У давній давнині були створіння

Розділ восьмий. Усе й одразу

Перед школою я зустрілася з Меллорін у клініці і привела її в офіс. Зорро, скручений калачиком, підняв голову, коли вона увійшла. Його хвости, тепер туго сплетені разом, били по стінці клітки. Меллорін опустилася на коліна й посмикала його за щічки, потім обійшла стіл і міцно мене обійняла.

— Дякую, — сказала вона.

Меллорін шаркнула ногою і схилила голову. У клітці Зорро переводив свою маленьку мордочку з Меллорін на мене, а потім назад.

— Є дещо… що я повинна тобі сказати.

— Добре…

— Я не маю змоги заплатити дуже багато, — сказала вона. — Точніше, я взагалі нічого не можу дозволити собі оплатити. Я повинна була про це сказати одразу, до того як залишила його. Я не знаю, скільки це зазвичай коштує…

Вона нараз замовкла, уникаючи дивитися мені в очі.

— Щиро мовлячи, я й сама не знаю, скільки це могло б коштувати, — відповіла я. Меллорін здавалася дуже засоромленою, і мені стало її жаль. — Усе гаразд, — додала я.

Але вона все ще не дивилася на мене.

— Є ще дещо, — промовила вона, — причина, чому я привела його, причина, чому я вирішила звернутися по допомогу — Зорро залишив кілька подряпин на моїй стіні. Він ніколи так не робив… Я гадаю, він намагався мені сказати, що занедужав. Хай там як, але мої батьки, вони дуже релігійні, і вони говорили про цю школу, ну, залякували мене нею, через усілякі відьомські штучки, і… вони не знають про Зорро. Коротше, ця школа, вона розташовується посеред пустелі, і люди приїжджають по тебе на фургоні посеред ночі й… Так чи інакше, я знаю, що коли вони побачили подряпини… — Вона затнулась, і коли заговорила знову, то її голос був тихий і кволий: — Чи ти не знаєш місця, де ми могли б пожити деякий час? Тільки допоки йому не стане краще? Я не можу нічого оплатити наразі, зате можу готувати і прибирати, і я не займатиму багато місця.

Я не знала такого місця, де б безкоштовно дали притулок відьмі-підлітку, що втекла з дому з її домашнім лисом.

— На жаль, — відповіла я.

Вона кивнула, ніби це не мало значення:

— Без проблем, — сказала вона, — у будь-якому разі, дякую.

Меллорін натягнула на своє лице горду, безжурну усмішку, взяла Зорро з клітки на руки й обережно поклала в картонну переноску. Потім, здійнявши високо голову, юна відьма поспі­шила покинути офіс. Мені б хотілося зробити для неї більше.

Тієї ж миті мені спала на гадку одна ідея.

«Ти не зробиш цього, — було моєю першою думкою. — Твій батько не дозволить».

Ця несподівана думка виникла нізвідки. Мені не потрібен був дозвіл батька на будь-що вже декілька місяців, і раптом він мені почав указувати, що я можу й чого не можу робити. У грудях спалахнула злість. Він не мав жодного права вказувати, як мені жити.

Зненацька я відчула величезну свободу, ніби камінь з душі звалився. Мені не потрібно більше слухатися батька. Я не мушу жити так, як жив він. Я могла тепер запроваджувати власні правила. Я побігла за Меллорін, зупинила її в кінці коридору й потягнула за руку назад до кабінету.

У мене не було жодної причини довіряти їй. Я майже нічого не знала про неї. Але я довіряла Зорро. І якщо він обрав Меллорін, тоді, можливо, вона справді не божевільна.

Над усе я не хотіла залишатися сама вдома.

— Ти можеш пожити в мене, — сказала я.

— О ні… — вигукнула вона. — Я не мала наміру…

— Все гаразд, — відповіла я. — Якщо, звісно, ти не проти перебування в будинку, де хтось помер.

— Я знаю декілька ритуалів для цього, — сказала вона, — якщо ти хочеш очистити дім від темної енергії.

— Гаразд, — погодилася я. — Чом би й ні?

— Ти впевнена? — запитала вона. — Я маю на увазі, щодо цього всього? Я не хочу наполягати, особливо після всього, що ти зробила для Зорро. Ти справді впевнена?

— Так, — відповіла я, — було б чудово мати компанію. І позбутися темної енергії.

Її обличчя миттю проясніло.

— Ти не пожалкуєш про це, — вигукнула вона. І так само швидко на її обличчі з’явився замислений погляд. — Є дещо, що я б хотіла зробити для тебе… Віддячити тобі. Я хочу зняти з тебе вроки. — Вона зробила паузу. — Або ж хоча б спробувати. Не даю гарантій.

— Гм, — промовила я, — що за вроки?

— Прокляття, дурненька, — засміялася вона, — те, що наче нависло над тобою. Тільки не кажи мені, що ти не знала про нього.

Я похитала головою.

Меллорін з недовірою витріщилися на мене.

— Оце так! — промовила вона. — Я помітила їх, щойно тебе побачила, але не хотіла нічого говорити, бо іноді це не­зручно обговорювати. Якщо ти захочеш, я можу спробувати їх зняти. Якщо все спрацює, тобі поліпшає, обіцяю. Якщо ж ні, то ти нічого не втратиш. Це буде мій тобі подарунок. Від мене й Зорро.

Щойно прозвучало ім’я Зорро, він почав метеляти своїм хвостом, а тоді від гордості коротко вискнув.

— Гм, дякую, — промовила я.

— Ні, дякую тобі, — сказала вона. — Ти не уявляєш, як багато це означає для мене.

Я пішла з ними коридором і провела до вхідних дверей.

— Щодо вроків, — почала вона, — не поспішай. Ти повинна бути готова. А наразі полиш на мене підготовку. Й енергетичне очищення.

Я дала їй свою адресу, сказала, коли буду вдома, і споглядала, як вона саджає Зорро у великий передній кошик свого старого велосипеда. З одного боку керма звисали чорна пір’їна та намисто. Вона усміхнулася й махала мені рукою, поки сідала. Потім вона щось прошепотіла до Зорро в його переносці, і вони поїхали. Я замислилася, що я щойно впустила у своє життя.

Після обіду мені зателефонував Девід Ґінн. Коли я по­бачила його номер на екрані, мій шлунок скрутило. Коли телефонував Девід, то зазвичай розмова йшла про гроші і що їх замало.

— Не хвилюйся, — сказав він, — без проблем. Я просто подумав, що нам потрібно зустрітися, щоб обговорити, як просуваються справи.

Офіс Девіда розташовувався в невеликому комплексі, де завжди пахло свіжою фарбою. Девід перебував на третьому поверсі, за дверима з матового скла і з антикварною латунною ручкою й літерами «Д. Ґ.» на рівні очей, покритими сусальним золотом. Здавалося, неначе заходиш у приватний кабінет детектива з якогось нуарного роману, але щойно ти опиняєшся всередині, ілюзія зникає.

Офісом була одна кімнатчина з низькою стелею, заставлена від стіни до стіни канцелярськими шафами й письмовим столом, який займав більшу частину простору, що залишався. Підвісна стеля звисала на кілька дюймів нижче, ніж годилося. Люмінесцентні лампи омивали кімнату яскравим рівним світлом.

Коли я прийшла туди, Девід привітав мене втомленим змахом руки. Його обличчя було блідим, округлим та стомленим, одяг ледь зім’ятим, а рукави закачані. Щойно я увійшла в кабінет, він розгладив долонею складки на сорочці й випростався, аби привітати мене.

Девід ніколи не видавався щасливим. Він завжди здавався виснаженим. Його борода була трохи скуйовджена, а очі завжди трохи темні й запалі. Таким здавався і його офіс — втомленим і зношеним. Тут усе було звалене впереміж — стаціонарний комп’ютер, стоси клієнтських папок, фотографія його дружини, Елізабет, та їхніх дітей, Коула й Рамзі, дрібнички з поїздки до Великого каньйону. Виникало враження, що все це може завалитися в будь-яку секунду.

— Як твої справи, Маржан? — запитав він таким же тоном, як наразі запитували мене всі люди.

— Девіде, у мене все добре, серйозно, — відповіла я. — Я в порядку. Минуло вже майже три місяці. Тож усе гаразд.

Він подивився на мене довгим, насмішкуватим поглядом, і зрештою прийняв мою відповідь кивком голови, а потім запропонував сісти. Він витягнув таблицю й відсканував її.

— Отже, — продовжив він, — щодо рентгенівського апарата. Він у вас працює?

«Тільки-но діагностував серцевого черв’яка в дев’ятихвостого лиса, тому…».

— Так, поки що доволі непогано, — відповіла я.

— Тоді переконаймося, що ти зможеш його зберегти, — сказав він. Він примружився на таблицю. — Трохи туго цього місяця, але ти дала собі раду.

— Ну, це було легко, — відповіла я.

Девід розвернув до себе монітор і зчепив руки на столі.

— Ти, мабуть, зайнята цілими днями, — промовив він. — Клініка. Школа. Що ще відбувається у твоєму житті?

— Гм… — «Грифон. Відьма. Повсякденність».

— Маржан, — продовжував він, — Чи я можу дещо сказати? І ти не сприймеш це за образу?

— Шквар.

— Тобі не потрібне це все.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі клініку, — відповів він. — Це… і не зрозумій мене… неправильно, я завжди радий тебе бачити… Але це клініка твого батька. Була нею, точніше. Вона не мусить бути і твоєю.

— Я знаю, — відповіла я. «Хоча, може й мусить?» Було важко сказати.

— Повір мені, — сказав Девід. — Життя пролітає дуже швидко. Ти навіть не помітиш, як безслідно промчать три-п’ять років. — Він замовк, щоб роззирнутися. — Ти все ще дитина, Маржан. Ти не повинна ще дорослішати.

— Я не почуваюся дитиною, — відповіла я.

— Ти багато чого пережила, — продовжував він, — більше, ніж будь-яка дитина могла пережити. Але послухай, це золотий час. І саме зараз увесь світ належить тобі, тож переконайся, що не проґавиш його. Бо якось ти можеш прокинутися бухгалтеркою в тісному офісі, яка не покладає рук задля своєї сім’ї, і це все. Ти розумієш, про що я говорю?

— Світ не спиняється заради наших забаганок.

— А тепер ти говориш, як твій батько, — сказав Девід. — Я зрозумів. Це важко відпустити. Але що довше чекатимеш, то буде гірше. — Він замовк, і на його обличчі з’явився тужливий вираз. Потім він усміхнувся: — Не біжи поперед батька в пекло. Не квапся, але й не гайся, бо інакше не­зчуєшся, як — упс!

Він змахнув рукою в бік того, що я збиралася пропустити, і зачепив монітор, ледь не скинувши його зі столу. Він підскочив, щоб зловити його, і ми обидвоє розсміялися.

— Бачиш, що я маю на увазі? — сказав він. — Ось що трап­ляється, коли втрачаєш пильність. Так чи інакше, не слухай мене. Я просто ніхто.

— Гей, Девіде, — перебила я. — Я схожа на… ну, не знаю… прокляту?

Він схилив голову набік:

— Ти маєш трохи втомлений вигляд, — відповів він.

— Можливо, що й так.

Після цього він підвівся.

— Ти мусиш якось зайти до нас на вечерю, коли все вляжеться, — сказав він. — Елізабет вмовляла запросити тебе, і діти будуть раді тебе бачити. Вони сумують за своєю улюбленою нянею.

«Няня» — це був шляхетний статус. Після смерті матері я іноді проводила вечори в домі Девіда, коли мій батько був у відрядженні. Девід та Елізабет влаштовували щось на кшталт вечірки для дорослих на першому поверсі, поки я забавлялася з Коулом і Рамзі на другому. Вони були милими, допитливими дітьми, які любили конструювати й вигадувати світи. Коли я у вечоровій тиші будинку Ґіннів будувала з ними мармурові доріжки й замки з леґо, дивна відсутність мого батька завжди наче даленіла, ставала трохи менш реальною. Й ось якось Девід запитав мого батька, чому він так багато подорожує. Це був останній раз, коли я залишалася в них.

— Вечеря — це чудово, — сказала я. — І дякую за пораду.

— Облиш, — промовив він, відмахуючись від мене. — Варте тільки те, за що ти платиш.

Я також підвелася. Коли я попрямувала до дверей, Девід заговорив знову:

— Є якісь новини про те, що трапилось із Джимом? — запитав він. — Є якісь зачіпки?

— Жодних.

Поліція не зв’язувалася зі мною тижнями.

— Я не знаю, як ти те робиш, Маржан, — промовив він. — Я не знаю, як ти можеш залишатися такою сильною, зіткнувшись з усім цим.

Правдою було те, що я й сама не знала. І я навіть не була впевнена, що я взагалі сильна. Наразі я розмовляла з дверми й дозволила випадковій незнайомці поселитись у мій дім, тому що довіряла її улюбленцю. Ні те, ні інше не здавалося мені свідченням сили.

Я зустріла Меллорін біля дому саме в той момент, коли Франческа поверталася з прогулянки зі своїм новим прийомним вихованцем — нечистокровним пітбулем на ймення Бастер із короткими, кострубатими лапами й дурнуватою усмішкою.

— Як звати твою подружку? — запитала Франческа, чи не вперше з виглядом справжньої законної опікунки.

Меллорін маневрувала, аби закрити собою переноску Зорро, що досі була в кошику велосипеда.

— Це Франческа, — сказала я Меллорін. — Вона моя офіційна опікунка. Франческо, це Меллорін. Вона житиме в мене деякий час.

Франческа з підозрою оглянула Меллорін з ніг до голови.

— Ти вскочила в халепу чи щось таке? — запитала вона.

Бастер понюшив повітря, вловив запах Зорро й заскавучав.

— Щось таке, — відповіла Меллорін.

— Твої батьки знають, що ти тут?

— Довга історія, — відповіла вона.

Очі Франчески звузилися:

— Ти вживаєш наркотики?

Меллорін скривилася.

— Ні, — відповіла вона. І потім додала: — Фу.

Коли Франческа зрозуміла, що все ще має вигляд не надто переконаної, вона радісно додала:

— Я відьма.

— Ага, — промовила Франческа, очевидно відчувши полегшення, коли почула це. — Що ж, тоді все гаразд. — Вона обернулася до мене: — Самоса. Я залишила трохи для тебе. — І, кивнувши в бік вхідних дверей, розвернулася й почала тягнути Бастера назад до своєї хатини. Через плече вона вигукнула: — Без проклять!

Дивитися, як Меллорін Мартель заносить переноску із Зорро й пакет із самосою в будинок, у якому я виросла, було все одно, що дивитися, як хтось бере моє життя і складає його навпіл, наче аркуш паперу, так що дві найдальші точки раптово дотикаються. Я не думаю, що пацієнт чи клієнт, чи навіть інший лікар хоч раз переступили поріг нашого дому за всі ці роки, що мій батько практикував.

Але йшлося не тільки про клієнтів. Я ніколи нікого не запрошувала додому. Я не могла передбачити, що може статися, і не хотіла, щоби хтось був присутній під час того, як мій батько змушений буде вдатися до одного зі своїх зникаючих трюків. Або якщо виявиться, що в нашому холодильнику немає нічого, окрім кетчупу. Довелося б занадто багато пояснювати, відповідати на занадто багато запитань.

А тепер ось тут Меллорін — клієнтка, якій місце в клініці, і Зорро, який, вибравшись із переноски, нагадав мені, як мало я ще знаю й не розумію про життя та роботу мого батька. Вони стояли на порозі мого будинку, і кожна важлива частина мого життя в одну мить спресувалася так щільно, що на секунду стало важко дихати.

— Зазвичай я не приймаю гостей, — зізналася я.

— Немає нічого кращого, ніж розповідати про свою дивну сім’ю новим людям, чи не так? — сказала Меллорін.

Вона вибухнула легким, усезнавчим сміхом, і погладила Зорро по голові. Я відчула, як напруга всередині мене трохи ослабла. Можливо, вона справді була відьмою.

Аж тут у неї задзвонив телефон. Меллорін поглянула на нього, і її усмішка щезла. Вона зробила глибокий вдих і відповіла на дзвінок.

— Привіт, — сказала вона. — Я жива і в безпеці. Не телефонуйте мені. Не шукайте мене. Я сама зателефоную, коли буду готова.

Закінчивши цю коротку розмову, вона ще довго дивилася на телефон.

— Моя дивна сім’я, — заговорила Меллорін нарешті. Вона знову всміхнулася й, відклавши свій телефон, опустилася на коліна, аби погладити свого домашнього лиса. — Наразі я не можу повернутися додому. Можливо, це трапиться ще не скоро. Якщо тобі колись знадобиться, щоб я забралася на день чи назавжди, то я зрозумію.

Проте тепер, коли Меллорін була тут, я не хотіла, щоб вона покидала мене. Звучання хоча б ще одного голосу всередині цих стін після тижнів мовчання заспокоювало.

— Ти можеш залишатися тут стільки, скільки тобі потрібно, — сказала я.

— Дякую, — відповіла Меллорін. Вона гордовито випросталася, і її очі блищали. — У мене є план, до речі. В Окленді є одна окультна крамничка. Вони ще не знають про це, але вони наймуть мене на роботу. Коли я зароблю трохи грошей, то почну платити за оренду й за все інше, бо я завинила тобі за допомогу Зорро. І я збираюся повернутися до школи, щоб у моїх батьків не було неприємностей. Напевно, я дізнаюся, в яку школу ти ходиш. Не хвилюйся, ти навіть не помітиш мене. У мене добре виходить бути непомітною. А поки що дозволь мені приготувати вечерю.

Отак все й відбулося. Меллорін Мартель тепер була моєю сусідкою по кімнаті.

Вільна кімната наверху була завжди звалищем непотрібних речей, які залишаєш і надовго забуваєш про них. Одяг, який ніхто не носив. Коробки з непотрібними паперами. Старі шкільні домашні завдання. Я не була в цій кімнаті вічність. Мені ніколи не було потрібно нічого з того, що ми там зберігали. А тепер, коли ми з Меллорін відсували коробки з дороги, я відчула незрозуміле занепокоєння, ніби якась віддалена частинка мене збиралася вивернутися назовні.

— Я би віддала тобі іншу спальню, — сказала я, — але вона була мого батька. І вона ніби й досі його.

— Я розумію. Нам і тут буде непогано, — відповіла вона.

Зорро муркнув, що прозвучало як згода.

Ми розгорнули спальний мішок, і я знайшла для Мел­лорін подушку. Зорро скрутився калачиком у кутку, підібгавши хвіст під підборіддя, його очі були втомленими і сторожкими.

— А тепер, — сказала Меллорін, — вечеря.

Я показала їй кухню, поклала самосу до холодильника й піднялася наверх, до батькових дверей. Ці двері вже не видавалися настільки непроникними. Це були звичайні двері, як і всі інші в домі. Будь-хто й коли завгодно міг відчинити чи зачинити їх.

Для мене було полегшенням — не відчувати темного тяжіння кімнати за ними. Будинок неначе побільшав. Але десь у цьому тяжінні існував мій батько, і якщо сила цього тяжіння була вже не такою міцною, отже, він перебував трохи далі, був мертвішим.

Із кухні доносився аромат чогось смачненького. Во­станнє на кухні пахло справжньою їжею навесні після смерті матері.

Цього року ми ходили святкувати початок нового року — Норуз.

Минулого ж року ми не святкували перський Новий рік. Можливо, нас ніхто не запросив. Раніше, до маминої смерті, ми ходили на це святкування щороку. Вона любила це свято, я пам’ятаю.

Мій батько знав багатьох персів з Іст-Бею, але не був близьким ні з ким із них. Я гадаю, йому подобалося те, що він мав змогу розмовляти перською, бути тією людиною, якою він міг би бути, якби не витрачав стільки, намагаючись запам’ятати англійські слова. Так чи інакше, цього року хтось запросив нас, і ми пішли.

Мій батько вдягнув костюм, а мені він купив нову сукню. Я пам’ятаю, що це відбувалось у великому будинку, сповненому музики, шуму, сміху й усяких-превсяких ароматів — шафрану, трояндової води, парфумів, сигар. Дорослі були в костюмах та вишуканих сукнях, танцювали й пили коктейлі з горілкою. Гості літнього віку сиділи на диванах, пліткували, їли солодощі та курили сигарети.

Діти були вдягнені в піджаки й сукні та дивилися «Супершістку» на величезному екрані телевізора, їли з величезних тарелів рис, кебаби й густе солодке рагу з гранатів і волоських горіхів. Пізніше деякі старші діти пробралися за басейн і запускали ракети з пляшок, поки на них не нагримали. Здавалося, тут усі знають одне одного. Діти говорили про інших дітей, яких вони знали, але про яких я ніколи не чула. Вони співали пісні, яких я не знала. Вони розмовляли на фарсі без жодних видимих зусиль. Слово тут, слово там, жарти, каламбури. Того вечора я зрозуміла, що не маю жодного уявлення про те, що означає бути іранкою. Це була частина мене, і я нічо­гісінько в цьому не тямила.

Коли ми покинули вечірку, я почувалася запамороченою і пригніченою. Мій батько відвозив нас додому, і я прихилила голову на вікно з боку пасажирського сидіння, поки у вухах у мене все ще відлунювала та вечірка.

— Тобі було весело? — запитав він мене.

— Їжа була смачною, — відповіла я.

Два дні потому батько взявся куховарити.

— Ти повинна знати про свою культуру, — пояснював він.

Я не просила в нього тих знань. Але, звісно, він насправді розмовляв не зі мною. Я просто не знала тоді цього.

Він приготував рис із шафраном і маслом. Нарізав картоп­лю й вистелив нею дно горщика, щоб вона хрумтіла, а рис не пригорів. Він подрібнив жменю зелені, допоки його руки самі не були обліплені нею, і змішав її з червоною квасолею. Того дня на кухні пахло гуньбою, лумі, шафраном та сумахом. І того ж вечора він подав нам традиційну перську вечерю.

І була вона на смак жахливою.

Батько зрозумів це, щойно її покуштував. Забагато солі й занадто все засмажене. Картопля підгоріла, рис був сухий, а рагу гірчило.

Він викинув їжу й повів мене в перський ресторан. Офіціант привітався з нами на фарсі. Мій батько відповів англійською, офіціант зрозумів натяк і перейшов на англійську. Їжа була тут кращою, але він все ще бурчав, що вона не така, яка повинна бути.

Це був останній раз, коли мій батько щось готував не з консервантів чи з морозильні.

Я гадаю, що він намагався бути тією версією себе, якої більше не існувало, версією, яка померла разом із мамою. Я також гадаю, що батько усвідомлював, що тепер він змінився, і що тепер буде тим іншим назавжди. Припускаю, що він і гадки не мав, що робити з тією його частинкою, що залишилася з ним.

Я розвернулася, щоби спуститися вниз. Коли я ступила на сходи, то побачила Зорро, який спостерігав за мною з темряви в кінці коридору. Мені стало цікаво, кого він бачив, ким я була в той самий момент. Чи це була відважна, впевнена в собі дівчина, що запросила відьму у свій дім? Чи це була дівчинка зі шрамом від єдинорога, що складалася на дев’яносто дев’ять відсотків з людини й на один відсоток із магії? Чи, може, він бачив загублену та розгублену дитину, яка розмовляла з дверима, які вона все ще боялася відчинити? Чи дівчинку в кутку на святкуванні Нурузу, приголомшену, засліплену, яка не в змозі зрозуміти, як вона взагалі може належати цьому місцю, чи будь-якому іншому? Можливо, це була та маленька дівчинка, якою я колись була, та, яка все ще блукала цими коридорами, повноцінна і щаслива. Я відчувала їх усіх одночасно, і щось іще. Щось, чого я не могла навіть назвати.

Можливо, що воно було безіменним.