Якось до володаря Єздиґерда Несправедливого, шахиншаха древньої перської імперії Ераншахр, прибув із візитом емісар імператора-реґента Китаю. Емісара супроводжували два величні й люті лево-пси — звірі з масивними головами й могутніми тілами, з вусами, що завивалися хвилями, і гривами, наче омахи полум’я. Вони не були схожі ні на що, що шах будь-коли бачив раніше, і він був зачарований.
Під час візиту один із лево-псів захворів. Шах як чуйний володар наказав своїм слугам зробити все необхідне, щоб вилікувати його. До одного з його візирів дійшли чутки про якогось сокільника з лісів Гірканії, що поміж Ельбурськими горами та Каспійським морем. Подейкували, що цей сокільник опікується тваринами загадкового походження. Тож візир знайшов цього чоловіка і привів його до палацу.
Якщо вірити чуткам, сокільник вилікував лево-пса. Емісар залагодив свої справи і, сповнений вдячності шаху за турботу, повернувся на Схід. Сокільник, виконавши свій обов’язок, теж приготувався повертатися додому. Але шах мав до нього запитання.
— Чи є на світі ще такі створіння? — запитав він.
— Так, Ваша Величносте, — відповів сокільник. Він знав, що шахиншаху краще не брехати.
— І ти зцілюєш їх?
— Намагаюся, ваша величносте.
— Звідки вони приходять?
— Деякі народжуються тут, Ваша Величносте. Деякі приходять сюди з шовковими караванами з Китаю. Хтось із з римлянами, хтось із візантійцями, а дехто — з торговцями золотом із Аксуму й торговцями чаєм з Індостану. Вони приходять звідусіль, де проживають люди, Ваша Величносте, тому, безперечно, їх можна знайти всюди. Але чимало з-поміж тих створінь знаходять свій шлях сюди, достоту як і більшість усіх отих чужинців із цілого світу, що прибувають у вашу імперію.
— Тоді нам пощастило, що ти тут, а не деінде.
— Нам пощастило, що наше королівство благословенне, позаяк торгівля в нас процвітає, а торгових шляхів не злічити, — відповів сокільник. — Нам пощастило, що межі ваших володінь перетинаються з багатьма іншими. Нам пощастило, що найбільші дороги світу проходять через серце наших земель. І це щастя, що я тут, Ваша Величносте, де можу принести найбільшу користь тим, хто цього потребуватиме.
Цар завжди дорожить уміло поданими лестощами.
— Як ти отримав цю силу?
— Моя бабуся володіла нею. І її батько володів нею. Кажуть, що ця сила була вкладена в нас чимось древнішим за людину, у тому часі й у тому місці, які й були, але яких і не було одночасно. Проте це всього лише історія.
Шаха не цікавили історії. Він мав справи з матеріальними речами — золотом, сапфірами, шовком. І помислив собі шах: «Якщо великий імператор Китаю може володіти такими створіннями, і якщо купці з Індостану та монгольський каганат можуть мати таких створінь, тож, очевидно, що в шахиншаха повинно бути найвеличніше створіння з усіх».
Й ось він відправив експедицію на гору Дамаванд, щоби зловити сімурґа — могутнього птаха, чиє пір’я, якщо вірити поголоскам, може зцілювати рани й відкрити державцю таємниці його ворогів. І коли експедиція увінчалася успіхом, володар Єздиґерд наказав висадити сад для птаха у своєму палаці в Ктесифоні, а навколо того саду звести мур. Там він його й утримував, і це напрочуд тішило його самолюбство.
Але сімурґ не розкрив володарю жодної таємниці, як і не заживив жодної рани. Ще й більш од того, незабаром сімурґ почав втрачати на силі, і тому шахиншах знову запросив сокільника. Цього разу він наказав йому взяти з собою все, що він вважає за необхідне, позаяк віднині житиме в палаці, щоб доглядати за найбільшим скарбом шаха.
Сокільник не міг суперечити державцю. Він і його дочка — ото й уся його сім’я — стали гостями шаха, і їм надали кімнати у палаці. Сокільник узявся обстежувати сімурґа, а опісля звернувся до царя.
— Залиште мене наодинці з сімурґом, ваша величносте, — сказав сокільник, — на сім днів і сім ночей, а на ранок восьмого дня він одужає.
Володар погодився і простежив, щоби в сад із сімурґом не заходила жодна жива душа впродовж семи днів і семи ночей, поки сокільник виконував свої обов’язки.
На сьому ніч дочка сокільника прокинулася й побачила, що її батько сидить навпроти її ліжка. Він сказав їй вдягнутися в селянський одяг, дочекатися відчинення палацової брами, а потім прослизнути й назавжди покинути місто Ктесифон. Дочка сокільника зробила все так, як їй звелів батько.
Того ранку шахиншах увійшов до саду й побачив сокільника на самоті. Його безцінний сімурґ зник.
— Де звір? — зажадав відповіді цар.
— Я звільнив його, — відповів сокільник. — Його єдиною недугою була неволя.
Сокільника негайно стратили. Шахиншах послав по його доньку також, тому що коли йдеться про несправедливу страту, що більше застережних заходів, то краще. Але вона втекла.
Володар призначив винагороду за голову дочки сокільника й наказав своїм людям обшукати всі підвладні йому землі, допоки не знайдуть її, проте пошуки тривали недовго. Незабаром після всіх цих подій цар подорожував на північ і схід від Ктесифона до Гірканії в державних справах, і під час відвідин озера біля східного міста Тус із озерних глибин раптом вискочив білий кінь, затоптав його до смерті, а потім знову зник у синіх глибинах.
Розпочалася боротьба за престол. Винагороду скасували, а про дочку сокільника забули. І навіть якщо згодом люди з усього світу розшукували якусь гірканську жінку з особливими здібностями, то робили вони це обережно.