Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 16

У розкішному й незвично просторому готельному номері Рік Декард сидів і читав надруковане під копірку орієнтування на андроїдів — Роя та Ірмґард Бейті. До нього долучалися два знімки, зроблені телескопічним об’єктивом — два нечітких кольорових 3-D зображення, на яких майже нічого не можна було розгледіти. «Жінка, — вирішив він, — доволі приваблива. А от Рой Бейті інакший. Щось гірше».

Рік прочитав, що на Марсі Рой був фармацевтом. Або принаймні використовував спеціальність фармацевта як прикриття. Насправді він, очевидно, виконував фізичну роботу, працював на полі й думав про пристойніше заняття. «Цікаво: а чи мріють андроїди?» — запитав самого себе Рік. Безперечно, що мріють. Саме тому вони час від часу вбивають своїх працедавців і втікають на Землю. У пошуках кращого життя, відмовляючись бути для людини безплатною прислугою. Як у випадку з Любою Люфт, яка хотіла співати в «Дон Жуані» чи в «Одруженні Фіґаро», а не працювати на голому, всіяному камінням полі. У світі, споконвічно непридатному для колонізації.

Орієнтування на Роя містило до певної міри жалісливі натяки. Грубий, холоднокровний андроїд намагався проводити досліди з метою набуття здатності, якої, з огляду на спеціально вбудовані дефекти, його було позбавлено. Але це нітрохи не розчулило Ріка; із записів Дейва він дізнався про яскраво виражені відразливі риси цього андроїда. Бейті спробував досягти стану злиття, а коли зазнав невдачі, то організував убивство людей... після чого відбулася втеча на Землю. А зараз його група, яка спочатку складалася з восьми анді, зменшилася до трьох. І залишки цієї злочинної групи також були приречені, бо якщо особисто йому не вдасться їх уполювати, то це зробить хтось інший. «Час не чекає, — подумав Рік. — Кругообіг життя. Що закінчується останніми сутінками. Перед тишею смерті». Він розгледів у цьому мікроскопічний відповідник Всесвіту, цілком завершений. Двері готельного номера розчахнулися.

— Ну й політ! — випалила задихана Рейчел Роузен, ввійшовши до Ріка в довгому блискучому, як риб’яча луска, плащі, у такому самому блискучому бюстгальтері і в тон йому шортах, які виднілися з-під розстебнутого плаща; з плеча в неї звисала велика, пишно оздоблена сумка-поштарка, а в руці вона тримала паперовий пакет. — Затишна кімната, — Рейчел поглянула на годинник. — Долетіла менше ніж за годину — швидко впоралася. Ось, — вона показала паперовий пакет. — Купила пляшку віскі. Бурбон.

— Найнебезпечніший з усіх восьми — досі живий. Той, що організував втечу, — Рік простягнув орієнтування на Роя Бейті; Рейчел поставила на підлогу паперовий пакет і взяла аркуш паперу з надрукованим під копірку текстом.

— Вже знаєте про його місце перебування? — запитала вона, прочитавши інформацію.

— Маю номер будинку. Це десь у передмісті, де вештається хіба що кілька деградованих спеціалів, всіляких там пустолобих і недоумків, що ведуть свій досить своєрідний спосіб життя.

Рейчел простягнула руку.

— А що відомо про інших?

— Дві жінки, — він передав їй аркуші паперу — один з інформацією про Ірмґард Бейті, інший — про андроїда, який називає себе Пріс Стреттон.

— О... — вона випустила обидва аркуші з рук, кинувши погляд на останній, підвелася, підійшла до вікна в номері й подивилася на середмістя Сан-Франциско. — Думаю, з останньою вам не впоратися. А може, все ж таки зумієте; може, вам байдуже, — Рейчел геть зблідла, а голос її затремтів. Ураз аж похитнулася.

— І про що ви там бурмочете? — він підняв аркуші, знову пробіг очима по їхніх рядках, намагаючись здогадатися, що так вразило Рейчел.

— Відкоркуймо ліпше віскі, — Рейчел віднесла паперовий пакет до ванної і повернулася з двома склянками; і далі мала розгублений і невпевнений вигляд... була задумана. Він наче відчував, як у голові в неї роїлося безліч думок: її насуплене, напружене обличчя свідчило про внутрішню боротьбу.

— Відкоркуйте пляшку, — попрохала вона. — Щоб ви знали, коштує купу грошей. Жодної синтетики; вироблене з натурального солоду.

Взявши пляшку, він відкоркував її й налив віскі у два бокали-тамблери.

— У чому річ? — запитав він.

— У телефонній розмові ви пообіцяли мені, що забудете про решту анді, якщо я прилечу до вас сьогодні ввечері. «Ми матимемо, що робити», — сказали ви. І ось ми тут...

— То що вас так засмутило? — допитувався він.

Глянувши на нього з викликом, Рейчел промовила:

— Скажіть мені, що ми будемо робити, тільки б не метушитися і не хвилюватися через отих останніх трьох анді з «Нексус-6».

Вона зняла плащ, підійшла до шафи, щоб повісити його на вішак. Вперше він мав нагоду добре роздивитися Рейчел. «Пропорції, — одразу помітив він, — незвичні». З масою темного волосся її голова здавалася великою, а маленькі груди надавали її тілу дуже стрункого, якогось дитячого вигляду. Але такі широко розплющені очі й такі довгі вії могла мати тільки доросла жінка; і тут схожість з дівчиною-підлітком закінчувалася. Рейчел стала навшпиньки, а її руки, коли вона вішала плащ, зігнулися в ліктях. «Її поза, — розмірковував він, — нагадує обережного мисливця кроманьйонського періоду в засідці. Раса високих мисливців. — Жодного грама зайвої ваги, плаский живіт, маленький зад і ще менші груди. Видно, Рейчел виготовляли, взявши за зразок будову тіла кельтського типу, анахронічну і привабливу». Її стрункі ноги у коротеньких шортах мали нейтральний вигляд, без відвертого натяку на сексуальність. Однак загальне враження було дуже гарним. Хоча й враження однозначно про дівчину, а не про жінку. За винятком неспокійних, проникливих очей.

Рік потягував віскі. Дуже міцне, з насиченим смаком і запахом, воно видавалося йому якимсь невідомим напоєм, тож Рік ковтав через силу. Рейчел, навпаки, пила легко й невимушено.

Сидячи на ліжку, Рейчел неуважно розгладжувала покривало; на її обличчі з’явилася тужливість. Він поставив свою склянку на столик неподалік ліжка й сів біля неї. Матрац під вагою його тіла просів, і Рейчел змінила позу.

— То в чому річ? — запитав він. Узяв її за руку — холодну, кістляву, дещо вогку. — Що вас засмутило?

— Той останній триклятий «Нексус-6», — витиснула з себе Рейчел, — того самого зразка, що і я, — вона втупила погляд у покривало, знайшла нитку й заходилася крутити її пальцями. — Ви уважно читали довідкову інформацію на Пріс? Те саме можна сказати й про мене. Вона матиме іншу зачіску, інакше одягатиметься... вона навіть може купити собі перуку. Але, щойно побачите її, то одразу зрозумієте, що я маю на увазі, — вона сардонічно гмикнула. — Добре, що ви хоч знаєте, що я анді; бо з’їхали б з глузду, якби побачили Пріс Стреттон. Подумали б, що то я.

— Чому вас це так непокоїть?

— Прокляття! Я буду поруч, коли ви її деактивуєте.

— А може, ні? Може, я її не знайду.

— Я знаю психологію «Нексус-6». Тому я тут; тому я й хочу вам допомогти. Вони всі троє відсиджуються в одному місці. Гуртуються навколо неврівноваженого анді, що називає себе Рой Бейті. Він і продумає складну остаточну стратегію оборони, — її губи скривилися. — Господи, — сказала вона.

— Не журіться, — мовив він; долонею доторкнувся до її невеликого підборіддя і злегка підняв її голову, щоб вона дивилася на нього.

«Цікаво, а як це — поцілувати андроїда», — подумав він. Трохи нахилився і поцілував її сухі вуста. Жодної реакції; Рейчел залишалася незворушною. Ніби нічого й не сталося. Але він таки щось відчув. А, може, хотів видати бажане за дійсне.

— Шкода, що не знала про це раніше,— зронила Рейчел. — Бо тоді б я нізащо не прилетіла. Боюся, ви надто багато хочете від мене. Ви знаєте, що я відчуваю? До Пріс, андроїда?

— Емпатію? — запитав він.

— Щось схоже. Ототожнення з собою; вона точнісінько така сама, як і я. Боже мій, напевне, так і трапиться. У сум’ятті ви вистрелите в мене, а не в неї. Тож вона зможе полетіти до Сієтла й житиме моїм життям. Раніше я ніколи нічого схожого не відчувала. Ми — машини, і нас штампують, неначе пробки для пляшок. Це тільки ілюзія, що я — особисто я — існую насправді; я — тільки одна із серії подібних мені, — вона здригнулася.

Його це трохи веселило, те, що Рейчел стала настільки сентиментально-похмурою.

— Мурахи нічого такого не відчувають, — сказав він, — хоча вони фізично ідентичні між собою.

— Мурахи. У них немає відчуттів і крапка.

— Людські близнюки. Вони не...

— Але вони ототожнюють себе одне з одним; наскільки я розумію, між ними існує не тільки емпатичний, але також якийсь особливий взаємозв’язок.

Вона підвелася й дотягнулася до пляшки, злегка похитуючись; знову налила собі в келих і знову швидко випила. Якийсь час снувала по кімнаті, брови насуплені, а тоді нібито випадково підійшла до ліжка й незграбно сіла на постіль; підібгала ноги й простяглася поверх покривала, сперишсь об туго набитті подушки. Зітхнула.

— Забудьте про тих трьох анді, — в її голосі звучала перевтома. — Я геть змучена, мабуть, перельотом. І тим, про що я сьогодні дізналася. Хочу спати, — вона заплющила очі. — Якщо я помру, — прошепотіла вона, — то, може, знову народжуся, коли «Корпорація Роузен» відштампує свій черговий мозок мого зразка, — вона розплющила очі й дивилася на нього з несамовитою люттю. — А знаєте, чого я насправді сюди приїхала? Чому Елдону й решті Роузенів захотілося, щоб я пішла з вами на полювання?

— Щоб до всього придивитися, — припустив він. — Щоб з’ясувати до найменших подробиць, що саме робить «Нексус-6» такого, що його виявляють під час тесту Войґта-Кампфа.

— Під час тесту Войґта-Кампфа або й поза ним. Все, що його відрізняє. А тоді я подам звіт, і корпорація внесе зміни у структуру ДНК заплідненої яйцеклітини. І от ми отримуємо «Нексус-7». А якщо і його виявлятимуть, то ми й далі працюватимемо над удосконаленням, аж поки корпорація не розробить зразок, який буде неможливо виявити за допомогою приладів.

— Вам відомо про рефлекторний тест Бонелі? — запитав він.

— Ми вже працюємо над рефлекторною реакцією хребетних нервових вузлів. Одного дня тест Бонелі кане в забуття, як учорашній день.

Вона усміхалася безневинно, хоча її передбачення були доволі зловісні. У цю мить Рік не міг збагнути, наскільки все це серйозно. Про тему надзвичайної ваги для всього світу вона говорила майже грайливо. «Можливо, це одна з характерних рис андроїдів, — подумав він. — Відсутність емоційного складника, нерозуміння смислового навантаження сказаного нею. Лишепорожні, формальні, інтелектуальні визначення окремих понять».

Ба більше, Рейчел робила явні спроби його роздражнити. Непомітно вона перейшла від оплакування своєї долі до насміхання зі становища, у якому опинився Рік.

— А хай тобі біс, — вилаявся він.

Рейчел розсміялася.

— Я п’яна. Не можу летіти з вами. Залишаюся тут... — вона відмахнулася рукою. — Добре висплюся, а ви потім розкажете мені, що трапилося.

— От тільки ніякого потім не буде, бо Рой Бейті мене прикінчить, — сказав він.

— Хай там як, але від мене допомоги чекати годі. Я — п’яна. У будь-якому разі, ви вже знаєте правду; неприємну на дотик, нерівну й слизьку поверхню правди. Я тільки спостерігачка. Я не втручатимуся й не рятуватиму вас; мені все одно, прикінчить вас Рой Бейті, чи ні. Я переживаю лише за те, щоб ніхто не прикінчив мене, — вона здивовано розплющила очі. — Боже, я відчуваю емпатію до самої себе. Ви розумієте, якщо я полечу з вами в передмістя, де стоїть той занехаяний будинок... — вона торкнулася рукою ґудзика його сорочки і ніжно його погладила; а тоді повільним, легким рухом розстебнула. — Я просто не смію туди летіти, бо андроїди не розуміють, що таке вірність одне одному, і я знаю, що триклята Пріс Стреттон мене причавить і посяде моє місце. Тепер ви розумієте? Зніміть ваше пальто.

— Навіщо?

— Лягаємо спати, — мовила Рейчел.

— Я купив чорну нубійську козу, — провадив він. — І тепер мені треба вполювати ще трьох анді. Треба виконати завдання й повернутися до дружини.

Він підвівся, обійшов ліжко й узяв пляшку віскі. Стоячи, він налив собі ще одну порцію і зауважив ледь помітне тремтіння своїх рук. Мабуть, від перевтоми. «Ми обоє вимучені, — подумав він. — Надто втомлені для того, щоб уполювати трьох анді, зокрема і того найзухвалішого, що верховодив усією вісімкою».

Стоячи там біля столика, він раптом усвідомив, що його охоплює непереборний страх перед отим найголовнішим андроїдом. Все зав’язане на Роєві Бейті, від самого початку. Дотепер він зустрічав і деактивовував щоразу лиховісніші відповідники Бейті. А тепер настала черга самого Бейті. Думаючи про це, він відчув, як страх заповнював його тіло, як брав у тенета його серце і пронизував його свідомість.

— Без вас я не полечу, — сказав він Рейчел. — Взагалі-то мені навіть тут не варто залишатися. Полоков сам прийшов до мене; Ґарланд фактично також.

— Думаєте, вас розшукує Рой Бейті? — ставлячи на стіл порожній келих, вона нагнулася вперед і розстебнула собі ззаду бюстгальтер. Швидко зняла його; стояла, похитувалася й усміхалася, відчуваючи, що заточується. — У моїй сумочці, — протягнула вона, — лежить пристрій, вироблений автоматизованим заводом на Марсі, призначений для самозахисту в екс... — вона зробила гримасу, — екстрених випадках. За допомогою цього при... пристрою вони перевіряють щойно виготовлених анді. Вийміть його. Він схожий на устрицю. От побачите.

Рік почав ритися в її сумочці. Як і в кожної жінки-людини, у Рейчел там були усілякі мислимі й немислимі речі; здавалося, він перебиратиме вміст її сумочки до самого ранку.

Тим часом Рейчел скинула з ніг туфлі й розстебнула блискавку на шортах; балансуючи на одній нозі, вона пальцями другої ноги підхопила зняту одежу й відкинула її подалі від себе. Відтак гепнулася на ліжко, перекотилася ближче до столика й почала навпомацки шукати рукою келих — ненароком зіштовхнула його, і він упав на килим.

— Чорт, — сказала вона і, похитуючись, знову підвелася на ноги; стояла в самих трусиках і дивилася, як Рік риється у її сумочці, а тоді з великою обережністю й уважністю підняла ковдру, залізла під неї й ретельно загорнулася.

— Це воно? — він простягнув їй металічну сферу з кнопкою, що виступала над гладенькою поверхнею предмета.

— Вводить андроїда в стан каталепсії, — пояснила Рейчел із заплющеними очима. — На кілька секунд. Зупиняє дихання; ваше — також, але люди можуть функціонувати без дихання... без видихання... кілька хвилин, а от блукаючий нерв анді...

— Я знаю, — він випростався. — Автономна нервова система андроїдів не настільки гнучка, як наша, і не настільки легко вмикається й вимикається, як у людей. Ви кажете, що пристрій виводить їх із ладу лише на п’ять-шість секунд.

— Цього досить, щоб врятуватися від смерті, — пробурмотіла Рейчел,— Отож... — вона підвелася на ліжку й говорила вже сидячи, — якщо Рой Бейті проникне сюди, в номер, то пристрій буде у вас напоготові, і ви одразу натиснете на кнопку. Поки Рой Бейті заціпеніє від нестачі кисню в крові й клітинах мозку, що руйнуватимуться, ви встигнете його продірявити зі свого лазерного пістолета.

— У вашій сумочці також є лазерний пістолет, — зауважив він.

— Підробка, — вона позіхнула й знову заплющила очі. — Андроїдам заборонено носити лазерні пістолети.

Він підійшов до ліжка.

Доклавши зусиль, Рейчел нарешті змогла перевернутися на живіт, зануривши обличчя у біле простирадло.

— Чисте, шляхетне, незаймане ліжко,— заявила вона.— Тільки чиста, шляхетна дівчина, яка... — вона задумалася. — Андроїди не можуть мати дітей, — сказала вона. — Це велика втрата?

Він допоміг їй повністю роздягтися. Оголивши її бліді, холодні сідниці.

— Велика втрата? — повторила запитання Рейчел. — Навіть не знаю, що й сказати. І як це — мати дитину? Як це народжуватися? Ми не народжуємося; ми не виростаємо; ми не вмираємо від хвороб чи від старості, але спрацьовуємося, як мурахи. Знову мурахи; ось що ми таке. Не ви; я маю на увазі себе. Ми — рефлекторні механізми в хітиновому корпусі, — вона повернула голову набік і майже викрикнула: — Я — нежива! Ви лягаєте в ліжко не до жінки. Тому не розчаровуйтеся. Ви вже коли-небудь кохалися з андроїдом?

— Ні, — відповів він, знімаючи краватку й сорочку.

— З того, що мені розповідали, я зрозуміла, що відчуття доволі переконливі, якщо не думати про це надто багато. А якщо забагато, якщо ви надто задумуєтеся над тим, що і з ким ви робите... то у вас нічого не вийде. Гм-м... з низки фізіологічних причин.

Він нахилився й поцілував її в оголене плече.

— Дякую, Ріку, — зронила вона сумовито. — Пам’ятайте: не задумуйтеся про це, просто робіть свою справу. Не зупиняйтеся й не філософствуйте, бо з філософського погляду все це просто жахливо. Для нас обох.

— Зрештою, я все одно маю намір знайти Роя Бейті, — мовив він. — Ви будете мені там дуже потрібною. Я знаю, що лазерний пістолет, який лежить у вашій сумочці...

— Думаєте, що я деактивую для вас одного з анді.

— Думаю, що, попри сказане, ви все одно мені допоможете всім, чим зможете. В іншому разі ви б не лежали тут зі мною в ліжку.

— Я кохаю вас, — сказала Рейчел. — Я заходжу до кімнати й бачу диван, укритий покривалом із вашої шкіри... тож стрілка у пристрої Войґта-Кампфа відхилилася б дуже далеко.

«Сьогодні вночі, — подумав він, вимикаючи нічник, — я деактивую черговий „Нексус-6“, точно такий самий на вигляд, як оця оголена дівчина. Господи, я ускочив у велику халепу, про яку розповідав Філ Реш. Спочатку переспи з нею, — згадав він, — а тоді вбий».

— Ні, я не можу, — він відсахнувся від ліжка.

— Але треба, — голос Рейчел затремтів.

— Не через вас. Через Пріс Стреттон. Через те, що мені доведеться з нею зробити.

— Ми з нею не одне й те саме. Навіть я не переживаю за Пріс Стреттон. Послухайте, — Рейчел метнулася в ліжку і сіла; у мороці він ледь розрізняв обриси її майже безгрудої стрункої постаті, — переспіть зі мною, і я деактивую Стреттон. Гаразд? Бо я не витримаю бути так близько до вас і...

— Дякую, — видихнув він; і тут вдячність — поза сумнівом, не без допомоги віскі — підступила клубком до його горла.

«Ще двох, — подумав він. — Тепер я маю деактивувати тільки двох анді. Лишень подружжя Бейті. Але чи Рейчел насправді це зробить? Мабуть, зробить. Бо андроїди мислять і функціонують саме так». Хоча досі йому не доводилося з таким стикатися.

— Де ви там у біса? Лягайте в ліжко, — звеліла вона.

І він ліг у ліжко.