У давній давнині були створіння

Розділ чотирнадцятий. Процедура

Сем забрав мене в п’ятницю вдень. Коли я приїхала до житлового комлпексу Гораціо, уся територія була заповнена працівниками «Звіринця» та їхніми сім’ями. У їдальні саме обідали, проте я не була голодна.

Я зустріла Ейву в холі головного будинку.

Кількома швидкими рухами погортавши планшет, вона знайшла мені місце для ночівлі й направила в один із бараків біля підніжжя пагорба.

— Завтра о восьмій ранку, — сказала вона. — У цей час вони почнуть підготовку.

Я поглянула в коридор, чи нема там Гораціо.

— Ти позначена в його календарі, — сповістила Ейва, не піднімаючи очей, — після процедури.

— Маржан, — пролунав голос у мене за спиною, досить близько, щоб змусити мене підстрибнути.

Ерза. Вона з’явилася нізвідки, настільки тихо, що я навіть не чула, як вона наблизилася.

Вона привела мене в конференц-залу з вікном, що виходило на розлоге містечко «Звіринця».

— Я відкопала дещо про Ітаку, — сказала вона. — Це те, на що нам варто звернути увагу.

Вона відкрила свій портфель і передала мені папку.

— Це зняв охоронець парку, — сказала вона, — неподалік від Ітаки.

— Що це?

— Це, — вона зробила паузу, — зграя койотів. — Я відкрила папку. Там було декілька фотографій усередині. — За офіційними джерелами, це робота або ведмедя грізлі, або людини. Але грізлі не водяться там.

— Коли були зроблені ці знімки? — запитала я.

— У червні, — відповіла вона.

Незадовго до моєї поїздки з батьком. Ця поїздка, ймовірно, мала бути для мене сюрпризом — факт, яким я не хотіла ділитися з Ерзою.

— Вважаєте, що є ще одна мантикора на волі? — запи­тала я.

— Вона б не залишила стільки всього після себе, — відповіла вона. — Найімовірніше, це не вона. Але про всяк випадок ми стежитимемо за нею. Є ще дещо. — Вона забрала фотографії назад і передала мені іншу папку. — Ім’я Венс Коґланд тобі про щось говорить?

— Ні, — відповіла я й відкрила папку.

Голомозе, сердите обличчя дивилося на мене на тлі стіни з бежевої цегли. Під маленькими злими очицями татуювання. І глузлива посмішечка на губах.

— Вважай, що тобі пощастило, — сказала Ерза. — Він був гнилою людиною. Наркотики, крадіжки, побої. Що цікаво, жодного разу не був засуджений. Він був мертвий уже багато років. Його знайшли в підсобці ломбарду в Лаббоці, штат Техас, де він ховав украдені речі. Він був… Ну, як би ти не називала те, що сталося з твоїм батьком, саме це трапилось і з ним.

— Гадаєте, він якось пов’язаний із моїм батьком?

— Можливо.

— Тож хто убив цього Коґланда?

— Коґланд був покидьком без сім’ї. — Ерза сухо всміхнулася. — Не надто багато стимулів для серйозного розслідування. Я не знаю, хто вбив його. Але я хотіла б знати. Тому якщо колись перед тобою зрине його ім’я, або якщо знайдеш якийсь зв’язок із Лабокком, ми повинні це обговорити.

Я не могла позбутися відчуття, що Ерза досі оцінює мене, аналізує кожне моє слово.

— Я… гм, добре. Я дам вам знати.

— І щодо Ітаки, — сказала вона. На мить здалося, що вона може бачити в моїх очах спальню, прострочені авіа­квитки, заховані під моїм ліжком: — Чи є щось інше, що ти дізналася про Ітаку?

Вона усміхнулася холодною, безжальною усмішкою. Усмішка звіра під час полювання. Потім так само швидко ця усмішка зникла з її обличчя, і вона підвелася, щоби піти.

— Сподіваюся, що завтра все мине добре, — сказала вона, а після паузи додала: — А якщо ні, то сподіваюся, вона буде єдиною жертвою.

Ніч опустилася на землю, коли я спускалася до житлових кварталів. Тьмяні ліхтарі підсвічували доріжки, що перетинали територію. Люди, яких я зустріла по дорозі, вітали мене легкими усмішками. Я намагалася усміхатись у відповідь, але на душі було важко.

У бараці привітна, пишна жіночка провела мене до звичайної, прибраної спальні на другому поверсі. Вона пояснила, що Гораціо хотів, аби всі почувалися тут як удома. Коли ми зайшли до кімнати, вона дала мені ключ.

— Ви гостя Гораціо, чи не так? — запитала вона.

— Так, — відповіла я.

Вона усміхнулася, її очі блищали від нетерплячого захвату:

— Він показував їх вам?

— Їх?

Вона кинула погляд на підлогу:

— Там внизу?

— О, — промовила я. — Ага, так. А нам дозволено?..

— Розмовляти про них? — запитала вона. — Ні. Але я завжди можу розказати. Завжди можна розпізнати тих, хто бачив їх. Що ви думаєте про це?

— Я не впевнена, — відповіла я. — Я не знаю, що думати.

— Мене вже тричі запрошували поглянути на них. Це ніколи не перестане вражати.

Вона трохи напиндючилася від гордощів.

— Що ви… — Я не знала, що запитати. — Що ви думаєте про них?

— Я думаю, що вони, звісно, є найбільшою окрасою нашого світу, — відповіла вона так, наче не існувало ніякої іншої можливої відповіді. — Вони — зерно майбутнього, чи я не права? — Вона засміялася, і той добрий, легкий смішок зачервонив її щоки. — Мої улюблениці — феї. Ви знали, що вони співають ночами одна одній? Це правда. Іноді якщо дуже добре прислухатися, то навіть звідси можна почути їхній спів.

Її очі були спрямовані кудись убік, ніби вона чула їх чи намагалася почути. За мить вона знову поглянула на мене, привітно й ввічливо усміхнулась і сказала:

— Що ж, бажаю вам гарної ночі.

Двері обережно зачинилися за нею, і я зосталася наодинці. Тиша була різкою і глибокою.

Наступного дня ми збиралися прибрати кігті мантикори. Мій живіт скрутило від самої думки, що щось може піти не так. Я почувалася, наче втратила контроль над чимось важливим, наче мені не слід було бути тут.

Хай там як, а я лягла на ліжко, заплющила очі й намагалася прислухатися до співу фей. Але навіть якщо вони й співали тієї ночі, то це була пісня не для людських вух.

***

Вони привезли мантикору в операційний кабінет на візкові, що був завбільшки як обідній стіл. Її приспали, а ноги пристебнули до візка шкіряними ременями. Пальці на її лапах були відкриті та виголені до блиску, а хвіст обмотаний навколо тіла та пристебнутий у декількох місцях. Гостре жало мантикори спочивало біля її завжди спокійного обличчя.

Операційна виявилася величезною білою кімнатою, освітлюваною зверху галогенним ореолом. Із освітлювального приладу звисало гроно хірургічних ламп на шарнірних ­арматурах — такий собі гігантський павук зі сталі та світла. Візок викотили в центр кімнати, під операційну лампу, і зафіксували на місці.

Доктор Батіст командував у кабінеті з буркотливим спокоєм. Він був одягнений у зелений халат, хірургічну маску з шапочкою. Він стояв на чолі столу, а кілька інших чоловіків і жінок у масках і халатах метушилися навколо нього, пересуваючи обладнання на місце, марудились із хірургічними інструментами, відповідаючи на лаконічні накази ліка­ря тихими голосами. Доктор Батіст був майже комічно низький порівняно зі своїми асистентами, але їхній постійний рух у поєднанні з його впевненою нерухомістю робили їх майже невидимими, тоді як він здавався майже таким же могутнім і примітним, як і те, що лежало на столі.

В одному кінці операційної Гораціо Прендерґаст одягав хірургічну маску. З ним було кілька плечистих чоловіків із порожніми, уважними поглядами і гвинтівками різних калібрів. За ними стояла Ерза. Гораціо спостерігав за процесом у шанобливому мовчанні. Чоловіки поруч із ним теж мовчали, але це була інша тиша.

Я знала, що я не належала до їхньої компанії, але для мене не було місця в цьому вихорі активності навколо візка з мантикорою. Натомість я опинилася в кутку, затиснута між стелажами з хірургічним приладдям та невикористовуваним респіратором. Ніхто мене ні про що не просив. Окрім короткого погляду доктора Батіста та кивка Гораціо, ніхто навіть і не помітив моєї присутності.

І це цілком влаштовувало мене. Я й сама гадки не мала, що я роблю там.

Шквал активності навколо столу досяг крещендо, а потім стих.

— Пані та панове, — промовив доктор Батіст, його голос був м’яким і незвично урочистим. Він звертався тільки до своїх колег, не до Гораціо, і, звісно, не до мене: — Сьогодні ми проведемо ампутацію з першої по п’яту дистальні фаланги на кожній із лап пацієнтки. Після первинного розтину ми припечемо рану, видалимо кістку, а потім накладемо на рану шви. Пацієнтка буде перебувати у стані наркозу протягом усієї процедури. Говоріть тільки з конечної потреби і якомога менше. Дякую вам усім і бажаю успіхів.

Потім, кивнувши своїй команді, він підняв скальпель з набору, що лежав поруч із ним, й операція почалася.

Вони працювали майже в цілковитій тиші. Інструменти пере­давалися з рук у руки й назад. Дихання мантикори зберігало ритм, і незабаром доктор Батіст та його колеги рухалися в такт із цим ритмом. Вони перемовлялися один з одним: слово там, слово сям, іноді запитання, рідше — ціле речення. Їхні ноги човгали по підлозі. Пищав пульсоксиметр. Одна за одною дистальні кістки мантикори падали в металевий піддон. Я підняла одну з них і розглянула, витерши кров. Я принесла й показала її Гораціо, мовчки вказавши на те місце, де кіготь вріс у кістку, скрутившись і наче обріс­ши шишечками. Він із розумінням кивнув і був, можливо, трохи вражений. Доктор Батіст проігнорував нас.

У сплячому стані мантикора не мала настільки жахливого вигляду. Вона була лише масивною купою шерсті, хітину та шкіри, розкладеною на столі. Хворобливий страх, який випромінювався з її вольєра під час нашої першої зустрічі, зник. Повітря навколо неї було таким же чистим і порожнім, як і її обличчя.

Коли вона вперше поворухнулася, це був ледь помітний порух. Лапа трохи вигнулась, потім розслабилася, і мантикора знову знерухоміла. Доктор Батіст та його персонал завмерли, повільно поклали свої інструменти й відійшли від столу. Доктор поглянув на жінку-анестезіолога, яка вказала на пульсоксиметр, що досі видавав рівні, регулярні звукові сигнали, а тоді лиш похитала головою і знизала плечима.

— М’язовий тремор, — сказав доктор Батіст після того, як мантикора залишалась нерухомою впродовж хвилини.

У його голосі не відчувалося цілковитої впевненості, але він переконливо кивнув сам собі й підійшов назад до візка. Його колеги пішли за його прикладом, і вони продовжили процедуру.

За якийсь час вона знову поворухнулась. Цього разу порух був сильнішим, потужнішим. Вона загримкотіла об стіл, змусивши одного з асистентів стривожено відскочити назад. Доктор Батіст знову відірвався від роботи, піднявши руки й не зводячи очей з пацієнтки.

— Докторко Лаґарі? — звернувся він. — Нам варто хвилюватися?

Анестезіолог похитала головою.

— Життєві показники стабільні, — сказала вона. — Вони не зрушилися. Вона непритомна.

Доктор Батіст витріщався на неї, гнівно посилаючи своїми очима сотні запитань. Вона знову вказала на синусоїдні хвилі на екрані. Вони йшли регулярними, рівними пульсами, одна за одною. Жодних тобі стрибків, жодних тобі скоків.

Проте я відчула, як щось здригнулося, всього лише на мить, щось темнокриле і голодне всередині моїх ребер.

— Ні, — заявила я.

Усі очі в кімнаті націлились на мене. Гораціо. Ерза. Лише очі доктора Батіста розпиналися поміж докторкою Лаґарі та мною.

— Продовжуй, — сказав він.

— Я відчула… — почала я.

І саме в той момент упевненість покинула мене. Так, я відчула щось. Але що це було? Що воно означало? Можливо, це просто сніданок осідає.

— Що? — запитав доктор Батіст.

— Я… — Я засумнівалася у відчутому. — Можливо, я помиляюся.

Доктор Батіст поглянув на Гораціо, і ця його мить зловтішного тріумфу змусила мій шлунок здригнутися. Після цього він повернувся до своєї команди.

— Маржан, — пролунав голос із темряви. Це був голос Гораціо, — можливо, тобі варто покласти руку на неї. Це не зашкодить.

— Це необхідно? — запитав доктор Батіст.

— Це просто пропозиція, — відповів Гораціо.

Але було очевидно, що це було щось більше, ніж про­позиція.

Я підійшла до столу. Від мантикори пахло, як від різниці — жиром, кров’ю та холодними, голими м’язами. Атмосфера навколо неї здавалася порожньою й задушливою. Я ніколи не хотіла бути настільки близько до неї, але в такому стані вона не видавалася страхітною. Вона здавалася стерильною, безпорадною, бездушною й мертвою. Навіть її глибоке, муркотливе дихання не додавало їй ілюзії життя. Я приготувалася до потоку кошмарів, які, як я собі уявляла, клубочились за її спокійним обличчям, відтак я зняла одну з вінілових рукавичок і обережно поклала руку на її прохолодну, гладку шкіру голови.

І нічого не відчула.

— Не заважай нам, — прошипів доктор Батіст, досить тихо, аби почула лише я. Потім він звернувся до своїх асистентів: — Дайте їй трохи місця.

Робота відновилася. Мантикора смикнулася ще двічі. Щоразу я відчувала це слабке, але наполегливе тремтіння. Щоразу робота зупинялася, команда відкладала свої інструменти й відступала назад, напружена і німотна.

Докторка Лаґані стала моєю мовчазною союзницею. Я відчувала тремтіння за мить до того, як починалися посмикування, і цього часу було достатньо, аби попередити її кивком, щоб вона стежила за показниками мантикори на випадок, якщо з’являться будь-які видимі коливання. Їх не було. Її життєві показники були настільки чіткими й рівними, як і метроном.

Доктор Батіст видалив останні зовнішні кісточки на пальцях мантикори. Один із його асистентів накладав шви на клапті шкіри, складені довкола місць видалення. Всі в кімнаті зітхнули з полегшенням. Я бачила це в кожному погляді. Напружені плечі розслаблялися. Нервове, неглибоке дихання обережно переходило в глибоке. Робота була закінчена. Асистент наклав останній шов, акуратним рухом пальців зав’язав нитку й випростався, знімаючи з себе рукавиці — можна було майже побачити, як сяяла його усмішка крізь волокна хірургічної маски.

Нараз я знову відчула тремтіння, але замість того щоб зникнути, воно розповсюдилося всередині мене, неначе блювота, вибухнуло в кожному нерві, швидше, ніж я могла щось сказати. Звук трощених кісток відлунював у моєму черепі. Я відчула в роті смак сирої крові й вологого кістко­вого мозку. Я відчула, як між зубами рветься плоть, як хрус­котять у зубах хрящі. Голод, справжній і невтоленний, пожирав мене.

Вона прокинулася.

Обмежувачі заклацнулися. Її хвіст вдарив по освітлювальному апарату. Арматура дико розхитувалася. Скло розлетілося на друзки. Звідусіль посипалися іскри. Доктор Батіст та його команда розбіглися врізнобіч, у той час як Гораціо, Ерза й охоронці вискочили за двері. Відсахнувшись, відчуваючи нудоту, я плутаною ходою відійшла в кут кімнати, поза зону її видимості.

Вона причаїлася зверху візка: напружені м’язи пульсують під шкірою, очі сканують мерехтливу кімнату, обличчя порожнє, спокійне й непрочитуване. Я знала, що було в неї на серці. Я відчувала це.

Те, що сталося далі, я бачила лише уривчастими моментами, що миготіли в темряві. Мантикора підвелася, струшуючи з себе закови. Доктор Батіст сховався за підставкою з інструментами. Хвіст вистрілив. Підставка з гуркотом упала на підлогу, і доктор закричав від страху. Жало по­вільно й цілеспрямовано відступило назад, м’яко ковзнувши по плечу лікаря за кілька сантиметрів від його нічим не прикритого горла.

Коли мантикора приготувалася завдати нового удару, її паща почала роззявлятися в такому страхітному, пласкому розрізі, який наче розколов її морду навпіл. Ця порожня морда смикнулася вгору, а нижня щелепа широко розтягнулася, оголюючи три концентричні ряди зазубрених, гострих зубів. Величезний язик висунувся на рожеву склепінчасту стелю її печерної пащі. Чим не посмішка?! Доктор Батіст ридав і благав.

— Застрельте її! — закричав хтось. — Хто-небудь, застрельте її!

Маслянистий брязкіт зброї, що знайшла свою ціль. Мантикора піднялася. Вона була древньою й безстрашною. Її очі палали в темряві, зваблюючи охоронців вистрелити.

— СТІЙТЕ!

Голос був гучний і пронизливий. Він відлунив від стін і змусив крикучу, метушливу кімнату завмерти.

У тиші, що настала, я з подивом зрозуміла, що це був мій власний голос, і що насправді я не хотіла смерті цього жахітного створіння. Принаймні не тут і не в такий спосіб.

Дуже повільно я підвелася, якраз у той момент, коли аварійне світло забарвило кімнату в похмурий відтінок зеленого. Мантикора полишила доктора Батіста, і тепер вся її увага сфокусувалася на мені. Її страшна посмішка зникла. Її зуби сховалися за гладким вініром її маски. Вона розглядала мене сонним поглядом. Її хвіст, усе ще готовий до удару, клацав і посмикувався. У мене пересохло в горлі.

— Привіт, — сказала я.

Мантикора не відповіла, але й не проткнула мене, тому я продовжила:

— Ніхто в цій кімнаті не хоче тобі зашкодити, але якщо ти спробуєш зашкодити лікарю чи будь-кому іншому, трапиться щось погане.

Її червоні очі звузилися, а хвіст прибрав у повітрі форму знака запитання. Мені було цікаво, слухає вона мене чи розраховує відстань. Жало звисало з кінця хвоста, ліниво гойдаючись поміж життям та смертю, її та моєю. Я знову відчула, як нудота заповнює моє тіло. Я зціпила зуби й відчула, як моє тіло хитнулося.

Я замислилася, чи встигнуть людські руки зупинити мантикору до того, як вона вб’є мене. Я вирішила, що, найімовірніше, не встигнуть. Я заплющила очі, затамувала подих і стала чекати.

Нічого не відбулося.

Відчуття нудоти зникло. Я розплющила очі, а мантикора все ще дивилася на мене, її обличчя було абсолютно непрочитуваним. Потім вона опустила плечі, підібгала під себе ноги й опустила хвіст — сегмент за сегментом — на підлогу.

— Молодець, — сказала я. За плечем мантикори докторка Лаґарі готувала шприц. — Зараз ми збираємося відвести тебе у твою загорожу. Але нам потрібно, щоб ти ще трохи поспала, аби ти нікому не зашкодила. Добре?

Мовчання.

Докторка Лаґарі зробила крок до неї. Погляд мантикори метнувся вбік, і лікарка завмерла.

— Усе буде добре, — запевняла її я. — Ти всього лише знову трохи поспиш, а потім тобі стане краще.

Мантикора розвернулася до мене. Я кивнула докторці Лаґарі і зробила крок до мантикори, у той самий момент, коли лікарка підійшла до неї і ввела голку в її бік.

Я поклала руку на найближчу лапу мантикори, коли вона напружилася від несподіванки. На мить я знову відчула голод, гострий і ясний, побачила в миготливому слайд-шоу з кісток та крові перебірки від минулих трапез. Коли снодійне подіяло, все це зробилося липким, м’яким, а тоді почало зникати, наче жир, який вилили в каналізацію, допоки я не відчула лише плинне сіре небуття. Дихання мантикори надходило повільними, гарячими сплесками, що відлунювали в моєму черепі. Я нічого не відчувала під пальцями. І більше я нічого не бачила.

Коли я прокинулася, крізь мої повіки пробивалося сонячне світло. Голова паморочилась, а руки й ноги були важкими. Я розплющила очі.

Я лежала на дивані біля вікна, яке нагадувало вітальню особняка Гораціо. Був ранок. Я повільно сіла й роззирнулася.

— Вітаю з поверненням, — сказав Гораціо.

Він сидів у кріслі навпроти мого дивана. Він простягнув мені склянку води. Я взяла її й випила залпом. У роті був жахливий присмак, і я була неймовірно вдячна, коли вода змила його.

— Скільки часу?.. — запитала я.

— Недовго, — відповів Гораціо. — Я не зовсім певний, як це працює, ти і вони. Моє найкраще припущення це те, що ти отримала дозу кетаміну.

— Ха, — промовила я.

Мої думки були все ще туманними.

— З нею все гаразд, якщо тобі цікаво. Не щаслива, але в безпеці. Завдяки тобі. Насправді, щиро мовлячи, є кілька людей, які багато чим завдячують тобі за те, що ти вчинила. І я не виняток, — розсміявся він. — Скажу більше: ти заслужила повагу доктора Батіста, якщо вона тобі зна­добиться.

Я роззирнулася, очікуючи побачити лікаря, який пильно дивиться на мене. Але ми з Гораціо були на самоті.

— Ти так і не прийняла мою пропозицію, — сказав Гораціо. — Я гадав, що вона була щедрою. Можливо, ти чекаєш іще чогось щедрішого?

— Я не думаю, що хочу тут працювати, — відповіла я.

— Ні? — запитав він. — Твій батько також ніколи не погоджувався на мою пропозицію. Він також був упертим. Але, зрештою, ми знайшли спільну мову. Можливо, ми з тобою також порозуміємося, навіть якщо не буде формальної угоди.

— Чому ви тримаєте їх тут? Це місце не має навіть права на існування. І жодного з цих створінь тут також не по­винно бути.

— І все ж, — промовив він із похмурою усмішкою. — І все ж. Вони не ідеальні, Маржан. Але вони реальні. І кожна з них може розповісти нам правду.

— Тоді, можливо, деякі правди не варті того, аби про них говорити, — сказала я. — Можливо, деякі правди не принесуть нікому жодної користі.

— Я б ствердив, що саме ці правди є найважливішими, — сказав Гораціо. — Світ сповнений темряви, і темрява жахає. Але якщо дати темряві обличчя, то, можливо, ти зможеш із нею поговорити. А якщо ти зможеш говорити з нею, тоді, можливо, ти зможеш контролювати її. І, зрештою, хіба не для цього ми створили монстрів?

— Хіба ми їх створили? — запитала я.

— Це справжня головоломка, чи не так, — сказав Гораціо з усмішкою.

— Це неправильно, — сказала я. — Це місце, там, унизу. Воно не має існувати.

— Ні, — сказав Гораціо, — не має.

— Тоді чому?

— Тому що, — промовив він, — вони в небезпеці. Тут, на поверхні, там, на волі. — Він указав рукою на вікно. — Світ не готовий до них. Це колись, припускаю, був. Дуже давно. Але тепер це небезпечно. Вони під ризиком, щосе­кунди. І вони надто цінні, аби втратити їх. Я знаю, що ти це відчуваєш.

— Тому ви просто збираєтеся тримати їх усіх унизу у своєму підвалі назавжди?

Гораціо розсміявся.

— Коли ти так говориш, я уявляю себе якимось монстром, — сказав він. — Я не планую тримати їх тут вічно. Коли настане час… Я думаю про Вайомінґ.

— Щось на кшталт ранчо?

Гораціо усміхнувся:

— Ні, — відповів він. — Я маю на увазі весь штат Вайомінґ. Здивована? Знаю, звучить, як божевільна ідея. Але ми не повинні обмежувати масштаби наших мрій. Ти знаєш, як я став тим, ким є зараз?

— «Звіринець»? — запитала я.

Він хмикнув.

— Це одна з відповідей, — сказав він. — Я скажу ще й іншу: порядок.

— Порядок?

— Світ — це хаотичне місце, — відповів він. — Війна — хаос. Поширення хвороб — хаос. Нерівномірний розподіл ресурсів… У нас достатньо їжі, аби наповнити нею кожен шлунок на цій планеті, і все ж… — Він похитав головою. — І це все через людський хаос. В Атлантичному океані вирують урагани, в Тихому океані — тайфуни. Тектонічні плити зіштовхуються одна з одною. Під арктичними льодами є поклади метану, вулкани накопичують тиск. Усе це непередбачуване, неконтрольоване. Будь-що з цього може зруйнувати крихкі зв’язки, що утримують вкупі цю цивілізацію. Будь-що з цього будь-якої миті може знищити нас, розділити нас. Я завжди ненавидів хаос, іще змалку. Неприбрана спальня, клас із неконтрольованих учнів. У найкращому разі, ці речі викликали в мене дискомфорт. У найгіршому — лякали мене. Можливо, це говорить інстинкт усередині декого з нас, потреба навести порядок у нашому середовищі. Комп’ютери приголомшили мене. Система, що працює тільки за тим алгоритмом, який у неї запрограмували. Немає нічого спокусливішого для людини, яка прагне порядку у всесвіті. Я створив «Звіринець» із цієї ж причини. Що може бути краще, ніж зібрати цей безлад, визначити його кількість, контролювати його? Наш світ значно покращав би, думав я, якби тільки в нас були кращі інструменти для вивчення навколишнього хаосу. Я був молодим ідеалістом. Я гадав, що всі також цього хочуть. Я гадав, що створюю інструмент, який допоможе вченим покращити цей світ. Ось із якою метою був створений «Звіринець». Ти знаєш, хто його купив?

Він зробив паузу, і на його обличчі з’явилася гірка, сумна усмішка. Я похитала головою.

— Нафтові та гірничодобувні компанії, — відповів він. — У пошуках нових резервів, нових родовищ для буріння та видобутку. Банки й торговельні магазини, які прагнуть покращити свої ринкові алгоритми. Військові підряд­ники. — Він затнувся, і вираз на його обличчі став похмурим. — Усі вони запевняли мене, що розділяють мої погляди. Я вірив їм, бо хотів, щоб це було правдою. Але вони використали мою технологію, щоб збудувати ракетні навігаційні системи. Я винайшов щось у намаганні вберегти одне одного від самознищення, а вони озброїли себе цим. Я став багатим. Я створив, — він провів рукою навколо, — усе це. Але я також засвоїв цінний урок. Ти дурень, якщо не використовуєш можливості, які самі пливуть тобі в руки. Проте ніколи не можна покладатися на те, що інші розділять твої мрії.

У кімнату зайшла Ейва, забрала мою порожню склянку для води й дала повну. Я випила її одним довгим, тягучим ковтком. На мить я відчула смак крові. У голові знову за­паморочилося.

— Ти можещ залишатися тут стільки, скільки тобі буде потрібно, — сказав Гораціо.

— Мені треба йти.

Я підвелася і, похитуючись, пішла назад по коридору. Ейва кивнула мені, коли я вийшла на яскраве сонячне світло суботнього дня. У голові ще паморочилося, але я не хоті­ла більше ні хвилини залишатися в комплексі Гораціо.

Сем відвіз мене додому. Я намагалася підтримувати розмову, але це мені не надто вдавалося. У моїй голові весь час лунав оглушливий гуркіт раптового пробудження мантикори. Іноді здавалося, що це насправді відбувається знову, у машині, що її хвіст зненацька заповнює заднє сидіння, її очі світяться з кожної тіні й темного кутка, а її тіло здіймається над лобовим склом.

Коли я потрапила додому, Меллорін саме розкладала маленькі, гладенькі камінчики на підлозі, відповідно до схеми в одній із її відьомських книг.

— Нічого особливого, не хвилюйся, — сказала вона. — Закляття, щоби передбачати майбутнє. Я тільки тренуюся. Ти маєш… — Вона перестала розповідати, коли побачила моє обличчя, потім зібрала камінці й поклала в маленьку шкіряну сумку: — У тебе пригнічений вигляд, — сказала вона. — Дозволь мені заварити тобі чаю.

— Я в нормі, — сказала я, але це була неправда, тож коли вона мене провела до крісла і всадовила в нього, я не ­опиралася.

Вона поставила чайник на плиту.

— Трапилося щось погане?

— Ні… — відповіла я. — Погане? Не знаю. Ніхто не постраждав. Усі живі. Гадаю, нічого поганого не сталося. Припускаю, можливо, я врятувала чиєсь життя сьогодні.

— Звучить непогано, — сказала Меллорін. — Наступного разу розкажеш про це.

Якийсь час я мовчала, і Меллорін також. Чайник почав кипіти, і вона налила кип’ятку в горнятко з пакетиком листового чаю. Вона вичекала з хвилину, поки він настоїться, а потім протягнула мені горнятко.

— Це улун, — сказала Меллорін. — Має лікувальні властивості.

Я зробила ковток. Він зігрівав моє обличчя. Не впев­нена щодо лікувальних властивостей, але мені було при­ємно.

— Я наразі роблю деякі речі, — сказала я, — які мені не надто подобаються. Я не знаю, правильні вони чи ні, і нема в кого запитати. Є люди, які просять моєї допомоги, а я не знаю, чи вони варті її. Як і не знаю того, чи є в мене якийсь вибір. А якщо навіть є, то я не знаю який.

Меллорін також налила собі чаю, і поки я розмовляла, підійшла й сіла навпроти мене.

— І я бачила речі, які хотіла б не бачити, — продовжувала я. — Я хочу, щоб ці спогади зникли. Я б хотіла, щоб багато чого зникло.

Обличчя Меллорін було лагідним, і вся вона була сповнена турботи.

— У тобі є щось особливе, Маржан, — сказала вона. — Я не знаю, що саме, чи як воно працює, але воно могутнє. Хоч ти до цього не доклала жодних зусиль. Я заздрю. Тобі від цього не полегшає, але це правда.

— Я не хочу бути особливою, — сказала я. — Я не просила нічого з цього.

— Твій дар — чому він у тебе і що він означає — за межами мого розуміння, — сказала Меллорін. — Тому сприймай це як хочеш. Якщо голос у твоїй голові говорить тобі, що щось не те, ти повинна прислухатися до нього. Це говорить твоє серце. І коли нема відповіді, твоє серце і є відповіддю. Коли нема правил, твоє серце знає правила.

— Моє серце — один суцільний безлад, — сказала я.

Вони простягнула свою руку через стіл і поклала її на мою:

— Я знаю, — відповіла вона.

Потім вона обійняла мене — палкі, світлі обійми, що пахли пачулі, — і на якусь секунду мені здалося, що мені знову п’ять років.

— Я знаю, — повторювала вона знову і знову, — знаю, знаю.

Меллорін, можливо, помилялася щодо магії, але вона була права в усьому іншому.

— Меллорін, — промовила я їй у плече, — я не впевнена у тому, що вірю у прокляття.

— Це нормально, — сказала вона.

— І не вірю також у чаклунство, — сказала я.

— Ти й не повинна, — відповіла вона.

Я відхилилася так, щоб Меллорін бачила моє обличчя й розуміла, що це серйозно.

— Ти все ще будеш намагатися зняти з мене прокляття? — запитала я.

Її очі загорілися.

— Якщо зможу колись, — відповіла вона.