Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 7

«Ось так воно, — розмірковував Дж. Р. Ісидор, тримаючи в руці розм’яклу грудку маргарину. — Може, вона ще передумає і дозволить називати себе Пріс. Якби я зміг роздобути банку довоєнних консервованих овочів на вечерю... Але, може, вона не вміє куховарити,— раптом замислився Ісидор. — Гаразд, тоді я куховаритиму; я приготую вечерю для нас обох. Я все їй розкажу й покажу, тож потім вона сама готуватиме, якщо захоче. Мабуть, захоче, якщо знатиме як; наскільки я можу припустити, більшість жінок, навіть такі молоді, як вона, люблять куховарити: це в них у крові».

Темними сходами він повернувся до своєї квартири. «До неї й справді не доступишся, — думав він, одягаючи білу робочу уніформу. — Тепер навіть якщо я дуже покваплюся, то все одно запізнюся на роботу, і містер Слоут дуже розсердиться, ну, то й що з того? Дивно, але вона ніколи не чула про Бастера Орендні. Це неймовірно; Бастер — найважливіша жива людина, за винятком, певна річ, Вілбера Мерсера... але Мерсер, — казав він собі, — це не якась там звичайна людина; очевидно, він є втіленням певного архетипу з далеких зірок, привнесеним у нашу культуру космічною матрицею. Принаймні я чув щось таке від людей; наприклад, від містера Слоута. А Ганнібал Слоут вже знає, що каже».

«Дивно, що вона настільки непослідовна щодо свого імені, — розмірковував він. — Може, їй потрібна допомога. А чим я можу їй допомогти? — запитав він самого себе. — Пустолобий спеціал; що я знаю? Мені не можна одружуватися, і я не можу емігрувати, тож пилюка зрештою мене доконає. Мені нічого їй запропонувати».

Одягнувшись, він вийшов з квартири і підійнявся на дах, де стояв його вживаний побитий говеркар.

Годину по тому, сидячи у фургоні компанії, він забирав першу тварину, що вийшла з ладу. Електричного кота, який лежав у пластмасовій пилонепроникній коробці в задній частині фургона і важко нерівномірно дихав. «Ще трохи і я подумаю, що він справжній», — зауважив Ісидор, коли мчав до Ветеринарної клініки Ван Несса — отої вміло замаскованої майстерні, що ледь животіла через високу конкуренцію у сфері обслуговування механічних тварин.

А кіт аж стогнав у своїй муках.

«Ого, — сказав собі Ісидор. — Звучить так, ніби він справді помирає. Може, закоротила десятирічна батарейка і перегорають схеми. Доведеться попрацювати Мілту Бороґрову. Ну що ж, майстер ветеринарної клініки матиме що робити. Ех, я ж не сказав власнику кота навіть приблизної вартості ремонту, — похмуро пригадав Ісидор. — Він просто дав мені кота і пояснив, що вночі тварина почала глючити, а тоді він, мабуть, полетів на роботу». Хай там як, та їхня розмова на тому завершилася; власник кота з ревом підійнявся в небо у своїй новій потужній, створеній під замовлення моделі говеркара. А «клініка» отримала чергового клієнта.

— Що, вже не потерпиш до майстерні? — сказав котові Ісидор. Кіт і далі хрипів. — Гаразд, заряджу тебе по дорозі, — вирішив Ісидор; він сів на найближчий дах і припаркувався, не вимикаючи двигуна, потім поліз у задню частину фургона й відчинив пилонепроникну коробку, яка в поєднанні з його білим вбранням і назвою клініки на фургоні створювала враження, нібито справжній ветеринар виймає з коробки справжню тварину.

Електричний механізм під хутром, достеменно схожим на сіру котячу шерсть, безперестанку хрипів і пускав бульбашки, лінзи очей посоловіли, металічні щелепи міцно стиснулися. Найбільше його дивували «хворі» електричні схеми в штучних тваринах; пристрій, який тепер лежав у нього на колінах, був влаштований так, що за несправності головного компонента механізму вся тварина була на вигляд не зламаною, а хворою. «Мене б така обманула», — подумав Ісидор, намагаючись намацати на вкритому шерстю ерзац-животі приховану панель управління (зовсім невелику на цьому типі підробних тварин) чи хоча б розетку швидкої підзарядки батареї. Але не знайшов. Часу мав обмаль; а кіт уже практично вийшов з ладу. «Якщо причина в короткому замиканні, — розмірковував він, — то почнуть перегорати схеми, тому мені, мабуть, треба від’єднати один із проводів батареї; механізм перестане функціонувати, і з ним нічого не станеться. У майстерні ж Мілт знову зарядить батарею».

Він вправно перебирав пальцями вздовж псевдохребців ерзац-тварини. Десь там мають бути проводи. Хороший муляж, нічого не скажеш; просто до біса ідеальна імітація. Проводів не видно навіть після пильного огляду. Мабуть, це виріб фірми «Вілрайт і Карпентер» — їхні коти коштують значно більше, і на вигляд як справжні.

Нарешті він облишив вовтузитися, бо механічний кіт сам собою перестав функціонувати; очевидно, коротке замикання, якщо тільки саме це було причиною виходу кота з ладу, повністю розрядило батарею, і трансмісія завмерла. «Це недешево коштуватиме, — подумав він скрушно. — Видно, власник лінувався і не віддавав тварину тричі на рік у майстерню для профілактичної чистки та змащування; все було б цілком інакше. Може, хоч цей випадок його чогось навчить».

Повернувшись у крісло водія, він перевів кермо в положення «набір висоти», знову злетів у повітря і попрямував до ремонтної майстерні. Але тепер йому хоча б не доводилося вислуховувати дратівливого хрипіння того хитромудрого механізму; він навіть дещо розслабився. «Дуже дивно, — замислився він, — адже я знаю, що це звуконаслідувальні хрипи механічної тварини, у якої перегорають схеми і розряджається батарея, але все одно мені аж недобре робиться. Треба шукати іншу роботу, — ця думка завдала йому болю. — Якби я склав тест IQ, то нізащо б не пішов на цю принизливу роботу, яка ще й викликає негативні емоції. З іншого боку, симульовані страждання механічних тварин нітрохи не турбують Мілта Бороґрова чи нашого боса Ганнібала Слоута. Тож, може, я, — казав собі Джон Ісидор, — надмірно чутливий. Можливо, людина, коли деградує й опускається щаблями еволюції, як це відбувається зі мною, коли вона сходить у замогильну драговину спеціалів... гаразд, ліпше про таке не думати». Ніщо його так не пригнічувало, як миттєвості болісного зіставлення своїх теперішніх розумових здібностей з тими, які мав раніше. Щодня згасала його кмітливість і життєва енергія. Як і тисячі інших спеціалів, тут, на Террі, він дедалі ближче підходив до купи попелу. Перетворювався на живу Пульсацію.

Щоб створити собі ілюзію компанії, він увімкнув у кабіні фургона радіо і слухав передачу Бастера Орендні, котра так само, як і на телебаченні, тривала щодня по двадцять три безперервних «гарячих» години... година, що залишалася, відводилася на релігійне вилогінення, десять хвилин тиші — а тоді знову релігійне залогінення.

— ... радий тебе знову бачити у себе в студії,— говорив Бастер Френдлі. — Отже, Амандо, минуло аж два дні, відколи ми з тобою бачилися. Ти почала зніматися в новому серіалі?

— Я збіралас зніматса фчора, алє оні хотілі почінаті о сім...

— О сьомій пополудні? — перепитав Бастер Френдлі.

— Такк, фсе правильно, Бустер; о сім! — Аманда Вернер засміялася своїм знаменитим сміхом, майже настільки награним, як у Бастера. Аманда Вернер і кілька інших чарівних, елегантних, високогрудих іноземок з невідомо яких країн і ще кілька так званих провінційних гумористів складали незмінну основу шоу Бастера. Такі жінки, як Аманда Вернер, насправді ніколи не знімалися в кінофільмах, не грали у виставах; вони проводили своє дивне пречудове життя як гості на безкінечному шоу Бастера, як Ісидор якось підрахував, аж по сімдесят годин на тиждень.

«Як тільки Бастерові Френдлі вдається записувати одночасно радіо- і телепередачі? — дивувався Ісидор.— І як Аманда Вернер устигає з’являтися на шоу буквально через день, місяць за місяцем, рік за роком? Як вони можуть отак без спочинку торохтіти?» Ніколи не повторюються, принаймні йому не вдавалося їх на цьому зловити. Їхні репліки завжди дотепні, завжди свіжі і начебто не скидаються на завчені. Волосся Аманди переливалося, очі сяяли, зуби блищали; вона ніколи не нітилася, ніколи не втомлювалася, ніколи не розгублювалася і не барилася з відповіддю на безконечне плетиво Бастерових жартів, дотепів і кпинів. Трансляція радіо- і телепередач Бастера Френдлі здійснювалася через супутник по всій Землі; емігрантів колоніальних планет також щедро обдаровували Бастеровими передачами. Робили спроби транслювати їх у напрямку Проксими на випадок колонізації тієї далекої планети. Якби «Саландер-3» зумів долетіти до свого кінцевого пункту призначення, то й там на подорожніх уже б чекало шоу Бастера Френдлі. І вони б тішилися, як малі діти.

Але одна така собі, може, і несуттєва дрібничка у Бастерові Френдлі таки дратувала Джона Ісидора. Дуже тонке, майже непримітне висміювання емпато-модулятора. І то не раз чи двічі, а постійно, безліч разів. Фактично Бастер і зараз це робив.

— ...і ніхто не вцілить у мене каменем, — Бастер далі теревенив з Амандою Вернер. — Якщо захочу піднятися на якусь гору, то обов’язково візьму з собою пару пляшок Будвайзера! — публіка в студії засміялася, а Ісидор почув дружні аплодисменти. — І я повідомлю вам свою ретельно перевірену сенсаційну новину — це станеться рівно за десять годин!

— І мене таккош, дорогей! — просторікувала Аманда. — Візмі міне іс собойу! Йа піду с тобойю, а колі кінут камін, йя захисну тебе!

Знову загула, заплескала публіка, а Джон Ісидор відчув, як угору потилицею сочиться розгублена безсила лють. Чому це Бастер Френдлі завжди чіпляється до мерсеризму? Адже нікому, здається, мерсеризм не заважає; навіть ООН його схвалює. До того ж американська й радянська поліція визнала вже публічно, що завдяки мерсеризму знижується рівень злочинності, позаяк вчення спонукає громадян до чулішого ставлення до ближніх своїх. «Людство потребує дедалі більше емпатії», — не раз заявляв Генеральний секретар ООН Тітус Корнінґ. «Можливо, Бастер просто заздрить, — припускав Ісидор. — Ну, тоді це багато чого пояснює; вони змагаються з Мерсером між собою. Але за що? За наші думки, — вирішив Ісидор. — Вони змагаються за право контролювати наші психічні стани; з одного боку — емпатомодулятор, а з іншого — регіт Бастера і його недолугі спонтанні кпини. Треба буде сказати про це Ганнібалу Слоуту, — постановив він. — Запитаю, чи це правда; він повинен знати».

Ісидор припаркував фургон на даху Ветеринарної клініки Ван Несса і швидко поніс пластикову коробку з нерухомим підробним котом униз до Ганнібала Слоута. Коли він зайшов у кабінет, містер Слоут відірвав погляд від реєстру запчастин, а його сіре, борознисте обличчя взялося брижами, немов хтось кинув у воду камінь. Надто старий для еміграції, Ганнібал Слоут, хоча й не спеціал, був приречений доживати решту свого віку на Землі. Рік за роком пилюка дедалі більше роз’їдала його тіло; риси обличчя стали невиразними й сірими, навіть думки його стали сірими; він увесь усохся, ноги зробилися кволими, а хода хиткою й непевною. Він дивився на світ крізь окуляри, в буквальному сенсі цього слова, запорошені пилюкою. З якихось причин він ніколи не витирав своїх окулярів. Здавалося, він уже давно визнав свою поразку; він змирився з радіоактивною пилюкою, а вона енергійно взялася за своє завдання повернути його в небуття. Вона вже встигла затуманити його зір. А впродовж тих кількох років, які йому ще залишалися, вона зруйнує й решту його органів чуття, аж поки насамкінець не залишиться тільки його скреготливий, немов у птаха, голос, після чого і він стихне, назавжди.

— Що там у тебе? — поцікавився містер Слоут.

— Кіт із закороченим блоком живлення, — Ісидор поклав коробку на вкритий документами письмовий стіл боса.

— Навіщо він мені тут? — запитав Слоут. — Віднеси його до Мілта.

Але все ж таки за звичкою відчинив коробку і вийняв підробну тварину. Колись він сам був ремонтним майстром. І то дуже хорошим.

— Думаю, Бастер Френдлі й мерсеризм змагаються між собою за наші душі, — промовив Ісидор.

— Якщо це так, — відповів Слоут, оглядаючи кота, — то Бастер перемагає.

— Він перемагає тепер,— уточнив Ісидор,— але врешті-решт усе одно програє.

Слоут підвів голову й пильно подивився на Ісидора:

— Чого б це?

— Бо Вілбер Мерсер завжди оновлюється. Він — вічний. Щойно зійде на вершину пагорба, як його скидають донизу; він падає у замогильний світ, але опісля неминуче підіймається. Разом із нами. Тому ми також вічні, — він був собою дуже задоволений, що так доладно висловився; зазвичай перед містером Слоутом він затинався.

— Бастер також безсмертний, як і Мерсер. Між ними немає різниці, — заявив Слоут.

— Як таке може бути? Він — звичайна людина.

— Не знаю. Але це правда. Хоча, звісно, вони ніколи цього не визнають.

— Це саме тому Бестер Френдлі може за день підготувати своє сорокашестигодинне шоу?

— Так.

— А як щодо Аманди Вернер і тих інших красунь?

— Вони також безсмертні.

— Вища форма життя з інших світів?

— Мені поки що цього не вдалося з’ясувати, — сказав містер Слоут, все ще оглядаючи кота. Тепер він уже зняв свої вкриті пилюкою окуляри й уважно вдивлявся в напівроззявлену пащу. — Але щодо Вілбера Мерсера я можу сказати з цілковитою певністю... — останні слова він вимовив майже нечутно.

Аж тут він залаявся, видаючи цілу череду прокльонів, що тривали, як видалося Ісидору, може, з добру хвилину.

— Цей кіт, — нарешті вимовив він, — не підробний. Я знав, що таке колись може трапитись. Він мертвий. — Слоут опустив очі на труп кота. І знову вилаявся.

У дверях кабінету з’явився кремезний, неначе з побитою галькою шкірою Мілт Бороґров у своєму замащеному синьому парусиновому фартуху.

— Що таке? — запитав він. А побачивши кота, ввійшов досередини і взяв тварину до рук.

— Он, пустолобий припер його сюди, — Слоут ще ніколи не вживав цього слова в присутності Ісидора.

— Якби ще був живий, могли б віднести до справжнього ветеринара, — докинув Мілт. — Цікаво, а скільки він коштує? Маєте каталог «Сідні»?

— Х-хіба ва-ваша с-страховка не-не п-покриває ви-витрат? — запитав Ісидор містера Слоута. Під ним затряслися ноги, а в очах потемніло: темно-бордовою кімнатою пішли зелені плями.

— Покриває, — нарешті прогарчав Слоут. — Але мене турбує інше. Втрата ще одного живого створіння. Скажи, Ісидоре, ти що, не помітив різниці?

— Я подумав, — ледве вимовив Ісидор, — що це якісна підробка. Настільки якісна, що я піймався на гачок; маю на увазі, що він видавався живим, і я подумав, що виріб дуже якісний...

— Не думаю, що Ісидор може відрізнити одне від іншого, — сказав Мілт м’яко. Для нього вони всі живі, підробні також. Він, мабуть, намагався його врятувати, — і запитав у Ісидора: — А що ти робив? Хотів підзарядити його батарею? Чи знайти зону, де трапилося коротке замикання?

— Т-т-так, — визнав Ісидор.

— Імовірно, кіт був настільки кволий, що йому вже нічого не допомогло б, — припустив Мілт. — Тут нема провини пустолобого, Гане. Він має слушність; підробки стали до біса схожими на справжніх тварин з отими схемами, що симулюють хворобу. А живі тварини насправді вмирають; у цьому і полягає найбільший ризик для їхніх власників. Ми просто до цього не звикли, бо завжди маємо справу з підробками.

— Це кляте згасання, — вилаявся Слоут.

— Згідно з М-м-е-мерсером, — зауважив Ісидор, — в-все живе повертається. Це-цей ци-цикл замкнутий для т-тварин також. Ми всі підіймемося ра-разом з ними, коли помремо...

— Розкажеш це власнику кота, — відрубав містер Слоут.

Не будучи певним, що саме має на увазі його бос, він перепитав:

— Ви хочете, щоб я з ним поговорив? Але ж це ви завжди спілкуєтеся з клієнтами відеофоном.

Він боявся відеофонів, тож для нього зробити дзвінок, особливо незнайомій людині, видавалося чимось майже неможливим. Містер Слоут про це, безперечно, знав.

— Не муч його, — мовив Мілт. — Я сам зателефоную, — він потягнувся за слухавкою. — Який номер?

— Зараз. Я десь тут маю, — Ісидор заметушився, шукаючи у кишенях свого робочого комбінезона картку із записаним телефоном.

— Я хочу, щоб подзвонив пустолобий,— наполіг Слоут.

— Я-я не-не в-мію ко-ристуватися ві-відеофоном, — запротестував Ісидор, а його серце аж гупало зі страху. — Я непідстрижений, незугарний, брудний, згорблений, з кривими зубами і сивий. Через радіацію я себе дуже зле почуваю; здається, мені вже лишилося недовго.

Мілт усміхнувся і сказав Слоутові:

— Якби мені було настільки зле, то я б також не користувався відеофоном. Ну, шукай, Ісидоре, шукай; бо як не даси мені номера, то я не зможу подзвонити, і тоді це доведеться зробити тобі, — він дружелюбно простягнув руку.

— Зателефонує пустолобий, — заявив Слоут, — або я його звільняю.

Він не дивився на Ісидора чи на Мілта, а люто вглядався в далечінь.

— Ох, облиш, — запротестував Мілт.

— Я-я не-не хочу, щоб ви н-називали мене п-пусто-лобим. А пи-пилюка і на вас в-вплинула, фі-фізично. Але, мо-може, не так с-сильно на в-ваш мо-мозок, як на м-мій, — заїкався Ісидор.

«Мене звільнили з роботи, — промайнуло в нього в голові. — Бо я не можу зателефонувати». Але раптом він пригадав, що власник кота поквапився на роботу. Тож удома нікого немає.

— Ду-думаю, я зателефоную йо-йому, — сказав він, виймаючи картку з номером телефону.

— От бачиш? — озвався містер Слоут до Мілта. — Він усе зробить, якщо ніде дітися.

Сівши біля відеофону, зі слухавкою в руці Ісидор набирав номер.

— Так, — мовив Мілт, — але навіщо його мучити. Він правильно каже; пилюка вплинула на тебе; ти вже майже незрячий, а за кілька років ще й до біса оглухнеш.

— І на тебе, Бороґрове, також вплинула, — відповів Слоут. — Твоя шкіра вже як те собаче лайно.

На екрані з’явилося уважне середньоєвропейське жіноче обличчя з волоссям, стягнутим у високий пучок.

— Слухаю вас, — сказала вона.

— М-м-місіс Пі-пілзен? — запитав Ісидор, страх пронизав усе його єство; звичайно, він цього аж ніяк не чекав, але власник кота мав дружину, яка, безперечно, була вдома. — Я-я би х-хотів по-поговорити п-про ва-вашого ко-ко-ко... — він запнувся і потер, немов при судомі, підборіддя. — Вашого кота.

— Так, так, ви забрали Горація, — провадила місіс Пілзен.— Пневмонія підтвердилася? Містер Пілзен припускав, що це пневмонія.

— Ваш кіт помер, — вимовив Ісидор.

— Боже милостивий.

— Ми його замінимо. Маємо страховку,— він поглянув на містера Слоута, який, здається, не заперечував. — Власник нашої фірми, містер Ганнібал Слоут... — він завагався,— особисто...

— Ні, — заперечив Слоут, — ми їм видамо чек. За ціною каталогу «Сідні».

— ...особисто вибере вам кота замість померлого, — почув Ісидор свої слова з подивом. Почавши нестерпну для себе розмову, тепер він не знав, як її закінчити. У всьому, про що казав Ісидор, був здоровий глузд, тож він говорив і говорив. Адже розмова має дійти до свого логічного завершення. І містер Слоут, і Мілт Бороґров лишень витріщилися на нього, а він торохтів і торохтів: — Опишіть нам кота, якого б вам хотілося мати. Масть, стать, порода, ну, безхвостий, перський, сіамський...

— Горацій — мертвий,— повторила місіс Пілзен.

— Пневмонія,— підтвердив Ісидор.— Він помер по дорозі до клініки. Наш старший ветеринар, доктор Ганнібал Слоут, висловив думку, що на такій стадії пневмонії його вже неможливо було врятувати. Але, думаю, для вас стало приємною несподіванкою, що ми можемо його замінити. Я правильно вас зрозумів?

Зі сльозами на очах місіс Пілзен сказала:

— Такого кота, як Горацій, більше не буде. Він бувало... коли він був іще малим кошеням... бувало стане і дивиться на нас, ніби хоче щось запитати. Ми ніяк не могли зрозуміти, що ж саме він хоче запитати. Тепер він уже, мабуть, знає відповідь, — їй на очі знову навернулися сльози. — Думаю, ми всі колись дізнаємося.

На Ісидора найшло натхнення.

— А як щодо точної електричної копії вашого кота? Ми створимо пречудову копію ручної роботи з комплектуючими фірми «Вілрайт і Карпентер», у якій відтворюється кожна дрібниця вашої тварини...

— Який жах! — вигукнула місіс Пілзен. — Про що ви говорите? Навіть не кажіть про це моєму чоловікові; навіть не пропонуйте цього Еду, бо він збожеволіє. Він любив Горація найбільше з усіх котів, яких він будь-коли мав. А коти в нього були змалечку.

Забравши в Ісидора слухавку, Мілт сказав жінці:

— Ми можемо видати вам чек у розмірі, зазначеному в каталозі «Сідні», або, як уже пропонував вам містер Ісидор, підібрати для вас нового кота. Дуже шкодуємо, що ваш кіт помер, але, як уже зауважив містер Ісидор, у кота була пневмонія, вона майже завжди закінчується летально, — його голос звучав цілком професійно; з усіх трьох у Ветеринарній клініці Ван Несса Мілт був найдосвідченіший у справі ділових телефонних переговорів.

— Але я просто не в змозі розповісти про це чоловікові, — бідкалася місіс Пілзен.

— Гаразд, мем, — скривився Мілт. — Ми самі йому зателефонуємо. Будь ласка, дайте його робочий номер телефону, — вільною рукою він намацав ручку й аркуш паперу; їх підсунув містер Слоут.

— Послухайте, — мовила місіс Пілзен; вона, здається, взяла себе в руки. — Можливо, ваш колега має рацію. Можливо, мені варто замовити електричну копію Горація; лишень би Ед про це не дізнався; а ви зможете створити настільки високоякісну підробку, щоб мій чоловік не зміг відрізнити її від справжнього кота?

— Якщо замовите, то зробимо все, на що здатні, — дещо завагавшись, обізвався Мілт.— Ми вже знаємо з власного досвіду: власника копії неможливо обдурити. Хіба що випадкових людей, як-от сусіди. Річ у тому, що коли уважно придивитися до підробної тварини...

— Ед ніколи навіть не торкався Горація, попри те що дуже його любив; лишень я доглядала за Горацієм... міняла пісок, ну і таке інше. Гаразд, спробую замовити копію тварини, а якщо це не спрацює, тоді ви знайдете нам справжнього кота. Дуже не хочу засмучувати Еда; він цього не переживе. Він його навіть ніколи на руки не брав, щоб не звикати; а коли кіт захворів... на пневмонію, як ви сказали, Ед страшно запанікував і боявся на нього навіть поглянути. Тому ми і звернулися до вас по допомогу так пізно. Надто пізно... я вже знала, що так станеться, ще до вашого дзвінка, — вона кивала головою, ледь стримуючи сльози.— А як довго ви його виготовлятимете?

Подумки порахувавши, Мілт відповів:

— Ми зможемо його виготовити за десять днів. Доставимо його вам, коли чоловік буде на роботі.

Мілт закінчив розмову, попрощався і повісив слухавку.

— Він дізнається про все вже за п’ять секунд, — сказав він Слоуту. — Але саме цього їй і хочеться.

— Власники іноді так люблять своїх тварин, — похмуро прорік Слоут,— що втрачають душевну рівновагу. Добре, що хоча б ми маємо справу, як правило, з механічними тваринами. Уявляєш, справжнім ветеринарам доводиться щодня вести схожі розмови, — він замислено поглянув на Ісидора. — А ти не такий уже й пришелепуватий, Ісидоре. Говорив ти навіть дуже розумно. Хоча Мілтові все-таки довелося втрутитися й перебрати розмову на себе.

— Він провів просто чудові переговори, — підхопив Мілт. — Правда, йому було нелегко, — він підняв мертвого Горація. — Віднесу його вниз до майстерні; Гане, зателефонуй у «Вілрайт і Карпентер», щоб прислали конструктора зняти мірки і зробити знімки. Щось не хочеться, щоб вони забирали його до себе; сам, на власні очі порівняю копію з оригіналом.

— Думаю, доручу Ісидору з ними поговорити, — вирішив містер Слоут. — Він усе це заварив. Але оскільки він зумів впоратись із місіс Пілзен, то домовиться і з «Вілрайт і Карпентер».

— Не дозволяй їм забрати оригінал, — сказав Мілт Ісидорові. — Вони наполягатимуть, бо їм це до біса полегшить завдання. Не поступайся.

— Гм-м, — гмикнув Ісидор, кліпаючи очима. — Гаразд. Може, мені вже зараз зателефонувати, поки він ще не почав розкладатися. Трупи ж розкладаються, чи що там із ними робиться?

Він був у захваті.