Припаркувавши службовий швидкісний говеркар із підсиленим двигуном на даху Палацу правосуддя у Сан-Франциско, що на Ломбард-стрит, мисливець за головами Рік Декард із портфелем у руці пішов просто до кабінету Гаррі Браєнта.
— Ти щось дуже швидко повернувся, — сказав йому начальник, відхилившись на спинку крісла й узявши пучку нюхальної суміші «Специфік № 1».
— Я роздобув те, по що ви мене відрядили, — Рік сів за стіл, опустивши портфель на підлогу.
«Я втомився», — раптом усвідомив він. Відчув утому, щойно переступивши поріг управління; і побоювався, чи зможе відновити сили для справи, яка на нього чекала.
— Як Дейв? — запитав він. — Мені вже можна з ним поговорити? Хочу побачитися з ним до того, як візьмуся за першого анді.
— Спершу візьмися за Полокова,— відповів Браєнт. — Це той, що продірявив лазером Дейва. Найліпше буде одразу вивести його з гри, бо він добре знає, що ми на нього полюємо.
— Ще до того, як поговорю з Дейвом?
Браєнт потягнувся до тонесенького, як шкірка цибулини, аркуша паперу з розпливчастими літерами третього або четвертого примірника, надрукованого під копірку.
— Полоков влаштувався в місті на роботу, сміттярем, збирає непотріб.
— На таку роботу беруть тільки спеціалів?
— Полоков вдає із себе спеціала, пустолобого. Геть деградованого, чи принаймні хоче таким здаватися. Дейв саме на цьому й спіткнувся; Полоков, очевидно, настільки схожий своїм виглядом та поведінкою на пустолобого, що Дейв утратив пильність. І що, тепер ти не сумніваєшся у шкалі Войґта-Кампфа? Абсолютно впевнений після тестування у Сієтлі...
— Так, — відповів Рік коротко. Він не вдавався в деталі.
— Повірю тобі на слово, — мовив Браєнт. — Але ми не можемо собі дозволити жодної помилки.
— У полюванні на анді не може бути помилок. Цей випадок нічим не відрізняється.
— З «Нексус-6» не все так просто.
— Свого першого я вже ідентифікував,— сказав Рік. — Дейв виявив ще двох. Навіть трьох, якщо врахувати Полокова. Гаразд, я деактивую Полокова вже сьогодні, а тоді, можливо, ввечері або ж завтра поговорю з Дейвом, — він простягнув руку до нечіткої копії з орієнтуванням на андроїда Полокова.
— Іще одне, — вів далі Браєнт. — До нас прибуває радянський коп із ВПУ. Телефонував мені, коли ти був у Сієтлі; зараз він уже на борту ракети «Аерофлоту», яка приземлиться в нас за годину. Звати його Шандор Кадалій.
— І що йому треба? — вкрай рідко копи з ВПУ з’являлися у Сан-Франциско.
— Їхнє ВПУ цікавиться «Нексусом-6» і хоче, щоб їхній офіцер попрацював у парі з тобою. Як спостерігач, а принагідно зможе тобі допомогти. Тобі вирішувати, що, як і коли та й узагалі, чи потрібна тобі його допомога. Але я вже дав згоду на співпрацю.
— А як щодо преміальних? — запитав Рік.
— Тобі не доведеться ділитися з ним, — сказав Браєнт і всміхнувся через силу.
— Просто я не вважаю, що це було б справедливо, у фінансовому плані, — йому нітрохи не хотілося ділитися своїм заробітком з якимось головорізом із ВПУ. Він переглядав орієнтування на Полокова; там була зазначена інформація про цього чоловіка — чи радше анді, його адреса і місце роботи: «Сміттєзбірна компанія затоки Сан-Франциско», центральний офіс на Ґірі.
— Хочеш дочекатися радянського копа, щоб він допоміг тобі деактивувати Полокова? — запитав Браєнт.
Рік наїжачився:
— До цього я завжди працював сам. Звісно, це вам вирішувати. Я зроблю так, як скажете. Я готовий хоч зараз узятися за Полокова, не чекаючи, поки прибуде Кадалій.
— Гаразд, відправляйся сам, — вирішив Браєнт.— А от з наступним андроїдом, а це буде міс Люба Люфт — ось тобі орієнтування і на неї — залучиш до співпраці Кадалія.
Поклавши тонкі, як лушпиння цибулі, аркуші паперу в портфель, Рік вийшов з офісу начальника і знову піднявся на дах до свого говеркара. «А тепер ми провідаємо містера Полокова», — мовив він до себе. І погладив руків’я лазерного пістолета.
Розшукуючи андроїда Полокова, Рік зайшов до головного офісу «Сміттєзбірної компанії затоки Сан-Франциско».
— Я шукаю одного вашого робітника, — сказав він суворій сивоволосій працівниці на комутаторі. Будівля головного офісу фірми вразила його; величезна й сучасна, у ній працювало чимало висококваліфікованих фахівців. Килими з товстим ворсом, дорогі письмові столи зі справжнього дерева вкотре йому нагадали, що збирання і переробка сміття після війни стали однією з найприбутковіших галузей економіки на Землі. Уся планета почала перетворюватися на величезне звалище, а для того, щоб планета залишалася придатною для проживання залишків населення, виникала крайня необхідність принаймні в частковому розгрібанні того звалища... або, як полюбляв казати Бастер Френдлі: «Земля помре не під шаром радіоактивного пилу, а під шаром мотлоху».
— Зверніться до містера Екерса, — порадила йому жінка на комутаторі. — Він менеджер з персоналу.
Вона показала на розкішний, хоч це й була підробка під дуб, письмовий стіл, за яким сидів манірний дрібний чоловічок в окулярах, що обклався масою паперів.
Рік показав своє посвідчення поліцейського.
— Де зараз перебуває ваш робітник Полоков? На роботі чи вдома?
Містер Екере неохоче звірився зі своїми записами і сказав:
— Полоков повинен бути на роботі. Зараз саме мав би розчавлювати говеркари на фабриці в Дейлі-Сіті та скидати їх потім у затоку. Але... — менеджер з персоналу зазирнув у інший документ, зняв слухавку відеофону й заходився говорити з кимсь у будівлі офісу.
— Його там немає, — мовив він, закінчивши розмову. — Сьогодні Полоков не вийшов на роботу. Жодних пояснень. Він щось накоїв, офіцере?
— Якщо з’явиться на роботі — не кажіть йому, що приходили з поліції й розпитували про нього. Сподіваюся, ви розумієте чому?
— Так, я розумію, — похмуро відповів Екере, немовби Рік поглумився з його глибокої обізнаності в справах поліції.
У службовому швидкісному говеркарі Рік полетів до багатоквартирного будинку в районі Тендерлойн, де жив Полоков. «Так легко нам його не схопити, — подумав Рік. — Браєнт з Голденом надто довго вичікували. Замість того, щоб відправляти мене до Сієтла, Браєнту потрібно було одразу натравити мене на Полокова; і то ще вчора ввечері, після того, коли стало відомо про поранення Голдена».
«Оце помийна яма», — зауважив він, йдучи по даху до ліфта. У вічі впадали покинуті загони для тварин, припорошені багатомісячною пилюкою. В одному з вольєрів бовваніла вже давно зламана підробна тварина, що колись була електричним курчам. Він спустився на поверх, де жив Полоков, пройшовся до його квартири коридором, схожим на підземну печеру. За допомогою свого герметичного ліхтарика з атомною батарейкою освітив коридор і ще раз зазирнув в аркуш паперу, завтовшки з цибулине лушпиння. До Полокова вже було застосовано тест Войґта-Кампфа; отже, цю частину можна було пропустити й одразу перейти до ліквідації андроїда.
«Найліпше його виманити з квартири», — вирішив він. Поклавши на підлогу сумку зі зброєю, він навпомацки її розстебнув, вийняв усенаправлений передавач хвиль «Пенфілда»; натиснув на кнопку заціпеніння, захищаючи себе від еманації настрою контрхвильовим випроміненням із металічного корпусу передавача, що був направленим лише на нього.
«Ну, що ж, тепер усі вони вже заклякли, — подумки зазначив Рік і вимкнув передавач. — Усі живі й схожі на анді створіння в радіусі кільканадцяти метрів. Для мене — жодного ризику; залишається тільки проникнути всередину квартири й лазером прошити того анді наскрізь. Якщо, звісно, він перебуває у своїй квартирі, що дуже малоймовірно».
Скориставшись універсальним ключем-відмикачкою, що відчиняв усі відомі види замків, він проник у квартиру Полокова з лазерним пістолетом у руці. Але Полокова там не було. Лише наполовину зотлілі меблі, царство мотлоху й розпаду. Фактично жодних особистих речей, хіба що нічийне дрантя, яке Полоков успадкував, коли поселився в цій квартирі, і яке, утікаючи, він залишив іншому мешканцеві, якщо тільки такий знайдеться.
«Це я передбачав, — подумки сказав він собі. — Ну, що ж? Перша тисяча доларів, здається, вислизнула з рук. І тепер утікає в напрямку Південного полярного кола. Що вже поза моєю юрисдикцією; інший мисливець за головами з іншого поліцейського управління матиме справу з Полоковим і отримає за нього свою премію. Тепер треба шукати тих анді, котрі не знають, що за ними полює поліція. Отже, наступна — Люба Люфт».
Знову підійнявшись на дах, він доповів Гаррі Браєнту зі свого говеркара телефоном:
— Із Полоковим не вийшло. Видно, втік одразу після інциденту з Дейвом, — Рік поглянув на годинник. — Може, я зустріну Кадалія на ракетодромі? Це зекономить час. Хочу негайно взятися за Любу Люфт.
Перед ним уже лежало орієнтування на неї і він навіть почав ретельно його вивчати.
— Гаразд, — відповів Браєнт, — але містер Кадалій уже в нашому офісі; його корабель «Аерофлоту» щойно приземлився. Хвилинку, — Браєнт із кимось перемовився. — Він уже вилітає до тебе, залишайся на місці, — сказав Браєнт і повернувся до екрана. — Поки що ознайомся з інформацією на міс Люфт.
— Оперна співачка. Нібито з Німеччини. На цю пору співає в «Оперній трупі Сан-Франциско», — він автоматично кивав головою, ніби в задумі погоджуючись із даними про Любу Люфт на аркуші паперу. — Видно, має добрий голос, коли так швидко здобула визнання. Добре, я почекаю тут на Кадалія, — Рік повідомив Браєнту своє місце перебування і поклав слухавку.
«Доведеться стати шанувальником опери, — вирішив Рік і читав далі. — Хотілося б побачити її в ролі донни Анни в опері Моцарта „Дон Жуан“. У моїй фонотеці — записи таких колишніх знаменитостей, як Елізабет Шварцкопф, Лотта Леман, Ліза делла Каза; поки налаштую тестер Войґта-Кампфа, буде про що поговорити».
Задзвенів телефон у говеркарі. Рік підняв слухавку.
Поліцейський оператор доповів:
— Містере Декард, з вами хоче поговорити Сієтл; містер Браєнт наказав з’єднати з вами. Це «Корпорація Роузен».
— Гаразд, — відповів Рік і чекав.
«Чого їм від мене треба?» — здивувався він. Добре розумів: Роузени — передвісники недобрих новин. «І, поза сумнівом, будуть ними й надалі, хай би якими були їхні наміри».
На невеликому екрані з’явилося обличчя Рейчел Роузен.
— Привіт, офіцере Декард, — її голос видався майже запобігливим; це одразу привернуло його увагу. — Ви зараз зайнятий, чи я могла б із вами поговорити?
— Будь ласка, говоріть.
— Ми в «Корпорації Роузен» обговорювали вашу ситуацію із втікачами, оснащеними мозком «Нексус-6», а позаяк ми знаємо про цей тип мозку якнайбільше, то вважаємо за потрібне запропонувати свою допомогу, тобто відрядити до вас когось із наших представників для роботи в парі з вами.
— А як ви збираєтеся мені допомагати?
— Ну, хтось із нас перебуватиме поряд із вами під час пошуків андроїдів-утікачів.
— Ну, і що далі?
— Кожен «Нексус-6» дуже обережний, коли за ним полює людина. Але якщо інший «Нексус-6» намагається увійти з ним у контакт...
— Ви пропонуєте свою кандидатуру.
— Так, — кивнула вона головою, її обличчя було серйозним.
— Ви вже мені й так багато в чому допомогли.
— Але я насправді можу стати вам у великій пригоді.
— Щось не віриться. Я обдумаю вашу пропозицію й зателефоную вам сам.
«Десь у далекому невизначеному майбутньому, — сказав він подумки сам до себе. — Або ж ніколи. Аякже, мені ще тільки бракувало, щоб Рейчел Роузен сновигала за мною по п’ятах запорошеними сходами».
— Ви тільки так говорите,— вгадала його помисли Рейчел.— А насправді навіть не збираєтеся мені телефонувати. Ви просто не знаєте, наскільки тямущі андроїди з мозком «Нексус-6», наскільки складно вам буде з ними мати справу. Мусимо вам якось віддячити... ви ж розумієте.
— Гаразд, візьму ваші застереження до уваги, — він хотів уже було покласти слухавку.
— Якщо мене не буде поряд із вами, — випалила Рейчел, — один із них дістане вас швидше, аніж ви встигнете дістати їх.
— До побачення, — сказав він і поклав слухавку.
«І що це за такий у біса світ, — питав він у самого себе, — телефонує андроїд і пропонує мисливцеві за головами свою допомогу?» Він передзвонив поліцейському операторові.
— Більше не з’єднуйте мене із Сієтлом, — промовив Рік.
— Так, містере Декард. Містер Кадалій ще не зв’язувався з вами?
— Ще ні. Чекаю. Але нехай поквапиться, бо я не збираюся тут вічно сидіти, — і знову поклав слухавку.
Щойно він почав читати орієнтування на Любу Люфт, як на дах за кілька ярдів від нього сіло говеркар-таксі. З нього вийшов червонолиций, рожевощокий чоловік років десь так за п’ятдесят, одягнений у довгу розкішну шинель російського покрою і, усміхаючись та подаючи руку, пішов у напрямку Рікового говеркара.
— Містер Декард? — запитав він зі слов’янським акцентом. — Мисливець за головами з управління поліції Сан-Франциско? — порожнє таксі піднялося, і росіянин провів його неуважним поглядом. — Мене звати Шандор Кадалій, — сказав чоловік і відчинив двері, щоб протиснутися всередину кабіни до Ріка.
Вітаючись за руку з Кадалієм, Рік помітив, що представник ВПУ має при собі незвичну модифікацію лазерного пістолета, якої особисто він ще ніколи не бачив.
— А! Оця штука? — запитав Кадалій. — Незвична, правда? — він вийняв пістолет із кобури. — Роздобув на Марсі.
— Я думав, що знаю всі марки пістолетів, які є на озброєнні в поліцейських,— протягнув Рік.— Навіть вироблені на планетах-колоніях.
— Ми самі його удосконалили, — заявив Кадалій, усміхаючись, немов слов’янський Санта-Клаус, його рум’яне обличчя аж сяяло від гордості. — Подобається? Його функціональна перевага полягає в тому, що... візьміть, — він передав пістолет Ріку, який вивчав зброю з виглядом знавця своєї справи.
— То в чому його функціональна перевага? — запитав Рік. Він так нічого і не помітив.
— Натисніть спусковий гачок.
Спрямувавши дуло угору з вікна говеркара, Рік натиснув на курок. Але нічого не сталося; промінь не з’явився. Здивований, він розгублено обернувся до Кадалія.
— У ньому нема спускового механізму, — бадьоро проговорив Кадалій. — Він — у мене. Бачите? — він розтулив кулак і показав невеличку пластинку. — І я також можу ним управляти, до певної межі, звісно. Незалежно від того, куди він націлений.
— Ви ж не Полоков, ви — Кадалій, — сказав Рік.
— Упевнені, що не хотіли висловитися навпаки? Ви трохи збентежені.
— Я мав на увазі, що ви — Полоков, андроїд; ви не з радянської поліції, — Рік ногою натиснув на кнопку екстреного захисту в говеркарі.
— Що це з моїм лазерним пістолетом? Чому він не вистрілив? — Кадалій-Полоков вставляв і знову виймав мініатюрну спускову схему, цілячись із міцно затисненого в руці пістолета в Ріка.
— Синусоїдна хвиля, — промовив Рік. — Вона повністю нейтралізує лазерну енергію й перетворює її на звичайний пучок світла.
— Тоді мені нічого не лишається, як скрутити твою довгу шию, — андроїд відкинув зброю і з ревом схопив Ріка обома руками за горло.
Щойно андроїдові пальці вп’ялися у його шию, Рік вистрелив зі свого старомодного пістолета, який він завжди носив у кобурі під пахвою; куля з «Маґнума» 38-го калібру поцілила андроїду в голову і розтрощила його черепну коробку. «Нексус-6», який керував його діями, розлетівся на друзки, і вони шаленим вихором заповнили кабіну говеркара. Його частки, схожі на радіоактивний пил, опускалися на Ріка.
Прошите кулею тіло андроїда похитнулося назад, вдарилося об двері говеркара, відбилося і важко повалилося на Ріка; лише з великою натугою Рікові вдалося відштовхнути від себе рештки андроїда, які й досі смикалися.
Тремтливими пальцями він дотягнувся до слухавки відеофону в говеркарі і зателефонував до Палацу правосуддя.
— Хочу залишити офіційне повідомлення для Гаррі Браєнта, — сказав він. — Передайте йому, що з Полоковим я вже розібрався.
— Ви вже розібрались із Полоковим. А він зрозуміє ваше повідомлення?
— Так, — запевнив Рік і поклав слухавку.
«Боже, ще трохи, — думав він, — і не знати, хто б узяв гору Не можна було недооцінювати застереження Рейчел Роузен; але я знехтував ним і мало не поплатився життям». Поволі його надниркові залози перестали викидати в кров адреналін; серце помалу заспокоїлося, дихання нормалізувалося. Але він і далі тремтів. «Хай там як, але тисяча доларів — у мене в кишені, — сказав він подумки. — І я того вартий. Бо спритніший за Дейва. Безперечно, випадок із Дейвом мене все ж таки чогось навчив; і це треба визнати. Просто Дейва не було кому застерегти».
Укотре він зняв слухавку і набрав номер своєї квартири, бажаючи поговорити з Айрен. Тим часом припалив сигарету; тремтіння потрохи проходило.
На екрані з’явилося обличчя його дружини, одутле від шестигодинної депресії з елементами самозвинувачення.
— О, Ріку, привіт.
— Що сталося з кодом 594, який я набрав для тебе, коли виходив із квартири? Ну, приємне визнання...
— Ти пішов, і я набрала інший код. А ти чого дзвониш? — Її голос знизився до пригніченого гудіння. — Я страшенно втомилася, і мені весь світ немилий. Навіть наше подружнє життя; а тебе ще й анді якийсь може вбити. Ти про це хочеш мені розказати, Ріку? Що тебе ухекав анді? — десь недалеко гримів телевізор: заглушаючи її слова, горлопанив Бастер Френдлі; Рік бачив, як ворушилися її губи, але чув лишень ослиний крик із телевізора.
— Послухай! — він перебив її. — Ти мене чуєш? Мені поталанило. Мав справу з новим типом андроїда, з яким, мабуть, ніхто, окрім мене, не зміг би впоратися. Одного я вже деактивував, отже штука вже в нас у кишені. Ти знаєш, скільки ми отримаємо, коли я закінчу з цим?
Айрен дивилася на нього невидющими очима.
— Добре, — вимовила вона, кивнувши головою.
— Я ще не сказав!
Тепер він усе зрозумів; її депресія цього разу стала такою всепоглинальною, що вона його навіть не чула. Кричи не кричи; ніби говориш із порожнечею.
— Побачимося ввечері, — з гіркотою проговорив він і кинув слухавку на важіль.
«Та пропади вона пропадом, — сказав він подумки. — Тут ризикуєш життям, а їй хоч би що. Їй все одно, буде у нас страус, чи ні; нічим її не проймеш. Шкода, що я не здихався її два роки тому, коли ми подумували про розлучення. Я все ще можу це зробити», — нагадав він собі. Замислившись, він нагнувся і збирав розсипані по підлозі говеркара папери, зокрема й орієнтування на Любу Люфт. «Жодної підтримки, — подумки зазначив він. — Більшість андроїдів, з якими я зіштовхувався, були життєрадіснішими і мали жадобу до життя куди більшу, ніж моя дружина. Айрен геть мене не розуміє». І тут йому на думку знову спала Рейчел Роузен. «Її застереження щодо розумових здібностей „Нексус-6“, — зауважив він, — підтвердилися. Якщо вона не претендуватиме на частку преміальних, то чому б не залучити її до справи».
Сутичка з Кадалієм-Полоковим докорінно змінила його погляди.
Запустивши двигун говеркара, він злетів у небо й узяв курс на будівлю оперного театру, де, згідно із записами Дейва Голдена, якраз у цей час він міг знайти Любу Люфт.
Тепер він задумався і про неї. Деякі андроїди жіночої статі видавалися йому досить привабливими; до деяких він навіть відчував фізичний потяг, і то було дуже дивним відчуттям — знати, що вони машини, але все одно реагувати на них емоційно.
Узяти хоча б Рейчел Роузен. Ні, вирішив він; вона занадто худа. З нерозвиненими грудьми. Дитяча фігура, пласка і нецікава. Він може запопасти собі щось краще. А що орієнтування на Любу Люфт каже про її так званий «вік»? Він вийняв зім’ятий аркуш паперу і справді знайшов, скільки їй років. У відповідній графі значилося «двадцять вісім». Але сказати щось конкретно про її зовнішність можна буде тільки під час зустрічі — єдиний надійний спосіб дійти якогось висновку щодо анді.
«Добре, що хоч трохи знаюся на опері, — розмірковував Рік. — Це ще одна моя перевага над Дейвом; я більше цікавлюся культурою».
«Спробую розібратися з наступним анді, перш ніж звертатися по допомогу до Рейчел, — вирішив він. — Якщо тільки міс Люфт не виявиться винятково складним об’єктом». Але інтуїція підказувала йому, що не виявиться. Полоков був дуже небезпечним; а ті решта, які не знають, що за ними полюють, розколються одне за одним, він їх поскладає, як качок на полюванні.
Спускаючись на вишуканий дорогий дах будівлі оперного театру, він гучно виспівував попурі з арій, при цьому мимоволі вигадуючи італійські слова; Ріка охопив оптимістичний настрій навіть без адаптера «Пенфілда» під рукою. Його сповнювало радісне, жагуче очікування.