Чи мріють андроїди про електричних овець?

Розділ 12

В оперному театрі Рікові Декарду та Філові Решу повідомили, що репетиція закінчилася. Тож міс Люфт пішла.

— Вона не сказала, куди збирається йти? — запитав Філ Реш у робітника сцени, показуючи своє поліцейське посвідчення.

— У музей, — робітник сцени роздивлявся посвідчення. — Сказала, що хоче відвідати виставку Едварда Мунка; отам музей, недалеко. Завтра — вже закриття виставки.

«А в Люби Люфт,— подумав Рік,— закриття вже сьогодні».

Коли вони обоє пішли тротуаром униз до музею, Філ Реш запитав:

— Ви що, гадаєте, ніби вона насправді пішла в музей? Вона втекла; її там немає.

— Можливо, — мовив Рік.

Вони підійшли до будівлі музею, дізналися, на якому поверсі розміщена виставка Мунка, і вийшли нагору. Незадовго вже тинялися серед картин і ксилографій. На виставку прийшло багато відвідувачів, зокрема й увесь клас школярів середньої школи; пронизливий голос учительки проникав у найвіддаленіші зали виставки, і Рік подумав: «Може здатися, що саме такий голос і вигляд повинен мати анді. Але аж ніяк не такий, як у Рейчел Роузен і Люби Люфт. Або, скажімо, у того чоловіка, що стоїть біля мене. Чи, точніше, штуки, що стоїть біля мене».

— Чи відомі вам випадки, коли б анді тримали вдома тварину? — запитав його Філ Реш.

З якоїсь незрозумілої причини Рік відчув потребу бути брутально відвертим; можливо, починав готуватися до завдання, яке мав незадовго виконати.

— Мені відомо про два випадки, коли анді піклувалися про тварин. Таке трапляється надзвичайно рідко. З того, що мені відомо, їхня затія з домашніми улюбленцями, як правило, не вдається; анді неспроможні по-справжньому за кимось доглядати, тому тварини в них помирають. Живим тваринам потрібне тепло господаря. За винятком плазунів і комах.

— А білці потрібне тепло? Атмосфера любові? Баффі має чудовий вигляд, блищить, як видра. Я через день розчісую її гребінцем.

Біля одного з полотен Філ Реш зупинився й почав його пильно розглядати. На картині було зображено безволосе, пригнічене створіння з головою, схожою на грушу, перевернуту догори дриґом; руки створіння притисло до вух, рот роззявило у страхітливому беззвучному крику. Його муки відлунням крику розходилися дрібними хвилями навсібіч; видно, створіння — було воно жінкою чи чоловіком — потрапило в пастку свого власного крику. Воно навіть затулило вуха, щоб не чути власного вереску. Стояло воно на мосту, а поряд — нікого; верещало в цілковитому відчуженні від усього іншого. Відрізане від світу своїм вереском або ж незважаючи на нього.

— Він також зробив ксилографію на цю тему, — сказав Рік, читаючи інформаційну табличку під полотном.

— Мені здається, що саме так, мабуть, мав би почуватися анді, — припустив Філ Реш. Поглядом він шукав у повітрі конвульсії від крику створіння, які можна було бачити на картині. — Але я так не почуваюся, то, може, я і не... — він запнувся, бо до картини підійшло кілька відвідувачів виставки.

— Он і Люба Люфт, — Рік вказав на неї, і Філ Реш ураз обірвав свої роздуми; обидва пішли до неї розміреним кроком, дуже неквапом, ніби їм від неї нічого не потрібно; як завжди, у таких випадках важливо зберігати спокій. Бо безпека решти людей, які не знають про перебування поряд з ними андроїдів, — понад усе, навіть попри те, що здобич в останню мить може втекти.

Тримаючи в руках каталог виставки, Люба Люфт, у блискучих, звужених до низу штанах і в осяйній золотистій жилетці, стояла, цілковито заглибившись у картину перед собою; з полотна на неї дивилася молода дівчина, руки міцно зчеплені; сиділа вона на краю ліжка, вираз бентежливого зачудування і благоговійного страху застиг на її обличчі.

— Хочете, я куплю вам цю картину? — запропонував Рік Любі Люфт; він стояв біля неї, злегка взявши її під руку, і цим легким потиском давав їй зрозуміти, що вона вже під його владою і йому не потрібно докладати ще якихось зусиль для її затримання. Філ Реш, що підійшов з іншого боку, поклав свою руку їй на плече, тож Рік побачив, як з-під поли його піджака випнувся лазерний пістолет. Філ Реш не мав наміру довго бавитися, бо вже мало не проґавив інспектора Ґарланда.

— Картина не продається, — байдуже поглянула на нього Люба Люфт, а тоді — гнівно, оскільки впізнала його; її очі зблякли, а рум’янець зник з обличчя, і воно набрало мертвотно-блідого відтінку, немовби почало розкладатися. Неначе життя за мить відринуло з її тіла кудись далеко вглиб, залишивши його напризволяще.

— А я вже подумала, що вони вас арештували. Ви хочете сказати, що вони вас відпустили?

— Міс Люфт, це — містер Реш. Філ Реш, а це — відома оперна співачка Люба Люфт, — відтак він сказав Любі: — Той запряжений віл, що арештував мене, — андроїд. І його начальник також. Ви знаєте... ви знали... інспектора Ґарланда? Він заявив, що всі ви прибули одною групою з Марса.

— Поліцейське управління, куди ви звернулися по допомогу, — підхопив Філ Реш, — провадить усі операції з будівлі на Мішен-стрит і допомагає підтримувати зв’язок між членами вашої групи. Вони почуваються там настільки безпечно, що наважилися взяти людину на посаду мисливця за головами; очевидно...

— Вас? — запитала Люба Люфт. — Ви — не людина. Не більше, аніж я; ви також андроїд.

Запанувала тиша, а тоді Філ Реш мовив пригніченим голосом, над яким він, проте, не втратив контролю:

— Гаразд. Із цим ми розберемося в належний час, — а Рікові сказав: — Відведімо її до мого говеркара.

Узявши під руки, вони повели її у напрямку до музейного ліфта. Йшла вона туди неохоче, але, з іншого боку, не чинячи опору; здавалося, що вона змирилася зі своїм становищем. Раніше Рік уже бачив таку реакцію андроїдів у критичних ситуаціях. Штучно введена в андроїд життєва сила враз покидала його, якщо він наражався на щось непереборне... принаймні дуже часто. Але не завжди.

Ота сила будь-якої миті могла спалахнути знову з несамовитою енергією.

Окрім іншого, андроїди воліли, як він це добре знав, залишатися непомітними. У музеї, де зібралося стільки відвідувачів, Люба Люфт не виявила наміру вдаватися до активного опору. Вона спробує це зробити — мабуть, востаннє — в говеркарі, де її ніхто не бачитиме. Опинившись на самоті, вона вмить може відкинути все, що її стримує. Він приготувався, а про Філа Реша багато не думав. Як уже сказав Реш, його питання вирішиться в належний час. У кінці коридору біля ліфтів стояли книжкові розкладки; там продавали репродукції картин і мистецькі альбоми, тож Люба зупинилася зволікаючи.

— Послухайте, — звернулася вона до Ріка. Її обличчя трохи порожевіло; вона знову ожила, принаймні на короткий час. — Купіть мені репродукцію тієї картини, на яку я дивилася, коли ви мене взяли під руку. Он ту з дівчиною, що сидить на ліжку.

Після паузи Рік запитав у продавця, жінки середнього віку з випнутою щелепою і сивим волоссям:

— Маєте репродукцію «Зрілості» Мунка?

— Лише в альбомі його вибраних робіт, — відповіла продавець, поклавши перед ним гарний лискучий альбом. — Двадцять п’ять доларів.

— Я візьму, — він потягнувся до портмоне.

— Мій фінансовий відділ ніколи б у світі не погодився... — почав Філ Реш.

— Це мої гроші, — перебив його Рік; він простягнув жінці гроші, а Любі — книжку. — Що ж, тепер спускаймося, — сказав він Любі й Філові Решу.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — промовила Люба, коли всі вони зайшли до кабіни ліфта. — Ви — люди — маєте в собі щось дуже миле і зворушливе. Андроїд такого ніколи б не зробив, — вона зміряла Філа Реша крижаним поглядом. — Йому б і в голову не прийшло таке, як він висловився, «ніколи у світі», — вона й далі пильно дивилася на Філа Реша, тепер із відвертою відразою та ворожістю. — Направду, мені не подобаються андроїди. Відколи я прибула сюди з Марса, моє життя полягало в максимальній імітації людської поведінки — я робила все те, що могла б зробити жінка, чинила так, немовби мною керували думки й прагнення справжньої людини. Як на мене, наслідування — це найвища форма життя, — а Філові Решу кинула: — Хіба не так з тобою відбувається? Намагаєшся...

— Не можу цього стерпіти, — Філ Реш запхав руку під куртку і стиснув руків’я пістолета.

— Ні! — вигукнув Рік, намагаючись не дати Філові Решу вийняти пістолет; але Реш, зробивши крок назад, зумів вивернутися. — А як же тест Бонелі?

— Сама зізналася, що андроїд, — відрізав Філ Реш. — На що ми чекаємо?

— Але деактивувати її лише на тій підставі, що вона дратує тебе своїми словами... дай-но мені свою іграшку, — він спробував заволодіти лазерним пістолетом Філа Реша. Але Філ не випускав зброю з рук; він зумів розвернутися в тісній кабіні ліфта і знову не дав вихопити в себе пістолета, при цьому ні на мить не зводячи очей з Люби Люфт.

— Гаразд, — сказав Рік. — Деактивуй її; убий її просто зараз. Доведи її правоту, — але за мить зрозумів, що Реш таки стрілятиме.— Почекай...

Філ Реш вистрілив, і тієї самої миті Люба Люфт, охоплена несамовитим страхом, здригнулась і відсахнулася від нього, падаючи на підлогу. Лазер не влучив, але Реш опустив пістолет, і промінь безгучно пробив тонкий отвір у її животі. Вона почала кричати; скоцюрбилася під стінкою ліфта, її крик не вгавав. «Як на тій картині», — подумав Рік, вийняв свій пістолет і добив її. Бездиханне тіло Люби Люфт упало на підлогу обличчям донизу, немов купа мотлоху. Навіть не здригнулося.

За допомогою свого лазерного пістолета Рік методично спалював щойно куплений для Люби альбом, перетворюючи його на безформний попіл. Робив він це ретельно, не мовлячи ні слова; Філ Реш спостерігав за його діями з розгубленим виразом на обличчі, він геть нічого не розумів.

— Міг би залишити книжку собі, — проговорив Реш, коли Рік закінчив.— Вона ж тобі обійшлася...

— Як думаєш, в андроїдів є душа? — перебив його Рік.

Схиливши набік голову, Філ Реш втупився в нього поглядом зі ще більшим збентеженням.

— Я можу собі це дозволити, — заявив Рік. — Я вже заробив сьогодні три тисячі доларів, і це лише півсписку.

— Ти претендуєш на Ґарланда? — запитав Філ Реш. — Але це я його вбив. Ти вже лежав тоді на підлозі. А також Любу.

— Але ти не зможеш отримати гроші, — відповів Рік. — Ані у своєму управлінні, ані в нашому. У говеркарі я проведу щодо тебе тест Бонелі або перевірю тебе за шкалою Войґта-Кампфа, і тільки тоді все стане на свої місця. Хоча тебе немає в моєму списку, — його руки тремтіли, він розстебнув портфель і шарудів тонкими, як цибулине лушпиння, зім’ятими аркушами паперу, на яких під копірку було надруковано орієнтування на підозрюваних. — Ні, тебе немає в моєму списку. Тому не маю законного права претендувати на преміальні за тебе; хіба що за Любу Люфт і за Ґарланда.

— Ти впевнений, що я андроїд? Ґарланд сказав?

— Так, це мені сказав Ґарланд.

— А якщо він збрехав, — вів своє далі Філ Реш. — Щоб спровокувати між нами чвари. Ось як зараз; а щодо Люби Люфт, ти правильно говорив, так, я не мав права допустити, щоб вона так легко вивела мене з рівноваги. Напевно, я занадто чутливий. Мисливець за головами мусить бути розсудливим і не піддаватися емоціям; ти, мабуть, саме такий. Послухай, нам все одно довелося б ліквідовувати Любу Люфт, ну, проіснувала б вона ще півгодини, усього якихось півгодини. Навіть не встигла б погортати альбом, який ти їй купив. Не треба було його спалювати. Марнотратство. Ніяк не можу второпати, навіщо ти це зробив; нераціональний вчинок, от і все.

— З мене досить полювання за головами, — зронив Рік.

— І що ти плануєш робити?

— Будь-що. Стану страховим агентом, як значилося в даних про Ґарланда. Або емігрую. Так, — він кивав головою. — Емігрую на Марс.

— Але ж комусь треба виконувати роботу, — зауважив Філ Реш.

— Вони зможуть використовувати для цього андроїдів. Буде навіть ліпше, якщо це робитимуть анді. Я більше не можу; з мене досить. Вона була чудовою співачкою. Планета могла б насолоджуватися її талантом. Якесь божевілля.

— Це — необхідність. Пам’ятай: щоб утекти, вони вбивають людей. І якби я не витягнув тебе з поліцейської дільниці на Мішен-стрит, вони б тебе також убили. Саме для цього Ґарланд і викликав мене до свого кабінету. Ще трохи й Полоков би тебе порішив. Так само Люба Люфт. Ми діємо з необхідності себе захистити; це вони проникли на нашу планету, оці нелегальні кровожерливі біженці-вбивці, що маскуються під...

— Під поліцейських, — закінчив Рік. — Мисливців за головами.

— Гаразд; перевіряй мене на тест Бонелі. Але Ґарланд брехав. Думаю, він збрехав, фальшиві спогади не можуть бути аж настільки докладними. А моя білка?

— Так, твоя білка. Я забув про твою білку.

— Якщо я анді, — сказав Філ Реш, — а ти мене вб’єш, то забереш собі білку. Ось, зараз сідаю і пишу заповіт.

— Анді не можуть нічого заповідати. Вони не володіють власністю.

— Тоді просто візьмеш її, — наполягав Філ Реш.

— Ну, хіба що так, — погодився Рік. Ліфт зупинився на першому поверсі; двері розсунулися. — Залишайся з Любою; а я зателефоную, щоб патрульний говеркар доставив її у Палац правосуддя. Для аналізу кісткового мозку, — Рік побачив телефонну будку, ввійшов досередини, опустив монету і тремкими пальцями набрав номер. Тим часом група людей, що чекала на ліфт, обступила Філа Реша і труп Люби Люфт.

«Вона насправді була чудовою співачкою, — сказав він собі подумки, коли поклав слухавку, закінчивши розмову. — Ніяк не можу зрозуміти; чому талант такої величини міг стати перепоною на життєвому шляху нашого суспільства? Але вона не мала жодного таланту, — виправив себе Рік. — Вона просто була андроїдом. Як Філ Реш, — думав він. — Він також загроза, таким самим чином і з тих самих причин. Тому не час опускати руки». Вийшовши з будки, він почав проштовхуватися крізь натовп до Реша й тіла дівчини-андроїда, що лежало ниць. Хтось накинув на неї своє пальто. Але це було не Решеве пальто.

Підійшовши до Філа Реша, який стояв неподалік і напружено курив коротку сіру сигару, Рік сказав йому:

— Сподіваюся, тест підтвердить, що ти — андроїд.

— Ти справді ненавидиш мене, — зачудовано протягнув Філ Реш. — Ось так зненацька; на Мішен-стрит ти не відчував до мене ненависті. Коли я рятував тобі життя.

— Я зрозумів твій підхід. З того, як ти вбив Ґарланда, а тоді Любу. Ти вбиваєш не так, як я; тобі хочеться... Прокляття! — вилаявся він. — Тепер мені все зрозуміло. Тобі просто подобається вбивати. Тільки б знайти привід. Якби ти мав привід, то вбив би й мене. Тому ти й ухопився за можливість того, що Ґарланд — андроїд; бо тоді його можна вбити. Цікаво, що ти робитимеш, коли провалиш тест Бонелі. Вб’єш себе? Іноді андроїди так роблять. Але таке трапляється вкрай рідко.

— Так, я про все подбаю, — запевнив Філ Реш. — Тобі треба буде тільки провести тест, усім решта не переймайся.

Прибув патрульний говеркар; з нього вискочило двоє поліцейських, швидкими кроками вони попрямували до натовпу людей, який одразу розступився. Один із поліцейських упізнав Ріка й кивнув йому головою. «Що ж, тепер нам можна вшиватися звідси, — зрозумів Рік. — Нам тут уже нічого робити. Нарешті».

Коли вони з Філом пішли назад по вулиці до оперного театру, на будівлі якого вони залишили свій говеркар, Філ сказав:

— Я передам тобі свій лазерний пістолет просто зараз. Щоб ти не турбувався через мою реакцію на результати тесту. У цілях твоєї безпеки, — він простягнув пістолет, і Рік його таки взяв.

— А як ти себе вб’єш без зброї? — запитав Рік. — Якщо провалиш тест?

— Зупиню дихання.

— Заради бога. Це неможливо.

— Можливо. В андроїдів блукаючий нерв не задіюється автоматично за таких обставин. На відміну від людей. Хіба тобі про це не розповідали на підготовчих курсах мисливця за головами? Мене цього навчили ще багато років тому.

— Але ось так померти, — запротестував Рік.

— Жодного болю. То в чому річ?

— Ну... — Рік тільки руками розвів. Неспроможний підібрати потрібне слово.

— Відверто кажучи, я не думаю, що мені доведеться, — мовив Філ Реш.

Разом вони піднялися на дах оперного театру «Меморіал війни» й підійшли до припаркованого там говеркара Філа Реша.

Усівшись за кермо і зачинивши двері зі свого боку, Філ Реш заявив:

— Я б волів пройти тест Бонелі.

— Це неможливо. Я з ним не знайомий.

«У такому разі я мусив би покладатися на його інтерпретацію результатів, — розмірковував Рік. — А про таке годі навіть думати».

— Ти скажеш мені правду, адже так? — запитав Філ Реш. — Якщо я андроїд, ти мені одразу скажеш?

— Звісно.

— Бо я справді хочу знати. Мушу знати, — Філ Реш ще раз підпалив свою сигару і намагався вмоститися якомога зручніше в ковшеподібному сидінні говеркара. Але, видно, це йому ніяк не вдавалося. — Тобі насправді сподобалася картина Мунка, на яку задивлялася Люба Люфт? — запитав він. — Бо мене вона не вразила. Мене не цікавить реалізм у мистецтві; мені подобається Пікассо і...

— «Зрілість» датується 1894 роком, — відчеканив Рік. — Тоді крім реалізму ще нічого не було; треба й це брати до уваги.

— Але ота картина, де зображено чоловіка, що затулив вуха і кричить, — вона в іншому стилі.

Розстебнувши портфель, Рік викладав своє приладдя для тесту.

— Складне пристосування, — зауважив Філ Реш, спостерігаючи. — Скільки тобі треба поставити запитань, щоб зробити остаточний висновок?

— Шість або сім, — він подав Філові адгезивний диск.

— Прикріпи його собі до щоки. Притисни міцніше. А оцей промінь... — він саме його спрямовував, — буде сфокусований на твоєму оці. Не кліпай; і не рухай очним яблуком.

— Рефлекторні коливання, — зронив Філ Реш. — Але не через фізичний подразник; ти не вимірюватимеш дилатацію. Ти ставитимеш усні запитання; це те, що ми називаємо реакцією здригання.

— Гадаєш, зможеш її контролювати?

— Сумніваюся. Можливо з часом. На початковому етапі це неможливо; вона поза межами свідомого контролю. Якби ж... — він замовк. — Починай. Щось я дуже напружений; вибач, забагато балакаю.

— Нічого, балакай, — сказав Рік.

«Балакай, скільки хочеш. Хоч перед смертю наговоришся, — сказав він сам до себе. — Як маєш охоту». Йому було байдуже.

— Якщо тест доведе, що я — андроїд, — белькотів Філ Реш, — ти повернеш собі віру в людство. Але оскільки цього не трапиться, то я пропоную тобі взятися за створення ідеології, яка б пояснила...

— Отже, перше запитання, — перебив Рік; пристрій запрацював, затремтіли обидві стрілки. — Час відповідної реакції має значення, тому відповідай якнайшвидше, — по пам’яті Рік вибрав перше запитання. Тест почався.

Опісля Рік сидів якийсь час нерухомо. Потім почав розбирати пристрій, вкладаючи його частини в портфель.

— Усе зрозуміло з твого виразу обличчя, — мовив Філ Реш; він видихнув повітря з абсолютно невагомим, майже конвульсивним полегшенням. — Гаразд; віддавай мені пістолет, — він простягнув долоню.

— Очевидно, ти мав рацію, — говорив Рік. — Щодо мотивів Ґарланда; що він хотів нас посварити; як ти і казав, — Рік почувався фізично й психологічно розбитим.

— Ти вже сформулював базові засади своєї ідеології? — іронізував Філ Реш. — Тієї, що пояснює мене як невід’ємну частку людства?

— У твоїй емпатичній здатності ставити себе на місце інших є вада. Але ми таке не перевіряємо під час тесту. Це стосується твого ставлення до андроїдів.

— Звісно ж, ми таке не перевіряємо.

— Можливо, варто.

Він ніколи раніше про таке не думав, ніколи не відчував співчуття до андроїдів, яких убивав. Завжди вважав, що сприймає їх як розумних машин, принаймні свідомо. А тепер, у порівнянні з Філом Решем, виявив величезну різницю. Інтуїтивно відчував, що саме він має слушність. «Емпатія щодо штучного створіння? — запитував він сам у себе. — Щодо чогось такого, що лише вдає, ніби живе? Але Люба Люфт справляла враження справді живої істоти; вона, чи швидше воно, не скидалося на симуляцію».

— Ти хоч усвідомлюєш, — тихо сказав Філ Реш, — до чого б це призвело. Якби ми ввели андроїдів до нашого кола емпатичної ідентифікації так само, як тварин.

— Ми не змогли б себе захистити.

— Саме так. Оті андроїди з «Нексус-6»... вони підім’яли б нас під себе й розчавили. Ми з тобою та з іншими мисливцями за головами стоїмо між «Нексус-6» і людством, ми є тим бар’єром, що їх розділяє і розставляє все на свої місця. До того ж... — він стих, помітивши, що Рік знову виймає своє приладдя. — А я думав, що тест уже закінчився.

— Я хочу поставити запитання самому собі, — уточнив Рік. — А ти лише скажеш, що показали стрілки приладів. Лише повідомиш мені показники; і я вже сам усе підрахую, — він приліпив до щоки адгезивну пластину, зафіксував стержень так, що промінь світив йому просто в око. — Готовий? Стеж за стрілками. Час відповіді до уваги не беремо; тільки величину відхилень стрілок.

— Авжеж, Ріку, — люб’язно відгукнувся Реш.

Уголос Рік промовив:

— Я спускаюся в ліфті з андроїдом, якого щойно впіймав. Раптом хтось його вбиває без попередження.

— Жодного відчутного відхилення, — прокоментував Філ Реш.

— На скільки відхилилися стрілки?

— Ліва — на 2,8. Права — на 3,3.

— Андроїда-жінку, — продовжив Рік.

— Тепер — на 4,0 і 6,о відповідно.

— Забагато, — підсумував Рік; він зняв адгезивний диск з довгими проводами зі своєї щоки й вимкнув промінь у стержні. — Це емпатично-співчутлива реакція, — пояснив він. — Так реагує людина на більшість запитань. За винятком екстремальних, у яких ідеться про вироби з дитячої шкіри... себто відверто патологічних.

— І що це означає?

— Я здатний відчувати емпатію принаймні до певних андроїдів. Не до всіх, але... до одного чи двох.

«Наприклад, до Люби Люфт, — подумав він. — Отже, я помилявся. У реакціях Філа Реша немає нічого неприродного чи нелюдського; вся причина в мені».

«Цікаво, — розмірковував він далі, — чи хтось серед людей коли-небудь мав співчуття до андроїда».

«Зрозуміло,— припускав Рік,— таке може більше не повторитися в моїй практиці; можливо, це якась аномальна реакція, і вона пов’язана з моїми почуттями до „Чарівної флейти“. До голосу Люби, загалом до долі її кар’єри, що так раптово обірвалася. Поза сумнівом, чогось схожого я раніше ніколи не відчував. Принаймні не звертав на таке уваги. Жодного співчуття до Полокова. Та й до Ґарланда, — і тут він зізнався собі: — Якби за результатами тесту Філ Реш виявився андроїдом, то я б його вбив без найменших докорів сумління. У всякому разі, після смерті Люби».

«Ось тобі й різниця між справжніми живими істотами й гуманоїдними структурами. У тому ліфті, що в музеї, — казав він собі подумки, — я спускався з двома створіннями — з людиною і з андроїдом... і мої почуття виявилися протилежними загальноприйнятим. Протилежними до тих, які я звик мати... які я повинен був мати».

— Ти втрапив у халепу, Декарде, — здається, Філа Реша це потішало.

— Ну... і що мені робити?

— Це секс, — заявив Філ Реш.

— Секс?

— Тому що вона — воно, отой андроїд — була для тебе фізично привабливою. Хіба з тобою такого раніше не траплялося? — усміхнувся Філ Реш. — Нас учили, що це і є найголовнішою проблемою для мисливця за головами. Хіба ти не знаєш, Декарде, що на планетах-колоніях вони мають андроїдів-коханок?

— Але це протизаконно, — сказав Рік, згадавши про спеціальний закон.

— Так, протизаконно. Статевий зв’язок людини з андроїдом протизаконний. Більшість відхилень у статевих стосунках — також протиправні. Але люди все одно...

— А як щодо... ні, не сексу, а кохання?

— Секс — це інша назва для кохання.

— А як щодо любові до своєї країни? — не здавався Рік. — Любові до музики?

— Якщо це любов до жінки або до жінки-андроїда, то це секс. Прокинься і подивися правді у вічі, Декарде. Ти хотів лягти в ліжко з жінкою-андроїдом... не більше і не менше. Одного разу я вже мав із таким справу. Коли я тільки почав працювати мисливцем за головами. Тому не впадай у відчай; ти одужаєш. Просто змінився звичний для тебе порядок речей. Не потрібно вбивати її або бути присутнім, коли її вбивають, і тоді відчувати до неї фізичний потяг. Роби все навпаки.

Рік дивився на нього збентежено:

— Що, спочатку переспати з нею...

— ... а тоді вбити, — сказав Філ Реш коротко.

«Ти — хороший мисливець за головами, — усвідомив Рік. — І твоє ставлення до анді це підтверджує. А я?»

Раптом уперше в житті він засумнівався у відповідності своїй посаді.