— Отже, вирішує дракон? — запитала я.
— Вирішує дракон, — відповіла Джейн, дивлячись проте не на мене, а через стіл на старших.
— Скажімо так, думки різняться, — сказав низький чоловік.
— Саме тому ви, гірканці, такі важливі для нас, — промовила Джейн. — Ніщо не може трапитися з драконом. Це душа Феллсів. Якщо він страждає, страждаємо ми. Якщо він помре, нам прийде кінець.
Невисокий чоловік підняв свій пінцет і клацнув ним двічі в повітрі — клац, клац. Потім він взяв другий клаптик паперу і просунув у чайник.
— Відмова, — оголосив він.
І знову майже одразу з чайника відлунив звук запалення сірника, і клубок диму вилетів з його носика.
Бородань похитав головою.
— У нього кепський настрій, — сказав він.
— У нього нема терпцю на поганих покупців.
Усі очі були спрямовані на мене. Я не була впевнена, звідки я все це знаю, але я просто знала і все.
— І я б теж не стала, — додала я.
Тітка Клара вражено кивнула.
— Можливо, тобі варто було б стати Феллсом, — сказала вона. — Ще не пізно. У мене є племінник, з яким я можу тебе познайомити.
— Ні, дякую, — відповіла я.
— Хоча б подумай про це, — сказала вона. — Наші сім’ї разом. Із нас би вийшла гарна команда.
— Доволі, тітко Кларо, — промовила Джейн.
Жінка пирхнула.
— Ваше покоління занадто цінне, моя люба, — сказала вона. — Раніше про шлюб домовлялися.
— Що трапиться, якщо дракон не прийме жодної вашої ставки? — запитала я.
— Тоді ніяких торгів, — сказала Джейн. — І ми продовжимо шукати потрібного покупця.
— Індекс, — промовила я. — Уся справа в Індексі.
Тепер розсміявся бородань, але цього разу це був марний невеселий сміх.
— Здається, що ви знаєте про нас досить багато, — промовив невисокий чоловік.
— Уся справа в пошуку потрібного покупця, — сказала Джейн.
— Вона, звісно, права, — промовив невисокий чоловік. — Індекс — це щасливий побічний ефект нашої плідної праці. А не її мета.
— Ми чоловіки й жінки честі, — промовив чоловік із бородою.
Я помітила, що він ні на кого не дивився, коли промовляв це.
Невисокий чоловік якусь мить дивився на свого супутника, а потім узяв пінцетом інший клаптик паперу й закинув його під накривку.
— Люсент, — промовив він.
Пуф!
— Ц-ц-ц, — невдоволено цокнув бородань.
— Що це за кумедні слова? — запитала я Джейн.
— Кодові імена, — сказала Джейн. — Ставки анонімні, щоби все було справедливо.
— Зефір, — промовив невисокий чоловік.
Ще один клаптик. Ще один клубок диму.
На столі залишився останній клаптик паперу. Старші перезирнулися, і невисокий чоловік поклав пінцет.
— Що ти робиш?
Невисокий чоловік подивився на Джейн. Його веселий настрій і терпіння кудись зникли. В очах була справжня, холодна темрява. Зітхнувши, він знову взяв пінцет.
— Каравал, — сказав він.
І знову черкання сірника.
Потім дим.
У кімнаті запанувала довга тиша.
— Дракон нікого не обрав, — сказала я. — І що тепер буде?
Ніхто не відповів. Чоловік із бородою нервово засовався у своєму кріслі й відмовлявся дивитися мені в очі.
— Можливо, — сказав низький чоловік, — твоїй подрузі пора піти.
Джейн переводила погляд з одного обличчя на інше:
— Ні, — сказала вона. — Боже, чорт забирай, ні!
— Не треба влаштовувати нам сцену, — сказала тітка Клара.
— Твоя тітка права, — сказав бородань. — Що менше сказано, то краще.
— Було приємно познайомитися з вами, міс Дастані, — промовив невисокий чоловік.
Я відчула, як хтось тягне за мій стілець. Це був один із тих крижистих мовчазних чолов’яг, що стояли в тіні.
— Ні, — різко промовила Джейн, і здоровань застиг. — Вона залишається. Я хочу, щоб вона почула це. Я хочу, щоб вона побачила.
Усі мовчали. Чоловік з бородою поглянув через стіл на тітку Клару.
— Не дивись на мене, — сказала вона. — Не я її виховувала.
— Що відбувається? — звернулася я до Джейн. — Що тільки-но трапилося?
— Трапилося те, — промовила Джейн крізь зціплені зуби, — що вони забирають гроші. Дракон не визначився, тому вони збираються взяти найвищу ціну.
— Зачекайте, — промовила я. — А якщо буде ще одна ставка?
Усі втупилися в мене.
— І чия це ставка? — запитав бородань.
Я поглянула на нього і промовила:
— Моя.
Він приголомшено відступив назад:
— Ти гірканка! — заявив він. — Ти не можеш робити ставки!
— Хто так сказав? — запитала я.
— Вона має таке ж право, як і будь-хто інший, — сказала Джейн. — Я сама прийму ставку.
Перш ніж хтось встиг заперечити, Джейн витягла з кишені короткий ніж, схопила мою руку і зробила на пальці поріз. Відтак зітерла серветкою краплину крові і склала її.
— Скільки? — запитала вона. — Швидше! Скільки за єдинорога?
— Е-е-е… — Я намагалася пригадати, скільки грошей у мене з собою. — П’ятдесят баксів?
— Прийнято, — промовила Джейн з тріумфом. — Маржан Дастані пропонує п’ятдесят доларів за єдинорога.
Потім вона просунула серветку в чайник.
— А мені не дадуть кодове ім’я? — запитала я.
— Скалка в дупі, — промовила тітка Клара.
Потім ми спостерігали.
У кімнаті несподівано стало тихо, настільки тихо, що я почула, як серветка впала на дно чайника. І якщо б я напружила слух, то була майже впевнена, що могла почути щось іще, як щось граційне й елегантне пересувається і шкребетться всередині залізного чайника.
А потім тиша. Ні черкання сірника. Ні диму.
— У нас є переможець, — сказав нарешті чоловік з бородою, і в його голосі чулося невдоволення.
Знову запала ніякова тиша.
— То він мій? — запитала я.
— Так визначив дракон, — відповіла тітка Клара.
— У такому разі я хочу, щоб його звільнили, — заявила я. — Негайно.
Ніхто не озвався.
— Дракон не завжди має рацію, — сказав невисокий чоловік.
— Люди честі, — промовила Джейн.
— Чотири мільярди доларів вирішать більшість наших проблем, — сказав бородань, звертаючись саме до Джейн. — Тепер ти повинна негайно випровадити міс Дастані.
— Але… Я виграла, — промовила я. — Хіба ні?
Коли я ще це говорила, то відчула, як двоє плечистих чоловіків підходять до мене з-за спини.
— Не чіпайте її, — сказала Джейн, стукаючи долонею по столу. Вона підвелася настільки різко, що крісло буквально вилетіло з-під неї. — Я знала, що ви збираєтесь це зробити.
— Облиш, Джейн, люба, — промовиа тітка Клара. — Це ж не вперше.
— Цього разу все по-іншому, — відповіла Джейн.
Старші за столом від сорому наче оніміли, проте їхні очі сказали все. Присуд було ухвалено, і тепер жодні слова не могли його похитнути. Я відчула безсилля й нудоту.
Розлючена Джейн схопила мене за руку й потягнула за собою.
— Забираймося звідси, — прогарчала вона.
— Феллси у великій халепі, Маржан, — сказала Джейн. — І то вже дуже давно. Індекс. Він більше не працює. Наші дані нікудишні.
— Зниклі тварини.
— Ми намагалися закрити всі прогалини в системі, але… ми втратили… багато, — сказала вона.
Вона йшла по траві поруч з автівкою, що привезла мене сюди. Водій сидів за кермом, і двигун працював, але Джейн не була готова сідати в неї.
— Вони найгірші, — промовила вона, хитаючи головою. — Ніхто не хоче чинити правильно, коли це важливо. Вони боягузи. ВИ ВСІ БОЯГУЗИ!
Її лють була прекрасна й обнадійлива. З такою злістю можна все було б змінити.
— Що нам робити? — запитала я, сповнена надії й готовності діяти.
Джейн припинила міряти кроками землю й поглянула на мене. І враз її злість ущухла. Вона зітхнула й похитала головою.
— Нічого, — промовила вона. — Ми нічого не можемо вдіяти. Ми зараз навіть не можемо наблизитися до єдинорога. І коли торги будуть завершені, невідомо, де він опиниться. Тому все вирішено. Мені жаль, Маржан. Я намагалася. Я хотіла, щоб усе було добре.
Вона ще якусь мить дивилася на трейлер.
— Найгірше те, — продовжила вона, — що навіть якби з Індексом все було гаразд, я гадаю, що вони все одно б узяли гроші. Вони знайшли б причину.
Ми сіли в автівку: Джейн на переднє сидіння, а я — на заднє. Водій потягнувся по чорний мішок, але Джейн відмахнулась від нього:
— Яка різниця? — запитала вона. — До вечора тут усе буде вичищено.
Якийсь час ми їхали мовчки.
— Я можу про дещо запитати? — промовила я. Вона озирнулася через плече. — Це Феллси вбили мого батька?
— Ха, — промовила Джейн. — Ні. Що тебе змусило так думати?
— Венс Коґланд, — сказала я.
— Що ти знаєш про Коґланда? — запитала Джейн.
— Я знаю, що хтось убив його, таким самим чином, як і мого батька, — відповіла я. — І потім зробили так, щоб він зник.
— І ти вважаєш, що це зробили ми?
— Гадаю, що могли, якби захотіли.
Вираз її обличчя трохи пом’якшав.
— Ми не вбивали твого батька, — сказала вона. — І не ми вбили Венса Коґланда. — Вона на мить затихла. — Але ми справді подбали про те, щоб він зник.
— Чому?
— Тому що, — промовила Джейн, — Венс був один із нас.
— Він був…
— Феллсом, — сказала вона. — І не надто достойним, наскільки я чула.
— Що ви маєте на увазі?
— Лаббок насправді не був підвищенням.
Венс Коґланд був середньою ланкою, Джейн називала його «середньою кров’ю», але, за її словами, він не ставився до своїх обов’язків серйозно. Він завжди потрапляв у халепи, що означало, що керівництво вищого рівня — люди в трейлері й інші — змушені були завжди виручати з біди. Він був безрозсудним, і ще й більш од того — жадібним. Було вирішено, що йому не можна довіряти в польових умовах, тому його перевели до торгової зали в Лаббоці.
— Усе, що від нього належало, це підтримувати роботу своєї крамниці, — сказала Джейн, — але він натомість зайнявся скуповуванням антикваріату. Якщо б його спіймали, це могло б дуже зашкодити нашій роботі.
— То навіщо його було тримати біля себе?
— Тому що він був членом сім’ї, — сказала вона. — І ти зробиш усе заради своєї сім’ї. Я впевнена, що ти розумієш.
— Коґланд був тим сигналом, про який ти розповіла мені раніше?
— Індекс підскочив, коли він помер, — сказала вона. — Ми прочесали весь Техас, але не знайшли там жодних слідів звіра. Вони ніколи не полюбляли Техас.
— То Феллси не вбивали мого батька, — сказала я.
— Ти не повіриш мені.
— Я не знаю, кому вірити.
— Яка причина для вбивства твого батька?
— Можливо, йому не подобалося те, як ви використовуєте тварин.
На це Джейн голосно розсміялася:
— Гадаю, тобі не подобається так само.
— Мені не подобається, що існує лише одна сім’я, яка керує кожною ставкою, — сказала я.
— Ти з тих, хто говорить про обов’язки однієї сім’ї, — сказала Джейн. — Ти хотіла б бачити відкритий, вільний ринок, де буквально будь-хто з грошима може миттєво заволодіти річчю, яка не тільки неймовірно рідкісна, а й неймовірно потужна?
— Почнемо з того, що я не впевнена, що ці тварини взагалі хочуть, щоб їх продавали та купляли, — відповіла я. — І в мене таке відчуття, що мій батько був тієї ж думки.
— То ти вважаєш, що ми вбили його? Через різницю в поглядах?
Вона мала рацію. Це була нісенітниця. Цього було недостатньо.
— Ітака, — промовила я.
Мені здалося, ніби плечі Джейн напружились. Глибока тиша заполонила машину. Джейн глянула на водія.
— Традиційно, — промовила вона, — між нашими сім’ями було мало довіри. Твій батько не був винятком. І після того, що тільки-но відбулося, я не звинувачую його.
— Ви показали йому ріг, — сказала я.
— Показала, — підтвердила вона.
— І що?
— І він вигнав мене зі свого кабінету, — сказала вона. — Сказав мені, що викличе поліцію, якщо я не піду. То я й пішла.
— Коли?
— За кілька тижнів до його смерті.
— Він знав, що це було, — сказала я.
— Можливо, — сказала Джейн.
— Тоді чому він не полетів? Чому не спробував допомогти йому?
— Ймовірно, тому, що він знав, що ми стежимо, — відповіла Джейн. — І він не хотів привести нас прямо до нього.
— Тобто, як це зробила я?
— Усе мало бути по-іншому, — сказала Джейн. — Наші сім’ї налаштовані одна проти одної. Все могло би бути інакше. Можливо, все ще може бути.
Надалі ніхто з нас не промовив ні слова. Споглядаючи шосе, що пролітало повз, я відчувала, як у душу закрадається гнітюче розчарування, яке накривало мене. Єдиноріг зник із дикої природи — можливо, назавжди. Наслідки цього здавалися мені величезними й непрогнозованими. Я не наблизилася до розуміння того, хто й чому вбив мого батька. І мені чомусь здавалося, що мене щойно пошили в дурепи.
Я вирішила, що Феллси мені більше подобалися тоді, коли ще змушували надягати мішок на голову.