У давній давнині були створіння

Розділ двадцять другий. Віскі. Бритва. І суперклей

Ми залишили єдинорога в сараї й пішли назад до будинку Девіна. Йшли ми мовчки. Здавалося, що земля може розколотися під ногами, якщо будемо ступати занадто сильно. Щойно відбулося щось важливе, важливіше за все, що ми будь-коли бачили у своєму житті.

— Ці рани треба обробити, — сказала я, коли ми зайшли в будинок. — Потрібно накласти шви.

Надворі перед вхідними дверима стояли дві собачі миски, порожні. Девін замовк і втупився в них, потім глянув на мене, ніби щось осмислюючи. Відтак він кивнув, відчинив двері й провів нас усередину.

У вітальні на низькому журнальному столику стояли ­декілька порожніх пивних пляшок. Підлога була трохи запи­леною. На полинялому шкіряному дивані лежала ки­нута абияк пара джинсів. Він прибрав їх, після чого взяв гамузом пляшки і, подзеленькуючи ними, відніс на ­кухню.

— Сюди рідко приходять гості, — сказав він, коли повернувся. — Може, хочете кави, чаю, чи чогось іншого? Ні?

Він притулився спиною до вікна навпроти мене і зняв свою кепку. Пасма кучерявого каштанового волосся вибилися назовні, і він відкинув їх зі свого обличчя різким порухом голови.

— То як ми це зробимо? — запитав він. — У вас є польовий набір чи щось подібне?

— Ні, — відповіла я. — У нас нічого немає. Я не знала…

— Ну, — промовив Девін, — у мене є бинти. Є трохи віс­кі, щоби продезінфікувати рани. Є гострий ніж, на випадок, якщо вони почали гноїтися. Леза для гоління, запальничка. Десь іще має бути швейний набір.

— Цього буде достатньо, — відповіла я.

Девін кивнув, а потім зник в іншій кімнаті й почав там чимось гуркотіти. Щойно він пішов, Себастьян подивився на мене як на божевільну.

— Нагадай, яку саме епоху медицини ми зараз будемо практикувати? — запитав він. — Це звучало по-середньовічному. Хіба нема іншого способу?

— Я відкрита для пропозицій, — відповіла я.

— Може, щось на кшталт магічного заклинання, якогось зілля чи що там ще може бути? — запитав Себастьян. — Хіба ти не можеш використати свої здібності?

— Ха, — промовила я. — Ні. Це не так працює.

— Але ти не можеш просто підійти до цієї істоти й почати накладати шви, — сказав він. — Мені байдуже, як тяжко вона ранена, чи наскільки сильно вона тобі подобається. Це створіння проломить твою голову, якщо не проткне тебе раніше.

— Ти не знаєш, що там сталося, — відповіла я. — Ти не уявляєш, наскільки ця істота важлива. Ми повинні зробити все, що нам під силу, аби захистити її.

— Тебе вб’ють, — сказав він. — І це буде моєю провиною, тому що я привіз тебе сюди. Будь ласка, не покладай це на мою совість.

— Я тебе не просила приїздити, — сказала я.

Це прозвучало різкіше, ніж я хотіла. Обличчя Себастьяна спохмурніло.

— Вибач, — промовила я. — Я не хотіла…

— Ти права, — сказав він. — Я тут тільки тому, оскільки вважав, що у нас є щось спільне. За все своє життя мені не трапився ніхто, хто розумів би мене, і я подумав, що ти розумієш.

— Я розумію, — сказала я.

Але, мабуть, розуміння не було обопільним. Як узагалі можливо пояснити йому про єдинорога? З таким самим успіхом я могла б поговорити про це з Керрі чи Ґрейс.

— Це мій вибір, — сказала я. — Це те, що я повинна робити. Якими б не були наслідки. Я не прошу твого розуміння. Але якщо вже ти тут, я прошу твоєї допомоги.

Себастьян нічого не відповів, але на його обличчі з’явився вираз розгубленості та безпорадності.

Ми почули кроки Девіна, що саме повертався. Він зайшов до кімнати з великою пластиковою мискою. У ній були: бутель дистильованої води, рушники, бритва, мисливський ніж, пляшка віскі, швейний набір і тюбик суперклею.

— Ось що я знайшов, — сказав Девін. — Я можу поставити грітися воду.

Себастьян похитав головою.

— Хтось постраждає, — сказав він. — Якщо ви не знайдете способу, як утримати і приспати цього звіра, а це зробив би будь-який розсудливий лікар, хтось дуже сильно постраждає.

— У мене є ще мотузка, — сказав Девін. — Ми можемо зв’язати його міцніше.

— Мотузки рвуться, — сказав Себастьян. — Подумай про це, Маржан. Якщо тебе вб’ють, хто допоможе іншим тваринам? Хто ще може робити те, що робиш ти?

Себастьян мав рацію. За всі свої роки у клініці я ніколи не бачила, щоб мій батько оперував тварин без анестезії.

— У вас є щось, що могло б заспокоїти його? — запитала я Девіна. — Будь-що?

Він мовчав якусь мить. Його очі металися по кімнаті, уникаючи моїх. Він потер чоло і втягнув повітря крізь зуби.

— Так, — промовив він після тривалого мовчання. — Так, у мене є трохи морфіну.

У кімнаті запанувала тиша, поки всі переварювали цю інфор­мацію.

— Що ж, добре, — сказала я. — Це повинно спрацювати.

— Це… е-е-е… гаразд, — сказав він. — Лікарняний сорт, маю на увазі. Та ще й дорогий, тому… Я купляю його в медсестри в університеті. Моя нога. У моєму коліні осколок від СВП, який ніколи не вийде. Іноді до біса болить. Старий Морфей заспокоює.

— Ви воювали? — запитав Себастьян.

— Ірак та Афганістан, — сказав Девін. — Вибув три роки тому. Маю кілька шрамів. Декілька духів. Мавпа їм би також підійшла. Як і собаки, але… — Він знизав плечима. — Не перші друзі, яких я поховав. Напевно, не останні. Хай там як, зробімо це до того, як я передумаю віддавати рештки свого добра цьому створінню.

Ми освітили сарай робочими ліхтарями. Єдиноріг спостерігав за нами з центру кімнати, мотузки були туго натягнуті навколо його шиї. Його очі сердито звужувалися щоразу, коли Девін умикав новий ліхтар.

«Йому більше до вподоби темрява, — подумала я. — Ну, звісно».

Коли у нас було достатньо світла для роботи, Девін наповнив шприц із маленької коричневої пляшечки. Після секундного вагання він передав його мені.

— Більше ніхто не наближайтеся до вени, — сказав він.

Я тримала шприц у моїй руці, гадаючи: «Цього достатньо? Чи цього забагато?». Ми вирахували дозування завдяки інтернету. Я сподівалася, що єдиноріг достатньо схожий на коня й дозу ми дібрали більш-менш правильно.

Себастьян на якусь секунду поклав руку на моє плече. Потім забрав.

— Будь обережною, — сказав він, — будь ласка.

Я кивнула.

Єдиноріг тупнув однією з поранених ніг і забурчав. Я наближалася до нього повільними крочками, допоки його запах не вдарив мені в голову — один різкий рух, і я могла б бути розплющеною чи розтерзаною. Але єдиноріг не здригнувся й не запанікував. Він спостерігав за мною своїми палаючими чорними очима, його ніздрі роздувалися, на обличчі була тиха лють.

Я провела своїми пальцями по його боці, і вся його вічна сутність увійшла в мене. Я зціпила зуби від ваготи мільйонів років, стрімкості мільйонів миль, і спробувала зосередитися на єдиній речі, яку я повинна була зробити просто зараз. Я подумки поверталася до процедурної кімнати в клініці, де мій батько направляв мою руку, тихо пояснюючи на вухо. Мої пальці ковзали по шерсті єдинорога, допоки я не намацала борозенку поміж м’язами його ноги, де пульсує кров. Гострою бритвою Девіна я збрила шерсть, оголивши темну, жорстку шкіру під нею. Ще раз перевірила пульс, а тоді, глибоко вдихнувши і пробурмотівши щось на кшталт молитви, встромила голку.

Єдиноріг напружився. Його м’язи під моїми пальцями водномить затверділи, ніби залізо. Я натиснула поршень, а тоді відбігла настільки швидко, наскільки могла, ухиляючись від уповільненого змаху рога. Єдиноріг заревів і ляснув копитами по землі. За мить його голова опустилася, а тіло почало хитатися. Спершу одна нога підкосилася, потім інша. Він випростався з тихим іржанням і важким дихан­ням, але потім підігнув коліна, опустився на землю й улігся на один бік; його очі були дикими, але пом’якшали.

— Він розуміє, — сказав Девін.

— Усе добре, — прошепотіла я на вухо єдинорогу. — Ти будеш у безпеці.

Його очі востаннє зупинилися на мені, перед тим як утратити зіркість. Голова опустилася на землю, повіки не­щільно заплющилися, дихання зробилося повільним, важким і рівним.

— Це… — почав було Себастьян десь за мільйони кілометрів від мене.

Я приклала руку до шиї єдинорога й відчула, як його думки пливуть у теплих, порожніх водах, а серцебиття стійке та рівномірне.

— Він під наркозом, — сповістила я. — Починаймо.

Батько почав пускати мене у процедурну кімнату, коли мені виповнилося дванадцять.

Це було одним із небагатьох місць, де наші стосунки мали якийсь сенс. Я вдягала халат і маску, як і всі інші, і спочатку стояла в кінці кімнати, спостерігаючи, як працює батько, і намагаючись не заважати. Здавалося, це звичайна річ для дванадцятирічної доньки ветеринара. І от якось він покликав мене.

— Візьми це, Маржан, — сказав він, одночасно видаляючи пухлину з живота лабрадора. Мені було тринадцять, і він показав мені на щипці, що були затиснуті навколо клаптя шкіри. — Засунь пальці в дірки і тримай їх рівно.

Його голос був спокійний і професійний. Це було майже несподівано, бо я була останньою людиною, яку батько просив про допомогу, будь із чим, проте й випадковістю це не назвеш.

Я зробила те, про що мене попросили. Ці щипці так і не зрушилися з місця.

Раніше я гадала, що операція — це щось елегантне й витончене. Але це не елегантність. Це обережність і терплячість. Хоча в ній і присутні елегантні й витончені моменти — спостерігати, як досвідчений хірург зашиває рану за допомогою голкотримача — це прекрасно. Лапароскопічні процедури зазвичай елегантні й точні. Але шкіра жорстка, жир і м’язи жорсткі, а кістки тверді. Тож іноді доводиться прорізувати отвори, а іноді — і стромляти свої пальці туди. Іноді операція — це боротьба. Іноді — це проштовхування одного шматка слизької плоті, щоб дібратися до іншого. Іноді це просто спроба втриматися.

Постріл шротом зірвав смужки шкіри на плечі єдинорога. Де-не-де глибокі порізи вели до темних цяток, де шротини пройшли наскрізь і застрягли в жирі чи м’язах. Я протерла оголену плоть рушником, просоченими віскі. Себастьян ішов за мною з великим, паруючим глечиком із водою.

Ніхто з нас не зронив ні слова. Єдиними звуками було наше дихання — моє, Себастьяна і глибокі, болісні видихи єдинорога, та ще цівка води, яку Себастьян лив, щоби зволожити оголену плоть. Тиша здавалася майже священною.

Я піднесла ніж Девіна до полум’я його запальнички й повільно провела лезом над вогнем, щоби простерилізувати його. Гострим кінчиком я прибрала шротини, до яких могла добратися, і вирізала плоть, яка на вигляд була зараженою. Коли я закінчила, рана була чистою. Ми заповнили дірки від шротин клеєм і наклали пов’язку на всю рану, а закріпили його скотчем. Це все зайняло приблизно десять хвилин, але здавалося, що лише секунди. Після того як я приклеїла остан­ню смужку скотчу на бинт, я відірвала свій погляд від рани й поглянула на Себастьяна. Він мав такий вигляд, як і я — приголомшений і неймовірно здивований. Я кивнула йому, він кивнув у відповідь, і ми перейшли до собачих укусів.

Проколи глибоко ввійшли у м’язи. Коли я збрила шерсть, то побачила фіолетові синці від зімкнутих собачих щелеп. Я покопирсалася ножем у ранах, видаляючи мертву плоть. Поки я відрізала оголені тканини, темна кров повільно стікала до заглиблень від собачих укусів. Коли я очис­тила рану настільки, наскільки це було можливо, ми з Себастьяном знову промили її сумішшю води та віскі. Потім я однією рукою взяла копито й вичавила трохи клею, щоб заповнити рани. Прозора, клейка рідина осідала в дірках та заглибленнях на шкірі єдинорога. Ми перемотали оброб­лені рани на нозі марлею, а потім обережно поклали її на землю.

— І ще одну, — промовила я, мій голос ледь не переходив на шепіт.

Від ножового поранення шкіра єдинорога була розкрита, ніби штори, прямо під ребрами, оголивши шар жиру, а під ним тонкі, пружні м’язи. Я відкрила рану якомога делікатніше, наскільки це було можливо, щоб перевірити її глибину. Я шукала нутрощі, але поріз обривався прямо посеред смуги м’язів. Наче щось зупинило його там.

Потім я помітила щось дивне глибоко в рані. Крізь шари плоті проглядав тьмяний блиск старого металу. Розсунувши шкіру, щоб краще роздивитися, я помітила ще один шматок твердого металу, цього разу ближче до поверхні. Мені знадобилася якась мить, щоби зрозуміти, що це означає. І коли до мене дійшло, я зрозуміла, що таке по всьому його тілу.

Це були уламки та шматки зброї. Шротини різного розміру поцяткували м’язи єдинорога. Важкі мушкетні кулі ­застрягли в жирових відкладеннях. Під шрамом від удару, мабуть, кам’яної сокири лежало щось, що колись могло бути її лезом. Із-поміж ребер єдинорога стирчали обсидіанові наконечники стріл.

Зрозуміло, чому ніж Девіна не дістав нутрощів єдинорога. Неможливо зробили настільки глибокий поріз за допомогою тесака для м’яса, та ще й на бігу. Ці шматочки металу були не просто осколками. Це була броня — клаптикова броня, утворена з усіх куль, лез, стріл і каміння, які не змогли вбити єдинорога.

Зламаний кінчик ножа Девіна, найімовірніше, також десь там був — ще одна поглинута зброя, ще один невеличкий розділок у нескінченній історії виживання єдинорога.

Тремтячими руками я почала зішкрябувати мертву плоть.

Ми використали весь тюбик клею, яким заповнювали порізи, і коли закінчили, рани були закриті прозорими, твердими пухирцями. Це було не красиво й не ідеально, проте надійно. Із часом рана затягнеться, навколо неї знову відросте шерсть, і залишиться лише рубець. Я сумнівалася, що єдиноріг помітить іще один шрам.

Я відійшла на крок, щоб оцінити нашу роботу. Рани єдинорога були чистими, а бинти захищатимуть їх, поки ті загояться. Я не знаю, звідки я взяла сили, де я знайшла впевненість у тому, що спроможна це зробити. Дивлячись зараз на єдинорога, на білі та хрусткі бинти, я зрозуміла, що це завдання мало здаватися нам занадто важким. Я ледь тремтіла від гордості, і водночас почувалася ослаблою й виснаженою. Я всілася на брудну підлогу, приголомшена цим усім. Себастьян усівся поруч зі мною, і я могла з певністю сказати, що він почувався так само.

— Ми зробили це, — сказав він, його голос був м’яким від захвату.

— Ми зробили це, — сказала я.

— І що тепер? — запитав Девін.

— Звільніть його, — відповіла я. — Щойно він спробує піти, відпустіть його.

Себастьян поглянув на єдинорога.

— Що, ось так просто? — запитав він.

— Він може про себе подбати, — сказала я. — Він дбав про себе впродовж тривалого часу.

— Сьогодні йому знадобилася допомога, — сказав Себастьян.

— Гадаю, що так, — сказала я й повернулася до Девіна. — Ви не проти, якщо ми залишимося тут, поки він прокинеться? Я хотіла б поглянути на нього ще раз.

Він кивнув і, розвернувшись, вийшов із сараю, а ми з Себастьяном залишилося наодинці з єдинорогом.

— Вибач за те, що я тобі наговорила, — сказала я. — Я повинна бути вдячна тобі.

— Вибач, що сумнівався в тобі, — сказав Себастьян. — Здається, ти все ж таки знаєш, що робиш.

— Я не змогла б зробити це без тебе, Себастьяне, — відповіла я. — Цього б просто не було.

— Що ж, це вже щось, чи не так, — промовив він.

Єдиноріг гучно видихнув повітря й поворухнувся. Я піймала себе на думці, як довго він був самотнім у цьому світі. Мені було цікаво, чи він коли-небудь прагнув чогось більше, ніж усамітненого, мандрівного життя, чи його пошарпана броня захищала його від таких пожадань?

Я повернулася до Себастьяна. Здавалося, він чогось чекав. Мабуть, я також.

Тієї самої миті ми почули звук мотоцикла біля входу.

Ми з Себастьяном підійшли до Девіна, саме вчасно, щоби побачити, як Ерза Данціґ знімає свій шолом, а на її обличчі сяє переможна усмішка.

— Що ви тут робите?

— Собачу справу, — відповіла Ерза.

— Як ви дізналися, що я тут?

— Моя людина стежила за тобою, коли ти повернулася додому. Коли ти сіла на приватний літак, я зробила декілька дзвінків і дізналася про твій рейс. Я подумала, що Ітака — це занадто дивний збіг обставин, тому я тут. — Вона по черзі окинула поглядом кожного з нас. — Непогана, мабуть, була вечірка. Гадаю, це ваш дім. — Вона кивнула Девіну, а потім поглянула на Себастьяна: — Але я не можу зрозуміти, хто ти і що тут робиш.

— Він також займається собачою роботою, — відповіла я, перш ніж він спромігся щось сказати.

Це змусило Ерзу усміхнутися. Вона поглянула на сарай.

— Тож що знаходиться за дверима номер два? — запитала вона. — Я гадаю, щось дуже важливе.

— Це не ваша справа, — сказав Девін. — І ви вторглися на приватну територію.

— Це правда, — відповіла Ерза. — У такому разі, перш ніж я піду, пропоную поговорити про інше. Припустимо, у мене є чистий чек із вашим ім’ям на ньому. Яку цифру мені вписати, щоб ви віддали мені те, що у вашому сараї?

— Це не продається, — відповіла я.

— О, — промовила Ерза. — Воно належить тобі, Маржан? Бо твій товариш щойно нагадав нам усім, що це його власність.

— Воно нікому не належить, — сказала я.

— Це означає, що на нього ще ніхто не претендував, — відповіла Ерза. — Є охочі? У мене для цього діла є мільйони. Назвіть свою ціну.

Ні Девін, ні я не промовили ні слова.

— Так буде найкраще, Маржан, — сказала Ерза. — Ти можеш піти звідси разом зі своїми моральними принципами, а я зможу зробити… — Вона поглянула на Девіна. — Як тебе звати? — …пропозицію, від якої він не зможе відмовитися.

В одній руці Девін тримав рушницю.

— Хто ви, до біса, така? — запитав він.

— Ерза Данціґ, — відповіла вона. — Я можу зробити вас дуже багатим.

Девін промовчав.

— Боже, — промовив Себастьян у мене за спиною, — він справді обдумує це.

— Усі ви, стійте там, де стоїте, — сказав Девін.

Ерза одразу ж продемонструвала, що підкоряється: твердо поставлені ноги, руки підняті.

— Воно не для продажу, — повторила я.

Ерза співчутливо глянула на мене. Потім вона знову сконцентрувала свою увагу на Девіні й указала на сарай:

— Воно там?

Девін нічого не сказав.

— Я розумію, що у вас, мабуть, є певні запитання до мене, — сказала Ерза, — але я заплачу вам, скажімо, два­дцять мільйонів доларів, якщо ви дозволите мені забрати це створіння.

— Дурня, — відповів Девін.

— Я серйзозно, — сказала Ерза.

Девін мовчав. У мене розболівся живіт. Якщо єдинорогу не місце в сараї, то йому точно не місце в клітці на глибині сотень футів під землею.

Девін глянув на мене:

— Вона це серйозно?

— Така ціна, якщо без огляду, — сказала Ерза. — Якщо я потраплю туди й він виявиться хворий, чи поранений, чи будь-що інше, тоді, можливо, доведеться знизити ціну. Але зараз, саме в цю мить, моя пропозиція — двадцять мільйонів.

Себастьян мав рацію. Девін явно роздумував. Ерза знизала плечима, наче вибачаючись переді мною.

— Ви не можете, — сказав Себастьян, проштовхуючись повз нас обидвох до Ерзи. — Ким би ви не були, у вас нема права бути тут. — Потім він повернувся до Девіна: — А ви не маєте права продавати те, що ніколи вам не належало.

Ерза тихо засміялася. Девін якусь мить мовчав, а тоді глянув на Себастьяна.

— Не нагадуй мені про мої права, — промовив він холодно.

— Заждіть, — промовила я, і Девін озирнувся. — Я знаю, що це дуже багато грошей. Я не знаю, як би вчинила, якби мені запропонували таку суму. Але я знаю її. Я знаю, звідки вона збирається взяти їх. Послухайте мене. Це неправильно. Йому тут не місце. — Потім я поглянула на Ерзу: — Він поранений.

Вона зиркнула на мене крижаним поглядом, а потім розсміялася.

— Маржан, а ти кмітлива дівчинка, — відповіла вона. — Можливо, ти все ж таки собака. Ти ж розкрила мій блеф. Що ж, гаразд. Навіть якщо він поранений, двадцять мільйонів на столі. Що скажете, солдате?

Девін мовчав.

— Відпустіть його, — сказала я. — Він має бути на волі. Я знаю, що це не ваша відповідальність. Вона й не повинна бути вашою, але вона на мені. Тому я не можу дозволити вам продати його.

— Хто в біса сказав, що це залежить від тебе? — запитав Девін, і моє серце впало.

Він подивився повз мене, а потім повернувся до Ерзи.

— Тридцять, — прокричав він.

Перш ніж Ерза встигла щось відповісти, і перш ніж ми з Девіном змогли його зупинити, Себастьян підбіг до сараю й відчинив двері. Єдиноріг лежав там, де ми його й залишили, його очі були затуманені й розфокусовані.

— Вставай! — закричав Себастьян. Він почав розплутувати вузли, що утримували його. — Вставай, ти, дурне створіння. Забирайся звідси!

Ерза й Девін спостерігали з мовчазним здивуванням. Єдиноріг, усе ще під дією морфіну, кліпнув і повернув голову. Але не підвівся.

— Допоможи мені, Маржан! — закричав він. — Розв’яжи інші вузли! Звільни його! Він не зможе продати його, якщо той втече! — Потім до єдинорога: — Прокидайся! Підводься!

Але єдиноріг не рухався.

— Досить стояти там, допоможи мені! — кричав Себастьян, і його голос із кожним мовленим словом ставав дедалі відчайдушнішим. — Ми повинні його звільнити!

Проте вузли не розв’язувалися. Себастьян важко дихав. Він ще раз смикнув за мотузку, а потім розчаровано штовхнув єдинорога й упав у кутку сараю. Я підбігла до нього. Його обличчя почервоніло, а в очах стояли сльози.

— Не дозволь їй зробити це, — промовив він крізь сціплені зуби. — Це неправильно.

— Це бізнес, — сказала Ерза, підійшовши до нас іззаду. — Правильно чи ні, а буде так.

Девін зайшов до сараю й оглянув кожен вузол. Ерза стояла біля нас. Я відмовилася дивитися їй в очі.

— Пройдімося, Маржан, — сказала вона.

— Нізащо, — відповіла я.

— Ти захочеш почути те, що я збираюся тобі розповісти. — Вона поглянула вниз на Себастьяна. — Твоєму другу в будь-­якому разі потрібно побути наодинці.

Я подивилася на Себастьяна. Його очі, сповнені без­порадної люті, зустрілися з моїми. Я побачила хлопчика, якому було боляче і страшно, і вугри почали плавати в моєму шлунку. Я відвернулася, присоромлена, і пішла вслід за Ерзою із сараю.

— Тобі слід попросити винагороду за знахідку, — сказала вона, коли ми йшли по дорозі.

— Мені не потрібні його гроші, — сказала я.

— Можливо, стануть потрібними, — сказала Ерза, — висновуючи з того, що я чула.

— І що це мало б означати?

Ерза знизала плечима.

— Утримання клініки, — відповіла вона, — стає дорожчим, чи не так?

— Ви й за моїм бухгалтером шпигуєте?

— Я працюю в інформаційному бізнесі, — сказала вона. — До речі, про інформацію. Я перевірила нашого друга Венса Коґланда — у нього підозріло схожі обставини вбивства.

Цікаво, для Ерзи все це просто гра? Чи вона вважає, що я забуду про єдинорога, якщо вона згадає мого батька?

— І що?

— Він привид, — сказала Ерза. — Єдиний запис про його існування в цьому світі — його судимість. Соціальне забезпечення, сертифікат про народження, водійське посвідчення… все підробка. Ні сім’ї. Ні близьких родичів. Ні навіть друзів. Він похований у безіменній могилі на кладовищі для бідноти. На його ім’я нічого немає. Якщо б я не знала, що він помер, я б ніколи не повірила, що він узагалі існував.

— І що з того?

— Гадаю, що хтось доклав багато зусиль, аби стерти будь-яку згадку про нього з пам’яті цього світу, — сказала Ерза. — І висновуючи з усього, той хтось гарно попрацював, я б навіть ствердила, що той хтось напрочуд впливовий.

— Що це нам дає? — запитала я.

— Поглянь на фінанси свого батька, — сказала Ерза. — Розумієш, чому не складається пазл? Убивство — майже завжди справа особиста. Гроші, чи ревнощі, чи страх. Твій батько не був надто перестрашеним і, якщо я нічого не пропустила, не крутив романів з жінками. Тому залишаються гроші.

— Ви робите помилку, — сказала я. — Єдинорогу не місце під землею.

— Це вже не моя проблема, — відповіла Ерза.

— А могла б бути, — сказала я. — Я маю на увазі, якщо все залежить — по-справжньому залежить — від його волі? Якщо світ перетвориться на пекло, коли єдиноріг буде під замком?

— Звучить так, ніби ти говорила з Феллсами, — сказала Ерза. — Я б не довіряла їм. Вони тільки роблять речі дорожчими.

— І це все, що вони роблять? — запитала я.

— Мені краще повернутися й завершити угоду, — відповіла Ерза. — Я відкладу дещо для тебе. Про всяк випадок.

Вона усміхнулася, потім розвернулася й пішла назад по дорозі. Під її ногами хрустів гравій.

— Що ж, зробіть це, — тихо промовила я. — Спробуйте укласти цю угоду.

Я збиралася зробити все ще дорожчим.

Я не знаю, що Джейн Ґласс пообіцяла Девіну. Він не розповів про це під час розмови. Коли все було закінчено, він віддав мені телефон, мовчки кивнув і, накульгуючи, вийшов на ґанок. Себастьян, спершись на стіну сараю, спостерігав за ним, і на його втомленому, заплаканому обличчі проступало зацікавлення.

— Я погоджуся на все, що вони запропонують, — сказала Ерза. — Я переграю їх. Скажи мені, чого ти хочеш.

Девін зручніше оперся на здорову ногу й узяв рушницю у дві руки.

— Я гадаю, мій товариш уже сказав вам, — промовив він. — Це не продається.

Ерза розреготалася.

— Я намагалася захистити тебе, — сказала вона мені. — Я намагалася уберегти тебе від вибору, про який ти, най­імовірніше, шкодуватимеш усе життя. Не знаю, навіщо мені це було.

— Я впевнена, що ви мали на увазі мої почуття, — ска­зала я.

— Ти повинна бути вдячна за те, що комусь не байдужі твої почуття.

— І що це має означати?

— Ти ніколи не замислювалася, чому твій батько нічого тобі не розповідав про це все? — запитала Ерза. — Чому він приховував це від тебе? А я про це замислилася. І дійшла висновку, що це все через те, що він не довіряв тобі. І знаєш що? Я не осуджую його. Я б також тобі не довіряла. Тобі чогось бракує. Чогось нема, а мало б бути, і ти єдина, хто цього не бачить.

На мить усі затихли. Я відчувала на собі осудний погляд Девіна, який бачив у мені те саме, що бачила Ерза. А тепер навіть Себастьян дивився просто крізь мене в ту порожнечу. Усі її бачили, якщо придивлялися зблизька. На секунду мені захотілося також побачити саму себе. Хотілося побачити, де ця порожнеча, яких там бракує шматочків. Але, звісно, навіть бажати цього означало б, що Ерза була права. Тому я дала спокій своїм бажанням і перестала бажати цього й прикипіла очима до неї.

— Що ж, — промовила я, — а я гадаю, що ви нікудишня нишпорка.

Вона розсміялася, тому що, звісно ж, я помилялася, а вона була права, і якимось чином я щойно це довела.

— Щасти тобі, Маржан, — сказала вона. — У всьому.

Ерза була вже далеко, коли п’ятнадцять хвилин опісля прибули Феллси: той самий сріблястий фургон, а за ним блідо-блакитний гібрид. Вони під’їхали по дорозі один за одним і зупинилися перед будинком Девіна. Брат і сестра вийшли з фургона і, не промовивши ні слова, просто стояли й дивилися на Девіна, мене, Себастьяна й ферму меткими, голодними очима.

Водій гібрида вийшов з машини. Це був той самий чоловік, що віз мене на зустріч із Джейн Ґласс. Хоча він і видавався страшнуватим, я відчула полегшення, побачивши ще одне знайоме обличчя. Він поглянув на мене й достатньо довго виходив з образу, щоб кивнути мені, і кивнути, як мені здалося, зі щирою повагою. Я була впевнена, що не заслуговую на це, але відповіла йому з такою самою повагою, наскільки могла. Потім пасажирські двері відчинилися, і вийшла Джейн.

— Ви, мабуть, Девін, — привіталася вона теплою, доброзичливою усмішкою. Відтак підійшла прямо до нього й міцно обійняла: — Для нас велика честь познайомитися з вами.

Ніхто з Феллсів не видавався особливо зацікавленим у цьому, крім неї. Брат із сестрою споглядали дорогу, а водій Джейн стояв осторонь від усіх із настороженим виразом обличчя.

— Хто вони? — запитав Девін, показуючи на брата з сестрою.

— Вони допомагатимуть вам, — сказала Джейн, випускаючи Девіна зі своїх обіймів. — Допоки ми не врегулюємо домовленості відповідним чином, вони наглядатимуть за поряд­ком тут. — Побачивши невпевненість Девіна, вона понизила свій голос: — Можливо, вони дикі на вигляд, але з ними все гаразд. Більшість часу ви навіть не знатимете, що вони тут.

Жінка ледь усміхнулася, і та усмішка зникла так само швидко, як і з’явилася. Я невпевнено підняла руку у відповідь.

— Я б хотіла побачити його, — сказала Джейн. — До­зволите?

Девін поглянув на мене, і я кивнула. Він відчинив двері до сараю. Перед нами розкрила свою пащу курна темрява. Єдиноріг підвівся на ноги, гордий і нещасний у своїх бинтах. Джейн затамувала подих.

— Він прекрасний, — прошепотіла вона.

— Він поранений, — сповістила я, — але ми обробили рани.

— Я в цьому впевнена, — відповіла Джейн. — Ми простежимо, щоби він отримав необхідний догляд.

Брат із сестрою кивнули, і ці прості, компетентні кивки сказали мені, що вони справді знають, як упоратися з такими речами.

Девін зачинив двері:

— Що тепер буде? — запитав він.

— На даний момент продовжуйте робити те, що й робили раніше, — відповіла Джейн. — Нічого не змінюйте. Коли ми будемо готові, ми дамо вам знати. І тоді заберемо його у вас. А поки що Моллі й Люк будуть тут, щоб допомагати. Вам дуже пощастило. Ви отримали неймовірний дар. Ви бачи­ли те, що майже нікому ніколи не дано побачити. Ваше завдання зараз, і, можливо, до кінця вашого життя — зрозуміти чому.

Вона знову обійняла його, а потім розвернулася й пішла назад до своєї автівки, рукою запросивши мене приєдна­тися до неї.

— Це завжди так? — запитала я.

— Це ніколи не здаватиметься правильним, поки все не буде зроблено, — сказала вона. — Але потім усе складеться так, як треба. Ось побачиш.

— Що ви розповіли йому? — запитала я.

— Деякі люди бояться відповідальності, — відповіла вона. — Вони шукають когось, хто змусить їх забути про неї. Деякі люди жадають лише грошей. — Вона замовкла. — Хоча для більшості людей це мить, яка визначає все їхнє подальше життя. Вони лише хочуть знати, що на це є якась причина. Вони хочуть, щоби це щось означало.

Я озирнулася на Девіна. Він притулився до стіни сараю.

— З ним усе буде гаразд?

— Він буде збентежений деякий час, — відповіла вона, — але потім знайде своє призначення. Він вчинив правильно, і тепер він частина чогось більшого, ніж він сам. Деякі люди потребують цього у своєму житті. Це просто припущення, але я гадаю, що він один із таких людей.

Вона відчинила двері автівки й сіла до неї.

— Джейн?

— Так?

— Я вчинила правильно?

Вона усміхнулася.

— Зустрінемося на аукціоні, — відповіла вона.