Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 22

Він поклав слухавку й не зводив очей з чогось рухливого біля говеркара. Невелика опуклість на ґрунті серед каміння. «Тварина, — подумав він. І його серце забилося швидше в передчутті дива. — Я знаю, що це таке, — раптом усвідомив він. — Ніколи їх не бачив, але знаю зі старих фільмів про тварин. Вони вимерли!» — мовив він до себе. Швидко вийняв зім’ятий каталог «Сідні» і гортав сторінки задубілими пальцями.

«РОПУХИ (Буфоніди), всі види............„В“».

Вимерли багато років тому. Разом із ослом — найулюбленіші живі істоти Вілбера Мерсера. Але на першому місці все ж таки ропуха.

Потрібна коробка. Він обернувся назад; на задньому сидінні нічого схожого на коробку не побачив; вистрибнув із кабіни, поквапився до багажного відсіку, ключем відімкнув двері й відчинив їх навстіж. Там у картонній коробці лежала запасна паливна помпа для говеркара. Він швиденько викинув із коробки помпу, поклав у неї щось схоже на мотузок з клоччя й обережно пішов до ропухи. Не зводячи з неї очей.

Помітив, що ропуха майже ідеально зливалася з текстурою та відтінком всюдисущої пилюки. Мабуть, зазнала еволюційних змін, пристосовуючись, як і колись раніше, до нових кліматичних умов. Якби не рухалася, він би її так і не помітив; хоча й сидів за два ярди від неї. «На що може розраховувати людина, яка знаходить... якщо знаходить тварину, що вважається вимерлою? — запитав він сам у себе й з усіх сил намагався пригадати. — Аякже, трапляється це вкрай рідко. Здається, вона отримує від ООН орден і грошову винагороду. Виплату в розмірі кількох мільйонів доларів. А тут ще й улюблена істота Мерсера». «Господи, — подумав він, — та ж цього не може бути. А що як мій мозок зазнав впливу радіоактивної пилюки. Тоді я — спеціал. Зі мною щось трапилося. Як із тим пустолобим і його павуком; те, що трапилося з ним, тепер відбувається зі мною. А це все влаштував Мерсер? Але Мерсер — це я. Тоді я це влаштував; я знайшов ропуху. Знайшов тому, що дивлюся очима Мерсера».

Він сів навпочіпки і схилився над ропухою. Вона трохи розсунула ґрунт, зробивши своїм тільцем невелику заглибину в пилюці. І тепер було видно тільки верхню частину її плаского тіла, а також два ока, що виступали над рівнем ґрунту. Тим часом метаболізм у її організмі сповільнювався і майже зупинився — вона впала в сплячку. Очі потьмяніли й не реагували на Ріка, а він з жахом подумав; «Вона померла; може, від спраги». Але вона знову поворухнулася.

Поклавши картонну коробку на землю, він обережно здував з ропухи пилюку. Вона, здається, не заперечувала і, поза сумнівом, не помічала його існування.

Піднявши ропуху, він відчув її характерну холодність, а її тіло в його руці здавалося сухим і зморшкуватим, майже трухлявим. Вона була не просто прохолодною, але холодною, немовби виповзла з печери вглибині землі, за милі від сонця. Ропуха почала вивертатися; своїми слабкими задніми лапками вона намагалася випручатися з його долоні, інстинктивно хотіла виплигнути з його руки. «Велика, — спостеріг він, — вже доросла й досить розумна. Здатна в притаманний їй спосіб вижити там, де навіть нам не дуже вдається виживати. Цікаво, де вона знаходить воду для метання ікри».

«Ось, що бачить Мерсер, — розмірковував Рік, старанно, знову й знову обв’язуючи картонну коробку мотузкою. — Життя, яке ми вже більше не помічаємо; життя, що по самий ніс засипане уламками мертвого світу. У кожній вуглинці всесвіту Мерсер, мабуть, бачить невидиме життя. Тепер мені все зрозуміло. Досить було єдиний раз поглянути на довколишній світ очима Мерсера, і я тепер уже, мабуть, не зможу дивитися на нього інакше».

«І жоден андроїд, — вирішив він, — не відтинатиме лап цій істоті. Як вони відтинали павукові пустолобого».

Він поклав дбайливо перетягнуту мотузкою коробку на сидіння говеркара й умостився за кермо. «Таке відчуття,— подумав він,— ніби знову став дитиною». Тепер уся важкість — ота неймовірна гнітюча втома — враз його покинула. «Ох, що буде, коли Айрен почує про це,— Рік зняв слухавку і почав набирати номер. Але зупинився. — Хай ропуха стане для неї несподіванкою, — вирішив він. — Лише якихось тридцять хвилин — і я вдома».

Рішуче запустив мотор і невдовзі зі свистом шугнув у небо, взявши курс на Сан-Франциско, що на сімсот миль південніше. Айрен Декард сиділа біля адаптера настрою «Пенфілда», торкаючись великим пальцем правої руки кнопок набору номера. Але жодної кнопки не натискала; почувалася надто розбитою і хворою, щоб чогось хотіти: пригнічення позбавляло її відчуття майбутнього і будь-якого просвітку, що згодом міг у неї з’явитися. «Якби Рік був удома, — подумала вона, — він би порадив набрати 3, а тоді мені б захотілося набрати щось суттєвіше — невгамовну радість, а якщо не невгамовну радість, то, можливо, 888 — бажання дивитися телевізор, незалежно від того, що показують. До речі, а що там показують? — запитала вона себе. — Цікаво, куди це подався Рік? Можливо, він повернеться, але, з іншого боку, можливо й ні», — сказала вона собі і, здається, відчувала, як від віку в неї всихаються кістки.

У вхідні двері хтось постукав.

Поклавши пульт від «Пенфілда», вона зістрибнула, подумавши: «Якщо це Рік, мені вже не треба буде набирати жодного коду. У мене вже є те, що мені потрібне — якщо тільки це Рік». Вона підбігла до дверей і відчинила їх навстіж.

— Привіт, — сказав він.

Так, це й справді був Рік із садном на щоці, у зім’ятому й припорошеному одязі; навіть у його волоссі було повно пилюки. Його руки, його обличчя, за винятком очей — усе вкрите пилюкою. Округлі від благоговіння, його очі сяяли, немов у хлопчака. «Має вигляд, ніби десь грався на вулиці, а тепер усе покинув і прийшов додому, — подумала вона. — Відпочивати, митися й розповідати про чудеса, що трапилися впродовж дня».

— Я така щаслива, що ти вже повернувся, — промовила вона.

— Я дещо приніс.

Обома руками він тримав картонну коробку; коли зайшов до квартири, то не випускав її з рук, а й далі тримав, не наважуючись кудись поставити. «Ніби в коробці є щось крихке і дорогоцінне, — гадала вона. — І він ні на мить не хоче з ним розлучатися».

— Я приготую тобі каву, — мовила вона.

Біля плити натиснула на кнопку «кава» й за мить поставила велике горнятко на кухонний стіл — там, де він завжди любив сидіти. Все ще тримаючи коробку, він сів, а з округлих очей не сходив захват. За всі роки спільного життя такого виразу вона ще не помічала на його обличчі. Щось трапилося, відколи вона бачила його востаннє; відколи вчора ввечері він полетів у своєму говеркарі. Тепер він повернувся і приніс цю коробку, а в коробці — розгадку того, що з ним сталося.

— Страшенно хочу спати, — озвався він. — Відсипатимуся весь день. Гаррі Браєнт телефонував, сказав узяти відгул і відпочивати. Саме це я й зроблю.

Дуже обережно він поклав коробку на стіл і обхопив долонями горнятко гарячої кави.

Умостившись за столом навпроти Ріка, вона спитала:

— Що там у коробці, Ріку?

— Ропуха.

— Покажи, — вона дивилася, як він розв’язував мотузку і знімав кришку.

— Ой! — скрикнула вона, побачивши ропуху; вона її злякалася. — Кусається? — запитала Айрен.

— Візьми її в руки. Ні, вона не кусається. Ропухи не мають зубів, — Рік вийняв з коробки ропуху і простягнув її Айрен. Переборовши відразу, вона прийняла тварину.

— Думала, що ропухи вже вимерли, — протягнула вона, приглядаючись до її лап; вони видавалися мало що не зайвими. — А ропухи плигають, як жаби, правда? Питаю, щоб вона раптом не зістрибнула з моєї руки.

— Ропуха має слабкі лапи, — відповів Рік. — Тим ропуха й відрізняється від жаби. Жаби тримаються здебільшого води, а ропухи можуть жити навіть у пустелі. Оцю я знайшов у холодній пустелі, неподалік Ореґону. Там уже не залишилося нічого живого.

Він простягнув обидві руки, щоб забрати ропуху. Але Айрен щось на ній намацала; тримаючи ропуху догори ногами, вона провела пальцем по животі тварини і длубала щось нігтем. Ураз відчинила невелику панель управління.

— Ого, — обличчя Ріка поступово згасало. — Так, уже бачу; все зрозуміло.

Геть занепалий духом, він мовчки дивився на підробну тварину; спантеличено забрав ропуху в дружини, посмикав підробні лапи... здається, ніяк до кінця не міг цього усвідомити. Відтак обережно поклав підробну тварину в коробку.

— Мене одне дивує — як вона потрапила в ту пустельну частину Каліфорнії. Хтось же мусив її там випустити. Вже й не питаю навіщо.

— Мені не треба було тобі казати... що ропуха електрична, — вона доторкнулася рукою до його плеча; почувалася винною, що своєю допитливістю зіпсувала йому настрій.

— Нічого,— сказав Рік.— Навіть добре, що я все знаю. Бо... — він замовк. — Ліпше, коли все знаєш.

— Хочеш, я ввімкну адаптер настрою? Тобі стане легше. Тобі завжди після нього стає легше — не так, як мені.

— Не треба, — він струснув головою, ніби хотів привести себе до тями. — Той павук, якого Мерсер дав пустолобому Ісидорові, мабуть, також підробка. Але яке це має значення? Електричні тварини також живуть своїм життям. Яким би нікчемним те життя не було.

— Ти маєш такий вигляд, ніби пройшов сотню миль, — мовила Айрен.

— Так, для мене день виявився надто довгим, — він кивав головою.

— Лягай у ліжко; відсипайся.

Рік втупився у неї поглядом, а тоді розгублено промовив:

— Але він закінчився, правда?

Рік довірливо чекав на підтвердження своєї думки з боку дружини, так немов вона могла знати. Так немов просто почути свої слова нічого для нього не означало. Здавалося, він сумнівався в тому, що сказав. Його слова не видавалися йому реальними, аж поки вона не підтвердить їх своєю згодою.

— Так, закінчився, — погодилась вона.

— Господи, що за марафонське завдання,— сказав Рік. — Як почав той забіг, то вже думав не зупинюся; мене буквально ніби щось підштовхувало, аж поки я не порішив обох Бейті, а тоді раптом в мене більше не було роботи. І тоді... — він насторожено замовк, очевидно здивувавшись від того, що хотів сказати. — І тоді було найгірше, — вимовив він. — Покінчивши з ними, я ніяк не міг зупинитися, оскільки після того, як я зупинився б, у мене б нічого не лишилося. Ти правильно сказала вранці — так! — я безжалісний коп із закривавленими руками.

— Це я спересердя, — запевняла вона. — Я страшенно рада, що ти повернувся додому живий і здоровий.

Вона поцілувала його, і йому це, здається, сподобалося. Його обличчя засяяло, як і тоді, коли вона... коли вона ще не показала йому, що ропуха електрична.

— Ти вважаєш, що я вчинив неправильно? — запитав він. — Сьогодні на роботі?

— Ні.

— Мерсер сказав, що я роблю неправильні речі, але що я все одно мушу їх зробити. Справді дивно. Видно, іноді краще зробити щось неправильне, аніж правильне.

— Це наше прокляття, — сказала Айрен. — Про це Мерсер завжди говорить.

— Пилюка? — запитав він.

— Вбивці, які схопили Мерсера, коли йому ще не було шістнадцяти; вбивці, які заборонили йому повертати час у зворотний бік та оживляти мертвих. Тож тепер все, що він може зробити, — рухатися за життям, іти туди, куди йде воно, — тобто до смерті. А вбивці кидають каміння; ніхто інший, тільки вони це роблять. Переслідують його. По суті, всіх нас. Це хтось із них розсік тобі щоку, де у тебе сліди крові?

— Так, — підтвердив він сумовито.

— Лягаєш спати? А я наберу тобі на адаптері настрою 670.

— І який буде настрій? — запитав він.

— Давно заслужений спокій,— відповіла Айрен.

Він підвівся; йому навіть стояти було важко; обличчя мав втомлене й сонне, якесь стурбоване, ніби упродовж довгих років воював. А тоді помалу потягнувся до спальні.

— Гаразд,— сказав він.— Давно заслужений спокій, — він простягнувся на ліжку; з одягу і волосся на білі простирадла посипалася пилюка.

«Адаптер настрою можна не вмикати», — подумала Айрен, коли натиснула на кнопку, що затемнила вікна у спальні. Сіре денне світло вже не проникало в кімнату.

За мить Рік спав.

Якийсь час вона ще постояла там, хотіла побути біля нього й переконатися, що він не прокинеться і не зірветься від страху на ліжку, як це він іноді робив уночі. Повернулася до кухні й знову сіла за стіл.

У картонній коробці біля неї плигала й шурхотіла електрична ропуха; Айрен стало цікаво, що вона «їсть» і як часто ламається. «Мабуть, штучних мух» — подумала вона.

Розгорнувши телефонний довідник, знайшла «Аксесуари для електричних тварин», набрала номер і, щойно продавчиня взяла слухавку, сказала:

— Хочу замовити фунт штучних мух, що літають і дзижчать.

— Для електричної черепахи, мем?

— Для ропухи, — уточнила вона.

— Тоді можу запропонувати вам мішаний асортимент штучних летючих жуків усіх ВИДІВ, ВКЛЮЧНО 3...

— Зупинимося на мухах, — перебила Айрен. — Ви їх доставите? Бо я не хотіла б виходити з квартири; мій чоловік щойно заснув, і я хочу знати, що з ним усе гаразд.

— Для ропухи я запропонувала б також самовідновну калюжу, якщо тільки у вас не рогова ропуха, бо в такому разі ми пропонуємо цілий набір із піском, різнокольоровою галькою, а також органічними рештками, — провадила продавчиня. — Якщо збираєтеся годувати її регулярно, то я раджу вам періодично навідуватися до нашої майстерні й час від часу здійснювати профілактичний огляд язика. Найголовніше для ропухи — справний язик.

— Чудово, — сказала Айрен. — Так! Я хочу, щоб він завжди був справний. Моєму чоловікові дуже подобається наша ропуха.

Вона залишила свою адресу і поклала слухавку.

Почуваючись тепер значно краще, вона нарешті зробила собі повне горнятко гарячої чорної кави.