Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 3

По дорозі на роботу Рік Декард, як і бозна-скільки інших людей, на якусь хвилю принишк біля одного з найбільших зоомагазинів Сан-Франциско. Посередині довжелезної вітрини в клітці з прозорого пластику та з підігрівом стояв страус, який щораз поводив головою з витріщеними очима. Птаха, згідно з інформацією на прикріпленій до клітки табличці, щойно привезли із Клівлендського зоопарку. Це був єдиний страус на всьому Західному узбережжі. Надивившись на птаха, Рік ще хвилю-другу сумно споглядав на цінник. А тоді вже понісся до Палацу правосуддя на Ломбард-стрит і виявилося, що на чверть години запізнився на роботу.

Відчинивши двері офісу, він одразу почув голос свого начальника, поліцейського інспектора Гаррі Браєнта — капловухого, рудоволосого, недоладно одягненого чоловіка з розумними очима, здатними миттєво звертати увагу на важливі деталі.

— Зустрінемося о дев’ятій тридцять в кабінеті Дейва Голдена, — сказав інспектор Браєнт, перегортаючи тоненькі, як цибулеві лушпайки, віддруковані аркуші паперу на дошці-планшеті. — Бо Голден, — вів далі він, — потрапив до лікарні «Гора Сіон» з діркою від лазера у хребті. І лежати йому там щонайменше місяць. Допоки медики не переконаються, що органічний пластик зрісся з хребцями.

— А що трапилося? — запитав Рік, похоловши. Адже головний мисливець за головами ще вчора був цілком здоровий; наприкінці дня він, як завжди, шугнув у своєму говеркарі додому, що в густозаселеному престижному районі Ноб-Гілл.

Браєнт лишень пробурмотів ще раз через плече про дев’ять тридцять у кабінеті Дейва і пішов, залишивши Ріка наодинці.

Рік переступив поріг свого кабінету й одразу почув за спиною голос секретарки Енн Марстен.

— Містере Декард, ви вже чули, що сталося з містером Голденом? У нього стріляли. — Вона зайшла за ним у задушливий, тісний кабінет і ввімкнула повітряний фільтр.

— Так, — відповів він неуважно.

— Це мусив бути один із тих нових надрозумних анді «Корпорації Роузен», — сказала міс Марстен. — А ви вже прочитали рекламний проспект корпорації і специфікації до їхньої новинки? Вони перейшли на використання мозку «Нексус-6», спроможного здійснювати вибір з двох трильйонів елементів або десяти мільйонів нейронних зв’язків, — вона стишила голос. — Ви пропустили вранішній відеодзвінок. Це мені сказала міс Вайлд; надійшов рівно о дев’ятій.

— Вхідний відеодзвінок? — запитав Рік.

Міс Марстен відповіла:

— Вихідний дзвінок містера Браєнта до російського ВПУ[2]. Цікавився, чи вони не погодяться подати офіційну скаргу на завод «Корпорації Роузен», що на Сході.

— Гаррі й далі сподівається на відкликання з ринку мозку «Нексус-6»? — Ріка це нітрохи не дивувало. Бо з часу публікації 1991 року специфікацій та експлуатаційних характеристик більшість поліцейських управлінь, що працювала з анді-втікачами, безперестанку заявляли про свій протест. — Радянська поліція все одно не зможе зробити більше, ніж ми. — На юридичному рівні виробники мозку «Нексус-6» діяли відповідно до колоніального права, адже їхній материнський завод з виробництва автоматики розташовувався на Марсі. — Найліпше поставитися до нової розробки як до доконаного факту, — сказав він. — Так завжди було після появи кожної нової модифікації мозку. Пригадую обурливі відгуки, коли люди Сандермана презентували старий Т-14 1989 року. Буквально всі поліцейські управління Західної півкулі скаржилися на неспроможність тестів виявити його присутність у разі незаконного проникнення на Землю. І по суті, якийсь час вони справді мали рацію.

Рік пригадав, як понад п’ятдесят андроїдів Т-14 у той чи в інший спосіб зуміли проникнути на Землю, і їх не вдавалося виявити ледь не протягом усього року. Але потім у Радянському Союзі в Інституті ім. Павлова розробили тест на емпатію, який отримав назву тест Войґта. Відтоді жодному андроїдові Т-14, принаймні так вважалося, не вдалося пройти цей тест.

— А знаєте, що каже з цього приводу російська поліція? — запитала міс Марстен. — Я і про це дещо знаю, — її веснянкувате помаранчеве обличчя аж засяяло.

— Дізнаюся від Гаррі Браєнта, — відрубав Рік. Він відчував роздратування; службові чутки бісили його, адже вони завжди виявлялися приємнішими за правду. Усівшись за письмовим столом, він підкреслено довго рився у шухляді, аж поки міс Марстен не зрозуміла натяк і не вийшла з кабінету.

З шухляди він вийняв старий зім’ятий конверт із цупкого жовтого паперу. Відкинувшись на спинку свого стильного крісла, від чого воно загойдалося, він ретельно переглядав вміст конверта, допоки не натрапив на потрібну йому інформацію: стислий виклад головних характеристик мозку «Нексус-6».

Швидко пробіг очима текст і переконався в достовірності слів місіс Марстен; мозок «Нексус-6» насправді складався з двох трильйонів частинок і міг здійснювати вибір у межах десяти мільйонів можливих комбінацій нейронних зв’язків. За 0,45 секунди андроїд, оснащений таким мозком, міг ухвалювати відповідне рішення з будь-яких чотирнадцяти базових реакцій-станів. Жодній перевірці розумових здібностей не під силу виявити такого анді. Перевірка розумових здібностей була дієвою хіба що за часів перших примітивних моделей 1970-х...

Андроїди на кшталт «Нексус-6», розмірковував Рік, за розумовими здібностями перевершують кілька класів спеціалів. Інакше кажучи, андроїди, оснащені мозком нового покоління «Нексус-6», з загального, прагматичного, практичноорієнтованого погляду у своїй еволюції перевершили більшу, хоча й другосортну, частину людства. Добре це було чи ні. Тож тепер прислуга в деяких випадках була більш тямущою за свого господаря. Але завдяки новим науковим досягненням, приміром тесту на емпатію Войґта-Кампфа, тепер можна було сформулювати критерії для оцінювання. Андроїди, попри свою обдарованість у царині суто інтелектуальної спроможності, не бачили сенсу у злитті, яке регулярно відбувалося серед послідовників мерсеризму, — себто, у досвіді, з яким він та й усі решта, зокрема й пустолобі, давали собі раду без найменших труднощів.

Час від часу його так само, як і більшість людей, надзвичайно дивувало, чому андроїди безпорадні перед тестом на рівень емпатії. Може, тому, що емпатія існувала тільки всередині людської спільноти, тоді як інтелект тією чи іншою мірою виявлявся в усіх видах і підвидах живих істот, навіть серед павукоподібних. Оця емпатійна спроможність передбачала насамперед неослабний колективний інстинкт; самотньому організмові, наприклад, павукові, вона непотрібна; по суті, вона стала б на заваді виживанню павука. Бо тоді б павук усвідомив, що його жертві також хочеться жити. А звідси випливає: всі хижаки, навіть високорозвинені, скажімо, коти, повмирали б з голоду.

Емпатія, якось вирішив він, мусить обмежуватися травоїдними або хоча б усеїдними істотами, здатними відмовитися від м’ясної їжі. Бо в іншому разі цей дар емпатії розмиє межі між мисливцем і жертвою, між переможцем і переможеним. Злившись із Мерсером, усі разом сходять на пагорб, а коли закінчується цикл, то разом падають у прірву замогильного світу. Як не дивно, це нагадує такий собі біологічний захист, проте він двосічний. Допоки якась із істот зазнає радості, то всі інші пов’язані з нею істоти також відчувають радість. Однак, як тільки така істота починає страждати, то й решта істот також не можуть до кінця позбутися тіні цього страждання. Тому така стадна тварина, як людина, отримує додатковий чинник для виживання; а от сови і кобри гинуть.

Скидається на те, що гуманоїдний робот — це самотній хижак.

Рікові подобалося думати про анді в такому руслі; це надавало його роботі певного сенсу. Умертвляючи анді, він не порушував жодного життєвого принципу, встановленого Мерсером. «Ти вбиватимеш тільки вбивць»,— оголосив їм Мерсер того року, коли на Землі з’явилися перші емпатомодулятори. А в мерсеризмі, у міру того, як він еволюціонував у повноцінне теологічне вчення, поняття Вбивць набрало певної невизначеної підступності. У мерсеризмі абсолютне зло трималося за подертий плащ старого чоловіка, що непевною ходою йде вгору, але не зрозуміло, хто чи що було тим злом. Мерсерит відчував зло без розуміння його природи. Інакше кажучи, мерсерит міг вгледіти невизначену присутність Вбивць там, де тільки вважав за потрібне. Для Ріка Декарда гуманоїдний робот-утікач, що вбив свого господаря, що володів інтелектом, більшим за інтелект багатьох людей, але при цьому не відчував потреби в догляді за тваринами і був неспроможний тішитися успіхом іншої форми життя, а чи сумувати через її невдачу — саме такий анді й був для нього остаточним втіленням Вбивць.

Згадавши про тварин, Рік подумки повернувся до страуса, якого бачив в зоомагазині. На якийсь час відклав специфікацію до мозку «Нексус-6», узяв пучку нюхального тютюну «Місіс Сіддон № 3» і задумався. Тоді поглянув на годинник і, побачивши, що має ще трохи часу, підняв слухавку настільного відеофону й попрохав міс Марстен з’єднати його із зоологічним магазином «Щасливий собака» на Шаттер-стрит.

— Так, сер, — відповіла міс Марстен і розгорнула телефонний довідник.

«Але ж не можуть вони аж стільки правити за страуса, — подумав Рік. — Хочуть, щоб покупець торгувався, як у давні часи під час купівлі автомобіля».

— Зоомагазин «Щасливий собака», — промовив чоловічий голос, і на екрані з’явилося обличчя з миттєво щасливою усмішкою. Лунали голоси тварин.

— Я щодо страуса, що у вітрині, — сказав Рік, бавлячись керамічною попільничкою на столі перед собою. — Який у вас перший внесок?

— Хвильку, зараз скажу, — промовив продавець тварин, намацуючи пальцями ручку й записник. — Третина вартості. — Він щось занотовував у записнику. — Ще хочу запитати, сер, чи не бажаєте віддати нам якусь тварину як частку оплати за покупку.

— Про таке ще не думав, — відповів Рік насторожено.

— Пропонуємо кредит на тридцять місяців, — сказав продавець. — Під неймовірно низьку відсоткову ставку, шість відсотків на місяць. У підсумку ваша щомісячна виплата становитиме зі знижкою...

— Але спочатку трохи знизимо ціну, — сказав Рік. — Знижуємо на дві тисячі, і жодної тварини як часткової оплати; приходжу з готівкою.

«Дейв Голден, — розмірковував собі він, — вже вибув із гри. Це може немало значити... залежно від того, скільки завдань я отримаю цього місяця».

— Сер, — сказав продавець зоомагазину, — запропонована нами ціна вже й так зі знижкою на тисячу доларів. Зазирніть у «Сідні»; я зачекаю. Хочу, щоб ви самі, сер, переконалися у слушності моїх слів.

«Боже,— подумав Рік.— Вони нізащо не поступляться». Але все ж таки знічев’я видобув із кишені куртки зігнутий удвоє каталог «Сідні», погортав його, поки не знайшов «Страус», «самці-самки», «старі-молоді», «хворі-здорові», «нові-вживані» і почав проглядати ціни.

— Новий, самець, молодий, здоровий, — провадив своє продавець. — Тридцять тисяч доларів. — Він також розгорнув свій каталог «Сідні». — Тож ви бачите, що ціна зі знижкою на тисячу доларів. Отже, ваш перший внесок становитиме...

— Я ще подумаю, — сказав Рік. — Я передзвоню, — і вже збирався покласти слухавку.

— А як вас звати, сер? — запитав стривожено продавець.

— Френк Меррівелл, — відповів Рік.

— Ще, будь ласка, скажіть свою адресу, містере Меррівелл? На випадок, якщо мене не буде в магазині, коли ви зателефонуєте.

Він вигадав якусь адресу й поклав слухавку відеофону на важіль. «Круглу суму вони правлять», — подумав він. Але люди все одно купують; видно, мають гроші. Підійнявши знову слухавку, він різко сказав:

— З’єднайте мене із зовнішньою телефонною лінією, міс Марстен. І не підслуховуйте; розмова конфіденційна, — він сердито зиркнув на неї.

— Так, сер, — проказала міс Марстен. — Уже можете набирати номер, — вона вийшла з мережі, а він залишився наодинці із зовнішнім світом.

По пам’яті набрав номер магазину, що продавав підробних тварин, де він і придбав оту ерзац-вівцю. На екрані з’явився чоловік, одягнений у біле, наче ветеринар.

— Доктор Макрі, — промовив чоловік.

— Це Декард вам телефонує. Скільки у вас коштує електричний страус?

— Як для вас, то навіть менше, ніж вісімсот доларів. І за який час ви хотіли б отримати страуса? Нам треба буде його ще складати; у нас рідко замовляють страусів...

— Гаразд, про це згодом, — перебив Рік і поглянув на годинник — доходило пів на десяту. — Усе, до побачення.

Він швидко поклав слухавку, підвівся і за мить уже стояв біля дверей кабінету інспектора Браєнта. Пройшов повз дівчину з приймальні — привабливу, з довгою до пояса косою блискучого волосся, а тоді повз Браєнтову секретарку — отого доісторичного монстра з юрського періоду, холодну та лукаву, немов якась архаїчна примара при вході до замогильного світу. Ніхто з жінок до нього не обізвався так само, як і він до них. Відчинивши внутрішні двері, він кивнув своєму начальникові, який саме розмовляв телефоном; усівшись, Рік вийняв принесену із собою специфікацію «Нексус-6» і заходився її переглядати, поки інспектор Браєнт з кимось спілкувався.

Рік почувався пригніченим. Але якщо подумати логічно, то з огляду на несподіване сходження зі сцени Дейва, він мав би щонайменше бути обережно-оптимістичним.