У давній давнині були створіння

Розділ тридцять другий. Спадщина

У приймальні задзвонив телефон. Це був клієнт, як і слід було сподіватися. Звичайний, пересічний клієнт. І попри те я прислухалася, щоби упевнитись.

На першому огляді докторка Полсон доглядала за папугою з якоюсь грибковою інфекцією на дзьобі. За минулий тиждень ми прийняли більше птахів, ніж зазвичай. Я не була впевнена, чи це щось означає, але докторка була щасливою.

У процедурній кімнаті молодому біґлю видаляли статеві залози. Якби я притулила вухо до стіни офісу, то могла б почути знайомий звук різкого, хірургічно точного голосу доктора Батіста, наполегливого, але спокійного, який бурмоче окремі слова у приглушеному ритмі стакато.

Я вийшла з кабінету, пройшла через вестибюль повз міс Кокран та її песика, у якого почали розвиватися проблеми з нирками. Я штовхнула вхідні двері і вийшла на вулицю. Повз мене промчало кілька машин, щоби встигнути на зелене світло світлофора на розі. Небо було блідо-голубимим, таким, що його люди не помічають, коли думають про щось стороннє.

Я знову перевірила новини. Минула майже година, відколи я востаннє перевіряла їх, що було гарним знаком. Перші декілька днів я оновлювала стрічку новин кожні кілька хвилин. І не тільки впродовж дня. До пізньої ночі.

У мене почалися проблеми зі сном після тієї ночі в маєтку Гораціо. Коли я заплющувала очі, то бачила обличчя мантикори з відкритою пащею. Я чула крики Гораціо. Я відчувала жар полум’я, яке мало ось-ось поглинути весь будинок. Іноді я вловлювала натяк на їдкий, димний запах у моєму одязі, у волоссі, і тоді мене млоїло. Здавалося, ніби це все знову відбувається, ніби я знову переживаю всі ці події. Моє серце починало шалено калатати у грудях. Іноді я ловила себе на тому, що розмахую руками в повітрі, намагаючись розігнати видіння, так ніби вони були парою довкола мене. Іноді я лаяла себе за те, що дозволяю думкам повертатися до тих картин. Іноді я благала свій мозок відпустити ці спогади. Якось, прокинувшись від нічного сновиддя, мені почулося, що хтось крадеться на задньому дворі. Я увімкнула світло і, виглянувши з вікна, побачила єнота, що ховався в темряву. Я не пішла досипати.

Хай там як, але небо все ще не звалилося на голову, і це вже було щось.

Новини були банально трагічними — пожежа у заміському комплексі забрала життя мільярдера-відлюдника та інших людей. Жодного слова про створіння. Вони вибралися з в’язниці Гораціо і просто розчинилися в ночі. Кожну тиху мить я проводила в очікуванні стукоту в двері — поліція… преса… Феллси… Гораціо власною персоною, які прийдуть вимагати плату чи помститися. Але ніхто не приходив, і новини не піднімалися до рівня публічного резонансу, окрім новин про низку зниклих котів, що здавалися лише трохи розкрученішими за інші середньостатистичні статті.

По правді кажучи, я ввела Феллсів в курс подій, що трапилися тієї ночі. Не знаю, що вони зробили з цією інформацією, але, звісно, вони були краще оснащені, ніж я, щоб зачистити маєток Гораціо від доказів існування магічних істот. Та й це була, принаймні почасти, їхня вина в тих подіях, тому я вважала справедливим змусити їх розгрібати заварену всіма кашу.

Я зателефонувала доктору Батісту через три дні після ночі у «Звіринці».

Він прийняв мою пропозицію. Йому були потрібні гроші, а мені був потрібен працівник, який би знався на особливостях мого світу, хто міг би впоратися з роботою, з якою не могла впоратися я. І в кожному разі він був бездоганним ветеринаром.

Коли ми пізно вночі повернулися зі «Звіринця», на порозі дому лежали два холодні бутерброди з фалафелем, акуратно загорнуті та герметично запаковані в пакети на застібці. У сусідньому будинку Франчески світилося. Коли ж ми зайшли всередину, світло вимкнулося.

Тієї ночі Меллорін одразу ж лягла в ліжко і проспала дванадцять годин. Зорро скрутився поряд калачиком і не відходив від неї ні на мить. Наступного дня їй довелося благати свого боса не звільняти її через те, що вона пішла з роботи раніше, аби врятувати світ. Здавалося, що життя ніколи не буде справедливим щодо Меллорін, тому щоби врегулювати ситуацію, я сказала їй, що вона може залишатися жити в мене вдома стільки, скільки захоче.

Два тижні потому я пішла на перші змагання з плавання. У воді Керрі була зовсім іншою людиною. Вона була елегантною, сильною і, що найголовніше, спокійною. Команда трохи не дотягнула до перемоги, але ми помирилися з Керрі після цього. Це було нескладно. Перед деякими друзями достатньо лише продемонструвати підтримку.

Натомість із Ґрейс усе було значно повільніше й дивніше. Я провела з нею багато часу, допомагаючи їй перетравити все, що вона бачила тієї ночі. Те, що ми робили, те, що ми бачили, все ще не мало для неї ніякого сенсу. Вона знала, що все це відбувалося насправді, але якась частина її досі не могла пові­рити в це. Одного вечора я розповіла їй декілька історій мого батька. Це ніби допомогло. Мені було приємно переповідати їх уголос і після стількох років виношування історій у голові нарешті могти поділитися з іншою людиною якоюсь силою, яка змінила моє життя, мабуть, назавжди. Це була культура, яку він подарував мені — культура речей, які були і яких не було. Вони ділили моє життя на реальне й нереальне. І тепер у цьому світі був іще хтось, хто починав розуміти це.

Тоді я також дещо зрозуміла. Був цілий пласт моєї спадщини, про яку я майже не знала. Мова, якою я не розмовляла, звичаї, яких не розуміла, країна, яка здавалася дуже далекою й інакшою. Я хотіла бути ближчою до цих речей. Я хотіла, щоб вони мали якесь значення для мене, навіть якщо доведеться потрудитися для цього. Навіть якщо ці речі не були дані мені, як тим дітям під час святкування Наврузу. Тому одного дня я зателефонувала Хаміду, брату мого батька, і ми поговорили. Він був терплячим і приємним, і дотепнішим, ніж я очікувала після нашої останньої зустрічі. Він трохи розворушив мої давні спогади про батька, ті, до моменту смерті моєї матері.

— Ти маєш тут сім’ю, Маржан, — сказав він. Було приємно чути своє ім’я, вимовлене голосом, що не надто різнився від голосу батька. — Вони будуть дуже раді твоєму візиту.

— Гадаю, що я також буду рада зустрітися з ними, — відповіла я.

Було дивно думати про всі ці далекі та піксельні обличчя як про родину, але вперше за весь час це тішило мене. Прірва між нашими життями здавалася меншою. Проте те, чого я хотіла, все ще видавалося дуже далеким, але світ здавався трохи більшим, і, можливо, я теж.

Дивно, але я не ненавиділа Гораціо. Мені було його жаль. Він започаткував щось, і воно стало більшим за нього, більшим, ніж його розум міг витримати. Більшим, імовірно, ніж будь-який розум міг би дати собі з цим раду. Він просто загубився в цьому.

Я думала також, чи не змінила ця безіменна сила й мене. Світ здавався тепер значно крихкішим. Автівки, повз які я проїжджала по дорозі на роботу, обличчя дітей у школі, навіть затишок батькового кабінету — усе було зроблено з найблискучішого та найкрихкішого кришталю. Найменший дотик міг розбити його назавжди.

Я перевірила карниз клініки в пошуках свого старого вулич­ного кота, але його ніде не було видно. І попри те я насипала трохи котячого корму в його миску, потрясла нею декілька разів і виставила за дверима. Я знала, що наступного разу, коли прийду перевірити, їжі вже не буде.

Повернувшись усередину, я роззирнулася, щоби зрозуміти, чи можу я хоч чимось комусь допомогти. У вестибюлі було тихо. В іншому кінці клініки пацієнтам надавали допомогу. Процедурна кімната була вже прибрана й підготовлена до наступної операції. Ніхто не потребував моєї допомоги. Тож я повернулася у свій кабінет, щоб робити домашнє завдання.

Я пробула там всього лише кілька хвилин, коли у двері постукали. Це була докторка Полсон.

— Чи ми можемо зараз поговорити? — запитала вона.

— Сідайте, будь ласка, — сказала я.

Вона усміхнулася й сіла навпроти мене.

Під пахвою в неї була тонка папка, не схожа на історію хвороби пацієнта. Докторка поглянула на неї, потім на мене.

— Отже, — промовила вона, — іноді ти знаєш когось роками, а потім одного чудового дня ти бачиш його в несподіваному ракурсі.

Докторка затихла й відвернулася. Вона здавалася не­впевненою, майже нервовою, а я не пригадую, щоб бачила її колись такою. Відтак вона спрямувала свій погляд прос­то на мене.

— Твій батько і я, — промовила вона, після чого надовго замовкла. І коли я ніяк не відреагувала, вона протягнула руки долонями догори: — Що ж. Ось і все. Джамшид і я.

Докторка з полегшенням зітхнула, і вся ця пташина настороженість, здавалося, розтанула, і я вперше побачила її, розгублену, самотню й засмучену. Я мовчки сиділа, поки світ викривляв мою реальність, як і завжди, коли змінювалися основні факти мого життя.

— Між нами були почуття, — сказала вона. — Нічого більше. Але це були… сильні почуття.

— Я нічого не знала, — сказала я, що здавалося безглуздим, але водночас було щирою правдою.

— Він не хотів розповідати тобі. Він не був готовий. Він сказав мені, що спершу він мусить дещо зробити. Він сказав, що повинен налагодити стосунки з тобою. Тому я чекала. Я чекала… — Вона замовкла.

Мій мозок почав прокручувати в пам’яті всі ті моменти, коли я бачила батька з докторкою Полсон разом, шукаючи зачіпки, які я пропустила. Я почувалася маленькою дитиною, занадто незрілою, щоби розуміти речі, які відбуваються навколо мене. Я хотіла відповідей, але, мабуть, уже не буде відповідей. Докторка Полсон у своїй звичній прямолінійній манері вже розповіла мені все, що мені потрібно було знати.

— Як довго?.. — запитала я, бо треба було щось запитати.

— Залежить від того, з якого моменту починати відлік, — сказала вона. — Гадаю, кілька місяців.

— Чому? — запитала я. — Маю на увазі, чому він? Чому зараз?

— Він був гарною людиною, — сказала вона. — Його душа боліла, він був обачним, але він був добрим. І я думаю, що він хотів бути щасливим.

— Чому ви не розповіли мені раніше? — запитала я.

— Я не думала, що ти воліла б знати.

— Тоді чому розповідаєте тепер?

Вона зробила ще один вдих, і образ сторожкого птаха повернувся.

— Тому що я хочу купити клініку, — сказала вона, — і я хочу, щоб ти мені довіряла.

Докторка поклала папку поміж нами і присунула її до мене. Я відкрила її і проглянула кілька сторінок.

— Договір достатньо справедливий, — сказала вона. — Я показувала його твоєму бухгалтеру, і він погодився.

— Ви показували його Девіду? — запитала я.

— Я попросила його нічого не розповідати, — відповіла докторка Полсон. — Я хотіла сама тобі розповісти.

Я пройшлася очима по сумі, а потім ще раз. Це було більш ніж справедливо.

— Чому? — запитала я.

— Тому що я хочу, аби ти сказала «так», — відповіла вона.

— Але чому? Чому саме це місце?

Вона усміхнулася про себе.

— У нас були птахи, коли ми зростали. Папуги та кури. Я доглядала за ними. Я завжди хотіла бути ветеринаром. Я завжди хотіла мати власну клініку, із самого дитинства. Але коли я закінчила ветеринарну школу, грошей не було. Мої батьки були шкільними вчителями. Ми не мали великих статків. Якийсь час я працювала ветеринаром на заміну в різних місцях. Потім твій батько найняв мене. Я гадала, що пропрацюю якісь кілька років, достатньо довго, аби довести до ладу справи з кредитом. Але потім захворів мій батько, і коли я розібралася з цим, захворіла моя матір. У мене ніколи не було слушного часу.

— І ви справді хочете це місце.

— Тут усе, що мені потрібно.

— І ви хочете зробити цю пропозицію. Ця пропозиція в папці.

— Мені вже ухвалили кредит. Усі папери всередині.

Я переглянула сторінки.

— Я повинна подумати про це, — сказала я.

— Я добре дбатиму про клініку, — сказала вона. — Обіцяю.

— Я знаю, — відповіла я.

Після цього вона делікатно та впевнено встала, щоб піти.

— Докторко Полсон, — звернулася я. Вона зупинилася у дверях. — Він ніколи не міг налагодити справи, щоб це не означало. Якщо вам цікаво. Але я гадаю, він намагався.

Вона нічого не відповіла. Коли вона вийшла, тиша, що прийшла натомість, була щонайменше такою ж дивною і сюрреалістичною, як і будь-яке зі створінь Гораціо.

Тато і докторка Полсон… Я промовляла ці слова знову й знову, і я не могла змусити їх набути сенсу. Чому він мені не розповів? Чому він не виправив ситуацію? Несподівано я розізлилася.

Я злилася на Еллен Полсон за те, що вона виявилася не такою, якою, як я думала, мала б бути. Вона була не просто докторкою Полсон, що оглядала пацієнтів у другому оглядовому кабінеті, і саме цей факт порушував щось делікатне й чутливе. Вона хотіла чогось, як і я. Вона була змучена, й ображена, і розчарована, як і я. Усі ці місяці вона ховала в собі свої секрети, своє горе і свої бажання, не показуючи нічого — достоту як чапля, що зачаїлася в очереті. Тепер, коли вона мені все розповіла, я навіть не знаю, як дивитися їй у вічі. Я більше не знала, хто вона насправді.

Я злилася на батька за все. За те, що він не виконував того, що мав би, за те, що занадто довго вичікував момент. За те, що ніколи нічого не розповідав. За те, що змусив почуватися поламаною. За те, що дав себе вбити, ймовірно, за щось безглузде.

Я злилася на себе за те, що не помічала того, що відбуваєть­ся просто перед моїм носом. За те, що упускала правду, коли до неї було рукою сягнути, тому що я не звертала на це уваги.

І я злилася, що мене всюди недостатньо, за те, що не була достатньо дорослою, чи достатньо вправною, щоб належно керувати цим місцем. Я злилася, що стою перед вибором, і в будь-якому разі я щось втрачаю. Якщо я збережу за собою клініку, то докторка Полсон покине її — можливо, не одразу, але рано чи пізно покине. Так чи інакше, вона знайде власний шлях, як улаштувати своє життя. Якщо я прийму пропозицію, я втрачу єдину константу в моєму житті.

Але найменше обурення в мене викликало те, що вона мала рацію, коли вирішила викупити мене. Мені тут не місце. Це моє минуле.

Я не заслуговувала бути тут, на відміну від докторки ­Полсон.

Пропозиція була гарна. Мені не потрібно було підтвердження Девіда Ґінна для цього. Але я все одно вирішила провідати його. Був пізній вечір, і він зачинявся. І попри те він прийняв мене й підсунув крісло, щоб я сіла.

— Як давно ти знав? — запитала я.

— Кілька тижнів, — відповів Девід. — Я розумію, такі рішення важко даються.

— Мій батько прийняв би таку пропозицію?

Девід усміхнувся про себе й сумно похитав головою.

— Це було його життя, — сказав він. — Можливо, якби він був готовий піти на пенсію… Але, щиро кажучи, він навряд чи пішов би колись на пенсію, Маржан.

— Значить, це я розпродую його спадщину, — сказала я.

— Це тільки твоя думка щодо цієї ситуації, — сказав Девід. Він склав долоні докупи. — Але, можливо, я можу висловити ще одну. Усе, що ти зробила за ці останні місяці, було, по суті, ушануванням його спадку.

Це змусило мене ледь усміхнутися. Девід і гадки не мав про все те, що я зробила за останні кілька місяців. Хай там як, проте він сприйняв мою усмішку як заохочення, і продовжив з рішучим кивком:

— Ти взяла на себе відповідальність, хоч і не мусила. Ти могла розпродати все й податися геть, але ти так не вчинила. Ти керувала цією клінікою, і ти продовжувала її утримувати. Ти дала собі раду з кожною проблемою, що поставали перед тобою. І я гадаю, що якби зараз тебе побачив батько, він би пишався тобою.

Девід мав рацію. Я гадаю, що батько пишався б мною. Він міг би зробити все по-іншому, але зрештою саме ми врятували світ. Татусі живуть заради таких речей.

— Дякую, Девіде, — сказала я. — Для мене це багато ­означає.

Він підвівся й простягнув руки для обіймів, а вже за мить обхопив мої плечі й міцно притиснув до себе. Мені здалося, що він плаче, але зовсім трохи.

Через якусь мить він відпустив мене, і ми знову стояли на відстані витягнутої руки. Його очі, блискучі від сліз, були осяяні іск­рою ідеї. Він плеснув у долоні, поклав підборіддя на щиколотки пальців, і допитливо звів брову.

— Скажи, що ти робиш завтра ввечері? — запитав він. — Є якісь плани? Приходь на вечерю. Ми могли б відсвяткувати. Спадщину твого батька і твоє майбутнє. Ліз і діти будуть раді тебе бачити. Що скажеш?

Його очі світилися теплом, смутком і надією.

— Звісно, — відповіла я.