У давній давнині були створіння

Розділ двадцять третій. Лаббок

Себастьян відвіз нас назад до аеропорту. Ці останні хвилини — світлофори, дорожні знаки та дорога, що все коротшала й коротшала, — здавалися безцінними, скарбом, що вислизав із кожною секундою. Але ніхто з нас не знав, що сказати. Коли я подивилася на нього, все, що мені хотілося, це повернути час назад — до того моменту, коли були лише він, я і сплячий єдиноріг, і я не бачила його болю, і він не бачив моєї порожнечі. Ці декілька секунд здалися мені покинутими напризволяще й незавершеними. Щось тоді починало відбуватися. Щось починало зароджуватися, до того як з’явилася Ерза.

— Я був трохи божевільний, правда? — запитав він. — Залетівши туди, як оглашенний.

— Ти був хоробрим, — відповіла я.

— Радше дурним.

— Якби ти цього не зробив, — сказала я, — я б не змогла зупинити її.

— Це дуже великодушно, — відповів він.

Ми на мить замовкли, знову переживаючи недавні події.

— Те, що вона сказала про тебе… — почав було Себастьян.

— Не треба, — сказала я. — Тобі немає потреби це якось коментувати.

Він не заперечив, і я зрозуміла, що він повірив їй.

— А тепер буде аукціон, — сказав Себастьян.

— Це найкраще, що я могла зробити.

— Можливо, дядько Саймон міг би зробити ставку.

— Можливо, — сказала я. — Не маю уявлення, як це працює.

В аеропорту ми організували кожному рейси до наших пунктів призначення, і коли літак Себастьяна був готовий відлітати, він міцно, незграбно обійняв мене на прощання.

— Ти був справді сміливий, — сказала я.

Слова здалися мені нікчемними. Краще б я їх не промовляла. Я хотіла б розповісти йому, що відчуваю насправді: наче на кілька миттєвостей повітря навколо нас замерехтіло золо­том; наче ми вдихнули на повні груди щось безцінне, рідкісне і тепле і, достоту як дихання, не могли його втримати.

Натомість я поцілувала його у щоку — теплу і гладку, і на секунду мені захотілося більшого, а ще через секунду це бажання боролося з соромом і жалем, що я так далеко завела цього хлопця, що стільки проблем спричинила йому, що так дивно все склалося. На третю секунду все, що я відчувала, був жах.

Себастьян усміхнувся й торкнувся моєї руки.

— І все ж, — промовив він, — мені здається, що я все зіпсував.

— Це не так, — відповіла я. І я не брехала.

Дорогою додому, я переглядала всі повідомлення, які пропустила чи проігнорувала. Ще одне повідомлення від Ґрейс. Ще одне від Девіда. Дзвінок із клініки. І записка від Ерзи:

«Іди за грошима».

Я все ще не могла змусити себе ненавидіти Ерзу. Вона, принаймні, хоча б була чесна у своїй зраді. Принаймні, вона не вибачилася.

***

Я пішла у школу наступного дня, що, як мені здається, було помилкою.

Ґрейс і Керрі засипали мене запитаннями, на які в мене не було відповідей: «Де я була? Щось трапилося? Чи у мене все гаразд?» Я сказала їм, що захворіла, але навряд чи вони повірили в це. Керрі була занадто ввічливою, аби визнати це, але щойно вона пішла (плавальний реванш — команда була все ще непереможною), Ґрейс схопила мене за рукав і витріщилася на мене.

— Що за нісенітниці ти городиш, Марі, — сказала вона. — Я не знаю, навіщо ти брешеш, але мене ти не проведеш. Що відбувається?

На це я також не мала гарної відповіді. Я висмикнула руку, своєю чергою витріщилась на неї, а потім побігла геть.

Після школи я поїхала автобусом до офісу Девіда Ґінна. Я помітила його в коридорі, де він метушився біля своїх дверей. Він мене не бачив, тож я якусь мить спостерігала за ним. Його плечі втомлено згорбилися, і він по-страдницьки зітхнув, коли намагався провернути замок, що затинався. Через хвилину він помітив мене, тому я помахала йому і вдала, наче щойно прийшла. Його обличчя проясніло, а плечі наче розпрямилися.

— Маржан, — вигукнув він. — я так хвилювався! З тобою все гаразд? — Я кивнула й усміхнулася так широко, як тільки могла. Ніяких гараздів зі мною не було, але я не збиралася намагатися щось пояснювати. Він зітхнув з полегшенням. — Дуже добре, що ти прийшла. У нас багато робити.

— Знаю, — відповіла я. — Насправді я прийшла з іншого приводу, але ми можемо поговорити і про зарплату. Я хотіла б поглянути на деякі старі записи батька.

— Питання зарплати дуже важливе.

Із комічним рухом він відчинив двері.

Двадцять хвилин потому ми скасували деякі замовлення інвентарю й вирішили відкласти наступний платіж за рентгенівський апарат, допоки бізнес не стабілізується. Якщо він узагалі стабілізується.

— Це завжди таке відбувається? — запитала я. — Ну, у мого батька. Так було завжди?

— Важкі рішення завжди були, якщо ти це мала на увазі, — відповів він.

— Як мій батько вирішував усі ці складні питання? — запитала я.

— Ну, — промовив Девід, — управління бізнесом, взагалі будь-яким бізнесом, а особливо малим — ти повинна вірити в нього. Ти повинна вірити в нього настільки сильно, щоб інші люди повірили також, навіть якщо насправді він не такий вже успішний. Навіть якщо все це просто ілюзія. Це щось на кшталт магії.

— І це все? — запитала я. — Саме таким чином він уникнув банкрутства? Він вірив?

Девід зітхнув.

— Іноді ми робили перестановки, — відповів він. — Трохи відхилялися від курсу. Пропускали декілька платежів, щоби могти оплатити інші і триматися на плаву. А іноді навіть магії бракувало, і тоді Джим вкладав власні гроші.

— Власні гроші?

— Декілька разів, — відповів Девід.

— Звідки вони бралися, ті його гроші?

— Я ніколи про це не запитував, — відповів Девід, — а він ніколи не розповідав мені.

— Я хочу подивитися, — сказала я. — Я хочу подивитися на все, що ти маєш від нього. Усе, що в тебе є з клініки, навіть найдавніші записи.

Девід важко зітхнув і похитав головою.

— Це займе якийсь час, Маржан, — сказав він. — І я не знаю, що нового ти дізнаєшся з того, що ти вже й так знаєш.

Через пів години ми з Девідом вийшли з його офісу з трьома юридичними коробками, заповненими квитанціями, і стосом бухгалтерських книг.

— На сьогодні більше нема роботи, — сказав він. — Може, я відвезу тебе додому?

Ми завантажили коробки на задні сидіння його автівки, а тоді я сіла спереду.

— Девіде, — звернулася я, коли ми вже їхали, — я можу в тебе дещо запитати?

— Звісно, — відповів він.

— Як тобі вдалося так довго дружити з моїм батьком? Я гадаю… Я гадаю, можливо, коли він помер, ти був єдиним другом, що залишився в нього. Він відштовхнув усіх інших, але не тебе.

— Я був йому потрібен, — відповів він. — Якби мене не було поруч, клініка б збанкрутувала шість чи сім разів. Але також, щиро мовлячи, ми знайшли один одного в потрібний момент. Іноді з’являються люди, які виявляються саме тими, хто тобі потрібний.

— Але яку вигоду ти мав з цього? — запитала я.

Девід задумався на мить.

— Крім дружби? — відповів він нарешті. — Це відчуття того, що ти корисний, що ти щось змінюєш у житті людини. Більшість клієнтів на одинадцять місяців у рік просто забувають про тебе. Але з твоїм батьком усе було не так. І я гадаю, що це та вигода, яку я мав. — Він затих, ніби обмірковуючи, чи варто говорити те, що в нього на думці. — Знаєш, коли я востаннє розмовляв із Джимом, він сказав мені, що збирається все виправити.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я.

— Слухай, — промовив Девід. — Це не моя справа, але я знаю, що між вами не завжди все було гладко. Я припускаю, що це те, що він мав на увазі. Я так гадаю, у нього не було шансу…

— Ні, — відповіла я, — ніколи не було.

— Прикро це чути, — сказав він.

— Девіде, — промовила я, — а ти знаєш чому мій батько покинув Іран?

— Він ніколи не розповідав тобі?

— Я ніколи не питала, — відповіла я. — Я лише припускала, що він переїхав сюди заради навчання. Але це занадто далеко — летіти сюди заради навчання. І я сумніваюся, що він хоча б раз повертався додому.

— Мабуть, це було достатньо важко, — сказав він, — привчатися жити в місці, яке настільки різниться від звичного. Я навіть уявити не можу, як це можна змінити своє життя так кардинально і швидко.

— Він колись розмовляв з тобою про це?

— Він багато чого тримав при собі, — відповів Девід. — Я думаю, що він не хотів видаватися «занадто іранським», що б це не означало. І, можливо, він просто закрив цю частину себе від усіх, кого він тут знав. Іноді люди так чинять. Прос­то беруть якусь частину себе, кладуть у коробку й намагаються забути про неї. Хотів би я, щоб він ділився з нами більше.

Я завагалася, перш ніж запитати про ще одну річ:

— Він коли-небудь щось казав про Ітаку?

Девід із сумнівом похитав головою:

— Не пригадую такого.

— А щодо… — Я знову зробила паузу. Я мала непевне відчут­тя, що ніби перед моїми очима дрейфують два світи. — …Венса Коґланда? Тобі говорить про щось це ім’я?

Знову насуплений погляд, пригадування, а потім сумне похитування головою:

— Начебто ні. Я майже впевнений, що запам’ятав би це ім’я.

Коли ми під’їхали до мого будинку, він заїхав на під’їздну доріжку й ми вивантажили коробки. Коли вони були складені на порозі, він закрив багажник автівки, а тоді обійняв мене.

— Приходь до нас у гості, гаразд? — сказав він мені. — Повечеряємо.

Я почала з бухгалтерських книг. Я гортала сторінку за сторінкою, проводячи пальцем по стовпці кредитів. Біля будь-якої підозрілої суми я записувала дату. Коли я все переглянула, то знайшла близько дюжини платежів клініки, що були неідентифіковані або позначені як ГОТІВКА.

Потім я виклала вміст коробок на підлогу у вітальні. Папери лягли у три купи, розсунувшись на декілька футів у кожну сторону. Я заварила собі кави й почала методично сортувати їх. Меллорін була на роботі, але Зорро зацікавлено спостерігав за мною.

Папери сягали тих часів, коли Девід тільки приєднався до нас. Здебільшого тут були квитанції від постачальників, пов’язаних із ветеринарними клініками. Рецепти від фармацевтичних постачальників. Квитанції клієнтів. Рахунки за електрику. Квитанції за газ.

Це була повільна й виснажлива робота. Я витрачала багато часу, мружачись на слова, які були надто вицвілими, щоб їх можна було розібрати. Але мені вдалося знайти перехресні посилання на кілька підозрілих квитанцій із цілком звичайними клінічними процедурами.

Перебравши купу погризених щурами паперів, я вже хотіла здатися. Я не відчувала, що хоч трохи наблизилася до відповіді. Я не була впевнена в тому, що знайду щось, крім понищеного паперу й токсичної цвілі. Досі оте «йди за грошима» мене нікуди не привело — загалом, тому, що грошей було обмаль.

Все ж я запхала всі переглянуті папери у великий сміттєвий пакет і взялася переглядати наступну купу. Годиною пізніше я покінчила з нею й перейшла до останньої. Якби існував якийсь грошовий слід, який можна було б відстежити, то він мав починатися тут. Я підняла перший чек, глянула на дату, і хвиля нудоти накрила мене.

Це були медичні рахунки. Ці документи датувалися тим роком, коли померла моя мама.

Цей рахунок, видрукуваний на стерильному бланку лікарні, викликав потік згадок. Жахлива лінолеумна плитка у приймальні, блювотно-зелена і смугаста, як шматки ліверної ковбаси. Фото гірських потоків і густих лісів, що прикрашали коридори, повністю затуляли стіни. Візерунки дірок на панелях підвісної стелі в кімнаті, де лежала моя мати. Напівпрозорість її шкіри.

Я відчула важкість у шлунку, згадуючи нестерпну одноманітність її днів там. Там не було ні відпочинку, ні комфорту. Стільці занадто жорсткі й вузькі. Простирадла й ковдри надто тонкі й надто шорсткі. На кожній поверхні відчувалася якась ворожість. Постійно щось дзижчало, чи гуділо, чи клацало, чи пищало.

У деякі дні ми залишалися там годинами. Я робила домашні завдання в кутку кімнати, іноді згорбившись на кріслі, іноді сидячи на своїй куртці на огидному лінолеумі, а мама читала книжки, які мій батько приносив для неї. Іноді ми розмовляли, а іноді батько виходив до китайського ресторанчику, розташованого на тій же вулиці, що й лікарня, і приносив мені лапшу «чао-мінь», яєчні роли з кисло-солодким соусом, щоб я поїла у вестибюлі. А в декотрі дні по мене приходив хтось чужий — татів приятель чи один із працівників клініки, — а мій батько залишився.

Я не думала про це вже багато років. Я не згадувала про ці почуття, а тепер вони, ці незнайомці, заполонили мене. Я викинула цей рахунок геть, запхала його глибоко в сміттєвий пакет, шкодуючи, що взагалі побачила. Я розірвала останній стос, зостаючись зосередженою, впертою й розлюченою. І за якийсь час я таки знайшла дещо.

Один зім’ятий чек із забігайлівки «OK Diner» на П’ятдесятій вулиці у Лаббоці, штат Техас. Чашка кави, тарілка картоп­лі фрі. Час: 3:15 ночі, через три місяці після смерті матері, і того самого дня, коли було знайдено тіло Венса Коґланда в підсобці його ломбарду.

Тієї ночі я багато думала про свого батька і про всі таєм­ниці, які він забрав із собою. Що він мав на увазі, коли сказав Девіду, що збирається все виправити? Чи це мало якийсь зв’язок із п’ятьма необлікованими платежами на користь клініки, що прийшли в один і той самий час, коли бізнес був на межі краху? Чи було це пов’язано зі смертю Венса Коґланда? Чи він справді хотів помиритися зі мною, і якщо так, то що це взагалі означало? Чи, може, він мав на увазі неспокійну тварину, що била об підлогу в тому сараї в Ітаці?

Я думала про гроші. Чи надходили вони від людей на подобу Стоддардів? Чи від людей на взірець Гораціо чи Феллсів? Я завжди вважала його принаймні чесним лікарем, але наскільки чесним він був насправді? Що знаходиться в кінці цього грошового сліду, і чи наблизить він мене до з’ясування, хто його вбивця?

Я гадала, що саме пов’язувало Венса Коґланда й мого батька. Мені було цікаво, чи був батько там, коли помер Коґланд. На якусь мить я подумала, чи не вбив його мій батько. Я не могла уявити, щоб він був убивцею, але що більше я відкривала для себе його світ, то більше розуміла, як мало я знала про нього.

Я думала також про Меллорін, що спала далі по коридору, яка ніколи не переставала вірити, що духи відгукнуться на її заклинання. Невже мені доведеться стати такою, як вона — непохитною у своїй вірі? Чи змогла би я, навіть якби справді хотіла того, стати такою?

Я думала про Себастьяна. Мої почуття до нього з часом ставали лише складнішими й заплутанішими. Його серце здавалося таким великим, таким чистим, таким вразливим. Я збиралася розбити його — я відчувала, що так і буде. Я боялася цього.

Я думала про своїх друзів, учителів, про людей, яких бачила щодня. Я усвідомлювала, як багато я про них не знаю. За ними крилися цілі життя, сповнені невидимих чудес, боротьби і, можливо, чудовиськ.

Мені раптом дещо спало на думку. Вісім років тому, як розповіла мені Джейн Ґласс, щось прокинулося. Вісім років тому мій батько був у Лаббоці. Чи не було вбивство Венса Коґланда сигналом? Чи було того самого дня в кімнаті з батьком і Коґландом якесь створіння? І якщо так, що це означає?

Коли я вже засинала, то відчула відлуння дикої сили єдинорога: дрож у колінах, швидке калатання серця. Він був у мені. Він завжди був там, але тепер він ожив. Він біг.

Напівсонна, я гадала: якщо випустити стрілу крізь час і потрапити в той момент на галявині, коли дівчина звільнила єдинорога з мисливської пастки, то яким би був шлях стріли, і через що іще їй би довелося пролетіти, щоб потрапити звідси туди. Мені було цікаво, що означало б те, що я, єдина з-поміж усіх людей, стала тією, хто пустив стрілу.