. О-го-го! Друзі! Ось воно як!

Джон Ісидор сказав:

— Я знайшов павука.

Всі три андроїди підвели очі, вмить переключивши увагу з телевізійного екрана на нього.

— Ану дай поглянути, — звеліла Пріс. І простягнула долоню.

— Тихо, Бастер говорить, — цитьнув Рой Бейті.

— Я ще ніколи не бачила павука, — промовила Пріс. Вона взяла медичний флакон в обидві долоні й уважно придивлялася до створіння всередині. — Стільки ніг. Навіщо йому стільки ніг, Дж. Р.?

— Бо так влаштовані павуки, — відповів Ісидор, його серце мало з грудей не вискакувало; йому було важко дихати. — Вісім ніг.

Звівшись на рівні, Пріс сказала:

— Знаєш, що я думаю, Дж. Р.? Я думаю, що йому не потрібно аж стільки ніг.

— Вісім? — запитала Ірмґард Бейті. — А що, чотирьох замало? Відріж йому дві й побачимо, — імпульсивно відкриваючи сумку, вона видобула блискучі гострі манікюрні ножиці й подала їх Пріс.

Дикий страх пройняв Дж. Р. Ісидора.

Віднісши медичний флакон на кухню, Пріс сіла за обідній стіл Дж. Р. Ісидора. Відкрутила кришку флакона і витрусила звідти павука.

— Мабуть, не зможе так швидко бігати, — припустила вона, — але він і так не має за чим бігати. Він помре в будь-якому разі, — вона потягнулася за ножицями.

— Будь ласка, — просив Ісидор.

Пріс глянула на нього запитально.

— Він чогось вартий?

— Не каліч його, — сказав він хрипкувато. Благально.

Пріс відтяла ножицями одну з павукових ніг.

У вітальні Бастер Френдлі з телеекрану провадив:

— Погляньте на цей збільшений фрагмент частини заднього плану. Це небо, яке ви зазвичай бачите. Зачекайте, я попрошу Ірла Парамітера — він очолював мою дослідницьку групу — пояснити вам суть мого приголомшливого відкриття.

Пріс відтяла павукові ще одну ногу, а краєм долоні обмежувала площу його пересування. Вона посміхалася.

— Збільшені відеокадри, — долинув новий голос від телевізора, — які пройшли ретельні лабораторні дослідження, переконливо свідчать, що сіре небо і денний серп місяця, а саме на їхньому тлі Мерсер нібито підіймається вгору, є не лише неземними, але й також штучними.

— Ти все пропустиш! — гукнула з нетерпінням Ірмґард і вбігла в кухню, побачивши, що робила Пріс. — З павуком потім бавитимешся, — наполягала вона. — Там розповідають про дуже важливі речі; все, про що ми казали...

— Тихо, — прикрикнув Рой Бейті.

— ...виявилося щирою правдою,— закінчила Ірмґард.

Телевізор провадив далі:

— Отой «місяць» — насправді намальований; на цьому в кілька разів збільшеному зображенні, яке ви бачите на своїх екранах, добре помітні мазки пензля. Також існують вагомі підстави твердити, що висохлі бур’яни й убогий безплідний ґрунт, а також каміння, яким шпурляють у Мерсера нібито його недруги, також підроблені. Насправді, цілком можливо, що це «каміння» зроблене з м’якої пластмаси, котра не спричиняє жодних справжніх ушкоджень.

— Інакше кажучи, — втрутився Бастер Френдлі, — Вілбер Мерсер нітрохи не страждає.

Тепер говорив керівник науково-дослідної групи:

— Нарешті нам вдалося, містере Френдлі, вийти на колишнього голлівудського майстра зі спецефектів містера Вейда Корто, який із висоти свого багаторічного досвіду відверто заявляє, що «Мерсером» може виявитися всього лише якийсь епізодичний актор, що крокує по кінознімальному павільйоні. Корто навіть стверджує, що на кадрах він впізнає сцену, яку свого часу використовувала одна невелика кінокомпанія, з якою Корто тісно співпрацював кілька десятиліть тому.

— Отже, згідно з Корто, — знову втрутився Бастер Френдлі, — тут не може бути жодних сумнівів.

Тим часом Пріс відтяла павукові вже третю ногу, і тепер він мав надзвичайно жалюгідний вигляд; він далі шкандибав по кухонному столі й розгублено шукав вихід, шлях для втечі. Але не знаходив.

— Відверто кажучи, ми віримо Корто, — сказав керівник науково-дослідної групи своїм сухим педантичним голосом. — Ми витратили немало часу на перегляд величезної кількості фотознімків епізодичних акторів, які колись були задіяні в тепер занепалій кіноіндустрії Голлівуда.

— І ви знайшли...

— Ти дивись, — мовив Рой Бейті. Ірмґард не зводила очей із телеекрана, а Пріс навіть покинула калічити павука.

— Переглянувши тисячі фотознімків, ми знайшли такого собі вже в літах чоловіка на ймення Ел Джері, що зіграв багато епізодичних ролей у довоєнних фільмах. І відрядили до Ела Джері, що мешкає в Іст-Гармоні, штат Індіана, представників нашої дослідницької групи. Прошу одного з них розповісти нам про свої враження від побаченого.

Тиша, відтак інший голос, настільки само нудний, веде далі:

— Будинок на Ларк-авеню в Іст-Гармоні, перекошений і дуже ветхий, стоїть на околиці міста, де ніхто, окрім Ела Джері, тепер вже не мешкає. Він люб’язно запросив нас до свого будинку, і ми розсілися у затхлій, трухлявій та надзвичайно захаращеній усіляким мотлохом вітальні, де я за допомогою технічних телепатичних засобів взявся за сканування дуже розмитої, забитої всіляким непотребом та дуже затуманеної свідомості Ела Джері, що сидів навпроти мене.

— Слухайте, — сказав Рой Бейті з краю свого крісла й ніби приготувався ринутися вперед.

— Я з’ясував, — провадив технік, — що старий і справді знявся у низці коротких п’ятнадцятихвилинних відеофільмів на замовлення особи, з якою він ніколи не зустрічався. А «каміння», як ми і припускали, виявилося каучукоподібною пластмасою. Патьоки «крові» — кетчупом, а... — і тут технік не втримався і хихикнув, — єдине страждання, від якого потерпав містер Джері під час зйомок, полягало в тому, що він мусив терпіти весь день, так і не перехиливши жодної склянки віскі.

— Ел Джері, — говорив Бастер Френдлі, його обличчя знову вигулькнуло на екрані. — Ось такий він. Дідуган навіть у свої найкращі часи ніколи не підіймався до висоти, гідної поваги як з нашого погляду, так і з власного. Ел Джері знімався в нудній, з безкінечно повторюваним сюжетом кіношці, а, по суті, у довжелезному серіалі, при тому він навіть не знав і досі не знає, хто був замовником. Адепти мерсеризму часто твердили, що Вілбер Мерсер — це не людина, що він, по суті, щось на кшталт божественного архетипу сутності, що прибула до нас з далекої зірки. Ну, в певному сенсі так воно і є. Вілбер Мерсер — не людина і фактично він не існує. А світ, у якому він підіймається на пагорб, — це дешевий непримітний голлівудський кінопавільйон, який ще багато років тому перетворився на пустку. Хто ж тоді влаштував оцю містифікацію на всю Сонячну систему? Друзі, хоча б на мить задумайтеся!

— Ми ніколи, мабуть, не дізнаємося, — пробуркотіла Ірмґард.

— Ми ніколи, мабуть, не дізнаємося, — сказав Бастер Френдлі. — Так само ніколи, мабуть, не здогадаємося про причини цього дурисвітства. Авжеж, друзі, дурисвітства. Мерсеризм — це дурисвітство!

— А я вважаю, що ми вже знаємо, — заявив Рой Бейті. — Це ж очевидно. Мерсеризм з’явився...

— Поміркуйте над цим, — Бастер Френдлі провадив далі. — Запитайте себе, в чому він полягає? Ну, якщо вірити його численним послідовникам, то в тому...

— У властивій людям емпатії, — озвалася Ірмґард.

— ... що чоловіки і жінки всієї Сонячної системи зливаються в одне ціле. Але те одне ціле управляється так званим телепатичним голосом «Мерсера». Зауважте. Будь-який амбіційний лідер із політичними цілями, такий собі новий майбутній Гітлер, зміг би...

— Ні, йдеться про емпатію, — завзято наполягала Ірмґард. Стиснувши кулаки, вона зайшла до кухні й стала перед Ісидором. — Хіба це не спосіб довести, що люди здатні на щось більше, ніж здатні ми? Оскільки без власного досвіду мерсеризму ми змушені вірити вам на слово, що ви відчуваєте емпатію і входите в цей дивний стан масового злиття. Як павук? — вона нахилилася через плече Пріс.

Пріс тим часом відтяла павукові ще одну ногу.

— Лишилося всього чотири, — відповіла вона, підштовхуючи павука. — Він не рухається. Хоча й може.

У дверях з’явився Рой Бейті, глибоко дихаючи, зі щасливим виразом досягнення якоїсь дуже важливої мети.

— Все, звершилося. Бастер заявив про це привселюдно, тож майже кожен у Сонячній системі почув його: «Мерсеризм — дурисвітство». Весь досвід емпатії — дурисвітство, — він підійшов до столу і з цікавістю поглянув на павука.

— Чомусь не хоче рухатися, — сказала Ірмґард.

— Я змушу його зарухатися, — Рой Бейті вийняв коробку сірників, запалив одного; підносив до павука, все ближче і ближче, аж поки той не пошкутильгав немічно подалі від вогню.

— Я не помилялася, — промовила Ірмґард. — Хіба я не говорила, що він може пересуватися і на чотирьох ногах? — вона вичікувально дивилася на Ісидора.— У чому річ? — доторкнувшись до його руки, вона сказала: — Ти нічого не втратив; ми заплатимо — як це називається? — за ціною каталогу «Сідні». Не будь таким похмурим. А чи ти через Мерсера? Через усі ті викриття? Ну ж бо! Відповідай! — вона з тривогою торкнулась до нього.

— Він засмучений, — озвалася Пріс, — бо має власний емпатомодулятор. В іншій кімнаті. Ти ним користуєшся, Дж. Р? — запитала вона Ісидора.

— Певна річ, що він ним користується, — вставив Рой Бейті.— Вони всі ним користуються, чи користувалися. Може, тільки тепер хоч трохи порозумнішають.

— Думаю, на цьому культ Мерсера не закінчиться, — висловилася Пріс. — Саме в оцю мить багатьом, дуже багатьом людям зовсім невесело, — відтак повернулася до Ісидора: — Ми чекали цієї миті вже довгі місяці; всі ми знали про її наближення, про те, що таки настане час, коли Бастер розвінчає мерсеризм, — вона завагалася, але потім таки додала: — А чом би й ні. Бастер — один із нас.

— Андроїд, — пояснила Ірмґард. — І ніхто про це не здогадується. Маю на увазі, ніхто з людей.

Пріс відтяла павукові ще одну ногу. Зненацька Джон Ісидор відштовхнув Пріс і схопив покалічене створіння. Відніс його до раковини й утопив. Усі його надії й сподівання потонули також. Разом із павуком.

— А він і справді засумував, — сказала Ірмґард нервово. — Перестань. Скажи нам щось, — а Пріс і своєму чоловікові пояснила: — Мені аж недобре робиться, коли бачу, як він стоїть біля раковини, і слова з нього не витягнеш; він не говорить, відколи ми ввімкнули телевізор.

— Річ не в телевізорі, — заперечила Пріс, — а в павукові. Хіба не так, Дж. Р.? Нічого, незабаром йому стане краще, — мовила вона до Ірмґард, яка пішла до вітальні вимикати телевізор.

Рой Бейті розглядав Ісидора з деяким подивом.

— Тепер усе вже скінчилося, Ісе. Для мерсиризму, маю на увазі, — нігтем він підхопив з раковини скаліченого павука. — Можливо, це був останній павук, — сказав він. — Останній павук, що жив на Землі, — розмірковував Рой. — У такому разі для павуків також усе вже скінчилося.

— Мені... зле,— видушив Ісидор.

З кухонного буфета він дістав чашку; стояв і тримав її якийсь час... навіть не знав, як довго. Але потім запитав у Роя Бейті:

— А що? Небо позаду... Мерсера намальоване? Несправжнє?

— Ти ж бачив на екрані збільшене зображення. Отакезні мазки пензлем.

— Мерсеризм на цьому не скінчився, — заявив Ісидор.

Від його слів тепер уже всім трьом андроїдам зробилося недобре, їх аж пересмикнуло, немовби побачили щось страхітливе. «Павук, — подумав Ісидор. — Може, й останній, як сказав Рой Бейті, павук на Землі». Тож павука більше немає; Мерсера більше немає; довкола він бачив порох та руїни свого помешкання... він чув, як наближається мотлох, остаточний безлад в усіх формах — запустіння, яке здолає все. Воно вже згромаджувалося над ним, а він все не випускав з рук порожню фарфорову чашку. Буфети в кухні заскрипіли й розкололися, а він відчув, як підлога під його ногами похитнулася.

Простягнувши руку, він доторкнувся до стіни. Її поверхня проломилася; сірі частинки швидкоплинно полинули донизу, посипалася штукатурка, нагадуючи випадання радіоактивної пилюки надворі. Він сів за стіл, і порожнисті ніжки стільця зігнулися; зірвавшись, поставив чашку на стіл і спробував випростати ті ніжки. Стілець розпався в його руках; шурупи, які дотепер скріплювали окремі частини стільця, були вирвані й стирчали з гнізд. Побачив, що керамічна чашка на столі розтріскується; по ній збігли лінії павутини, немов тінь від виткого гудиння, ось чашка вже надщербилася, і стало видно її неглазуровану внутрішню поверхню.

— Що він робить? — здалеку до нього долинув голос Ірмґард Бейті.— Він усе трощить! Ісидоре, припини...

— Це не я роблю, — сказав він.

Хиткою ходою пішов до вітальні, щоб побути на самоті; стояв біля подертого дивана, втупившись поглядом у жовту стіну, поцяцьковану плямами, що залишилися після вже вимерлих клопів, що колись по ній повзали, і знову пригадав собі мертвого павука з чотирма лапами. «Тут геть усе струхлявіло, — подумав він. — Руйнування почалося вже давно, і воно не зупиниться. Мертвий павук — підтвердження цьому».

Глибоко пригнічений Ісидор дивився на прогнилу підлогу, де лежали частини тіл тварин: голова ворони, муміфіковані руки, що колись могли бути кінцівками мавп. Неподалік стояв осел, був нерухомий, але, здається, живий; принаймні він не розкладався. Ісидор рушив до нього, відчуваючи, як під його ногами хрускотять, немов сухе бадилля, кістки тварин. Ще не дійшов він до осла — до тварини, яка йому найбільше подобалася, — як раптом звідкись узялася ворона з блискучим оперенням і всілася на сумирну морду осла. «Геть!» — вигукнув він, але ворона встигла видзьобати ослові очі. «Знову, — подумав він. — Знову я у проваллі. Я пробуду тут дуже довго, — усвідомив він. — Як і колись раніше. Це завжди триває довго, оскільки тут ніщо не змінюється; приходить час, коли припиняється навіть занепад».

Зашурхотів сухий вітер, а навколо нього заторохтіли купи сухих кісток. «Навіть вітер їх ламає, — зауважив він. — На цій стадії, перед зникненням часу. Шкода, що не пам’ятаю, як я тоді звідси видерся», — подумав він. І поглянувши вгору, не побачив нічого такого, за що можна було б учепитися.

«Мерсере! — вигукнув він. — Де ти тепер? Я знову у замогильному світі, але цього разу тебе тут немає».

Щось проповзло по його черевикові. Він укляк і намагався знайти... і таки знайшов, бо воно рухалося, дуже повільно. Покалічений павук шкандибав на залишених чотирьох ногах; Ісидор підібрав його і поклав собі на долоню. «Кістки самовідновлюються, — зрозумів він, — і павук знову живий. Тож Мерсер має бути десь поряд».

Повіяв вітер, ламаючи кістки і торохкаючи ними, тож Ісидор тепер відчув присутність Мерсера. «Прийди до мене, — сказав він Мерсеру. — Проповзи по моїй нозі або знайди інший спосіб прийти до мене. Добре, Мерсере?» — прохав він. А вголос вигукнув:

— Мерсере!

З усіх боків на нього насувалися бур’яни; бур’яни вгризалися в стіни, які його оточували, і роз’їдали їх, аж поки не стали власними спорами. Потім спори набубнявіли, розчахнулися й почали вибухати серед заржавілого заліза й уламків бетону, з яких раніше були зроблені стіни. Після того, як стіни рухнули, спустошення не щезло, а тривало далі; спустошення приходило після всього іншого. За винятком кволої невиразної постаті Мерсера; і ось старий постав перед Ісидором, на обличчі — незворушний спокій.

— Небо й справді намальоване? — запитав Ісидор. — Там точно видно мазки пензля, якщо збільшити зображення?

— Так, — відповів Мерсер.

— Я їх не бачу.

— Ти дивишся дуже зблизька, — сказав Мерсер. — Тобі треба відійти якнайдалі, туди, де стоять андроїди. У них ліпша перспектива.

— Тому вони і кажуть, що ти підробка?

— А я і є підробка, — мовив Мерсер. — Вони в цьому щирі; і проведене ними дослідження — обґрунтоване. З їхнього погляду, я — насправді старий, нікому не потрібний епізодичний актор на ймення Ел Джері. Тож їхнє викриття цілком правдиве. Вони й справді брали в мене інтерв’ю у моєму домі, як вони і твердять, і я розповів їм усе, що вони хотіли знати, а вони хотіли знати буквально все.

— І про віскі?

Мерсер усміхнувся.

— Так, і про віскі. Вони добряче потрудилися, і, з їхньої погляду, викриття, зроблене Бастером Френдлі, цілком переконливе. Але вони ще довго ламатимуть собі голову, чому нічого не міняється. Бо ти — досі тут, і я також — досі тут, — Мерсер показав помахом руки на добре знайомий кам’янистий схил. — Я щойно витягнув тебе з замогильного світу й тягтиму й далі, аж поки ти не втратиш до цього цікавість і не захочеш все припинити. Але тобі доведеться перестати шукати мене, тому що я ніколи не перестану шукати тебе.

— Мені не сподобалося оте з віскі,— сказав Ісидор. — Це принизливо.

— Тому що ти високоморальна людина. А я ні. Я нікого не осуджую, навіть себе, — Мерсер простягнув вгору стиснену в кулак руку, долонею догори. — Щоб я не забув, маю тут дещо, що належить тобі.

Він розтулив пальці. На своїй долоні він тримав зраненого павука, але тепер вже з усіма ногами.

— Дякую, — Ісидор прийняв павука. Він хотів було ще сказати...

Спрацювала сигналізація.

— Мисливець за головами вже в будинку! — заричав Рой Бейті.— Вимикайте всі вогні! Заберіть його від емпатомодулятора; поставте біля дверей. Швидко! Рухайтеся!