Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 15

Голосування відбувалося урочисто, з дотриманням усіх формальних процедур.

— Ми залишаємося тут, — твердо заявила Ірмґард. — У цій квартирі, у цьому будинку.

— Я за те, щоб убити містера Ісидора і заховатися в іншому місці, — сказав Рой Бейті. Тож він із дружиною, а також Джон Ісидор тепер обернулися до Пріс.

— Я за те, щоб нікуди звідси не рухатися, — тихо мовила Пріс. А тоді додала дещо гучніше: — Думаю, цінність Дж. Р. переважує ту небезпеку, яку він може становити тим, що знає про нас. Очевидно, ми не спроможні жити серед людей так, щоб нас не викрили; саме наша легковажність убила Полокова і Ґарланда, Любу й Андерса. Саме це їх убило.

— Можливо, вони робили так само, як і ми тепер робимо, — припустив Рой Бейті. — Покладалися, вірили людині, яку вважали інакшою від інших людей. Довірялися, як ти кажеш, спеціалові.

— Ми цього не знаємо, — заперечила Ірмґард. — Це тільки твої припущення. На мою думку, вони, вони...— вона зажестикулювала, — вони відкрито ходили собі серед людей. Навіть співали пісень зі сцени як, наприклад, Люба. Ми чомусь думаємо... я скажу тобі, що занапащає нас, Рою. Наш триклятий надмірний розум! — вона люто поглянула на свого чоловіка, її невеликі високі груди піднялися і швидко опустилися. — Ми занадто кмітливі... Рою, навіть тепер, чорт забирай, ти припускаєшся тієї самої помилки навіть тепер!

— Думаю, Ірма має слушність, — мовила Пріс.

— Тому ми довіримо свої життя субстандартному, деградованому... — почав було Рой, але потім облишив. — Я втомився. Це була довга подорож, Ісидоре. Але тут вона закінчується. На жаль.

— Сподіваюся, я зможу зробити ваше перебування тут на Землі приємним, — радісно сказав Ісидор.

Він справді відчув у собі якусь дивну спромогу. Все це здавалося йому нескладною справою, кульмінацією всього його життя, тим паче з тією впевненістю, яку він відновив сьогодні вранці, коли чудово впорався з розмовою відеофоном.

Щойно відрапортувавши про закінчення свого робочого дня, Рік Декард одразу полетів через усе місто до кварталу найвідоміших дилерів із продажу тварин, де розташувалися найбільші зоомагазини з довжелезними вітринами і крикливою рекламою. Нова, ні на що не схожа депресія, яка охопила його ще вдень, не відступала. Йому здавалося, що тільки побувавши серед тварин і їхніх продавців він зможе знайти слабке місце у своєму депресивному настрої — невелику шпарину, через яку він вижене злого духа пригнічення. Раніше сам вигляд тварин, передчуття грошових оборудок із великими ставками мали на нього цілющий вплив. Може, і сьогодні це йому допоможе.

— Так, слухаю вас, — невимушено сказав охайно одягнений молодий продавець, коли він затримався біля нього, дивлячись на вітрину затуманено-смиренним поглядом. — Вам щось сподобалося? Для себе вибираєте?

— Мені багато що сподобалося. Але ж ціни кусаються, — відповів Рік.

— Скажете нам, на яку суму розраховуєте, — пояснював продавець, — що саме хочете придбати і як збираєтесь оплачувати, а ми у відділі збуту вже за хвилину отримаємо дозвіл на укладення угоди.

— У мене три тисячі готівкою, — фінансовий відділ у кінці дня видав йому преміальні. — Скільки коштує ота сім’я кроликів? — запитав він.

— Сер, якщо ви готові внести аванс у розмірі трьох тисяч готівкою, то я можу зробити вас власником чогось значно поважнішого, ніж пара кроликів. Як щодо цапа?

— Я щось не думав про цапа, — завагався Рік.

— Можна у вас запитати? Ви робите покупку тому, що поліпшили своє матеріальне становище?

— Не щодня ж я ношу в кишені по три тисячі доларів, — визнав Рік.

— Я також так подумав, коли ви сказали про кроликів. Річ в тому, що кроликів усі мають. Мені б хотілося, щоб ви піднялися на щабель вище до класу власників цапів, до якого, на мою думку, ви і належите. Відверто кажучи, я одразу ж упізнав у вас власника цапа.

— А в чому престижність чи перевага цапа?

— Найбільша перевага цапа в тому, що його можна навчити буцати кожного, хто спробує викрасти вашу тварину, — розповідав продавець тварин.

— Але не в тому разі, коли в цапа поцілять із гіпнодарту і спустяться мотузяною драбиною з говеркара, — зауважив Рік.

Продавець, нітрохи не збентежившись, провадив далі:

— Цап — дуже відданий господареві. Має волелюбну душу, його не треба тримати в клітці. І ще він має одну велику перевагу, про яку ви, може, й не знали. Часто, коли ви вкладаєте гроші у тварину й привозите її додому, то наступного ранку виявляєте її мертвою, бо вона з’їла щось радіоактивне. А цап не боїться жодної зараженої квазі-їжі; він може їсти все поспіль, навіть те, що звалило б з ніг корову чи коня, не кажучи вже про кота. У довгостроковій перспективі капіталовкладення в цапа, а ще ліпше в козу, дає власникові такої поважної тварини багато беззаперечних переваг.

— А он там... це коза? — він показав на велику чорну тварину, що стояла посеред клітки й дивилася в їхній бік.

— Так, це коза. Чорної нубійської породи, як ви самі бачите, дуже велика особина. Надзвичайно добре продається цього року, сер. І ми пропонуємо її за привабливу, можна сказати, незвичайно помірну ціну.

Видобувши свій зім’ятий каталог «Сідні», Рік швидко знайшов розділ «Кози», порода — «чорна нубійська».

— Ви заплатите перший внесок готівкою, — запитав продавець, — а чи запропонуєте свою теперішню тварину, як частину оплати за козу?

— Готівкою, — сказав Рік.

На прямокутному клаптику паперу продавець надряпав ціну і швидко, майже нишком, показав її Ріку.

— Щось забагато, — скривився Рік. Він і собі взяв клаптик паперу і написав скромнішу цифру.

— Ми не можемо продати козу за такою ціною, — заперечив продавець. Він написав свою цифру. — Цій козі ще й року немає; потенційна тривалість її життя дуже велика, — він показав Рікові цифру.

— Домовилися, — погодився Рік.

Він підписав угоду про купівлю на виплат, віддавши своїх три тисячі доларів — усі преміальні — як перший внесок і одразу підійшов до свого говеркара, трохи приголомшений, позаяк працівники зоомагазину вже завантажили пакувальну клітку в говеркар. «Тепер я власник тварини, — сказав він собі подумки. — Справжньої тварини, не електричної. Вдруге в житті».

Але його не на жарт лякали витрати, тобто кредитна заборгованість; він аж тремтів. «Я мусив купити тварину, — переконував він себе подумки. — Після зізнань Філа Реша... я мусив відновити свою впевненість, свою віру в самого себе і свої здібності. В іншому разі я просто звільнився б з роботи».

Занімілими руками він повів говеркар угору, спрямовуючи його до своєї квартири й Айрен. «Вона розсердиться, — подумав він. — Її турбуватиме борг, а оскільки вона постійно вдома, то на неї ляже також обов’язок догляду за козою». До нього повертався гнітючий настрій.

Він приземлився на дах свого будинку і якийсь час сидів нерухомо, подумки аналізуючи події щойно минулого робочого дня. «Моя робота вимагає справжньої тварини, — розмірковував він, наводячи собі найвагоміші аргументи. — Це також питання престижу. Ми не можемо далі жити з електричною вівцею; вона висмоктує всі мої моральні сили. Саме так я, мабуть, і скажу Айрен», — вирішив він.

Вийшовши з говеркара, він власноруч витягнув пакувальну клітку з заднього сидіння і, геть засапавшись, усе ж таки зумів установити її на даху. Коза, що ковзала по днищу клітки під час вивантаження, тепер заспокоїлася й проникливо дивилася на нього блискучими очима, але так і не видала жодного звуку.

Він спустився на свій поверх, пішов уздовж коридору до квартири.

— Привіт! — гукнула Айрен, готуючи на кухні вечерю. — Чого так пізно?

— Вийди на дах, — сказав він. — Хочу тобі дещо показати.

— Ти купив тварину, — вона зняла фартух, машинально пригладила волосся і швидким кроком вийшла за ним у коридор. — Міг би і зі мною порадитися, — сопіла Айрен. — Маю повне право брати участь в ухваленні рішень щодо найважливішого придбання, яке ми коли-небудь...

— Хотів зробити тобі сюрприз, — перебив він.

— Отримав сьогодні преміальні? — з докором запитала Айрен.

— Так. Уполював трьох анді, — він зайшов у кабіну ліфта, і вони разом піднялися ближче до бога. — Просто мусив купити тварину, — мовив він. — Сьогодні не все пішло так, як треба; під час полювання. Просто не зміг би далі працювати мисливцем, якби не купив тварини.

Ліфт зупинився на даху; він повів дружину у вечірню темряву до клітки; увімкнув прожектори, якими користувалися всі мешканці будинку, і мовчки кивнув головою в бік кози. Чекав на реакцію дружини.

— О господи, — прошепотіла Айрен. Підійшла до клітки, заглянула всередину; потім обійшла довкола неї, розглядаючи козу з усіх боків. — Вона жива? — запитала Айрен. — Не підробна?

— Абсолютно жива, — запевнив він. — Якщо тільки не ошукали, — але таке рідко трапляється; штраф за підробку був би у два з половиною рази більшим за повну ринкову вартість справжньої тварини. — Ні, вони не могли мене ошукати.

— Цап, — говорила Айрен. — Чорний нубійський цап.

— Коза, — виправив Рік. — Можливо, колись навіть зможемо її спарувати. Матимемо молоко й робитимемо сир.

— Може її випустити в загін? Там, де вівця?

— Її треба прив’язати, — сказав він. — Принаймні на кілька днів.

Айрен мовила дивним тонким голосом:

— «Моє життя — любов і втіха». Стара-престара пісня Йозефа Штрауса. Пам’ятаєш? Коли ми познайомилися, — вона ніжно поклала руку йому на плече, прихилилася до нього й поцілувала. — Дуже багато любові. І дуже багато втіхи.

— Дякую, — зронив він і обійняв дружину.

— Ходімо вниз і подякуємо Мерсеру. Потім піднімемося ще раз і вже тоді дамо їй ім’я. Може, ти ще й мотузку знайдеш, щоб її прив’язати, — вона рушила до ліфта.

До них обізвався сусід Білл Барбор, який саме розчісував і чистив скреблом свою кобилу Джуді:

— Гарна коза, Декарде. Вітаю. Добривечір, місіс Декард. Може, матимете козенят; то я б обміняв лоша на двох козенят.

— Дякую, — кинув Рік. Він пішов за Айрен до ліфта.

— Твоя депресія не відступила? — запитав він її. — Бо мені легше.

— Звісно, відступила, — мовила Айрен. Тепер ми вже всім повідомимо, що вівця несправжня.

— Не потрібно цього робити, — сказав він обережно.

— Але ж можна, — наполягала Айрен. — Бачиш, нам не потрібно тепер нічого приховувати; нам так цього хотілося, і наші мрії збулися. Аж не віриться!

Вона знову стала навшпиньки, прихилилася до Ріка і швидко поцілувала; її віддих, пристрасний і поривчастий, лоскотав йому шию. Вже за мить Айрен натиснула на кнопку ліфта.

І тут його щось застережливо зупинило. І змусило сказати:

— Постіймо ще трохи на даху. Поспостерігаємо за козою. Посидимо, погодуємо її чимось. Вони мені дали торбу вівса. Почитаємо посібник з догляду за козами; вони також дали його безкоштовно. Можемо її назвати Евфемією, — але кабіна ліфта відчинилася, й Айрен вже зайшла досередини. — Почекай, Айрен.

— Буде дуже негарно, якщо ми не висловимо своєї вдячності, злившись із Мерсером, — проговорила Айрен. — Я сьогодні довго трималася за руків’я емпатомодулятора, тож депресія трохи відступила, але тільки трохи, не так, як тепер. Отримала каменем, ось, дивися, — вона простягнула зап’ястя, на якому він розгледів невеликий темний синець. — І, пам’ятаю, весь час думала, наскільки ми стаємо кращими, коли ми разом з Мерсером. Незважаючи на біль. Відчувала фізичний біль, але духовно була разом з іншими; відчувала всіх людей у світі, всіх тих, що злилися в ту мить воєдино, — вона не дала дверям зачинитися. — Заходь, Ріку. Це ж недовго. Ти і так дуже рідко відчуваєш злиття; хочу, щоб ти поділився своїм настроєм з іншими; зроби це. Негоже тримати радість у собі.

Вона, безперечно, мала рацію. Тому він зайшов у кабіну ліфта й знову спустився на свій поверх.

У вітальні Айрен швидко ввімкнула емпатомодулятор, її обличчя сяяло від радості, світилося, немов серп молодого місяця.

— Хочу, щоб усі знали, — сказала вона йому. — Одного разу це сталося зі мною; я злилася з людиною, яка щойно придбала тварину. А тоді якось... — її обличчя вмить спохмурніло; втіха відхлинула. — Одного дня я відчула біль людини, у якої померла тварина. Але всі решта поділилися з нею своїми радощами... Тоді я не дуже мала, чим поділитися, а ти сьогодні маєш... проте решта таки підбадьорили ту людину. Потенційно ми можемо навіть запобігти самогубству; те, що ми відчуваємо, може...

— Так, вони отримають нашу радість, — перебив Рік, — але ми програємо. Ми обміняємо те, що ми відчуваємо, на те, що відчувають вони. Ми втратимо нашу радість.

На екрані емпатомодулятора з’явилися потоки яскравого безформного кольору; глибко вдихнувши, Айрен міцно вхопилася за обидва руків’я.

— Насправді ми не втратимо того, що відчуваємо, якщо силоміць не втримуватимемо його у собі. Ти ніколи по-справжньому так і не зливався з Мерсером, хіба не так, Ріку?

— Та начебто не зливався.

Але тепер Рік почав поволі усвідомлювати, вперше у житті, скільки всього черпають з мерсеризму такі люди, як його дружина Айрен. Можливо, після спілкування з мисливцем за головами Філом Решем якийсь із його найкрихітніших синапсів у мозку зазнав змін, заблокував один із неврологічних каналів, а відкрив інший. І це призвело до початку ланцюгової реакції.

— Айрен, — мовив він наполегливо; він відтягнув її від емпатомодулятора. — Послухай, я хочу тобі розповісти, що зі мною сьогодні сталося, — він відвів її до дивана, посадив біля себе. — Я зустрів ще одного мисливця за головами, якого я раніше не бачив. Хижака, якому, здається, подобається їх знищувати. Вперше у своєму житті під час спільного полювання я поглянув на анді з іншого боку. Раніше, у свій спосіб, я думав про них так само, як і він.

— Хіба це не може почекати? — запитала Айрен.

— Я спробував пройти тестування і поставив собі одне запитання; і дещо з’ясував, — провадив Рік. — Я почав співчувати андроїдам, а тепер послухай, що це означає. Ти сама сказала сьогодні вранці «тих бідолашних анді». Тож ти добре знаєш, про що я кажу. Тому я купив козу. Я ніколи не мав співчуття до андроїдів. Може, це наслідки депресії, в тебе вона також буває. Тепер я розумію, як ти страждаєш, коли потрапляєш у тенета депресії; мені завжди чомусь здавалося, що тобі подобається цей стан, думав, що ти здатна будь-коли з нього вийти, якщо не сама, то за допомогою адаптера настрою. Але коли ти в глибокій депресії, тобі все байдуже. Тебе охоплює апатія тому, що втрачаєш відчуття власної значущості. Тобі однаково, почуваєшся ти ліпше, чи гірше, коли для себе ти нічого не значиш...

— А як же твоя робота? — запитала вона ніби голкою вколола; він закліпав очима. — Твоя робота, — повторила Айрен. — Скільки ми повинні щомісяця платити за козу? — вона простягнула руку; він механічно вийняв і віддав їй підписану ним угоду.

— Аж стільки, — сказала вона тонким голосом. — Ще й відсотки; хай бог милує — самі тільки відсотки. І ти наважився на покупку тільки тому, що був у депресії. Не тому, що хотів зробити мені сюрприз, як ти спочатку сказав, — вона віддала йому угоду. — Та нехай. Я все одно тішуся козою; мені подобається коза. Хоча дуже нелегко буде сплатити кредит, — вона спохмурніла.

— Перейду на іншу посаду, — заявив Рік. — В управлінні десять чи навіть одинадцять відділів, які провадять різну діяльність. Скажімо, розслідують крадіжки тварин; можу туди перевестися.

— А преміальні? Нам потрібні преміальні, бо вони відберуть козу.

— Укладу нову кредитну угоду й розтягну її з тридцяти шести місяців на сорок вісім, — він вихопив кулькову ручку, швидко щось надряпав на звороті угоди. — Щомісяця це вийде на п’ятдесят два з половиною долари менше.

Задзвонив відеофон.

— Якби ми не вернулися з даху, — мовив Рік, — і стояли б там біля кози, то я не почув би цього дзвінка.

Підходячи до відеофону, Айрен запитала:

— Чому ти так боїшся? Вони ж не забиратимуть кози, принаймні сьогодні, — вона потягнулася до слухавки.

— Це з управління, — здогадався він. — Скажи, що мене немає вдома, — і рушив до спальні.

— Алло, — сказала Айрен у слухавку.

«Ще три анді, — думав Рік, — мені треба було не квапитися додому, а взятися за цих трьох підозрюваних». На екрані з’явилося обличчя Гаррі Браєнта, тому ховатися в спальні вже було пізно. Ватяними ногами Рік пішов назад до відеофону.

— Так, він удома, — говорила Айрен. — Ми купили козу. Прилітайте подивитися, містере Браєнт, — пауза, вона слухала, а тоді дала слухавку Рікові. — Він має тобі щось сказати, — промовила Айрен.

Підійшовши до емпатомодулятора, Айрен швидко сіла на крісло й ухопилася за обидва руків’я. Майже одразу занурилася в злиття. Рік стояв зі слухавкою в руці, відчуваючи ментальну відсутність дружини. Усвідомлюючи свою самотність.

— Слухаю, — сказав він у слухавку.

— Отримали додаткову інформацію щодо двох андроїдів, із тих, які ще лишилися — повідомив Гаррі Браєнт. Він телефонував зі свого кабінету; Рік бачив знайомий письмовий стіл, заставлений стосами документів, паперами та всіляким непотребом. — Очевидно, щось їх сполохало, вони покинули квартиру, адресу якої нам дав Дейв, і тепер перебувають за адресою... зачекай,— Браєнт заходився навпомацки шукати щось на столі й нарешті знайшов. Рік мимовільно потягнувся по ручку; а на колінах тримав напоготові кредитну угоду на купівлю цапа, щоб записати адресу.

— Покинутий будинок 3967-С, — прочитав інспектор Браєнт. — Лети туди прямо зараз. Припускаємо, вони вже знають, що ти прикінчив Ґарланда, Люфт і Полокова; тому вони і вдалися до незаконної втечі.

— Незаконної, — повторив Рік.

«Щоб урятувати собі життя», — думав він.

— Айрен сказала, що ви купили козу, — поцікавився Браєнт. — Щойно? Після роботи?

— По дорозі додому.

— Деактивуєш решту анді, і я прилечу до вас подивитися на козу. До речі, я переговорив з Дейвом. Сказав йому, що ти мав трохи клопоту з тими андроїдами; він передавав тобі вітання і радив бути обережнішим. Каже, що «Нексус-6» значно розумніші, ніж він думав раніше. Фактично він не вірить, що ти за один день порішив усіх трьох.

— Трьох досить, — сказав Рік. — Сьогодні більше не зможу. Мені треба відпочити.

— Але до завтра вони покинуть територію нашої юрисдикції, — заперечив інспектор Браєнт.

— Не так швидко. Вони ще будуть тут.

— Ти поїдеш туди сьогодні, — заявив Браєнт. — Поки вони не окопалися десь в іншому місці. Спрацює ефект несподіванки, вони не чекатимуть на твою настільки швидку появу.

— Вони вже напоготові, — відрубав Рік. — Вони вже чекають на мене.

— Може, тебе лихоманить? Після Полокова...

— Зовсім не лихоманить.

— Тоді в чому річ?

— Гаразд, — здався Рік. — Я вилітаю, — і вже хотів покласти слухавку.

— Повідомляй про перебіг подій. Я в себе, на місці.

— Якщо я їх уполюю, то куплю вівцю.

— Ти маєш вівцю. Скільки тебе знаю, ти завжди мав вівцю.

— Електричну, — кинув Рік. І поклав слухавку.

«А на справжню вівцю, — думав він, — мені ще треба заробити».

Тим часом дружина прикипіла до чорного корпусу емпатомодулятора, на обличчі — екстаз. Якийсь час він стояв біля неї; поклав їй на груди долоню; відчував, як груди піднімалися й опускалися, відчував її внутрішню життєву енергію. Айрен його не помічала; її злиття з Мерсером, як завжди, було цілковитим.

На екрані виднілася немічна, стареча, закутана в плащ постать Мерсера, що сутужно підіймався по схилу, і раптом йому навздогін полетіло каміння. Дивлячись на екран, Рік подумав: «Нехай бог милує. Однак у якомусь сенсі в мене зараз навіть гірше становище, ніж у нього. Мерсеру хоча б не доводиться щось робити проти своєї волі. Він страждає, але принаймні від нього не вимагають йти проти самого себе».

Нахилившись, він обережно забрав пальці дружини від обох руків’їв. І сам сів на її місце. Вперше за багато тижнів. Просто в якомусь пориві йому раптом захотілося здіснити злиття; і за мить усе почалося.

Перед ним розлігся спустошений ландшафт — суцільні бур’яни. У повітрі запахло цвітом отруйних рослин; пустеля, безводна й дика.

Перед ним стояв чоловік із печальним блиском у втомлених, зболілих очах.

— Мерсер, — сказав Рік.

— Я твій друг, — відповів старий. — Але ти маєш іти далі, немовби мене не існує. Розумієш? — він розпростер руки, у яких нічого не було.

— Ні, — мовив Рік. — Я цього не розумію. Мені потрібна допомога.

— Як я можу тобі допомогти, якщо не можу допомогти навіть собі? — усміхнувся він. — Хіба ти не бачиш? Спасіння не існує.

— Тоді навіщо все це? — допитувався Рік. — Навіщо ти тут?

— Щоб показати, — сказав Вілбер Мерсер, — що ти не сам. Я перебуваю тут, з тобою, і завжди буду з тобою. Іди й роби свою справу, навіть якщо знаєш, що вона неправильна.

— Навіщо? — запитав Рік. — Навіщо мені її робити, оту справу? Я звільнюся з роботи й емігрую.

— Від тебе завжди вимагатимуть робити неправильну справу, де б ти не опинився, — проговорив старий. — Це головна умова життя — бути змушеним йти проти самого себе. Приходить час, і кожне створіння, що живе, мусить так учинити. Це остаточна темінь, поразка сотворіння; так діє прокляття — прокляття, яке живиться самим життям. Скрізь у всесвіті.

— І це все, що ти можеш мені сказати? — розчарувався Рік.

Зі свистом полетів у нього камінь; він пригнувся, і камінь влучив йому просто у вухо. Він одразу відпустив обидва руків’я і знову опинився у своїй вітальні біля дружини й емпатомодулятора. Від удару страшенно боліла голова; торкнувшись рукою щоки, він відчув, як збігає по обличчю кров. Вона крапала великими червоними краплями.

Айрен із хустинкою в руці витирала його вухо.

— Добре, що ти забрав мене від емпатомодулятора. Бо камінь поцілив би в мене. Дякую, що прийняв на себе мій камінь.

— Викликають на роботу, — кинув Рік.

— Нове завдання?

— Аж три, — він узяв у неї хустинку й пішов до вхідних дверей. У голові паморочилося й трохи нудило.

— Щасти тобі, — озвалася Айрен.

— Нічим не помогло мені те тримання за руків’я, — буркнув Рік. — Зі мною говорив Мерсер, але нічим не зарадив. Він знає не більше, ніж я. Звичайний собі старий дід, що пнеться догори, щоб там померти.

— А хіба це не одкровення?

— Уже мав я таке одкровення, — Рік відчинив вхідні двері. — Ну все, побачимося.

Ступивши за поріг, зачинив за собою двері. «Будинок 3967-С, — розмірковував він, прочитавши номер на зворотному боці кредитної угоди. — Це десь у передмісті, у покинутому будинку. Непогане місце, щоб сховатися. Хіба що світло у вікнах вночі видно здалеку. Я піду на світло, — подумав він. — Саме так і зроблю. Полечу на світло, мов той нічний метелик-фототропік мертва голова. А після них — жодного анді. Робитиму щось інше, ще якось зумію заробити собі на життя. Ці троє — мої останні анді. Мерсер має рацію: мені таки треба через них переступити. Але боюся, що не зможу вполювати одразу обох. Це не питання моралі, а питання практичних дій».

«Імовірно, я не зможу їх деактивувати, — сказав він собі подумки. — Навіть якщо дуже старатимусь; я надто втомлений і надто багато чого сьогодні трапилося. Може, Мерсер знав це, — думав він. — Може, він передбачив усе, що трапиться».

«Але я знаю, хто зможе надати мені допомогу, яку мені вже пропонували, але я відмовився».

Він вийшов на дах, а за мить уже сидів у темряві на сидінні свого говеркара й набирав телефонний номер.

— «Корпорація Роузен», — сказала дівчина з колл-центру компанії.

— Рейчел Роузен, — промовив він.

— Прошу?

Рік розсердився:

— З’єднайте мене з Рейчел Роузен.

— Ви домовлялися з міс Роузен...

— Так, ми домовлялися,— обірвав він дівчину. І чекав.

За десять хвилин на екрані з’явилося смагляве обличчя Рейчел Роузен.

— Так, містере Декард.

— Ви зараз дуже зайняті, чи я міг би з вами поговорити? — поцікавився він. — Питаю вас, як ви мене питали сьогодні вранці.

Але насправді йому здавалося, що це було не сьогодні; бо з часу їхньої вранішньої розмови, як йому видавалося, встигло вирости і зійти в могилу ціле покоління. І весь тягар пережитого тим поколінням, уся його втома лягла на Ріка; він фізично відчував на собі страшенно важку ношу. «Може, — подумав він, — усе це через отой камінь». Він приклав хустинку до вуха, яке все ще кровоточило.

— У вас розбите вухо, — помітила Рейчел. — Як мені вас шкода!

— Ви насправді вважали, що я вам не подзвоню?

— Я тільки застерегла вас, — пояснила Рейчел, — що без мене один із андроїдів, обладнаний мозком «Нексус-6», швидше вполює вас, а не ви його.

— І ви помилилися.

— Але ви все ж таки телефонуєте. Хочете, щоб я прилетіла до Сан-Франциско?

— Сьогодні ввечері, — сказав він.

— Уже пізно. До Сан-Франциско неблизька дорога — година льоту. Буду завтра.

— Мені наказано вполювати їх до завтра, — він зробив паузу, а тоді повів далі: — З усієї вісімки залишилося тільки троє.

— Маєте втомлений вигляд.

— Якщо ви зараз не прилетите, то я сам відправлюся по них, а самому мені з ними не впоратися. Я щойно купив козу, — додав він. — Отримав преміальні за трьох анді.

— Ох ці вже люди, — засміялася Рейчел. — Мабуть, смердить.

— Ні, тільки цапи смердять. Я прочитав це в посібнику з догляду за козами.

— Ви насправді дуже втомлений, — мовила Рейчел. — У вас, мабуть, голова паморочиться. Скажіть, а ви цілком усвідомлюєте, що ви збираєтеся робити? За один день ви хочете вполювати ще трьох анді з «Нексус-6»? Ще ніхто не деактивовував шістьох анді за один день.

— Франклін Паверс, — нагадав Рік. — Рік тому у Чикаго. Він уполював сімох.

— Отих застарілих «Макміллан» Y-4, — докинула Рейчел. — У вас завдання складніше, — вона задумалася. — Ріку, я не можу. Я ще навіть не вечеряла.

— Ви мені дуже потрібні, — прохав він.

«Бо інакше я просто загину, — сказав він до себе. — Я добре це знаю. І Мерсер це знає. Думаю, і ти знаєш також. А я гаю час на порожні балачки з тобою, випрошуючи допомогу, — розмірковував він. — Але андроїда не вблагаєш. Твоє прохання скероване в порожнечу».

— Вибачайте, Ріку, але сьогодні ввечері я не зможу. Буду завтра.

— Помста андроїда? — запитав Рік.

— Що?

— Тому що я змусив вас пройти тест Войґта-Кампфа.

— Ви так вважаєте? — зронила вона із широко розплющеними очима. — Справді?

— До побачення, — кинув він і хотів уже покласти слухавку.

— Слухайте, — швидко сказала Рейчел, — раджу вам подумати головою.

— Вам так здається, бо думаєте, що «Нексус-6» розумніший за людину.

— Ні, я й справді не розумію, — Рейчел зітхнула. — Я бачу, що у вас немає жодної охоти братися за це завдання сьогодні ввечері; можливо, ви взагалі не маєте бажання його виконувати. Ви впевнені, що хочете, щоб я допомогла вам уполювати цих трьох андроїдів? А чи ви воліли б, щоб я переконала вас цього не робити?

— Прилітайте, — мовив він, — і ми винаймемо номер у готелі.

— Навіщо?

— Я дещо сьогодні дізнався, — проговорив він захриплим голосом. — Про стосунки між людьми-чоловіками і жінками-андроїдами. Прилітайте в Сан-Франциско, і я не чіпатиму тих трьох анді. Ми знайдемо, що робити.

Вона втупилася в нього поглядом, а тоді раптом сказала:

— Гаразд, я прилітаю. Де ви будете?

— У «Сен-Франсіс». Це єдиний, хоча б напівпристойний готель, який і досі діє в районі затоки Сан-Франциско.

— І ви не вживатимете жодних заходів, допоки я не прибуду.

— Я сидітиму в готельному номері, — запевняв він, — і дивитимуся по телебаченню шоу Бастера Френдлі. У нього в гостях вже третій день Аманда Вернер. Вона мені дуже подобається; я міг би дивитися на неї до кінця свого життя. Навіть її груди, ніби сміються.

Він поклав слухавку, а тоді сидів і ні про що не думав. І тільки холод у говеркарі привів його до тями; він увімкнув запалення і за мить уже брав курс на середмістя Сан-Франциско. Летів до готелю «Сен-Франсіс».