У давній давнині були створіння

Розділ двадцять дев’ятий. Пісня

У кімнаті був телефон, але він не працював. Мій телефон також підозріло не ловив сигнал. Я перевірила вікна. Вони були незамкнені й безшумно відчинилися, і на крихітну мить моє серце закалатало від думки про втечу. Але на рамі були металеві бортики, тому вікна відчинялися лише на кілька сантиметрів.

У пориві гніву й розчарування я вирішила розбити скло й оглянула кімнату в пошуках чогось достатньо міцного. Мій погляд зупинився на одному з крісел на коліщатках, що стояло поруч із конференц-столом. Він був важкий і не­зручний, і мені довелося бігти до вікна, щоби з усього розмаху вдарити ним по шибці. Удар наробив багато шуму, але вікно, виготовлене з товстого скла, навіть не тріснуло.

За мить двері відчинилися. Там стояв мій охоронець, хитаю­чи головою. Він підійшов до мене й мовчки забрав крісло з моїх рук, а потім виніс його з кімнати й знову замкнув двері. У залі були ще крісла, але він зрозуміло натякнув: якщо я спробую ще раз, то не матиму навіть на чому сидіти. Скидалося на те, що я застрягла тут надовго.

Я блукала по кімнаті, помічаючи все, що могло стати в пригоді: старовиний декоративний набір енциклопедій; гладке прес-пап’є зі скла з вигнутим зубом невідомого походження посередині, канцелярське приладдя.

Деякі речі можна було використати як зброю: прес-пап’є, пара ножиць, маленька абстрактна скульптура з чорного мармуру, яка слугувала підставкою для книг. Я розклала ці предмети на столі й дивилася на них з надією, що в голові з’явиться план. Але я не могла уявити себе з ножем чи скульптурою в руках. І я сумнівалася, що змогла б побороти охоронця, навіть якби напала несподівано.

Сонце сховалося за смугою туману. Небо порожевіло, потім поблідло, а насамкінець потемніло. По всій території замерехтіли ліхтарі, холодне світло яких було схоже на м’ятно-білі калюжі. Тиха, звичайна ніч у кампусі «Звіринця».

Трохи згодом, коли стемніло, у двері постукали. Я скеп­тично поглянула на свій арсенал імпровізованої зброї й подумала, що було справжнім безглуздям намагатися щось робити.

Двері відчинилися, і в залу зайшла Ерза з тацею в руках.

— Я не голодна, — сказала я.

— Будеш, — відповіла вона.

— То тепер ви хороший поліцейський? — запитала я.

Проігнорувавши моє запитання, вона підійшла до столу й поставила тацю. На ній була миска з рисом, миска з підсмаженою зеленню й металева чашка з водою. Поставивши тацю на стіл, вона помітила мій набір імпровізованої зброї й по черзі все оглянула.

На прес-пап’є вона похитала головою:

— Не те.

На ножицях вона стиснула губи і сказала:

— Ні.

Зупинившись біля скульптури, взяла її в руку й прики­нула вагу.

— Можливо, — промовила вона. — Але ні. — Вона поставила її на місце. — В Алонзо чорний пояс із джиу-джитсу. Він колишній «морський котик» Військово-морських сил США. І він стовідсотково очікує, що ти спробуєш напасти на нього. Тому не раджу.

Вона згребла всю «зброю» й віднесла подалі.

— Що ви тут робите, Ерзо? — запитала я.

Вона зупинилася, повернувшись до мене спиною.

— Я принесла тобі вечерю, — промовила вона після довгої паузи.

— Я не те мала на увазі. Що ви тут робите?

Вона повернулася, і тоді я змогла побачити, що її обличчя стурбоване. Вона сперлася об стіл.

— Він уміє знаходити людей, — сказала Ерза. — Чи знає, як змусити людей шукати його. Він з’являється саме тоді, коли ти потребуєш його. У той момент, коли тобі потрібно, щоб сталося щось хороше. Коли твоє розслідування закривають через те, що дилер, якого ти переслідувала, виявився сином судді, коли тобі вже втретє не дають підвищення, коли ти розумієш, що ніколи не підеш далі ні тут, ні в іншому відділі, тоді з’являється ця вакансія. Нічого хитромудрого… приблизно двадцять слів. Але… — Вона похитала головою. — Він ніколи не наймає місцевих. Можу побитися об заклад, що ти не знала цього.

Я похитала головою.

— Ти хочеш бути десь в іншому місці, — продовжила вона. — Деінде, але не там, де ти є. Тому опиняєшся тут. А вже потім він демонструє тобі справжню ціль цього всього. Раптом з’являється мета. Він може все — ось таке відчуття виникає. Усе можливо. Звідки би ти не була, я гарантую, що ти ніколи не відчувала чогось подібного раніше.

На мить мені стало її жаль. Ерза не була винна в тому, що її затягнули в це все. Феллси мали рацію щодо цих тварин. Вони змінюють людей.

— Вони знають? — запитала я. — Сім’ї, люди, що живуть тут. Вони в курсі того, чим він займається?

— Вони вірять у нього, — відповіла Ерза. — І довіряють йому.

— А щодо вас? Ви вірите в нього?

Вона якийсь час мовчала:

— Більшість людей, які тут, ніколи не бачили тварин за межами звіринця. Вони не знають, якими можуть бути ці створіння насправді, на волі. — Вона замовкла. — Я не думала, що це станеться ось так, усе зразу.

— Тобто, по суті, допоки не було ніяких наслідків, вам було загалом нормально робити те, що, як ви знали, було неправильним?

— Я ніколи не вдавала із себе святу, — відповіла Ерза. — Я нічим не краща чи гірша за більшість людей. Я просто виявилася ефективнішою.

— Справді? — промовила я. — Ви вже знайшли вбивцю мого батька?

— Цікаво, що ти згадала про це, — сказала вона. — Тому що я вийшла на слід грошей, і вгадай, куди він мене привів?

Ерза багатозначно оглянула кімнату.

— Сюди? — запитала я.

П’ять виплат готівкою, — сказала вона, — що збігаються з прибуттям сюди, одразу після кожної виплати, п’яти тварин — китайського дощового птаха, мерлайона із Сінга­пуру, ignis fatuus-а з Великого похмурого болота, віверна із селища в Доломітових Альпах і чогось схожого на кизил незрозуміло звідки.

— І що це означає?

— Важко сказати напевне, — сказала Ерза. — Але схоже, що твій батько продавав своїх клієнтів.

Мій шлунок стиснувся. Я не могла розмовляти. Я зробила багато помилок, але я б ніколи не розкрила таємницю клієнта. Так, я могла збрехати Стоддардам, але я б ніколи не здала Кіплінґа.

— Мораль — це розкіш, — сказала Ерза. — Не кожен може дозволити собі її.

— А щодо вас? — запитала я. — Здається, ви зручно влаштувалися. Саме тому ви принесли сюди мені вечерю? І розповідаєте про все це? Щоб почуватися краще? — Ерза нічого не відповіла. — Якщо ви прийшли сюди полегшити свою совість, — продовжила я, — то можете йти. Ви — співучасниця. З вас не знімається провина тільки тому, що ви почуваєтеся через це погано.

Вона поглянула мені в очі.

— Ти маєш право злитися, — відповіла Ерза. — Злість — потужний механізм. Вона може навіть допомогти тобі з відповідями. Але вона не допоможе виправити тебе. Злість ніко­ли не зможе цього зробити.

Вона кивнула, розвернулася, підійшла до дверей і тричі постукала. Двері відчинилися. Алонзо кивнув їй і потім знову заглянув у кімнату, аби впевнитися, що все тут на своїх місцях. Я не знала, що ще робити, тому просто помахала рукою.

Ерза поглянула на мене через плече. І всього лише на мить у її очах зник голод, не стало розпеченої плазми під шкірою. Вона була лише жінкою, яка, окрім усього іншого, мала дуже втомлений вигляд.

— Їж свій рис, — сказала вона.

Двері зачинилися й замкнулися за нею, і я знову опинилася наодинці з собою. Аби скоротати час, я через декілька хвилин почала ліниво колупатися в їжі. Я з’їла трохи зелені й запила водою. Зі злості я проігнорувала рис.

Я спостерігала, як сяючими доріжками кампусу «Звіринця» то вгору, то вниз ходять люди. Чоловіки, жінки, діти. Вони всі звідкілясь приїхали, всі як один. Вони всі відчували нестачу чогось важливого, тому й прибули сюди по це. Чогось їм бракувало. Чогось завжди бракує.

Зрештою, я таки зголодніла, і мій голод був сильніший за гордість чи злість. Я взяла миску з рисом, устромила виделку й наткнулася на щось тверде. Викрутка.

Я відкрутила відбійники, відчинила вікно й непомітно прослизнула через нього. Їдальня зачинялася на ніч. Останні відвідувачі, що затрималися за вечерею, поспішали до своїх домівок. Чоловік із шумопоглинальними навушниками ­сидів біля газового каміна, попиваючи чай і пишучи коди при світлі вогню.

Я була впевнена, що мою відсутність можуть помітити будь-якої миті, і тоді мирна ніч сповниться галасом і відблисками ліхтарів. У будь-який момент мене мпогли спіймати. Усе, що мені лишалося, це повзти вздовж стіни будівлі, залишаючись у тіні, уникаючи світла.

Зрештою, я знайшла темний острівець і прокралася через нього до пасовища на краю комплексу. Коли я про­диралася крізь високу траву, то зачепила рукою колючий дріт, що ним були обнесені пагорби, на яких паслася худоба. Зціпивши зуби від шоку й болю, я йшла вздовж загорожі, поки не натрапила на гранітну плиту, достатньо велику, щоби я могла там сховатися, і тоді я скрутилася калачиком за нею, змерзла, закривавлена й налякана.

Усі погоні — одна й та сама погоня.

Востаннє такою безпомічною я почувалася, коли мені було одинадцять років і я тремтіла в незнайомому парку під холодним місяцем. І як тоді, всі мої плани пішли шкереберть. І як тоді, результатом були невдача, небезпека й хаос. І як тоді, нічого не покращилося, а лише погіршало.

Але цього разу я все ще була злою.

У всьому цьому винний був мій батько. Це він розповів Гораціо про інших створінь. Він навіть допоміг йому роздобути декількох. А мені не розповів нічого, крім кількох історій, які не принесли мені жодної користі.

Моя кров закипіла від усвідомлення того, що мій батько довіряв Гораціо Прендерґасту більше, ніж мені.

Й ось чим усе це закінчилося. Тепер я була впевнена в тому, що Гораціо здатен на вбивство. І якщо мій батько намагався зупинити плани Гораціо, тому що він намагався «все виправити», що б це не означало, я не була б здивована, якби Гораціо вбив його у відповідь.

Але чи була я настільки кращою за свого батька? За остан­ні кілька місяців я брехала. Я так само ховалася і зникала. І зрештою, саме я допустила те, що єдиноріг опинився в поганих руках.

Можливо, гірканський рід був так само зламаний та загублений, як і Феллси. Можливо, те, що б це не було, що робило нас особливими, вичерпується. Можливо, мені просто не щастить. Це не моя провина чи когось іще, що я виявилася останнім живим реліктом чогось, що колись було магічним.

Вони гоняться, бо в них майже не лишилося часу.

Від думок мене відволік біль через поріз на руці. Я все ще була тут. Єдиноріг був іще живий, і світу ще не настав кінець. Я не була моїм батьком, і я не повинна була повторювати тих самих помилок, що й він.

Я дістала телефон і побачила, що він знову ловить сигнал. Я глибоко вдихнула і зробила дзвінок.

Телефон прогудів раз, двічі. Якщо б він направив мене на голосову пошту, що ж, це було б те, на що я заслу­говувала. Але цього не сталося, на третьому гудку Ґрейс відповіла.

— Чого ти хочеш? — запитала вона.

Я чула ще один голос, що бурмотів на задньому плані. Гові.

— Мені потрібна твоя допомога, Ґрейс, — сказала я.

Я розповіла Ґрейс, що мені потрібно, а потім пояснила, де мене знайти. Вона спочатку затихла, настільки затихла, що я могла чути голос Гові. Гові не був моїм фанатом.

На моє щастя, Ґрейс усе ще була.

Годиною пізніше, продираючись трав’янистими схилами, нашпигованими коров’ячими балабухами, я стояла на узбіччі безлюдної двосмугової дороги, спостерігаючи, як із темряви з’явилася пара примружених фар, а тоді із «Блу Вейлу» вийшла спочатку Ґрейс, а за нею Меллорін.

— Вибач мене, — сказала я до Ґрейс. — І дякую.

Вона похитала головою.

— Він дурненький хлопчик, — сказала вона. — А ти все ще моя подруга.

— У тебе є його хвіст? — запитала я Меллорін.

Вона залізла під сорочку й витягла звідти жорстке, щільно згорнуте кільце з лисячого хутра, перев’язане конопляною мотузкою.

— За мною, — сказала я.

Ґрейс стояла на місці:

— Ти повинна розповісти мені, що взагалі відбувається.

— Вибач мене за те, що брехала тобі, Ґрейс, — сказала я. — Мені жаль, що я все це приховувала від тебе. Я не знала, як почати про це розмову, і ще й досі не знаю. Але я готова показати тобі.

— Що ти маєш на увазі? — запитала вона.

Уперше за багато годин я відчула щось іще, крім страху та злості. Гадаю, це була впевненість.

— Ґрейс, — промовила я, — ми збираємося врятувати світ.

Ми втрьох пробиралися крізь коров’ячі балабухи й темряву, і по дорозі я щосили намагалася пояснити, що нам доведеться робити. Ґрейс, зрозуміло чому, була налаштована скептично. Але вона не розвернулася й не пішла геть. Меллорін, звісно, не потрібно було переконувати.

Коли ми дібралися туди, на території комплексу стояло кілька великих вантажівок, вишикуваних у лінію, а фари освітлювали хмари пилу. На кузові однієї з них я побачила щось схоже на велику супутникову антену, а в іншій, схоже, було повно припасів. Ми втрьох присіли за гранітною плитою й почали спостерігати.

Я кивнула на хвіст Зорро.

— Ти знаєш, як він працює? — запитала я Меллорін.

— Не зовсім, — відповіла вона. — Але, мабуть, зрозумію, коли настане час.

— Але ще не час?

— Ні, — відповіла вона.

— Отже, це не заклинання невидимості.

— Мабуть, ні, — відповіла вона.

Лише на секунду мені здалося, що я зробила ще одну помилку, привівши дівчат сюди й утягнувши їх у це. Тепер на кону було не тільки моє життя. У нас навіть не було плану проникнення в будівлю.

Тож для мене стало великою несподіванкою, коли Меллорін раптом підскочила й почала спускатися з пагорба впевненою ходою.

— За мною, — вигукнула вона, виходячи з темряви.

А що нам іще залишалося робити? Насправді було полегшенням, що є наказ, який треба виконувати, навіть якщо він абсурдний і небезпечний.

— Що ти робиш, Меллорін? — прошепотіла я.

— Ось як це робиться, — промовила вона, не обертаючись до нас і не збавляючи темп. — Ви йдете так, ніби ви місцеві. Ви дивитеся на людей, ніби знаєте їх. Ви ні перед чим не зупиняєтеся.

— І це працює? — запитала я.

— Іноді, — відповіла Меллорін, киваючи в бік групи працівників, коли ми проходили повз.

Ми з Ґрейс перезирнулися. Насправді ми й не мали вибору. Ми обидві піддалися тому імпульсу від Меллорін. І її впевненість була заразною. Після кількох рішучих кроків я відчула, як моя постава вирівнялася. Усмішка невимушено розпливлася на моєму обличчі. Ми йшли в найневизначеніше майбутнє, і я майже відчула, як у моїх очах грають іскринки.

Коли ми наблизилися до головного приміщення, Меллорін підібрала планшет, який хтось залишив без нагляду. Вона просунула його собі під пахву і продовжувала йти.

— Невелике доповнення до ілюзії, — промовила вона через плече.

Ми пройшли повз робітників, які затягували піддони з їжею в підвал. Ніхто не зупинив нас. Ми прослизнули до парадних дверей особняка Гораціо, й охоронці, що стояли біля входу, пропустили нас. Тепер я йшла попереду головним коридором мимо ще одного натовпу робітників, групки охоронців і членів клубу прихильників Гораціо.

Ми стрімко й відчайдушно попрямували до ліфта, який спускався до звіринця, і вискочили з головного коридору лише тоді, коли почали наближатися до кабінету Гораціо. Якби Алонзо помітив мене, нас би спіймали. З-поміж двох кімнат я глянула в бік тієї, де мене тримали під вартою. Алонзо все ще стояв на місці, сонний та знудьгований. За весь цей час ніхто не помітив моєї відсутності.

— Невже нікому не видалося дивним, що я досі не попросилася в туалет? — прошепотіла я.

Ґрейс шикнула на мене, і ми пішли далі.

Наступною кімнатою була ще одна конференц-зала. Двері були відчинені. Усередині Ейва підвела голову від того, що видавалося дуже важливою зустріччю з кількома охоронцями. Я швидко відвела свій погляд, але вона мене помітила.

— Дідько, — прошепотіла я.

Я почула, як вона вийшла з офісу й попрямувала коридором за нами.

— Ідіть швидше, — сказала я.

Ми йшли, як опудала — гойдливою ходою, майже не згинаючи ніг, з притиснутими до тіла руками. Ніякої тобі грацій­ності. Ейва гукнула нас, а коли ми не відповіли, почала кричати. Ми завернули за ріг, і я побачила попереду двері ліфта.

Ґрейс вихопила планшет з руки Меллорін і стала посеред коридору, коли відлуння тупоту охоронців майже оточило нас.

— Біжіть, — сказала вона.

— Що ти робиш? — запитала я.

Ґрейс лише люто зиркнула на мене

— Я вірю в тебе, Маржан, — сказала вона. — Довірся й мені.

Я рвонула до ліфта й натиснула кнопку. Меллорін була прямо за мною. Я озирнулася.

У кінці коридору Ґрейс подивилася на мене через плече й кивнула. Потім вона зробила довгий, глибокий вдих, узяла планшет в обидві руки й пішла прямо назустріч охоронцям.

Коли вони завернули за ріг, то перше, що вони побачили, була дівчинка, яка мала такий вигляд, наче вона не лише тутешня, а ще й виконує якусь дуже важливу роботу.

— Це заборонена зона! — сказала Ґрейс гострим і наказовим тоном. — Ви не повинні тут бути.

На якусь мить стало неважливо, хто ти — висококваліфікований приватний охоронець чи неприступна ефективна помічниця керівника. Кожен був упевнений, що ніхто чужий тут просто не міг перебувати. Найкращі та найздібніші поплічники Гораціо дізнавалися те, що ми з Керрі Фінч знали з першого дня шостого класу.

Із Ґрейс Йї неможливо сперечатися.

За нами відчинилися двері ліфта. Поки охоронці застиг­ли на місці, розмірковуючи, чи справді вони заблукали до забороненої зони, Меллорін заскочила в ліфт і потягнула мене за собою.

— Ґрейс! — закричала я. — Хутчіш!

Ґрейс відкинула планшет і рвонула до дверей ліфта. Саме тоді закляття й перестало діяти. Охоронці схаменулися й кинулися за нею. Вона пірнула всередину, і я водномить ударила кулаком по кнопці «ЗАЧИНИТИ ДВЕРІ». Кроки загримкотіли в наш бік.

Двері повільно зійшлися разом, неначе долоні священника під час молитви. Коли остання смужка коридору зник­ла, я побачила обличчя охоронця, який зазирнув усередину й уже простягнув було руку, щоб зупинити нас, але не зміг. Двері зачинилися, ліфт почав спускатися, і звуки коридору розчинилися в кам’яній тиші.

— Що ж, це було нереально круто, — сказала Меллорін.

— Дякую, — сказала Ґрейс.

І раптом ми всі замовкли. Невеликий момент тріумфу — втеча від першої погоні охоронців — змінився відчуттям нудо­ти в моєму шлунку. Нам не було куди втікати. Ми були посеред ліфтової шахти з двома виходами.

— Унизу нас чекатиме ще більше охорони, чи не так? — запитала Ґрейс.

— Напевно, — відповіла я.

Я опустилася на підлогу й притулилася спиною до стіни. Ми навіть не мали з собою планшета.

— То це все? — запитала Ґрейс.

— Ми спробували, — відповіла я. — Ми були дуже близькі. Дякую тобі, Ґрейс. Дякую, що вірила в мене. Дякую, що приїхала. Дякую за… це.

Вона знизала плечима:

— Це було доволі круто, — сказала вона. — Ти бачила їхні обличчя?

Вона усміхнулася, а тоді розсміялася. Я також.

— Вибач, — промовила я, коли сміх стих. — Це все моя провина.

— Замовкни, Марі, — сказала Ґрейс.

Після цього Меллорін тихо відійшла від стіни. Вона зняла з себе намисто з лисячого хвоста й секунду дивилася на нього. Потім узяла хвіст Зорро в кулак і міцно стиснула його. Приголомшлива усмішка розпливлася по її обличчю, ніби вона щойно усвідомила щось дивовижне і неймовірне.

— Дівчата, — промовила Меллорін тихим голосом, — я гадаю, що ми можемо бути ковеном.

Поміж її пальцями почало світитися м’яке рожеве світло. Вона заплющила очі й почала шепотіти сама до себе, ніби щось запам’ятовуючи. Потім вона зупинилася, і сяйво згасло, вона розтулила долоню. Хвіст зник.

Потім вона зробила повільний, глибокий вдих і почала щось наспівувати.

Це була дивна пісня. Незнайома, але чомусь я точно знала її звучання й сама почала наспівувати разом із Меллорін. Ця мелодія була п’янкою, і щойно вона потрапила в мою голову, все моє тіло наче зневагоміло. Меллорін зробила жест, як диригент, і я усвідомила, що Ґрейс теж підспівує.

І коли двері відчинилися, охоронці побачили таку картину: троє неозброєних зловмисниць відбивають ритм ногами й наспівувують щось собі, як ідіотки. Меллорін підняла свої руки, і наші голоси стали голоснішими, а невдовзі всі охоронці також почали наспівувати.

Меллорін вивела нас із ліфта, роззброюючи вартових, радісно відкидаючи їхню зброю вбік і підстрибуючи в такт ритму. Помахом руки вона відпустила всіх охоронців, окрім одно­го. Ми дивилися, як вони підстрибують і кружеляють, ідучи геть, а потім Меллорін звернулася до останнього.

— Як нам звільнити єдинорога? — проспівала вона.

— Вам треба потрапити в оперативний зал, — проспівав охоронець. — Саме там здійснюється контроль за клітками.

Така розлога репліка прозвучала дивно й не потрапила в такт, що ледь не зіпсувало всю пісню. Але Меллорін відновила мелодію після напруженого моменту.

— Проведи нас, — проспівала вона, взявши його за руку.

Охоронець підстрибнув і закружляв від радості, а коли почав іти коридором, узявся танцювати шафл, проминаючи й провадячи за собою Меллорін. Ми з Ґрейс ішли за ними, а пісня супроводжувала нас.

Коли ми проходили повз ряди вольєрів, тварини все­редині притискали свої морди до скла, щоби подивитися на нас. Було важко сказати, чому моя голова йде обертом від пісні, але здавалося, що вони теж приєдналися до цього танцю. Птахи, оповиті полум’ям, вимальовували на вікнах ­фігури, що ледь не обпалювали сітківку очей. Велетень із кулаками-валунами відбивав грубий ритм на підлозі вольєру. Величний, білосніжний оленеподібний звір із трьома крученими рогами похитував масивною головою з боку в бік, а його терплячі карі очі стежили за нами, коли ми проходили повз.

— Що це? — проспівала я. — Що відбувається?

— Жодних дурних запитань, — відповіла Меллорін, і її слова здіймалися й падали разом із рефреном. — У нас мало часу. І я не можу підтримувати пісню так довго.

З коридора долинали крики й плач, які розчинялися в гармонії, щойно ми наближалися. Охоронці та медичний персонал протанцювали повз нас, прислухаючись до власних спантеличених муз. Десь далеко завили сирени. Але тут, у коридорі, була лише пісня, і вона панувала над усіма.

Усіма, крім одного.

Зяюча темрява вольєра мантикори поглинула музику, і я одразу зрозуміла, коли побачила її, що ця істота всередині не цікавиться танцями.

— Ходімо, — прокричала Меллорін, ідучи за охоронцем, який делікатно крокував по коридору.

Але сила мантикори утримувала мене на місці. Темрява поглинала мене, навіть коли танець довкола прискорювався.

— Ходімо! — закричала Меллорін знову, так голосно, що музика збилася з ритму.

Але я не могла поворухнутися. Не могла ніяк. І поки я стояла там, пісня почала зникати з моїх вух і кісток, і все, що я могла відчути — це голод, що пульсував усередині вольєра мантикори.

У мені виникло жахливе відчуття. Хворобливий морок згущався в моїх кістках. Я зробила вдих, і повітря здалося густим та задушливим у моїх грудях. Ноги підкосилися. Я думала, що ось-ось знепритомнію.

— Маржан, — пролунав голос Меллорін звідкись здалеку. — У нас нема часу!

Я неясно усвідомлювала, що пісня наближається до кульмінаційного моменту. Музика мала ось-ось закінчитися. Та все ж я не могла відірватися від клітки мантикори.

Потім мене схопили чиїсь руки й закружеляли. Пісня ніби знайшла додаткову коду й затягнулася довше, ніж мала б, поки мене кружляли по колу, все далі й далі від мантикори. Попереду охоронець повертав праворуч. Ґрейс тримала мене за одну руку, її пальці впивалися в мою шкіру. Меллорін тримала за іншу руку, і вона тягнула нас обох у кінець коридору. Її голос був напружений. Я почула, як він тремтів. З її очей текли сльози. Обличчя поблідніло. Проте пісня все ще лунала, коли ми дібралися до кінця коридора й повер­нули праворуч, ідучи за нашим охоронцем до звичайнісіньких, непримітних дверей.

Він кивнув, а тоді відчинив двері. З пів дюжини охоронців зірвалися зі своїх крісел, коли ми увійшли, але фінал пісні зачарував їх також, і Меллорін, відпустивши мене, відправила їх кружляти в коридорі, після чого грюкнула дверима й замкнула їх, обриваючи пісню на півслові. У запаморичливій тиші Меллорін на мить подивилася на мене. Потім її обличчя зблідло, і вона звалилася на підлогу.

Моя голова тріщала. Було важко надовго на чомусь зосередитись. Але через якусь мить я зібралася з думками й усвідомила, де ми.

Ми були у тьмяній кімнаті, заповненій кнопками, перемикачами, пласкими екранами телевізорів, кожен із яких контролював певну ділянку бункера. Камери були в зоні перебування тварин. Камери були в лазареті. На всіх екранах охоронці та створіння повільно приходили до тями, струшуючи з себе наслідки пісні.

Ґрейс сіла в кутку. Її тіло було явно виснажене піснею, зате її очі були широко розплющені від захвату. Меллорін лежала на підлозі, її очі були осклілі, а дихання — неглибоке. Приглушений звук тривоги просочувався крізь двері, але поки що ніхто не поспішав до нас.

Я підбігла до Меллорін і потрясла її за плечі.

— Гей, — промовила я, — ти тут?

Меллорін кволо кивнула. Я підвелася, і моя голова пішла обертом так, що я ледь не впала. Якось узявши себе в руки, я хисткою ходою підійшла до того, що на вигляд було як пульт керування, і спробувала зіставити ряд перемикачів із чимось на екранах. Усе було марно. Мої схеми були занадто заяложені, і я не могла нічого зрозуміти.

З коридора доносилися крики та вигуки. На камерах я побачила взвод підкріплення, що зі зброєю напоготові заходив у зал з вольєрами.

Я втупилася в перемикачі, але це мені нічого не про­яснило.

— Який з них? — гучно запитала я.

Ґрейс, спотикаючись, перетнула кімнату й витріщилася на екрани. Охоронці наближалися. Я вже чула їхні кроки з кінця коридора.

— Давай! — сказала я.

Ґрейс поглянула на інший екран, а потім на ряд пере­микачів.

— Тридцять чотири, — сказала вона.

— Упевнена?

Охоронці підійшли до дверей. Їхня коробка здригнулися від удару чимось важким.

— Тридцять чотири, — повторила вона.

Я знайшла в ряду перемикач, позначений цифрою «тридцять чотири». Двері знову затряслися. Меллорін застогнала від страху й болю.

Я поклала кінчик пальця на перемикач, і в цю мить мої думки зійшлися в одне щире, повноцінне усвідомлення, що я стану тією, яка за гральним автоматом зірвала найгірший у світі джекпот.

Визволення єдинорога таким чином не принесе жодної користі. Його знову впіймають, тут, у бункері. Охоронці озброєні й цілковито контролюють свої відчуття та навички, тож можуть навіть застрелили його. Ми зазнали невдачі, і незабаром усі будемо мертвими, включно з єдинорогом.

Був лише один шанс, одна дія, яка може врятувати і єдинорога, і всіх нас.

Я — дівчина посеред лісової галявини. Я — сокільниця шаха. Я — Маржан Дастані на глибині п’ятиста футів під землею, у звіринці Гораціо Прендерґаста. Я є живим втіленням гірканського роду, і є речі, які повторюватимуться знову і знову, не через фатум чи прокляття єдинорога, а лише тому, що люди просто не змінюються.

Тому іноді єдиний вихід — це хаос.

Я відчинила всі клітки.