Наступного ранку я зробила знімок квитанції з Лаббока й відправила його Ерзі з повідомленням: «Він був там».
Через хвилину мені зателефонували.
— Видається, ніби твій батько став свідком убивства, — сказала Ерза. — Принаймні.
— Що це має означати? — запитала я.
— Додай два плюс два, Маржан.
— Мій батько не був убивцею, — відповіла я.
— Найвірогідніше, ні, — сказала вона, — але він знав убивцю.
— Є ще дещо, — сказала я.
Я розповіла їй про п’ять дивних грошових виплат.
— Дати й суми, — сказала вона.
Я надала їй всю інформацію, яку мала. На іншому кінці лінії запала тиша.
— Ерза? — запитала я. — Ви тут?
— Так, — відповіла вона.
Попри те, що саме вона була тією, хто стежив за мною, попри те, що вона майже вкрала єдинорога в мене з-під носа, я відчувала жаль, наче я якимось чином зрадила її тим, що зателефонувала Феллсам.
— Мені… — почала говорити я.
— Не треба, — перебила вона. — Ми з тобою квити.
— Ви впевнені?
— Ми не друзі, — сказала вона. — Я роблю свою роботу. І я продовжу її виконувати. Подобається тобі це чи ні.
Зв’язок обірвався.
Автівка стояла на неробочому ходу навпроти школи, коли в мене саме закінчилися уроки. Важко було сказати, скільки він уже простояв там. Коли я наблизилася, водій виглянув, і я впізнала Сема.
— Привіт, Маржан! — сказав він, сяючи яскравою, привітною усмішкою.
— Вау, Семе, — промовила я. — Що відбувається?
— Приїхав, щоб забрати тебе.
— Куди ми їдемо? — запитала я.
Я швидко перевірила свій телефон. Мені не надходило ніяких повідомлень про гномів із нетриманням.
— Гораціо хоче бачити тебе, — сказав Сем. — Він сьогодні в місті.
Ґрейс і Керрі розмовляли під деревом неподалік. Я відчувала, як вони дивляться на мене.
«Нічого такого — просто друг мого батька».
— Гей, Семе? — звернулася я.
— Що? — Широка, невимушена усмішка.
— У мене проблеми?
Він спантеличено глянув на мене:
— Чого б то у тебе мали бути проблеми? — запитав він.
Подумавши, чи не покликати на допомогу, я вирішила, що за потреби чесно розповім про те, що трапилося, і віритиму, що Гораціо зрозуміє мене. У нього вже й так достатньо тварин, хіба ні? Навряд чи він так уже переймається ще однією.
Сем вийшов і відчинив для мене двері, а потім знову застрибнув на водійське сидіння. Ґрейс і Керрі спостерігали за тим, як я від’їжджаю, і в їхніх очах читалося збентеження. Я помахала їм рукою, коли ми проїжджали повз. Я відчувала, як моє життя з кожним днем дедалі більше й більше відрізняється від їхніх.
Ми проїхали через Бей-брідж до міста. Сем був ввічливий і балакучий, але я здебільшого мовчала. Коли ми прибули до місця призначення — одного з фешенебельних готелів у центрі міста, мені було тривожно, а крім того, ще й трохи нудило.
— Він чекає біля бару, — сказав Сем, відчиняючи двері автівки.
Цього післяобіддя бар у готелі був заповнений надмірно нетерплячими чоловіками й жінками, які жваво розмовляли й обмінювалися візитівками. Усі вони носили бейджики з якоїсь професійної конференції. Я одразу помітила Гораціо. Він зайняв столик у дальньому кутку бару, і зараз попивав із високої склянки щось схоже на газований напій. Столики по обидва боки від нього були порожніми. Вітаючи мене, він підняв склянку, а відтак запропонував сісти навпроти нього.
— Ти розмовляла з Феллсами, — промовив він. Здавалося, він не надто переймається тим, що хтось міг нас підслуховувати. — Тут спеціально розроблена акустична конструкція стін. Розмови не чутно. Все, що ти чуєш, це гул.
Він замовк, аби я могла прислухатися.
— Кажуть, що завдяки цьому висота тону постійна, — продовжив він. — Але я сумніваюся, що хтось перевіряв правдивість цієї інформації. Іноді гарна історія — це все, що потрібно людині. — Він замовк. — Я впевнений у тому, що Феллси розповіли тобі, що вони стежать за балансом. Чи не так?
— Емм, так…
— Це надає благородного статусу їхній справжній меті.
— Якій же?
— Контроль, — відповів Гораціо. — Вони хочуть контролювати всі ці створіння. Геть усі. І вже віддавна хочуть. А тепер ні, і їх це лякає.
— Як вони контролюють їх? Тобто, я маю на увазі, вони ж не володіють ними.
— Вони знають, де їх знайти. У цьому знанні достатньо багато сили, якщо ти знаєш, як користуватися нею. А вони користувалися нею століттями. Вони, бува, не розповідали тобі про Головний Індекс?
— Що це таке?
— Це число, — відповів Гораціо, — отримане з тисячі різних факторів. Деякі з них очевидні — ВВП тієї чи іншої країни, загальний готівковий обіг, вартість акцій тієї чи іншої компанії. Деякі менш інтуїтивно зрозумілі — середній рівень щастя чи здоров’я середньостатистичного громадянина з тієї чи іншої країни. І деякі, найкумедніші, потребують точних знань про самопочуття та місцезнаходження цих створінь.
— Що такого особливого в цьому Індексі?
Гораціо усміхнувся:
— Це, мабуть, єдина найкраща метрика стану людини, яка коли-небудь була сформульована. Але Феллси не тому її розробили. І використовують вони її не в такий спосіб. — Він нахилився ближче й понизив свій голос. — Це пророцтво, — промовив він. — Якщо ти робиш ставку на Індекс, ти багатієш. — Він знову усміхнувся й роззирнувся. — Але це працює, тільки якщо ти знаєш, де вони перебувають.
— Тоді це все брехня? Про баланс?
— В цьому є частка правди, звісно. Її достатньо, аби виправдати погані вчинки.
— Звідки ви все це знаєте?
Він гордо усміхнувся:
— А яким чином, на твою думку, Феллси аналізують усі ці зібрані дані?
— Ви використовували своє програмне забезпечення, щоб шпигувати за ними, — відповіла я.
Гораціо приклав палець до своїх губ.
— Це важливе нагадування для тебе, що Феллси тобі не приятелі. — Він зробив паузу. — І попри те, що трапилося за останні кілька днів, я все ще хотів би залишитися твоїм другом.
— То ви не сердитеся на мене?
— Я розумію твої дії, — сказав Гораціо. — Я впевнений, що Ерза розуміє також.
Я сподівалася, що Ерза не втрапила у велику халепу через втрату єдинорога.
— Це не її вина, — сказала я.
— Ми обидвоє тебе недооцінювали, — відповів Гораціо. Він знову усміхнувся й підняв свою склянку. — Сем тепер відвезе тебе додому. Я радий, що ми з тобою трохи поговорили.
Коли я йшла до автівки, то в мене мурашки бігали по тілу. У глибині душі я відчувала, що щось напрочуд важливе пішло не так. І що в цьому є моя провина.
Проте дні йшли за днями, і страх почав зникати. Нічого поганого не сталося, і мені почало здаватися, що нічого поганого вже й не станеться. Та й загалом кажучи, мені майже почало здаватися, що мої справи повернули на краще. Для клініки місяць виявився вдалий. Зорро прийняв першу дозу «Імітіциду», як чемпіон. Я склала всі іспити.
Щоб відсвяткувати початок зимових канікул, Керрі, Ґрейс і я гарно посиділи у «Блу Вейлі» і прохолодного вечора приїхали на пагорби в Тільден-парк. Ми влаштували пікнік біля затоки й помилувалися заходом сонця. Коли ми їхали назад, холодне повітря завивало крізь опущені вікна, зусібіч аж до болю обдуваючи наші обличчя. Ми проклинали затхлий запах «Блу Вейлі» і сміялися.
Ми з Меллорін уже вирішили, що наше цьогорічне святкування Різдва не буде пишним. Однак жодна сповнена гідності відьма не дозволить зимовому сонцевороту пройти непоміченим. Тож напередодні Меллорін приготувала гарячий сидр та солодкі булочки. Я запросила Франческу Вікс із сусіднього будинку, і вона принесла хурму зі свого дерева на задньому дворі.
— Я читала, що існує така перська традиція — смакувати їх в день сонцевороту, — сказала Франческа.
— Мій батько не надто дотримувався традицій, — сказала я. — Але він любив хурму.
Коли дім сповнився запахами гвоздики та печеного хліба, ми втрьох їли та пили за кінець зими.
Меллорін запалила свічки по всьому будинку й вимкнула світло, щоб ми могли відчути трохи більше темряви цієї найтемнішої ночі. Ми по черзі читали вірші про зиму — «Найкоротший день» Сьюзен Купер, «Пізнати темряву» Венделла Беррі, «Зачарована» Емілі Бронте. При світлі свічок і під звуки наших голосів у тихому домі світ здавався набагато старішим. Слова робили ніч глибшою, сидр теплішим, а повітря надворі холоднішим.
Це не була магія, але це були чари.
Коли з віршами, а потім і з древньою темрявою при свічках було покінчено, Франческа побажала нам спокійної ночі й пішла додому вкладати своїх собак спати. Меллорін вибачилася й пішла телефонувати батькам. А я пішла нагору й усілася в батьковій спальні.
Я тримала в руках чашку з сидром, до мене долинав лагідний тон голосу Меллорін, яка розмовляла зі своїми батьками, а тоді у моїй голові зринув крижаний спогад про те, як ми з Ґрейс та Керрі мчали вниз по схилу пагорба — і світ починав здаватися приязнішим до мене. Я могла сидіти в мерехтливій темряві без батька й не відчувати всепоглинаючої люті.
Яскравий, солодкувато-пряний післясмак хурми сяяв усередині мене. Чи, може, це був спогад, що до пори до часу чаївся в моїх кістках та крові, спогад з іншого, ще гірканського життя? Чи, може, якісь спогади просто існують собі незалежно: «Дівчинка їсть хурму в найтемнішу ніч року».
Можливо, востаннє заварювався чай у самоварі. Можливо, якась сім’я тулилася біля вогнища. Можливо, місяць сходив над Дамавандом. Можливо, зірки відбивались у водах Каспію.
Усі ці місця та спогади здавалися дуже далекими, проте я відчувала тепер зв’язок з ними — з людьми, що жили вгору й униз уздовж усього гірканського родоводу.
Це твоя культура, Маржан.
Я не знала, ким я повинна бути. Ким були мої предки. Вони були для мене вигадкою — примарними людьми без імен, без облич, що жили у краях, яких я ніколи не бачила.
Але смак хурми повсюди однаковий.
На другий день після Нового року зателефонувала Джейн Ґласс.
— Аукціон сьогодні, — сказала вона.
Її голос звучав трохи схвильовано.
— Я була б вдячна за завчасне попередження, — сказала я.
Джейн на це нічого не відповіла, але мені здалося, що вона також хотіла б цього.
Водій зі страшними татуюваннями приїхав забрати мене з офісу. Я думала про застереження Гораціо, але хотіла побачити все це на власні очі. Тим паче, що я мала кілька запитань до Джейн, чи до того, хто мене вислухає. На обличчі водія прослизнула майже непомітна посмішка, коли він протягнув мені мішок, аби я натягнула його на голову.
— І це ще необхідно робити? — запитала я.
Він знизав плечима й нічого не промовив. Я наділа мішок на голову.
Якийсь час ми їхали. Водій мовчав, а я не мала великого бажання розмовляти з мішком на голові. Нарешті автівка зупинилася, і двері відчинилися. Я відчула сонячне світло й почула спів пташок. Я ступила на тверду землю, і водій зняв з мене мішок.
Я стояла у кінці вузької, безлюдної дороги, що трохи віддалік звивалася довкола пагорбів, укритих сухою травою й чагарником. Попереду, на ґрунтовій просіці біля вузлуватого стовбура запилюженого дуба, стояв фургон із вініловим сайдингом і матовими вікнами — такий собі непримітний промисловий трейлер, який можна побачити на будівельних майданчиках. Вініл вицвів і подекуди потріскав. Глибока вм’ятина не вирівняна. Одне з вікон чи то випало, чи було розбите, а натомість красувався шматок фанери. Поруч навскоси були припарковані кілька різних машин. Жодна з них нічим не виділялась, і жодна не мала номерних знаків. Окрім мого водія, не було видно нікого, як і нічого не було чути, крім звичних звуків природи.
— Туди? — запитала я.
Водій кивнув головою, але не поворухнувся.
— Ви йдете? — знову запитала я.
Він похитав головою.
Я зробила крок до трейлера, і в цю ж мить двері фургона змістилися з рами на декілька сантиметрів. Вони якимось дивом не звалилися, продовжуючи похитуватись на хирлявих петлях.
— Агов, — промовила я.
Мій голос звучав убого серед тих пагорбів. Здавалося, що моє слово занурилось просто в шепітливі трави. Ніхто не відповів.
Моє серце ледь не вискакувало з грудей, але я зберігала спокій. Що б не сталося, нагадувала я собі, я сюди прийшла за відповідями, і так чи інак, я їх отримаю. Глибоко вдихнувши, я пішла по запорошеній і пом’ятій шинами траві до трейлера, а тоді відчинила двері й зайшла всередину.
Усередині трейлер мав дешевий вигляд, був обшарпаний і недоглянутий. На стелі горіли лампи, тьмяно-зелені й надто яскраві. Підлога була гладка, вкрита пластиковою плиткою з брудними швами. Стіни були обшиті штучними панелями «під дерево». Посередині трейлера стояв довгий розкладний стіл, а навколо нього — кілька чорних розкладних стільців.
На дальньому кінці столу стояла Джейн Ґласс, яка жестом руки привітала мене. За столом сидів невисокий чоловік із темно-коричневою шкірою і примруженими очима за круглими окулярами. Поруч із ним була жінка з густим кучерявим волоссям, пофарбованим у незугарний бордовий колір, і надто великою кількістю рум’янцю на блідих щоках. Навпроти сидів ще один чоловік з елегантною борідкою й засмаглим обличчям. Уся трійця була в одязі, що був одночасно і дорогим, і зношеним на вигляд. Усі троє були старшими за мого батька. У центрі столу стояв старовинний з вигляду чайник із тьмяного чорного заліза. Двоє здоровенних чоловіків розташувалися біля дверей, майже затуливши їх, і спостерігали за мною холодними, невиразними очима.
— Присядь, — сказала Джейн.
Один зі здорованів витягнув стілець, і я сіла. Джейн Ґласс розташувалася біля чоловіка з борідкою. Якимось чином вийшло так, що всі вони сиділи по інший бік столу від мене, ніби я щойно прийшла на особливу співбесіду, де наді мною мають добряче поглумитися. Вони всі витріщилися на мене.
— То це і є «Чайна»? — запитала я.
Жінка з кучерявим волоссям пирснула сміхом — холодним, колючим.
— Ненавиджу цю назву, — промовила Джейн. — Тут уже давно немає «Чайної».
— Неможливо, щоб ви всі були родичами, — сказала я.
— Ви трактуєте сім’ю як збіг обставин, — промовив темношкірий чоловік. Його голос був низьким і суворим, кожен склад він наче виліплював з особливою ретельністю. — І керуєтесь, найвірогідніше, культурними очікуваннями чи особистими прагненнями, але здебільшого збігом. — Він зробив паузу. — Натомість у нас усе було продумано.
— Вам дуже пощастило, що ви тут, юна леді, — звернувся бородатий чоловік до мене. Він розмовляв з акцентом, який я не могла визначити. — Це не кожному дано побачити.
— Джейн була доволі наполегливою, — заговорила жінка поблажливим тоном. — Вона б не прийняла відмову.
— Я сказала їм, що вони не отримають єдинорога, якщо не дозволять тобі поспостерігати, — пояснила Джейн.
— Нагадайте, хто говорив, що аукціонному комітету не завадить свіжа кров? — запитав бородань.
— Не дивись на мене, — сказала жінка. — Я все ще вважаю, що вона махлювала на тесті.
— Я здам його знову, і здам його на відмінно, — відповіла Джейн таким голосом, який змусив мене трохи пишатися тим, що я сиджу поруч з нею. — Можливо, тобі також варто.
— У будь-якому випадку, ми тут, — сказав невисокий чоловік. — Можемо починати?
Бородатий чоловік сягнув до кишені свого старого піджака, і коли він витягнув руку, то вже тримав у ній тонкий шкіряний конверт. У кімнаті запанувала тиша.
Джейн підсунула свій стілець до мого боку столу.
— Це ставки, — промовила вона. — Покупці подають їх на аукціонних торгах. Працівники на місцях збирають їх, і ми вирішуємо, хто виграє.
Він відкрив клапан конверта. Всередині нього було декілька пластикових пакетиків, у яких своєю чергою лежали клаптики паперу. Він вийняв їх і поклав на стіл навпроти чайника. На кожному клаптику була червоно-коричнева цятка.
— Це кров, — сказала я.
— Звісно, вона, — сказала Джейн. — Як ще інакше ми б упевнилися?
— Упевнилися в чому?
— Скоро дізнаєшся.
Невисокий чоловік простягнув руку до конверта й дістав з нього тонкий срібний пінцет. Він засунув пінцет в один із пакетиків, схопив ним клаптик паперу й витягнув. Джейн Ґласс завмерла. Вона із захопленням спостерігала, як він узявся вільною рукою за накривку чайника і припідняв її так, щоб утворилася лише щілина. Він просунув пінцет усередину і впустив клаптик паперу в чайник. Потім він витягнув пінцет і закрив накривку настільки швидко, наскільки міг.
— Рубікон, — промовив він.
Усі спостерігали за чайником. Він мав такий вигляд, ніби його кували вручну з темного, важкого заліза. Його поверхня була побита й подряпана, і було щось не зовсім правильне з його розмірами. Він був доволі хитким і трохи більшим, ніж це доцільно чайникам. Він мав потерту дерев’яну ручку та вигнутий носик.
Усередині чайника, здавалося, відлунювало щось схоже на звуки, коли запалюють сірник. Я почула, як Джейн Ґласс зітхнула з розчаруванням, а старий чоловік вилаявся собі під ніс. За мить із носика чайника здійнявся клубок чорного диму.
— Не ця, — промовив старий чоловік.
— Було б легше просто прийняти найвищу ставку, — сказала Джейн. — Ще й вигідно. За нами ніхто не стежить. Ми — остання інстанція. Єдині уповноважені. А люди готові платити… — Вона недовірливо похитала головою.
— Скільки вартувала ця ставка? — прошепотіла я. — Та, яку ви щойно відхилили.
— Чотири мільярди доларів, — відповіла жінка з бордовим волоссям.
Чоловіки обмінялися жалісними поглядами.
— Чому її було відхилено? — запитала я. — Що тільки-но сталося?
— Ви занадто цікаві, — сказав бородань, навіть не глянувши на мене.
— Ні, не занадто, — заперечила Джейн. Старий чоловік кинув насторожений погляд на нас. — Вона з Гірканії, — продовжила Джейн. — Вона має право знати. — І, повернувшись до мене: — Усередині чайника дракон.
— Дракон? — перепитала я.
На мить усі затихли. Тонка, вторинна струминка попелу здійнялася з чайника, мовби підкреслюючи відмову. Старші Феллси стривожено перезирнулися. Джейн, нахилившись уперед, сиділа абсолютно незворушно.
— Тітко Кларо, — промовила вона, — ви промовите це найкраще.
Жінка з бордовим волоссям напружилася, почувши власне ім’я. Вона поглянула на інших, які кивали з вимушеною покірністю. Потім вона трохи надулася від гордощів і прокашлялася.