Наступного ранку я сідала на приватний літак, що прямував до Ітаки.
— Мене, відверто кажучи, бентежить, на що саме йдуть гроші, — сказав Себастьян, коли покінчив із бронюванням.
Він купив білети без запитань і вагань, серед ночі, за пів світу від мене. Мабуть, це вартувало тисячі доларів. Я сподівалася, що воно того варте.
Я не мала жодного уявлення, що буду робити, коли доберуся туди, як і не мала жодного уявлення, де би міг перебувати єдиноріг. Можливо, його вже давно нема. Червень був кілька місяців тому. Я прогулювала школу й не ходила на роботу. Я не мала жодного плану, лише мету: не дати єдинорогу потрапити до рук Феллсів. Виправити те, що я накоїла. Проте яким чином це виправити, я не знала.
Злість змушувала мене неспокійно соватися на місці. Я була злою на Феллсів, Гораціо Прендерґаста й мого батька. Я була зла на себе, зрештою, саме я розповіла Феллсам, де шукати єдинорога. Тепер я летіла у безвість, не маючи навіть найменшого уявлення про те, що може чекати на мене, і що я зможу зробити.
Але найбільше мене бісив той факт, що мені доведеться робити це самотужки.
Як на те, невдовзі після злету мені зателефонував Девід Ґінн.
— Приїжджай в офіс, — сказав він. — У нас проблема.
— Яка? — я зірвалася. Тепер я була розлючена й на Девіда.
— Заробітна плата, — сказав він. — Ти не даси собі ради.
Заробітна плата для Девіда була святою справою. Все інше могло зачекати, але не зарплатня. І коли вже так трапилося, катастрофа не за горами.
— Я не можу сьогодні приїхати, — відповіла я. — Поговори з Домініком.
— Домінік не підписує чеки, — сказав він.
— Ми розберемося з цим, коли я повернуся.
— Повернешся? Звідки ти повернешся? Де ти?
У мене не було заготовленої відповіді, тому я просто завершила дзвінок і не відповідала, коли він знову намагався зателефонувати до мене.
Я також не відписувала на повідомлення Керрі, яка запитувала, де я і чи зі мною все гаразд. Чи зі мною все гаразд? Я не була впевнена.
Коли ми підлітали до Ітаки, я спробувала скласти реальний план. Знайти таксі, яке відвезе мене в центр міста, пристати до місцевої тусні, підслухати розмови. Розпитати бариста про койотів. Стежити за логотипами із зображенням чайника у формі звинутої кільцями змії. Це важко було назвати планом, і ще важче було уявити, що цього достатньо, аби виправдати свій політ через усю країну.
Але ось я тут, і літак починає знижуватись, а я так і не придумала нічого путнього.
Ми приземлилися в регіональному аеропорту й покотилися до терміналу. Пілот відчинив двері, і я вийшла у світлий, холодний, хмарний полудень.
І там, на іншому боці дороги, стояв з усмішкою від вуха до вуха… Себастьян.
Потрясіння від несподіванки швидко минуло, а натомість мене охопило відчуття полегшення, що я тепер не сама. А поза тим я відчула щось світле і яскраве у грудях, так наче там була золота бульбашка, наповнена сонячним світлом. Це було здивування.
— Що ти тут робиш? — прокричала я з дверей літака.
— Що б тут не відбувалося, — сказав він, — я не збирався пропускати всі веселощі.
Вітер звіював його слова, тому мені довелося нашорошувати вуха, аби почути його.
— Навряд чи це буде весело, — гукнула я у відповідь.
— У всякім разі я упевнений, що зайва пара рук тобі не завадить, — відповів він. — У мене багатий досвід із приборкання тварин, навіть із тими, що вдвічі більші за мене.
— Зараховується лише, коли тварина справді намагається перемогти.
Себастьян усміхнувся.
— А ще, — додав він, — у мене є машина. — Він підняв комплект ключів від орендованої автівки.
Мені справді була потрібна машина. Та й компанія була непогана.
Незабаром ми вже їхали по дорозі, прямуючи до міста. Це була сільська дорога, з деревами по обидва боки й розкиданими то там, то сям будинками. Навколо нас завивав вітер, такий гучний і сильний, що важко було навіть думати. Всі вікна були підняті, але завивання все одно відлунювало крізь скло.
— Якщо ти не заперечуватимеш, — заговорив Себастьян, — то я таки хотів би знати, що ми тут робимо.
— Я знаю, що я тут роблю, — відповіла я. — І досі намагаюся зрозуміти, що ти тут робиш.
— Твій голос звучав так, ніби ти б не відмовилася від допомоги, — сказав він. — А ще мені самому було цікаво. Я б хотів зустріти ще одну тварину, схожу на Кіплінґа.
— Ніхто не схожий на Кіплінґа, — сказала я.
— Ти знаєш, що я маю на увазі.
— Хіба в тебе нема, наприклад, школи чи чогось іще?
— А в тебе?
З чого б мені почати? Були речі, про які він, мабуть, повинен знати: десь поблизу був єдиноріг, той самий єдиноріг, і допоки він перебував тут, він був у небезпеці. І були речі, про які він, мабуть, не повинен знати: про Феллсів, я була переконана, мені краще не розповідати. І були речі, про які я хотіла розповісти, проте не була впевнена, як їх висловити словами.
Наприклад, історія про дівчинку, що пішла збирати гриби, і все, що відбулося через неї.
— Дещо потребує нашої допомоги, — сказала я. — Воно одне, і воно дуже цінне, і воно в небезпеці, і в нас, найімовірніше, залишилося небагато часу, аби знайти це.
— Що ж, звучить як нагальна справа, та й пояснення напрочуд конкретне, — сказав Себастьян з усмішкою.
— Вибач, — промовила я, — ти заслуговуєш знати…
— Але?
«Але дозволь мені розповісти, що трапилося з моїм батьком, коли той розповів типу на ймення Гораціо Прендерґаст, що Стерджес не єдиний такий у світі».
— Буде краще для всіх, якщо я зараз промовчу, — відповіла я. — Можливо, пізніше. Я маю на увазі, коли ми знайдемо це, ти побачиш. Ти зрозумієш.
— Упевнений, що так і буде, — сказав він.
У його голосі звучало розчарування.
— Вибач, — сказала я. — Прошу, не виганяй мене з автівки.
Себастьян вдав, ніби обдумує цю ідею. Потім він засміявся.
— Якби я так вчинив, — сказав він, — то не мав би навіть із ким словом перемовитися впродовж цієї довгої й самотньої поїздки.
Мій телефон задзижчав у кишені. Девід Ґінн. Я вимкнула звук.
— Усе гаразд?
— Усе гаразд, — відповіла я. — Загалом кажучи, ні. Я не знаю, що роблю. У мене голова йде обертом через усе це, і я постійно боюся, що все це будь-якої миті може завалитися. Я продовжую думати, якщо я впораюся хоча б із цим тут, в Ітаці, тоді все буде добре. Але потім усвідомлюю, що я навіть не знаю, як знайти те, що ми шукаємо.
Себастьян промовчав. Його очі були прикуті до дороги попереду. Але я розуміла, що він слухає мене.
— Мені жаль, хай там як це все не закінчилося б, — продовжувала я. — Маю на увазі, якщо щось піде не так. Чи якщо взагалі нічого не вийде. Мені жаль, що я вплутала тебе в усе це. Я не хотіла, аби ти прилітав сюди. Але я дуже вдячна, що ти тут, тому що якби тебе не було, я б говорила все те саме, але в машині не було б нікого, і, певна річ, я б видавалася божевільною. А я навіть не вмію кермувати, тому, напевно, досі ще б стояла на злітній смузі.
Себастьян кивнув.
— Тож я хочу сказати тобі «Дякую», — промовила я, — а ще: «Вибач». Ще раз. За те, що не можу тобі розповісти всього. Це нормально?
Себастьян кивнув, дивлячись вперед.
— Якщо ти злишся, я не звинувачую тебе, — сказала я. — Я б, напевно, також злилася.
Він мовчав.
— Прошу, не стримуйся. Я багато чого знаю про злість. Іноді потрібно просто сказати комусь, що ти відчуваєш. Отже, ти нічого не хотів би мені розповісти?
Спочатку була тиша. Потім Себастьян, не поспішаючи, відкашлявся:
— Є дещо, — почав він, — що я хотів би сказати.
— Добре, я слухаю.
Він був тихим і зосередженим, ніби збирав думки докупи. Я приготувалася до того, що його доведеться заспокоювати.
— Як так трапилося, — почав він, — що ви, божевільні американці, можете їздити по цій стороні дорозі? Це ж абсолютне божевілля! Все задом наперед.
Потім він лукаво всміхнувся, і я стукнула його по плечу.
— Ти придурок, — сказала я, але всміхалася, коли казала це, втім, як і він.
— До речі, Кіплінґа лікують, — сказав він через мить. — Дядько Саймон знайшов ветеринара, який доглядатиме його, робитиме все, що ти сказала. Це делікатний процес — приводити когось у нашу сім’ю. На це потрібен час. Але зараз його доглядають. Тому, гадаю, я також повинен подякувати тобі.
Мені не подобалася думка про Кіплінґа під крапельницею. Цей дивний образ зринув у моїй голові, як щось бачене мною раніше, але був він занадто яскравий і перекручений. Я струсила цю картинку, запхала її на задвір’я свідомості, спробувала забути про неї.
— Будь ласка, — відповіла я.
За десять хвилин ми в’їхали в центр Ітаки. Себастьян припаркував машину біля гриль-бару, що видавався достатньо місцевим, потім обійшов автівку й відчинив пасажирські двері. Вітер здіймався навколо мене. Його ревіння наповнило мої вуха, наче хор гаркливих тварин. Я вийшла, він закрив за мною двері й несподівано — абсолютно випадково — ми опинилися дуже близько одне до одного.
Ми стояли на тротуарі, наші тіла майже торкалися — мить, потім ще одну. Вітер, дикий і непередбачуваний, кружляв у моїй голові, плутаючи думки.
«Що ми робимо?»
Нарешті Себастьян зробив невеликий крок назад.
— Що ж, — промовив він. Але було цілком зрозуміло, що в нього в голові було щось інше.
— Так, ходімо, — сказала я.
І раптом у нас обох знову з’явилася мета, що було полегшенням. Я повернулася боком до поривів вітру й пішла вслід за Себастьяном у бар.
Бармен вручив нам меню й кивнув на столик у кутку.
— Ми перевіряємо паспорти, — сказав він.
За столиками сиділо ще декілька людей, і ще кілька — за барною стійкою. Коли ми йшли до нашого столика, я просканувала їхні обличчя, чи не видасться мені котресь із них підозрілим. Ґленн із сорокадоларовим хабарем розповів мені, що ти завжди можеш запримітити, коли хтось стежить за тобою. Можливо, я впізнаю Феллсів за їхнім поглядом чи поставою. Можливо, я впізнаю когось, кого торкнувся єдиноріг, лише за вигином губів.
Але кожне обличчя було звичайним на вигляд. Ніхто не виділявся.
Коли ми всілися, Себастьян перехилився до мене через стіл.
— То що робимо тепер? — прошепотів він.
— Гадаю, просто уважно слухаємо, — відповіла я.
— А що ми намагаємося почути?
— Будь-що незвичайне, — сказала я.
Ми сиділи якусь мить, почуваючись ні в сих ні в тих та вслухаючись у жебоніння розмов довкола.
— Це нам нічого не дасть, чи не так? — запитала я.
Себастьян видихнув із полегшенням.
— Дякую, — сказав він. — А я вже було побоювався, що нам доведеться просидіти отак іще годину.
Я відчула, як стиснувся мій шлунок. У нас не було жодного плану, жодного уявлення про те, що ми тут робимо. На мій превеликий подив, я дуже хотіла, щоб Ерза опинилася тут. Вона б знала, що робити. На секунду я замислилася над тим, чи не зателефонувати їй, але одразу ж передумала. Гораціо був останньою людиною у світі, кому я б хотіла сповістити про єдинорога.
Ми вирішили просто зосередитися на їжі, а вже потім вирішувати, що нам робити. Я вибачилася й пішла в туалет, щоб умити лице. І тоді я побачила себе в дзеркалі. Під очима з’явилися мішки. Шкіра була блідою. Щоки палали. Волосся зробилося жорстким і ламким.
Я мала вигляд голодної. Я й була голодною, але тут ішлося не про їжу. Тут ішлося про щось інше, що я не могла назвати, але чого завжди хотіла, відколи себе пам’ятаю.
По той бік стіни завивав вітер. Я відчинила кватирку з матовою шибкою й почала слухати, як він кружляє й завиває, поглинаючи повсякденні звуки вулиці. Відлуння цього вітру гупало в моїй голові, навіть коли я повернулася до нашого столика.
— Від цього вітру здуріти можна, — сказала я, сідаючи.
Себастьян здивовано глянув на мене.
— Якого вітру? — запитав він.
— Хіба ти не чув його, коли ми сюди заходили?
Він похитав головою.
Моє серце шалено загупало в грудях. Я зірвалася з місця й вибігла на вулицю. Себастьян поспішив за мною, але я не звертала на нього уваги. Я стояла на тротуарі і слухала, як вітер реве й висвистує навколо мене.
— Ти нічого не чуєш? — запитала я.
Себастьян похитав головою.
Я простягнула руку й відчула його силу — мільйони мільярдів молекул врізалися в мою шкіру, знову і знову, зіштовхуючись на моїй долоні.
Ні.
Не зіштовхуючись.
Штовхаючи.
— Себастьяне, — промовила я, — сідай в автівку. Я знаю, що нам треба робити.
Вітер завивав навколо нас, але повітря було абсолютно непорушним. Моє волосся не розвівалося. Одяг Себастьяна не тріпотів. Я відчувала вітер на своїй шкірі, і я чула його своїми вухами, а іноді пориви цього вітру перехоплювали подих, але при цьому гілля на деревах над нами не хиталось.
Над Ітакою бушувала буря, і тільки я могла її відчувати.