Розділ тридцятий. Воля


Якусь мить нічого не відбувалося. Звірі, яких ми могли побачити на екранах, все ще стояли на порозі своїх вольєрів у приголомшливій тиші. Охоронці, лікарі — всі завмерли на своїх місцях.

Десь у кінці коридора пролунав одиночний постріл. Потім іще один. Камери спостереження вимикалися одна за одною. По той бік дверей почав наростати шум, какофонія з виття, ревіння й гарчання, що злилися в одну мстливу ноту. Грюкіт у двері перейшов від гнівного до відчайдушного. У повітрі запахло димом. Охоронці благали, потім закричали, а потім стукіт у двері припинився.

Проте шум від звірів продовжувався. Вони гуркотливою хвилею проносилися повз нас. Лопотіння крил, човгання й тупіт маленьких та великих ніг, дзенькіт скла, брязкіт металу. Вони всі пробігали повз нас, а ми заціпеніло мовчали. Ми майже не дихали.

Нарешті в коридорі знову запанувала тиша. Ні звуків тварин, ні людей. Ґрейс зітхнула з полегшенням. Меллорін застогнала, а потім сіла, обхопивши голову руками.

— Що трапилося? — запитала вона.

— Справи пішли трохи не за планом, — відповіла Ґрейс.

— Ми все ще живі, — сказала я.

— Поки що, — поправила мене Ґрейс. — Нам потрібно вибиратися звідси.

Вона прочинила двері на кілька сантиметрів і визирнула в коридор, а відтак махнула рукою, щоб ми йшли за нею. Я допомогла Меллорін підвестися, і ми разом покинули оперативний зал.

Звіринець перетворився на руїни з битого скла, розбитої плитки та мерехтливих лампочок, що звисали зі стін на кабелях. Повітря просочилося густим димом, серед завалів то там, то сям потріскували омахи полум’я. Десь далі по коридору голосила сигналізація. Проте не було жодного натяку на охоронців, що грюкали в двері.

Моя голова все ще пульсувала від пісні Меллорін, а ревін­ня сигналізації та задушливий запах диму в моїх легенях також не поліпшували мого стану.

— У ліфт, — сказала Ґрейс, кашляючи. Ми втрьох, похитуючись, попрямували коридором повз порожні вольєри: Меллорін змушена була спиратися на нас обох.

Коли ми підійшли до ліфта, я відчула запах чистого, свіжого повітря, а за мить зрозуміла чому. Двері ліфта були відчинені, а сам ліфт був вирваний із шахти й валявся в коридорі. Він лежав перевернутий набік серед уламків. Я зазирнула в порожню шахту. На самому верху металеві двері були вирвані з м’ясом.

— Що ж, справи кепські, — сказала Ґрейс.

Ми озирнулися на пройдений шлях у диму. У коридорі було тихо і спокійно. Але вдалині вчувалося відлуння підо­зрілих звуків.

— Звідси має бути інший вихід, — сказала я.

— Перевірмо другий кінець коридору, — запропонувала Ґрейс.

Я повернулася до Меллорін.

— Ти можеш іти? — запитала я.

Вона кволо кивнула.

— Тоді ходімо, — сказала я.

Я зробила лише кілька кроків, як щось схопило мене за руку й затягло в один із вольєрів.

— Допоможи мені, — прошепотів знайомий голос.

Знадобилася мить, аби розвіявся дим, а коли це сталося, я побачила закривавлене й перелякане обличчя доктора Батіста.

Я просунула руку йому під плече.

— Ми вибираємося звідси, — сказала я. — У якому напрямку нам краще піти?

Він указав пальцем далі по коридору. Саме тоді в темній глибині вольєра щось заворушилося, і ми обоє підскочили. Разом ми побігли звідти, залишивши те, що там було.

Ми наздогнали Меллорін та Ґрейс, і вже вчотирьох пробиралися крізь дим, уламки та згарища в інший кінець коридору. Ми повернули наліво і пройшли через лазарет. Приміщення було розгромлене. Процедурні столи повиривані з підлоги й перевернуті догори дном. Оголені флуоресцентні лампи звисали з потрощених світильників і мерехтіли. Умивальник був відірваний від водопроводу, і вода вільно витікала з потрощених труб. Але попри весь хаос, у кімнаті було тихо, за винятком приглушених гудків та поклацувань медичного обладнання. Ці моторошні звуки притягували мене, бо в таких місцях я не часто бувала. Я зупинилася і прислухалася. У мене виникло нераціональне бажання зупи­нитися й побути з тими звуками, так наче вони були маяками, що вказували мені дорогу до того, що я втратила.

— Маржан, — прокричала Ґрейс, — що ти робиш?

Вони з Меллорін уже були біля дальніх дверей. Доктор Батіст не відставав. Я стріпала з себе тугу й увійшла з ними у таку велетенську кімнату, що там міг би вміститися причіп фури.

Повсюди валялися рештки після розрізнених сутичок. Розсип білих, пухнастих пір’їн, що тріпотіли від невидимого вітерцю. Стріляні гільзи. Зламана зброя. Один чорний черевик, порожній і грубо розшнурований.

Доріжка зі світла від промислових ламп, установлених серед високих стельових балок, звивалася по широкій рівній підлозі до тунелю, освітлюваного червоними аварійними лампами, що вигинався вгору і зникав з поля зору. З обох боків і над нами кімната була занурена в темряву, достатньо глибоку, щоб умістити всіх чудовиськ, яких я лише могла уявити. І не лише мені ввижалися чудовиська. Інші троє зупинилися на вході. Усі вдивлялися в тіні.

— Це вхідна секція, — сказав доктор Батіст. — Цей тунель веде на поверхню.

— Ви впевнені, що нема іншого шляху? — запитала Меллорін, із сумнівом дивлячись на освітлену доріжку.

— Інший шлях звідси на ліфті, — відповів доктор.

Ніхто не поворухнувся. Ніхто не хотів заходити першим.

— У тебе не залишилося в запасі одного з твоїх заклять? — звернулася Ґрейс до Меллорін.

Меллорін глянула на неї слабким, виснаженим поглядом.

Доктор Батіст подивився на мене:

— Ти заговорюєш звірів. Ти повинна піти першою. Вони не чіпатимуть тебе.

— Ви не можете цього знати, — сказала я.

— Ми всі тут через тебе, — сказав він. — Я б сказав, що ти заборгувала нам.

Меллорін із Ґрейс глянули на мене. Він мав рацію. Всі тут чимось пожертвували, крім мене. Меллорін була бліда, як привид. Ґрейс ризикувала своїм життям. Доктор Батіст стікав кров’ю і, ймовірно, втратив роботу. Чим пожертвувала я?

— Гаразд, — сказала я.

Я ступила в кімнату сама, тоді як Меллорін, Ґрейс та доктор Батіст спостерігали з безпечної дверної пройми лаза­рету. Якщо щось вискочить із темряви, вони встигнуть ­пірнути за двері й зачинити їх. Ці двері протримаються якийсь час. Але я була зовсім незахищена, і мені не було куди втікати.

Величезне приміщення поглинало звук моїх кроків. Світ ніби зменшився до кількох кольорів і текстур. Переді мною червоний і зловісний тунель. Блідо-сіра підлога відбиває біле світло вгорі. І темрява, що була живою. Вона рухалася, як рухається каламутна вода, я помітила це краєм ока. Вона дихала. З неї доносилися звуки, які могли бути реальними, а можливо, що й уявними.

На півдорозі я озирнулася. Ґрейс, Меллорін та доктор Батіст спостерігали з-за дверей, які, здавалося, були дуже далеко. Цей факт заспокоював мене, бо мене ще досі не з’їли. Водночас я почувалася астронавтом, що висить у космосі на самому кінці припону, або, можливо, навіть без нього.

— Здається, шлях безпечний, — сказала я в порожнечу між нами.

Вони повільно ввійшли у приміщення — спочатку Меллорін, потім Ґрейс і, нарешті, доктор Батіст. Вони ступали обережними кроками, ніби під бетоном були міни, а коли підійшли достатньо близько, то нараз я побачила, як вони водномить змінилися на лиці — їхні погляди втупилися в одну й ту саму точку вдалині за моїми плечима. Я повільно обернулася.

По тунелю, похитуючись на громіздких ногах, до нас ­наближалася тінь. Біля входу в тунель вона зупинилася, пере­городивши нам шлях своєю масою. У темряві блиснула ­пара чорних очей-намистинок. З темряви виринули дві масивні руки, стиснулися в кулаки і вдарили одна в одну настільки сильно, що з кам’яних щиколоток полетіли­ іскри.

— Коли я дам команду, ми всі розбіжимося в різних напрямках, — сказала Ґрейс, знизивши голос. — Спробуємо заплутати його.

— А якщо він не зрушить з місця? — запитав доктор Батіст. — Він загородив єдиний вихід. Якщо ми розбіжимося, він зможе по одному перебити нас. Треба бігти назад до лазарету, а там зачинити двері, забарикадувати їх і спробувати знайти щось, чим можна з ним боротися.

— Я не можу бігти, — сказала Меллорін.

На це ніхто нічого не відповів.

Велетень знову стукнув кулаками. Тріск його щиколоток відлунював у моїх кістках. Його обличчя скривилося в кам’яну гримасу, оголивши ряд кривих жовтих зубів. З його ­пащі доносився шиплячий, скреготливий звук тертя каменю об камінь.

Доктор Батіст був першим, хто напудився.

— Ні, — промовив він, — тільки не це. — Після цих слів він підскочив і почав утікати в бік лазарета.

Я очікувала, що велетень кинеться в атаку, але він цього не зробив. Навпаки, здавалося, що він зачаївся прямо там, де і стояв. Мені здалося, що я побачила тривожний вираз на його морді.

— Дівчата?

Голос доктора Батіста пролунав за кілька кроків від нас. Він звучав стурбовано. Проте я не хотіла відводити очей від велетня, та й інші теж.

— ДІВЧАТА?

За нами почулося сердите пирхання чогось масивного.

Я обернулася й побачила довгий, товстий спис, укритий чорними шипами, що ліниво наближався до доктора Батіста на чотирьох міцних ногах. Пара темних очей зустрілися з мої­ми і втупилися в них.

— Так це… — промовила Меллорін, і її голос пом’якшав від захвату.

— Так, — відповіла я. — Це він.

Єдиноріг упевнено насувався на нас, позбавляючи будь-якої надії на втечу до лазарета. На ньому з’явилися нові рани: порізи, подряпини, укуси та розірване вухо. І він ніс нову втому, як солдат, що йде з поля бою.

Він міг убити нас усіх чотирьох одним помахом свого крученого рога. Здавалося, ніби він уже виконав частину своїх убивств — із колючих кінчиків скрапувала свіжа кров.

Єдиноріг змусив доктора Батіста відступити назад, і тільки тоді він зупинився. Єдиноріг ще якусь мить дивився на мене, а потім підвів свої нестаріючі очі на велетня. Він заревів і закинув свою голову вгору, розлючено розмахуючи по колу рогом.

У відповідь на це велетень затупотів ногами, від чого бетон почав тріскатися під ним. Потім він розправив свої згорб­лені плечі, відкрив пащу й видав скреготливе шипіння.

Єдиноріг проклав собі шлях поміж нами, порозсувавши убік, щоби звільнити місце для своєї масивної туші. Він знову опустив свій ріг і зробив декілька цілеспрямованих, безстрашних кроків у бік тунелю.

При цьому розлючений велетень почав тупотіти, ревучи і трощачи бетон під ногами так, що здійнявся легкий туманець. Він жодного разу не відвів своїх крихітних чорних оченят від єдинорога.

Єдиноріг зробив ще один крок у бік тунелю, а потім зупинився та вдарив важким копитом по землі. Він схилив свою голову так, що його ріг зашкрябав по землі, викресаючи блідо-блакитні іскри. Після цього вперто загурчав та випростався на весь зріст.

На мить велетень знерухомів, як скеля, а тоді загарчав во­станнє, розвернувся, з гуркотом вискочив із тунелю і зник з очей.

Єдиноріг залишався ще якийсь час на тому ж місці, де він і стояв, спостерігаючи за втечею велетня. Коли той зник, він знову поглянув на мене, знову тупнув копитом і потрюхикав до тунелю. Його хода була втомленою і викличною.

Ніхто не вимовив навіть слова. Якусь мить усі стояли нерухомо. Нарешті ми пішли за ним — через приміщення, вгору по червоному тунелю, аж поки вийшли в ніч через двері, що були вирвані й вибиті голими руками, значно міцнішими й дивнішими за наші.


Особняк Гораціо палав. Точніше, та його частина, що поруч із ліфтом. З кількох вікон виривалися клуби диму. Пожежна сигналізація верещала, наче розлючена калліопа, але, здавалося, що ніхто не вживав жодних заходів.

Ймовірно, тому, що були речі важливіші.

Вантажівки були розбиті й опустошені. Їхні лобові вікна вкрилися павутиною від сильних ударів. Одна кабіна була перевернута набік. Причепи розірвані, а їхній вміст розкиданий повсюди. Я побачила кількох охоронців і робітників, що сновигали територією, беззбройні, ошеле­шені й закривавлені. Де-не-де люди надавали допомогу пораненим. Здавалося, що всі лише напівпритомні. Але вони допомагали одне одному. Вони намагатися врятувати одне одного.

Єдиноріг ішов серед них, ігнорований, забутий. Ніхто більше не мав бажання переслідувати його, переїхати однією з цих величезних вантажівок чи застрелити. Створіння вийшло у ворота і, здавалося, з кожним кроком ставало все могутнішим. Він перейшов шосе і зник поміж дерев.

— Ми зробили це, — сказала Меллорін. — Ми врятували його, чи не так?

— Так, — відповіла я. — Ми врятували його.

Змучена, але задоволена усмішка розпливлася на обличчі Меллорін.

— Ми зробили це, — повторила вона знову.

Проте я не почувалася задоволеною.

Чогось бракує.

Десь на території комплексу був чоловік, що вбив мого батька. Мені треба було поговорити з ним віч-на-віч. Мені треба було почути це від нього, і я хотіла дізнатися причину.

Я пішла до будівлі.

— Гей, — покликала мене Ґрейс. — Куди ти зібралася?

— Я мушу знайти декого, — сказала я. — Вам не обов’язково йти.

Я не озиралася. Я не очікувала, що хтось піде за мною, і я мала рацію. Коли я дібралася до головного входу в будинок, я була сама.

Вхідні двері були вирвані з петель, а світло вимкнене. Повіт­ря пропахло димом, фойє — розграбоване. Сліди від кігтів можна було побачити всюди — на підлозі, на стінах. Вікна були повибивані. Створіння тут особливо лютували.

Чиясь постать, похитуючись, виринула з тіні зали. Мені знадобилася мить, щоби впізнати в постаті Ейву — волосся було розпатлане, обличчя в синцях, а на одязі — кров.

Ідучи мені назустріч, вона спотикалася, а її очі були прикуті до дверей. Вона навряд чи помітила мене. Коли Ейва минала мене, я схопила її за плече.

— Гораціо, — сказала я.

Ейва дивилася на мене очима, сповненими сум’яття. Вона ледь помітно кивнула головою в бік коридору, а тоді відступила від мене й, похитуючись, попрямувала до дверей.

У коридорі було темно, якщо не брати до уваги мерехтливого бурштинового відблиску полум’я в дальній кімнаті. Повітря було теплим і задимленим. Я почула човгання, а за мить — постріл із гвинтівки, і ще один, і ще один. Знову човгання. Ще один постріл. Потім чоловік знайомим голосом вилаявся, коли човгання відновилися.

Відстані були дивною річчю в затемненому залі. По­заду залишилося залите місячним сяйвом фоє. Попереду, за рогом, а може, трохи далі, були відсвіти від каміна. Простір поміж ними здавався нескінченним, невідомим. Я провела пальцями по стіні й пішла за мерехтливим сяйвом та звуками попереду. Я повернула за ріг і фоє зникло з поля зору.

Тільки тоді я усвідомила присутність чогось, що мовчазно й упевнено рухалося поруч зі мною. Його дихання було м’яким і рівномірним. Без кігтів його хода по мармуру була легкою, наче шепіт. Я не могла його бачити й ледве ­чула, але я знала його через чорну нудоту, від якої холола кров, і страшну голоднечу.

Але я нічого не могла вдіяти, крім як іти далі. Здавалося, що ми прямуємо в одне й те саме місце.

Загрузка...