У давній давнині були створіння

Розділ тридцять третій. Вечеря

Дім Ґінна був менший за інші будинки навколо, і трохи пошарпаніший по краях. На подвір’ї росло інжирне дерево з темними краплинками плодів під широким листям. У вікнах горіло світло — тепле і привітне. Через гілки дерева я змогла зазирнути в їдальню. Елізабет готувала стіл. Я не бачила її з часу поминок.

Я пройшла повз інжирне дерево і припаркувала свій велосипед під сходами, що вели до вхідних дверей. Скільки разів я підіймалася цими сходами, зі спальним мішком у руці, йдучи від татової автівки, припаркованої прямо на узбіччі? Це міг бути мій батько, який стояв поруч і чекав, аби віддати мене на ніч чи дві до Ґіннів. Мені могло бути дев’ять років, і я все ще б вірила, що це нормально.

На мить мені здалося, що все це вже відбувалося, так ніби я повернулася у своє минуле. Відчуття було настільки переконливим, що я спіймала себе на тому, що ніби занурююся в попередню версію себе, ту, яка нічого не знала про прихованих істот чи сімейні таємниці. Було заманливо прикинутися на вечір, що мій світ нормальний настільки, наскільки це можливо.

Але я більше не була тією дев’ятирічною дівчинкою. Я навіть не була тією ж дівчиною, якою була тоді, коли помер мій батько. Я почувалася жорсткішою. Мій погляд став гострішим. Мій світ не був нормальним, і ніколи не буде. Таємниці були всюди. Усі мрії та нічні кошмари чигали невидимцями в кожному проході, за кожним лицем. І деякі з них, найдивніші з них, колись потребуватимуть моєї допомоги. На мені тепер був обов’язок — пильнувати, бачити світ чітко, намагатися зрозуміти якомога більше.

Двері відчинилися, і на порозі постав усміхнений Девід.

— Діти, — покликав він через плече, — Маржан тут!

Коли я ввійшла всередину, на сходах почулася штовханина. Рамзі й Коул спускалися так швидко, що тільки їхні коліна, лікті та русяве волосся миготіли в очах. Минуло кілька років відтоді, як я бачила їх.

— Вісім і шість, правильно? — запитала я.

— Дев’ять і сім, уявляєш? — відповів Девід.

Вони підросли, і в них тепер було більше енергії та духу: Рамзі — вдумливий, занурений у свої думки; Коул — дикий, неохайний і буйний. Вони вже були дуже схожими на дорослих, якими зрештою стануть. Але вони все ще були дітьми, і вони підтвердили це, коли обидва підбігли до мене: Коул узяв мене за руку, а Рамзі схопив за ногу.

— Ти завжди була їхньою улюбленою нянею, — сказав Девід. — Проходь усередину.

Усередині було чисто, світло й тепло. На столику біля дверей стояла ваза з букетами квітів. Девід зняв з мене пальто й повісив його.

— Сідай-сідай, — сказав він, проводячи мене до дивана у вітальні, на якому я колись спала. — Я принесу тобі щось попити.

— Я зараз підійду, — прозвучав голос Елізабет з кухні.

На камінній полиці стояли фотографії: Девід з Елізабет у день їхнього весілля; виснажена Елізабет у лікарняному платті колише немовля Рамзі; Девід тримає немовля Коула, поки Рамзі сидить на колінах Елізабет. Брати в сонячний день, що повзають по камінню на краю величезної водойми. Поруч із фотографіями лежало кілька різних дрібничок: полірована мушля; зменшена модельверсія старого «порше»; майстерно оздоблена латунна фляшка з пробкою. Все було саме таким, яким я його пам’ятала.

Девід повернувся з двома склянками води і мискою ­горіхів.

Рамзі й Коул улаштувалися в кутку, де грали в якусь карткову гру з яскравими картинками й незрозумілими пра­вилами.

— Ти маєш інакший вигляд, Маржан, — сказав Девід. — Ти здаєшся впевненою. Ти маєш вигляд людини, що готова вступити в дорослий світ.

— Не знаю, — сказала я, — але думаю, що готова до наступного кроку.

— До якого?

— Важко пояснити, — відповіла я.

Я вже все спланувала в голові. Я продовжу сімейну традицію — я мусила продовжити, і сумнівам тут не місце. Але я не могла зробити це так, як зробив би мій батько. Це було просто неможливо.

Ми не збиралися більше мати справу з ветеринарною клінікою. Ми були б чимось вільнішим, гнучкішим. Я попросила б доктора Батіста допомогти, а з докторкою Полсон домовилися б про оренду процедурної кімнати, якщо вона нам знадобиться. Я б найняла Меллорін помічницею, бо ніколи не знаєш, коли вам знадобиться відьма. Я б могла навіть покликати Ерзу. Вона володіє корисними навичками.

Якщо я правильно все спланувала, то пропозиції докторки Полсон буде достатньо, аби покрити річні витрати. Це буде хаотичний рік, але хаос мене не лякає — я виросла з ним. Гадаю, я повинна бути вдячна за це своєму батькові.

І, звісно, я мушу закінчити школу.

Ми сіли на свої місця, і я спостерігала, як хлопці ходять гральними картками туди-сюди, забувши про все на світі. У цей момент з кухні до нас вийшла Елізабет у зеленому фартушку, рукави закочені по лікті, світле волосся зібране у практичний хвіст.

— Вже майже час вечеряти, — сказала вона, а потім, звертаючись до хлопців: — Закінчуйте гру й ідіть мийте руки.

Хлопці навіть вухом не повели, щоб закінчувати цю гру, тож незабаром Елізабет підійшла до них і забрала картки:

— Після вечері, — сказала вона, не звертаючи уваги на їхні протести. Після цього вона, усміхаючись, повернулася до мене: — Я багато чула про твої пригоди.

— Ви… е… чули? — запитала я.

— Я думаю, це чудово, що ти робиш, — сказала вона.

— Справді?

Мені було цікаво, що саме, на її думку, я роблю і що взагалі їй відомо.

— Клініка багато означала для твого батька, — сказала Елізабет. — Він би пишався тобою за те, що ти продовжувала утримувати її.

Коул пройшов між нами, не звертаючи уваги на нашу розмову, і простягнув мені свої картки. На одній із них був намальований вогнедишний дракон, а на іншій — моторошний замок з освітленими вікнами.

— Здається, удача на твоєму боці, — сказала я.

Він задоволено кивнув і потупотів назад.

— Я приготувала запечене ягня, — сказала Елізабет, повертаючись на кухню. — Сподіваюся, ти не проти.

І наче за командою, з кухні донісся теплий, дивовижний запах часнику, трав та ароматної ягнятини. Хтось смикнув мене за сорочку. Я поглянула вниз: на мене дивилася пара великих карих очей Рамзі, достоту як у його батька. Він помахав мені рукою.

— Привіт, Маржан, — сказав він.

— Привіт, Рамзі, — сказала я у відповідь. — В якому ти вже класі?

Рамзі підняв три пальці. Він усміхнувся, показуючи відсутній зуб.

— Але він займається математикою з чотирикласниками, — сказав Девід. — Розумна дитина. Чи не так, друже?

Рамзі невпевнено знизав плечима і, зненацька засоромившись, потихеньку пішов помити руки перед вечерею.

— Вони такі дорослі, — сказала я.

— Ще тиждень тому вони були немовлятами, — сказав Девід. — У це важко повірити.

Він підвівся з крісла, взяв свою склянку з водою і провів мене в їдальню.

Ми порозсідалися за столом: Девід на чолі, Рамзі та Коул — один навпроти одного в дальньому кінці. Запечене ягня, вилис­куючи у своєму соку, сиділо перев’язане на білому сервірувальному тарелі. У глибокій мисці височіла гора з маслянистого картопляного пюре й касероль із тушкованої капусти, посипана шматочками підсмаженого часнику. Для дітей були макарони з сиром і часникові тости у плетеному кошичку.

Девід взяв обробне кухонне начиння й почав нарізати м’ясо.

Мені на тарілку поклали шматок ягняти й ложку картопляного пюре. Елізабет роздала дітям макарони з сиром, і вони з радістю накинулися на їжу:

— Улюблена страва Коула, — пояснила вона, на що Рамзі з гордістю додав: «А моя піца».

Ягня було ідеально приготоване — рожеве, ніжне й соковите. Пюре було масляним і густим. Капуста виблискувала на моїй тарілці.

— Що ж, — промовила Елізабет, — bon appétit.

Я взялася різати ягня. На секунду ніж застряг, і я вже було подумала, що це м’ясо тверде, як стара шкіра. Але вже за мить воно піддалося, і ніж пройшов крізь нього, ніби це було тепле масло. Із розрізу здійнявся стовп пари з ароматом розмарину. Від цього запаху в мене потекла слинка.

Однак коли я піднесла виделку до губ, п’янкий аромат поступився місцем зовсім іншому — притхлому, смердючому й мерзенному.

Не встигла я відчути цей запах, як він звіявся, але мій шлунок уже скрутило. Я з гучним брязкотом впустила виделку. Всі глянули на мене.

— Усе гаразд? — запитав Девід.

— Вибачте, — сказала я.

Девід з Елізабет перезирнулися, стурбовані і збентежені.

— Щось не так… з їжею? — зважилася запитати Елізабет лагідним, але ображеним тоном.

— Ні, — сказала я. — Без сумніву, їжа чудова.

Я насилу всміхнулася, прокашлялася кілька разів і спробувала заспокоїти свій шлунок глибоким вдихом. Я погляну­ла вниз на тарілку. Їжа все ще була прекрасною на вигляд, кращою за все, що я їла в останні тижні. Вона мала достатньо добрий вигляд, щоб забути про жахливий запах, але не зовсім.

Я відсунулася від столу й підвелася.

— Мені просто потрібно трохи свіжого повітря, — сказала я і поспішила у вітальню, де зупинилась і почала глибоко дихати.

Через хвилину ввійшов Девід зі склянкою води в руках.

— Тобі зле? — запитав Девід.

— Зі мною все буде добре, не хвилюйся, — відповіла я.

Я справді почувалася краще, перебуваючи вдалині від їжі. Ще кілька хвилин тут і, можливо, це відчуття зникне зовсім.

Я відчувала, як Девід стоїть там. Краєм ока я бачила тінь, яка важко нависла наді мною. Мені було занадто соромно, і я почувалася занадто збентеженою, щоб подивитися йому в очі. Я роззирнулася в пошуках чогось, на чому можна було б сконцентрувати свій погляд, і нараз мої очі зупинилися на старій металевій флязі на каміні.

— Ти сумніваєшся у своєму рішенні? — запитав він голосом, що, здавалося, лунав здалеку. — Усе гаразд, якщо це так. Ти ще нічого не підписала.

— Жодних сумнівів, — відповіла я.

— Я розумію, що тепер страшні часи, — продовжував Девід. — Усе змінюється. Я впевнений, що все здається таким непевним. Важко усвідомити, чи робиш ти правильний вибір.

— Правильний вибір? — запитала я.

Мене справді хвилює саме це?

— Тобі доведеться змусити себе повірити у свій вибір, — сказав він. — У цьому весь фокус. Ти віриш у це доти, допоки це не стає правдою.

— Достоту як управління власним бізнесом, — сказала я.

Запах — ніби сміття. Ніби мертвеччина. Мені здалося? Чи це щось інше? Він здавався таким…

— Як і будь-що інше, — сказав він. — Віра, ілюзія, реальність. Ми самі створюємо світ навколо нас, Маржан. Це магія, і ми робимо її щодня.

— Хіба? — запитала я.

Щось промайнуло в моїй голові, мимовільна думка, запитання, що сховалося в пітьмі мого розуму, перш ніж я встигла озвучити це.

— Можливо, ти хочеш побути наодинці? — сказав Девід.

Я почула, як він розвернувся, щоби повернутися в їдальню. Я втупилася у фляшку, намагаючись пригадати ту думку, щоб вона міцно закріпилася в моїй свідомості. Але єдине, що зринало в моїх мізках, це слова Девіда.

Віра, ілюзія, реальність.

Ми робимо її щодня.

Чогось бракує.

— Девіде? — звернулася я.

Я почула, як він зупинився. Моє серце закалатало як ­шалене.

— Як ви познайомилися з моїм батьком? — запитала я.

Якусь мить він мовчав.

— Що ти маєш на увазі?

— Маю на увазі вашу першу зустріч із ним. Як це сталося? Він шукав тебе? Ти телефонував йому у справах? Як це було?

Знову тривале мовчання, і в цю мить світ почав розвалюватися навколо мене. Я чудово знала, що ця тиша означає. У такій тиші зароджується брехня.

— Гадаю… — промовив він. — Нас познайомили.

— Хто вас познайомив? — запитала я якомога спокійнішим голосом.

— Я не… — Він замовк. — Навряд чи я пам’ятаю. — І після цього він різко змінив тему. — Повертайся до столу. Нас чекає пиріг у духовці. Яблучний пиріг. Ми збиралися зробити тобі сюрприз, але…

— Дезорієнтація, — сказала я.

— Перепрошую?

— Венс Коґланд, — продовжувала я. — Лаббок, штат Техас.

Ще одна довге, незрозуміле мовчання.

— Маржан, що це за питання такі?

Я розвернулася до нього, щоб подивитися йому в очі, і побачила в них страх.

— Чого бракує, Девіде? — запитала я. — Скажи мені.

— Про що ти говориш?

Його голос був гадано спокійним, але ці запитання заскочили його зненацька. Він простягнув до мене руку, і я відступила назад.

— Хто це вчинив? — запитала я.

— Вчинив що? — запитав Девід.

Він зробив іще один крок до мене, а я зробила ще один крок назад.

У дверях стояла Елізабет.

— Що тут коїться? — вигукнула вона.

— З нею щось не так, — відповів Девід.

— Розкажи їй, — сказала я. — Розкажи їй правду. Розкажи про Венса Коґланда.

Він продовжував іти вперед, а я — назад.

— Тримайся від мене подалі, — промовила я.

— Мені викликати поліцію? — запитала Елізабет, тримаючи в руці мобілку.

— Не треба, — сказав він, примирливо витягнувши обидві руки перед собою.

— Хто вбив Венса Коґланда? — запитала я.

На обличчі Елізабет відобразився жах. Я бачила Рамзі, що визирав із пройми дверей. Я почувалася трохи божевільною. Але тепер це не мало жодного значення. Я була тут. Я пройшла довгий шлях. Я мусила пройти його до кінця.

— Хто вбив мого батька?

— Девіде? — голос Елізабет прозвучав тихо й нажахано. — Про що вона говорить?

— Ні про що, Ліз, — відповів Девід, не зводячи з мене очей. — Вона просто переживає тяжкі часи.

— Татку? — вигукнув Рамзі.

— Не підходь, хлопче, — сказав він. — Свого брата також сюди не пускай. Маржан…

— Ні! — сказала я. — Я не послухаю тебе, поки ти не даси відповіді на мої запитання.

— Присядь, і ми поговоримо.

— Це був ти, Девіде? Це ти був у Лаббоці?

— Заспокойся, Маржан, — промовив він. — Ти не усвідомлюєш, про що говориш.

У кімнаті ставало спекотно — сухий, пекучий жар із запахом паленої кориці та гвоздики. Ми танцювали по кімнаті — він наступав, а я відхилялась і відступала.

— Ти зробив це, — сказала я. — Це був ти.

— Ні, — сказав Девід.

Я відступила назад у їдальню. Рамзі сховався в кутку. Коул усе ще сидів на кріслі. Він плакав.

— Це був ти, — повторила я. — Ти вбив їх обох.

— Ні! — закричав Девід. — Ні! Ні! Ні!

Я не могла сфокусувати свій погляд на ньому. Він був розмитим. Усе було розмите — хитлива, спотворююча пляма з кольорів і світла. Моє серце гучно гупало в грудях. Я була впевнена, що в кімнаті стало ще спекотніше. Здавалося, ніби я згораю.

— Ти вбив Венса, і ти вбив мого батька.

— Тримайся подалі від мене, — прогарчав Девід. — Тримайся подалі від мого дому, тримайся подалі від моєї сім’ї.

Їжа, що була на наших тарілках, зникла. Натомість валялися клапті картону, шматки технічної гуми, зіжмаканий папір. Брудна вода. Сміття. Аромат вечері пропав, а натомість прийшов затхлий сморід багаторічної пустки, запах гнилого сміття. Фарба почала відлущуватися від стін. Вона тріскала й пухирилася на моїх очах. Лампочки вибухали в цоколях, розсипаючи по кімнаті бризки іскор.

— Я лише хочу знати, чому, — сказала я. — Чому ти вбив мого батька?

Але він більше не слухав мене. Він жбурнув стіл набік, і той, пролетівши через усю кімнату, розбився об стіну. Елізабет закричала. Коул і Рамзі тепер ридали разом.

Девід Ґінн поглянув на мене.

— Що ти накоїла? — запитав він. Він поглянув на свої руки й доторкнувся до обличчя. — Що ти накоїла?

— Девіде? — промовила Елізабет, але тепер її голос було ледве чути. Ридання дітей також стали тихішими. Я почала шукати їх, але дітей уже ніде не було. На тому місці я побачила лише по жмені сміття. Стара швабра з гуркотом упала на підлогу, де раніше стояти Елізабет Ґінн. Замість Рамзі лежав іржавий ланцюг. Його брат, Коул, тепер став лише жмутом вицвілої газети. Їх не стало, усіх їх. Вони ніколи й не існували.

Мені зробилося зле.

— Що ти накоїла? — все повторював Девід.

Він стояв там, де раніше було чоло столу, вперши руки в боки, схлипуючи від безпорадної огиди, а навколо нього на його очах розпадався його власний світ.

Нарешті кімната набула свого справжнього вигляду. Темна, забита дошками, притулок для павуків та щурів. Це було не житло для сім’ї, та й очевидно, що жодна сім’я не замешкувала тут уже багато років. Девід стояв навпроти мене на іншо­му боці кімнати, а в його очах безмовно палали лють і біль.

Ми мовчали, довго мовчали. Чути було лише його плач, перемежовуваний гучним хлипанням. Він повільно хитав головою, не вірячи власним очам. Він постарів років на два­дцять. Мені було цікаво, чи зрозумів він щось із того всього.

— Це ще не все… — пробурмотів він собі під ніс. — Це не все.

— Ти не людина, Девіде, — прошепотіла я. — Ти ж відчуваєш це, правда?

Він глянув на мене, і в його погляді були лише порожнеча та зневіра.

— Чогось… — почав було він.

— Знаю, — сказала я. — Я знаю, що ти відчуваєш.

Він насупив брови. Його очі втупилися в мене, виблискую­чи чорною ненавистю. Повітря навколо мене наче загусло. Воно почало вібрувати й гудіти. Він зробив крок до мене, і порив гарячого повітря майже збив мене з ніг.

— Ти зробила це, — сказав він. — Це твоя вина.

— Ні, — промовила я. — Девіде, ні. Не потрібно…

Але мені пересохло в горлі. Я дихала жаром. Повітря вихорилося навколо Девіда Ґінна з кожним його кроком. Я похитнулася назад, але вже не було куди відступати.

— Я монстр, — сказав Девід Ґінн, — і це твоя вина.

Його голос лунав звідусіль. Він лунав зі стін, з підлоги. Я втратила рівновагу і спіткнулася, а потім я лежала на спині, а Девід Ґінн стояв наді мною.

— Будь ласка, — промовила я, — я хочу допомогти.

Він похитав головою.

— Ти не можеш допомогти, — відповів він.

Потім Девід простягнув руки вниз, узявся за мою шию й почав її стискати. Я опиралася, але він був сильніший. Здавалося, що його пальці ніби зі сталі. Пульсуючий, грімкотливий звук заповнив мою голову. Мій зір вужчав і вужчав, і все довкола почало здаватися дуже, дуже далеким.

Мені було вісім років, я лежала у своєму ліжечку, роздивляючись зорі на стелі. Мій батько розповідав мені історію. Останню історію, яку він будь-коли мені розповідав.