Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 13

Швидко, мов вітер, Джон Р. Ісидор линув високо в небі додому з роботи наприкінці дня. «Цікаво, чи вона й досі там, — подумав він, — у тій своїй старій захаращеній квартирі; сидить і дивиться по телебаченню Бастера Френдлі, щохвилини здригається від страху, коли їй учувається, що хтось іде коридором. А вчувши мої кроки, вона також, мабуть, здригнеться».

Він уже встиг побувати на продуктовому стихійному ринку. На сидінні біля нього лежала ціла сумка делікатесів: соєвий соус, достиглі персики, хороший, ніжний, але смердючий сир; і все це похитується вперед-назад, коли він то збільшує, то зменшує швидкість свого говеркара; сьогодні Ісидор був надміру збудженим, тому говеркар вів ривками. І його нібито й недавно полагоджений засіб пересування чмихав і стрясався, як це він зазвичай робив упродовж місяців ще до капітального ремонту. «Прокляття», — сказав сам до себе Ісидор.

Запах персиків і сиру, що поширювався у салоні, приємно лоскотав його ніздрі. На дефіцит він викинув усю свою двотижневу зарплату, яку він випросив авансом у містера Слоута. А ще під сидінням, де вона ніяк не змогла б упасти і розбитися, бовталася пляшка шаблі — чи не найбільша рідкість. Він зберігав її у клієнтському сейфі «Банку Америки», тримався за неї, як не знати за що — ні за які гроші не хотів продавати — бо жив сподіванням, що десь там, у майбутньому, в нього раптом з’явиться дівчина. Але цього не траплялося. Аж поки не настав сьогоднішній день.

Захаращений сміттям, безлюдний дах його багатоквартирного будинку, як завжди, викликав у нього пригнічення. Йдучи від говеркара до дверей ліфта, він уважно дивився собі під ноги, весь час пам’ятаючи про сумку й пляшку, які ніс дуже обережно, побоюючись, як би за що не перечепитися і не впасти в ганебну яму економічного краху.

З натужним скрипом прибув ліфт, і він спустився не до своєї квартири, а на поверх нижче, де жила тепер нова мешканка Пріс Стреттон. Зупинився перед її дверима і злегка постукав краєм пляшки в її двері — його серце від хвилювання мало не вискакувало з грудей.

— Хто там? — пролунав її голос, приглушений, але добре чутний навіть з-за дверей. Переляканий, хоча й гострий, як бритва.

— Це Дж. Р. Ісидор, — сказав він жваво, тішачись своєю впевненістю, відновленою нещодавно завдяки відеофонним переговорам у кабінеті містера Слоута. — Я тут маю трохи дефіцитних наїдків і думаю, що ми могли б приготувати з них більш ніж пристойну вечерю.

Двері прочинилися. Пріс, за спиною якої не світилася жодна лампа, виглянула у темряву коридору.

— У вас змінився голос,— помітила вона.— Став дорослішим.

— Мав кілька рутинних оборудок на роботі. Як завжди. Д-дозвольте м-мені за-зайти...

— Зараз про все мені розкажете, — вона відчинила двері ширше, щоб він мав змогу ввійти. А тоді, побачивши, що він приніс, аж вигукнула від радості; її обличчя засвітилося яскравою чарівною втіхою. Але майже одразу, без застережень, болісна гіркота поглинула її радість і скувала обличчя, немов твердим цементом. Втіхи як не було.

— Що трапилося? — запитав він. Поніс пакунки й пляшку на кухню, поклав їх на стіл і поквапився назад до кімнати.

— Тільки гроші дарма на мене викинули, — прошепотіла Пріс.

— Чому дарма?

— Ох... — вона стенула плечима і безцільно пішла геть, сховавши руки до кишень досить-таки старомодної спідниці. — Колись я вам розповім, — вона підвела очі. — Дуже вам дякую. Але тепер ідіть додому. Хочу побути на самоті, — дівчина невпевнено рушила до вхідних дверей у передпокої. Ледве переставляла ноги і здавалася дуже втомленою й геть розбитою.

— Я знаю, в чому річ, — мовив він.

— Що? — Її голос, коли вона знову відчинила двері, опустився ще нижче в яму безсилля, став млявим і байдужим.

— Ви не маєте друзів. Вам тепер ще гірше, ніж було вранці; це тому...

— Я маю друзів, — несподівана впевненість додала твердості її голосу. Вона відчутно відновила свою бадьорість. — Чи, точніше, мала. Аж сімох. Спочатку їх було семеро, але, на превеликий жаль, на їхній слід вийшли мисливці за головами. Тож дехто з моїх друзів, а може, й усі, вже мертві, — вона підійшла до вікна, незворушно дивилася на поодинокі вогники в пітьмі. — Можливо, я — остання з усіх восьми. Тому, може, ви й маєте рацію.

— А хто такі мисливці за головами?

— Ось як. Ви, люди, навіть не знаєте. Мисливці за головами — це професійні вбивці, яким передають список тих, кого вони мають убити. Їм платять певну суму — тисячу доларів, наскільки мені відомо, саме така тепер такса — за кожного вбитого. Як правило, вони укладають контракт із міськими органами влади, тому отримують ще й зарплату. Але невисоку, щоб стимулювати їх до роботи.

— Це точно? — запитав Ісидор.

— Так, — вона кивнула головою. — Ви маєте на увазі, чи я впевнена, що їх стимулюють? Так. Їх стимулюють, і вони насолоджуються своєю роботою.

— Думаю, ви помиляєтеся, — сказав Ісидор. За все своє життя нічого схожого він ніколи не чув. Бастер Френдлі, наприклад, ніколи про таке не згадував. — Адже це суперечить сучасній етиці мерсеризму, — зауважив він. — Усе живе — єдине; «жодна людина — не острів», як у стародавні часи говорив Шекспір.

— Джон Донн.

Ісидор замахав руками від сум’яття.

— Це гірше від будь-чого, що мені доводилось чути. Невже ви не можете звернутися до поліції?

— Не можу.

— І вони вас вистежують? Вони можуть будь-якої хвилини прийти сюди і вбити вас? — тепер він збагнув, чому дівчина в усьому таїлася. — Не дивно, що ви така перелякана й нікого не хочете бачити.

А сам подумав: «У неї якась манія. Психічний розлад. Мабуть, манія переслідування. А може, це наслідок ушкодження мозку пилюкою, а вона — звичайнісінький спеціал».

— Я першим їх уколошкаю, — випалив він.

— Чим? — вона слабко усміхнулася й показала свої невеликі, рівні зуби.

— Отримаю ліцензію на носіння лазерного пістолета. Це нітрохи нескладно. Тут віддалений район. Немає поліцейських патрулів, і кожен дбає сам за себе.

— А коли вас тут не буде, ну, коли підете на роботу?

— Я візьму відпустку!

— Дуже люб’язно з вашого боку. Але якщо мисливці за головами вже порішили інших, себто Макса Полокова, Ґарланда, Любу, Гаскінґа і Роя Бейті... — вона запнулася. — Роя й Ірмґард Бейті. Якщо й вони мертві, то вже нічого для мене не має значення. Вони — мої найкращі друзі. Якого біса від них немає жодної звістки? — вона сердито вилаялася.

Він пішов до кухні й знайшов там запорошені, довго ніким не вживані тарілки, миски й склянки; почав їх мити в раковині, вода потекла спочатку з іржею, а потім очистилася і навіть стала теплою. Тут до кухні зайшла Пріс і сіла за стіл. Він відкоркував пляшку шаблі. Порівну розклав у тарілки персики, сир і соєвий соус.

— Що це таке біле? Не сир. Он там, — показала вона.

— Сироватка, зроблена із соєвих бобів. Якби я ще мав... — він запнувся, почервонівши.— Зазвичай її додавали до м’ясної підливи.

— Андроїд, — пробурмотіла Пріс. — Таких помилок припускаються андроїди. І це їх видає.

Вона підійшла до нього ззаду, а тоді, на його превеликий подив, обняла за талію й на мить притулилася до його спини.

— Спробую персик, — сказала вона й обережно взяла своїми довгими пальцями рожево-оранжевий пухнастий шматочок. А тоді, розжовуючи той шматочок персика, вона почала плакати. По щоках потекли холодні сльози, які потім скрапували на її блузку. Він не знав, що робити, і розкладав їжу далі.

— Прокляття! — випалила вона люто. — Бачите... — повільним, розміреним кроком вона відійшла від нього,— ... ми жили на Марсі. Ось чому я знаю все про андроїдів.

Її голос задрижав, але вона говорила далі. Видно, для неї дуже багато значило, що її хтось вислухає.

— І єдині люди на Землі, кого ви знаєте, — це ваші друзі, екс-емігранти, — уточнив Ісидор.

— Ми знали одне одного ще до від’їзду. Жили неподалік Нового Нью-Йорка. Рой Бейті й Ірмґард мали аптеку; він був фармакологом, а вона — спеціалістом у сфері косметики: креми, мазі, лосьйони; на Марсі існує великий попит на всілякі засоби для шкіри. І я... — вона завагалася,— ...отримувала різні ліки від Роя... особливо спочатку, бо... хай би там що казали, але Марс — жахливе місце. А це... — Пріс одним різким помахом руки обвела всю кімнату,— ...ще нічого. Ви думаєте, що всі мої страждання від самотності. Увесь той бісів Марс — це суцільні страждання! Там справжній жах, ще гірше, ніж у цій квартирі!

— Хіба андроїди не допомагають? По телебаченню показують рекламу... — він сів за стіл і почав їсти. Вона також взялася за келих, зробила ковток, але, здається, смаку не відчула. — Наскільки я знаю, андроїди допомагають поселенцям.

— Андроїди, — зронила вона, — також самотні.

— Як вам вино?

Вона поставила склянку на стіл.

— Хороше.

— Перша пляшка за три роки.

— Ми повернулися на Землю, — провадила Пріс, — бо там просто нестерпні умови. Марс непридатний для проживання людей щонайменше впродовж останнього мільярда років. Він такий старезний. Чимось прадавнім і відвічним віє уже від самого каміння. Тож з ліками мені допомагав Рой; я буквально жила на тому синтетичному знеболювальному — на силенизині. А тоді познайомилася з Горстом Гартманом, який на той час тримав крамничку поштових марок, рідкісних поштових марок; там на Марсі з’являється стільки вільного часу, що ви просто не можете чимось не зайнятися, наприклад, колекціонуванням марок. Завдяки Горсту я зацікавилася доколоніальною белетристикою.

— Маєте на увазі старими книжками?

— Оповіданнями про космічні подорожі, що написані до початку космічної ери.

— А як могли з’явитися оповідання про космічні подорожі до...

— Письменники повигадували, — сказала Пріс.

— І на основі чого вони повигадували?

— Фантазували. Хоча не раз помилялися. Наприклад, писали, що на Венері розкинувся рай — безкраї джунглі з величезними чудовиськами і жінками, що прикривають груди блискучими чашечками, — вона не спускала з нього очей. — Це вас цікавить? Великі жінки з довгими світлими косами й блискучими нагрудниками, завбільшки з диню?

— Ні, не цікавить, — відповів він.

— Ірмґард — блондинка, — згадала Пріс. — Проте невисока. Хай там як, але було дуже вигідно доставляти контрабандою доколоніальні журнали, книжки й фільми на Марс. Ніщо не було настільки захопливим, як читати про міста, величезні промислові підприємства й успішні колонізації. Ви собі навіть не уявляєте, як там про все гарно написано. Яким має бути Марс. Про його канали.

— Канали? — він невиразно пригадував, що колись він читав про таке. Раніше люди вірили, що на Марсі є канали.

— Які нібито оперізували планету навхрест, — розповідала Пріс. — А ще про прибульців з інших зірок. Надзвичайно розумних. А також оповідання про Землю, коли дія розгортається за наших часів або ж навіть пізніше. Коли люди вже позбулися радіоактивної пилюки.

— Думаю, від тих оповідань вам ставало тільки гірше, — припустив Ісидор.

— Ні, — коротко відповіла Пріс.

— А ви не привезли з собою отого доколоніального чтива? — йому спало на думку, що він міг би спробувати щось почитати.

— Тут воно не має жодної цінності, бо на Землі не культивується захоплення книжками. До того ж на Землі є безліч книжок у бібліотеках; саме з бібліотек ми їх... крали і відправляли транспортними космічними кораблями на Марс. Ви собі смиренно дивитеся на нічне небо відкритого космосу й раптом бачите спалах: ракета розколюється і з неї висипаються доколоніальні науково-фантастичні журнали. Справжнє багатство! Аякже, перед тим, як продати, ми їх читали,— вона розпалилася.— З усіх...

Почувся стук у вхідні двері.

Збліднувши, вона прошепотіла:

— Я не відчинятиму. Сидіть тихо, не рухайтеся, — уся в напруженій тривозі, вона прислухалася. — Не знаю, чи я замкнула двері, — сказала вона майже беззвучно. — Господи, хоч би замкнула, — її очі, божевільні й благальні, дивилися на нього, ніби прохали підтвердження своїх слів.

Долинув приглушений чоловічий голос з коридору:

— Пріс, ти дома? Це Рой з Ірмґард. Ми отримали твою листівку.

Безшумно підвівшись, вона пішла до спальні і повернулася звіди з ручкою і клаптем паперу; вона знову тихенько сіла і швидко написала:

«ПІДІЙДІТЬ ДО ДВЕРЕЙ».

Ісидор нервово взяв ручку й написав:

«І ЩО СКАЗАТИ?»

Пріс сердито написала:

«ПЕРЕКОНАЙТЕСЬ, ЩО ЦЕ Й СПРАВДІ ВОНИ».

Підвівшись, він, нахмурений, пішов до вітальні. «А звідки я знатиму, що це саме вони?» — запитав він себе подумки. І відчинив двері.

У темному коридорі стояло двоє людей — невелика на зріст жінка, симпатична, чимось схожа на Ґрету Гарбо, з голубими очима й золотисто-білявим волоссям; а біля неї чоловік — з розумними очима, але пласкими монгольськими рисами, які надавали його обличчю до певної міри брутального вигляду. На жінці була шаль, високі блискучі туфлі і звужені донизу штани; чоловік стояв у зім’ятій сорочці й у підфарбованих штанах, що надавало йому вигляду майже нарочитої вульгарності.

Він усміхався до Ісидора, але його яскраві малі очі залишалися непроникними.

— Ми шукаємо... — було почала невисока жінка, але потім поглянула повз Ісидора; її обличчя просяяло, і вона прослизнула повз нього, вигукнувши: — Пріс! Як ти?

Ісидор обернувся. Обидві жінки обіймалися. Він відійшов убік, і Рой Бейті, безрадісний і кремезний, увійшов до квартири, усміхаючись своєю кривою беззвучною усмішкою.