У давній давнині були створіння

Розділ тридцять п’ятий. Чогось бракує

Коли я промовила ім’я, воно прозвучало тихо і придушено. Але попри все воно прозвучало, і коли це сталося, Девід попустив свій хват і відступив назад. Його лють зникла, а на її місці з’явився спокійний, допитливий вираз обличчя.

— Твій батько врятував мені життя, — промовив він тихим, замисленим голосом. — А я врятував його.

Я присіла, все ще задихаючись і відкашлюючись. Повітря в кімнаті було спокійним і лагідним, як уночі. Девід Ґінн сумно усміхнувся до мене.

— Ти вбив його, — сказала я.

— І так, — відповів він, — і ні.

Він подав мені свою руку. Не знаючи, що мені ще робити, я взяла її, і він допоміг мені підвестися. Потім він розкрив долоню, щоб показати крихітний вогник, що мерехтів усередині. Він залишив пломінець висіти поміж нами в повітрі, і тепер він освічував кімнату дивним сяйвом.

— Це правда, що Девід Ґінн убив твого батька, — сказав він. — Але ти більше не розмовляєш із Девідом Ґінном. І якби я був тоді там, то не допустив би смерті твого батька.

Він не виглядав інакше. Можливо, був спокійніший. Не обтяжений нічим. Але якимось чином я знала, що він говорить правду. Він більше не був Девідом Ґінном. Він мав вигляд, як Девід Ґінн, але був кимось абсолютно іншим.

— Не розумію, — промовила я.

— Ти достатньо розумієш, — сказав джин. — Ти вимовила моє ім’я.

Його очі зблиснули в моторошному мерехтінні полум’я.

Я прокашлялась. Моє горло все ще горіло.

— Чому, — запитала я, — чому ти вбив його?

— Як я вже сказав, — відповів джин, — насправді не я його вбивця. Але, гадаю, я можу відповісти на твоє запитання. І я вірю, що ти заслуговуєш почути мою відповідь. Однак є інші речі, які я спершу повинен тобі пояснити.

— Венс Коґланд, — сказала я.

— Так. Це почалося з нього.

— Будь-яка достатньо велика й багата сім’я зрештою може привести в цей світ щось на кшталт Венса Коґланда, — почав свою розповідь Девід. — Нещасливий збіг статистики й людської природи. Я знав його лише короткий проміжок часу, але вітер розповів мені все, що я хотів знати про нього.

Коґланд був дрібним хуліганом — лінивим, злим, боягузливим і не надто розумним. Він вважав себе недоторканим, і думав, що має право на все, що йому заманеться. Знову й знову його сім’я вносила за нього заставу, підкуповувала свідків його численних підпалів і дрібних злочинів, наймала дорогих адвокатів. За всі роки свого життя Венс Коґланд, цей нікчемний покидьок, ніколи не проводив у в’язниці довше ніж одну ніч.

Удень Венс працював на Феллсів у Новому Орлеані. Порт був головним вузлом для міжнародних перевезень. Венс вступив у місцеву профспілку моряків і став зручним сторожем для тварин, грошей і товарів, що ввозили та вивозили з країни. Принаймні деякий час він мав якусь цінність для Феллсів. Але було надто багато бійок, надто багато виплат, і, зрештою, Венса відправили вглиб країни, давши йому нове призначення, що практично гарантувало відсутність бандитських дій: Лаббок, штат Техас.

Це рішення дало бажаний ефект. Венс був фактично звільнений у Феллсів. Але трапилося непередбачуване: Венсу стало нудно.

Він використовував сімейну стипендію, щоб налагодити побічний заробіток від продажу краденого антикваріату. У нього було достатньо зв’язків із контрабандистами та крадіями з часів життя в Новому Орлеані, тому він завжди мав стабільний запас товарів на продаж. А за роки роботи на Феллсів він познайомився з чималою кількістю тіньових багатіїв, готових купити крадений антикваріат. Певний час він процвітав у тіні Лаббока, і не мав нічого спільного із сімейного бізнесу.

Але коли одна старенька принесла до нього старовинну пляшку — сімейну реліквію, яку привезла її бабуся з Османського Іраку, два світи Венса зіткнулися. Ця жінка сподівалася отримати справедливу ціну за пляшку. Здогадуючись, що міститься у пляшці, Венс усе одно назвав їй ціну, яку ніяк не можна було назвати справедливою. Коли старенька розважливо відмовилася, він пішов назирці за нею до її дому, де побив до непритомності монтувалкою й украв пляшку.

Справжній Фелл, володіючи таким могутнім предметом, негайно задіяв би всі ресурси родини. Але Венсу були чужі як дисципліна, так і пошана, щоби на перше місце ставити обов’язок перед родиною, а не власні жадібність і забаганки. Тієї ночі, у підсобці ломбарду, він намагався викликати джина.

— Можна тільки уявити, — сказав джин, — якими б огидними, тупими й передбачуваними були його бажання.

Пізно ввечері мій батько отримав тривожний дзвінок, і наступного ранку він уже летів до Далласа, а я стояла на ґанку будинку Сари Колтон-Вонґ (моя найкраща подруга в другому класі), тримаючи в руках сумку для ночівлі. Це було через три місяці після смерті моєї матері.

Чого не знав Венс Коґланд про пляшку, в якій був запечатаний джин, то це того, що її не так просто відкрити. Заклинання й закляття, що запечатали джина всередині, не зникають самі собою, якщо просто потерти пляшку чи лампу. Для цього існують складні й конкретні рухи, які необхідно виконувати в певнній послідовності. Звісно, можна вгадати правильну послідовність дотиків, погладжувань, слів і жестів. Так само можна намагатися обійти цей спосіб методом спроб і помилок. Але для цього треба мати терпіння. Венс Коґланд не був придатний ні для першого, ні для другого.

Венс установив пляшку в лещата, відкрутив корок розвідним ключем і спробував витягнути магічне створіння спочатку за допомогою вішалки для одягу, а потім вдавшись до кліщів-­гострозубців. Йому пощастило витягнути джина наполовину з пляшки, але той застряг, і в такому положенні пробув більшу частину дня — наполовину всередині й наполовину зовні. І ось яку картину побачив мій батько, коли ввійшов у магазин Венса: наполовину звільнений джин, що неймовірно страждає від страшного болю, і божевільний недоумок, якому знадобилося це створіння лише задля власних забаганок.

Мій батько прогнав Венса до іншої кімнати й узявся за роботу. Дії Венса безнадійно порушили магію, яка б дала джину можливість безболісно звільнитися. Тому моєму батькові не залишалося іншого вибору, окрім як закінчити почате Венсом настільки обережно, наскільки це можли­во. Він вико­ристав вазелін, аби змастити горлечко пляшки, і тримав руки джина, поки той повільно, дюйм за дюймом, вибирався з пляшки, зупиняючись щоразу, коли біль ставав нестерпним.

— Процес був важким, — продовжував Девід. — Кожен дюйм завдавав жахливого болю. Але твій батько був добрим і терплячим. Після кожного незначного просування вперед він зупинявся, аби дати мені передихнути.

Нарешті з гучним ляском і незначним викидом бездим­ного полум’я джин вислизнув із пляшки прямо на підлогу ломбарду. Щойно той упав, як Венс Коґланд уже стояв там з рушницею в руці.

— А тепер забирайся, — сказав Венс моєму батькові. — Це моє.

І джин, який уперше за сотні років ожив у цьому світі, опинився перед вибором, кому він зобов’язаний своєю свободою — чоловікові, що намагався силоміць витягнути його з пляшки, чи тому, кому вдалося обережно визволити його?

Таким чином мій батько отримав три бажання.

— Перше бажання, — сказав Девід, — було важко назвати бажанням. Це була необхідність, щоб вижити. Венс Коґланд хотів, щоб я служив йому, і він не бажав погоджуватися на щось менше. Він навів рушницю на твого батька, і той попросив захистити його.

— Отже, ви вбили Коґланда, — сказала я.

— Світ без нього навряд чи погіршав, — відповів Девід.

— Якими були інші два бажання?

Девід на мить замислився. Він схилив голову в тінь, і лише на секунду його силует мав майже такий самий вигляд, як у старій версії. Потім він підняв голову, дивний вогник загорівся в його очах, і він знову став кимось іншим.

— Друге бажання, — промовив він, — було для тебе.

— Для мене?

— Так, — відповів Девід. — Твій батько попросив мене забрати твій смуток.

Його голос був рівний, беземоційний, голос людини, яка читає рецепт брауні.

— Мій… смуток?

— Твоя матір померла, — відповів Девід. — За декілька місяців до того.

— Ні, це я зрозуміла, — сказала я. — Мій смуток? Він попросив тебе забрати мій смуток?

— Гадаю, це було понад його сили впоратися з цим, — відповів Девід. — Твоє горе, і його власне.

— Тому ти просто… — Я намагалася дібрати кращі слова, але не знайшла. — …забрав його геть? Весь?

— Я виконав те, що мене попросили, — сказав Девід.

У мене була сотня запитань, але жодне з них не мало значення, тому що я чудово знала, що Девід не бреше. Я не тужи­ла за батьком, тому що в мені не лишилося туги. А мій смуток за матір’ю був спійманий, а потім стертий, і все, що від неї залишилося, це фрагменти спогадів, які, здавалося, належать комусь іншому. Це мало бути правдою. Це єдина річ, яка мала якийсь сенс і пояснювала мої відчуття.

— Я-як? — нарешті промовила я, заїкаючись. — Як можна позбавити людину суму?

— Ти спала, — відповів Девід. — Я знайшов тебе уві сні. Ти була прикута до свого смутку, як до якоря, і я визволив тебе.

— Кумедний спосіб сказати мені про те, що ти зіпсував усе моє життя, — сказала я.

Девід знизав плечима. Він не збирався виправдовува­тися. Мабуть, і не було за що. Я почувалася дуже маленькою, як крихітна шахова фігура, яку піднімають і переміщують над шахівницею великі, безпристрасні руки. Навіть мої власні почуття не належали мені. Їх змінили й викривили, поки я спала. І всі ці роки батько знав про це й не сказав мені ні слова.

І поки я стояла там, розгублена, роздратована й безпорадна, у моїй голові промайнула одна думка.

— Отже, — промовила я тихим, покірним голосом, — я була сумною?

— Ти була настільки сумною, наскільки це взагалі можли­во, — відповів Девід. — Ти плакала днями й ночами. Ти захворіла через сльози. О так, ти була в печалі, Маржан. Ти любила її дуже сильно. Ти тужила за нею всім своїм серцем.

— І що з усім цим сталося? Вони просто… зникли?

— Ти була дитиною, яка втратила матір, — сказав Девід. — Твої страждання були горою. Навіть якби я захотів, то мені знадобилося б ціле життя, щоб розбити їх і роз­віяти за вітром. Ні, вони не зникли. Вони ніколи не були надто далеко.

Щомиті після смерті матері я відчувала порожнечу всередині себе. Щоночі я прислухалася до голосу у своїй голові, що говорив мені: «Чогось бракує». Коли я втекла з дому, коли вибухала від емоцій — усе це тому, що я шукала той важливий, відсутній фрагмент мого серця. Я б ніколи, ніколи за все своє життя не здогадалася, що його забрав у мене джин, виконуючи бажання мого батька.

Я не знала — плакати мені чи сміятися:

— А яким було третє бажання? — запитала я. — Чиє життя він знівечив із ним?

— Твій батько не встиг використати його, — сказав джин. — Він тримав його про запас, і через це я не можу повернутися до небесних палаців, де колись жив. Я був у боргу перед людиною, і тому я залишаюся людиною доти, доки мій борг не буде сплачений.

— Не розумію, — промовила я. — Ти вбив мого батька. Чому ти вбив його, якщо він був потрібен тобі, щоб виконати останнє бажання?

— Я не вбивав його, — сказав Девід. — Це Девід Ґінн убив його.

— Хіба це не одне й те саме? — запитала я.

— Аж ніяк, — відповів Девід. — Я дух вітру й вогню. Я блукаю в хмарах і танцюю в снах. Девід Ґінн був бухгалтером, який любив свою сім’ю понад усе на світі й був готовий на все, щоби вберегти її.

— Але ж він був тобою, — сказала я, — а ти був ним.

— Девід був людиною, беззаперечно, — відповів джин. — Він не знав, ким він є насправді.

— Тоді чому він убив мого батька? — запитала я. — Вони ж були друзями.

— Твій батько колись покликав Девіда до себе в гості, — сказав Девід. — Він був схвильований. Він хвилювався за тебе. Хвилювався, що припустився помилки. Він боявся втратити тебе. Він боявся, що вже втратив тебе. Девід слухав його, як будь-який інший справжній друг. Він дав йому найкращу пораду, яка виявилася не такою вже й доброю. Після цього твій батько почав говорити дивні речі.

— Дивні?

— Він почав вибачатися, — сказав джин. — Спочатку він вибачився за те, що обтяжує Девіда своїми проблемами, а потім за те, що, як він твердив, мало ось-ось статися. Він подякував Девіду за те, що той був прекрасним другом. Він розповів йому, що все закінчиться дуже швидко, і що Девід нічого не відчує. Він сказав не хвилюватися за Ліз, Коула чи Рамзі. Він сказав йому, що збирається сказати якесь слово, ім’я, і після цього світ навколо стане незвичним, а тоді вкотре вибачився за все. Не можу сказати точно, чи усвідомлював Девід тоді, ким він був насправді, — продовжував джин. — Але він знав, що якщо він не зупинить твого батька негайно, трапиться щось жахливе. Йому було байдуже, що трапиться з ним — він ніколи не вважав себе особливим. Але для нього його діти були ціннішими за власне життя, і тому коли це тривожне передчуття сповнило його тіло, він поринув глибоко в себе й витягнув звідти силу, про яку навіть не підозрював. Він закликав вітер і вогонь, і тому твій батько помер, так і не встигнувши вимовити моє ім’я.

Джин похилив голову й затих.

— Він знав? — запитала я. — Тобто ти, Девіде, знав, що він накоїв?

— На мить, — сказав джин. — Проте коли він використав мою силу, то розбудив мене. Я змусив його забути. Це був єдиний спосіб уберегти його. Провина й сум’яття могли знищити його.

— А тепер я знищила його, так?

— Він ніколи не був справжнім, — сказав джин. — Ти знищила ілюзію.

— Я няньчила його дітей, — сказала я.

— Так, — відповів джин. — І вони були фантомами. Вони всі, звісно, вважали себе людьми. Але вони були лише вигадкою Девіда, а він — моєю.

Я глянула на холодний, мертвий будинок. Тут було темно, як у могилі, якщо не брати до уваги плаваючого вогню.

— Що мені тепер робити? — запитала я, радше саму себе.

— Я гадаю, — промовив джин, — ти захочеш попросити мене виконати своє останнє бажання.

— Моє останнє бажання? — запитала я.

— Я розповів тобі, що твій батько так і не використав його, — відповів він.

— І що, воно передається з покоління до покоління? Хіба так передаються бажання?

— Він залишив тобі все, що мав, — сказав Девід. — Бажання тепер належить тобі.

Я глянула надовкола — на стару швабру, на розкидані по кімнаті газети, на ланцюг, що лежав мертвою купою. Ще мить тому вони були справжніми. Усе навколо було справжнім.

— Ти можеш повернути їх назад? — запитала я.

— Можу, — сказав Девід, — але це ти зробиш їм ведмежу послугу. Вони житимуть заради тебе, але вони не будуть по-справжньому живими. Їхні життя існуватимуть тільки в ті моменти, коли перетинатимуться з твоїм.

Я підняла ланцюг і знову впустила його. Він упав із глухим брязкотом і стуком. У ньому не було життя, як і бажання ожити. Цих хлопчиків із їхніми яскравими очима й русявим волоссям більше не було. Від них не лишилося і сліду. І все ж я не відчувала суму.

— Чи буде хтось за ними сумувати? — запитала я.

— Якщо хтось і згадає про них, то згадає лише те, що знали Ґіннів віддавна, — відповів джин.

— А щодо мене? — запитала я. — Я пам’ятатиму їх?

— А ти б хотіла?

— Це моє третє бажання?

— Це люб’язність, — відповів джин. — Бажання все ще лишається за тобою.

— Тоді так, — сказала я. — Гадаю, я хотіла б пам’ятати про них.

Джин кивнув.

— Тобі не обов’язково зараз просити мене виконати бажання, — сказав він. — Воно твоє, ти можеш розпоряджатися ним так, як вважаєш за потрібне.

— Добре, — відповіла я. — Мабуть, мені знадобиться трохи часу на роздуми.

— Коли будеш готова, — сказав джин, — промов моє ім’я. Я почую.

Я не знала, що ще сказати. Усе в моєму житті було непорозумінням, помилкою. Через це помер мій батько, а я не могла сумувати за ним. Я відвернулася від джина і стала пробиратися крізь темряву до дверей. Перетинаючи вітальню, я побачила, що стара пляшка все ще стоїть на запліснявілому каміні, не змінившись у результаті трансформації всього будинку. Я розглядала її якусь мить і вже збиралася йти далі, коли щось на підлозі привернуло мою увагу.

Це були дві картки, що їх показував мені Коул. Дракон і моторошний замок. Обидві лежали лицевою стороною ­догори — трохи змінені, проте цілі. Я підняла їх, а потім озирнулася на джина. Чи були випадковістю ці два неодно­значні реквізити з фантазії про сім’ю Ґіннів? Чи були вони взагалі справжніми?

Джин мовчки спостерігав за мною з темряви їдальні, тінь серед тіней.