У давній давнині були створіння

Розділ двадцять перший. Серце вітру

Можливо, вони помітили нас біля гриль-бару. Можливо, вони бачили мене, коли я стояла, витягнувши руки в надії спіймати таємне повідомлення, приховане в невидимому вітрі. Чи, можливо, вони стежили за нами від самого аеропорту.

Їх було двоє, водій і пасажир, у сріблястому фургоні позаду нас. Я помітила його невдовзі після того, коли ми покинули гриль-бар. Себастьян спочатку думав, що в мене параноя, але після трьох випадкових об’їздів фургон усе ще тримався за кілька машин позаду нас.

— Хто вони? — запитав Себастьян.

— Я не знаю, — сказала я.

— Що вони хочуть?

— Напевно, хочуть знати, куди ми прямуємо.

— Я спробую відірватися від них, — сказав Себастьян.

Він несподівано повернув, а потім знову повернув, і на мить фургон зник з очей.

— Це було легко, — сказав він, ведучи нас через лабіринт вулиць, захаращених житловими будинками, поки ми не повернулися на головну дорогу.

Але через хвилину фургон знову опинився за нами.

— Зупинися, — сказала я.

— Що? Ні! А що як вони хочуть пограбувати нас?

— Не хочуть, — сказала я. — Довірся мені. Посигналь, а потім зупинись.

Себастьян поглянув у дзеркало заднього огляду, а потім схвильовано зиркнув на мене. Але все ж таки він змирився, увімкнув поворотник і зупинив машину на ґрунтовому з’їзді з головної дороги.

Фургон поїхав услід. Його колеса захрумтіли по камінні, здіймаючи тонку хмарку пилюки. За декілька метрів від нашої машини фургон зупинився й так і стояв із увімкненим двигуном. Ніхто не рухався.

— Я піду поговорю з ними, — сказала я.

— Не будь дурепою, — сказав Себастьян. — Ти й гадки не маєш, хто в цій машині і чого вони хочуть.

Попри протести Себастьяна, я відчинила двері автівки. Коли я виходила, то відчула його руку на своїй руці. Вона була ніжною й теплою, і на секунду це збило мене з пантелику.

— Я залишу двигун увімкненим, — сказав він. — Якщо виникнуть проблеми, одразу повертайся.

Я вийшла і повернулася лицем до фургона. Крізь усміхнену решітку радіатора гарчав двигун. Через світло, що ­падало на лобове скло, я бачила лише силуети водія й пасажира.

«А якщо вони справді хочуть нас пограбувати?»

Я підійшла до вікна з боку пасажира і стала чекати. Якийсь час нічого не відбувалося. Потім вікно почало повільно опускатися вниз, і я побачила чоловіка з худим, виснаженим обличчям і темними очима, що втупилися в мене. За ним на водійському сидінні була жінка, яка заввиграшки могла виявитися його сестрою.

— Чому ви переслідуєте нас? — запитала я.

Мовчання.

— Ви пов’язані з Феллсами?

Обидва перезирнулися, але нічого не сказали.

— Ви повинні дати нам спокій, — сказала я.

На якусь мить на обличчі чоловіка промайнула квола посмішка й одразу ж зникла.

— Я не поведу вас туди, — сказала я.

Мовчання. Усмішечки. Мені уривався терпець.

— Припиніть нас переслідувати! — закричала я.

Чоловік знову посміхнувся, майже непомітною, терплячою посмішкою, наче даючи зрозуміти, що він не збирається слухати мене.

— Гаразд, — промовила я. — Я хочу поговорити з Джейн Ґласс.

Пара перезирнулася.

— Зателефонуйте їй, — сказала я. — Я знаю, що це вона прислала вас сюди. Ви, мабуть, посередники. Середня ланка, я права? Вона — вища каста. І я хочу поговорити з нею. Вже.

Чоловік поглянув на свою сестру, тепер я була впевнена, що вона доводиться йому сестрою, і зробив щось на кшталт запитального жесту рукою. Між ними промайнула невисловлена думка — практично ціла розмова за допомогою переглядувань і ледь помітної міміки. Потім жінка знизала плечима, потягнулася рукою до кишені й витягла мобільний телефон. Набравши номер, вона передала мені телефон, що вже дзвонив.

— Алло? — прозвучав знайомий голос на іншій кінці лінії.

— Накажіть своїм людям перестати переслідувати мене, — сказала я.

— Маржан, — промовила вона, — я не можу цього зробити.

— Це створіння не належить вам. Воно не належить нікому. Воно не таке, як усі.

— Нікотре з них нам не належать.

— Це геть інше. Ви сказали, що хочете співпрацювати зі мною. Тож працюйте зі мною. Довіртеся мені. Ви повинні дати йому спокій.

На тому кінці лінії запанувало довге мовчання.

— Ти впевнена? — нарешті запитала вона.

— Я знаю, що відчуваю.

— У мене будуть великі неприємності через це.

— Це буде правильний вчинок, — сказала я.

Знову тиша. Нарешті вона заговорила.

— Я дам тобі номер свого телефону, — сказала вона. — Якщо у тебе виникнуть запитання, телефонуй.

Як за командою, чоловік передав мені фломастер через вікно, і я записала номер на тильній стороні долоні.

— Я довіряю тобі, Маржан, — сказала Джейн. — Я спробую виграти для тебе час. Хай там що, але зроби це якомога швидше. А тепер передай телефон Моллі.

Я передала телефон у фургон. Жінка якусь мить слухала, а потім відклала його. Брат і сестра востаннє зневажливо глянули на мене, а тоді вікно піднялося й фургон рушив з місця, здіймаючи пил і камінці. Він виїхав на дорогу, влився в потік машин і незабаром зник з поля зору.

Вітер випровадив нас із міста на самотню окружну дорогу, що пленталася крізь голчасті ліси голих дерев, повз старі фермерські будинки й інші ледь помітні ознаки цивілі­зації. Сонячне світло пробивалося крізь плетеницю гілля блискучими списами, які вибухали сліпучим феєрверком у моїх очах. Кожні декілька хвилин Себастьян зупиняв автівку, і я висувала руку у вікно, аби відчути вітер. Тут його пориви були сильнішими, цілеспрямованішими. Я могла точно сказати, що потрібне нам місце дедалі ближчало. Тепер вітер дув з декількох напрямків одночасно, все щільніше оточуючи нас, поки ми не припаркувалися в кінці довгої гравійної дороги, на краю якої стояв старий фермерський будинок.

Вітер стих. Ми досягли його осереддя. Будинок був укритий шаром потрісканої білої фарби. Широкий ґанок просів перед входом. Кілька запилених вікон виглядали з верхнього поверху. Під ґанком зібралося павутиння. Позаду будинку червонів ветхий сарай, величезні, завбільшки як трактор двері якого були замкнені ззовні. Перед будинком стояв припаркований пікап. Я була рада, що я тут не сама.

Ми вийшли з машини й пішли по дорозі, а коли підійшли вже зовсім близько, щось поворухнулося в одному з верхніх вікон. Я почула рипіння старих сходинок. Вхідні двері відчинилися.

На ґанок вийшов чоловік близько тридцяти років. Він був одягнений у фланель і цупкі джинси, а завершували його портрет пишна борода, кепка фурника і спокійні зелені очі, які, здавалося, ніколи ні на чому не зупинялися надовго. Він був взутий у важкі черевики й ледь помітно накульгував, тому звук від його кроків по мостині здавався якимось спотикальним, ніби повільне серцебиття.

— Ходімо звідси, — сказав Себастьян. — Мені це не подобається.

— Зажди, — прошепотіла я.

— Забирайтеся геть із моєї землі, — сказав чоловік.

Він витягнув рушницю з-за перил веранди й узяв її в руки.

У мене пересохло в роті. Я не могла вимовити ні слова.

— Забирайтеся, — повторив чоловік, спрямовуючи рушницю на нас.

Себастьян став поміж мною та озброєним чоловіком, піднявши руки вгору.

— Вам це не знадобиться, пане, — сказав він. — Ми йдемо. — Хоча його голос тремтів від страху, говорив він повільно й обережно.

Себастьян кивнув мені й почав відступати від будинку. Я хотіла було вже задкувати разом з ним, але мене наче хтось прикував до місця.

— З-з-заждіть, — затинаючись, промовила я.

— Маржан! — прошипів Себастьян.

— Що в біса тобі потрібно? — сказав чоловік, стоячи на ґанку.

Я повільно, з великими зусиллями, підняла руки вгору.

— Воно того не варте, Маржан, — прошепотів Себастьян.

Він витріщився на мене, благаючи зрушити з місця, щоб я зробила розсудливий крок і відступила від чоловіка з рушницею. Але натомість я зиркнула на дорогу, а тоді глянула в його очі, і лише одне слово злетіло з мого язика:

— Єдиноріг.

Він якусь мить прискіпливо дивився на мене, а потім опус­тив рушницю. Я почула, як у Себастьяна від здивування перехопило подих.

— Хто ви? — гаркнув чоловік.

— Мене звати Маржан, — назвалася я. — А це мій друг Себастьян.

Він недовірливо примружився.

— Хто розповів вам? — запитав він.

— Ніхто, — відповіла я. — Клянуся. Я можу його від­чувати. Я знаю, що він тут. І ми не єдині люди, що шукають його.

— Про що ти говориш? — Його захисна реакція і гнів потихеньку поступилися місцем розгубленості.

— Це все складно пояснити, — відповіла я. — Але я вважаю, що він нікому не повинен належати. Я вважаю, що він повинен бути вільним.

Чоловік спустився з ґанку й підійшов до нас. Він оглянув дорогу позаду мене в пошуках ознак небезпеки.

— Я нікого не бачу, — сказав він.

Його очі знову повернулися до мене, насторожені, майже налякані.

— Я хочу лише допомогти йому, — сказала я.

Тепер він дивився на мене як на божевільну.

— Ти хочеш допомогти цьому створінню? — запитав він.

Чоловік оглянувся на сарай.

— Він там? — запитала я. — Можна поглянути?

Двері сараю були забарикадовані добрячим брусом, грубо вкладеним у металеві клямри по обидва боки одвірків.

— Він на вигляд не зовсім такий, як я уявляв, — сказав чоловік. — Хоча, правду мовлячи, я не надто роздумував про них раніше.

Його звали Девін Терстон. Він стояв, притулившись до борту своєї вантажівки, і спостерігав за нами. Біля себе він притулив рушницю, але не прибрав її, і, наскільки я зрозуміла з того, як він поглядав на двері, вона вже признача­лася не для нас.

Себастьян вхопився за один кінець бруса барикади. Коли ж я взялася за інший, справжній, первісний страх загудів у моїх грудях. Усі інстинкти в моєму тілі криком закричали не відчиняти тих дверей. Себастьян, здавалося, теж був проти.

Напружившись, ми відкинули барикаду вбік. Вона з гуркотом впала на землю. Я відчула, як позаду мене напружився Девін і, можливо, навіть поклав руку на рушницю.

На дверях була груба дерев’яна засувка, яку я обережно провернула з її місця в одвірку. Себастьян наліг на двері і трохи прочинив їх. Я просунула голову у щілину й зазирнула в мускусну темряву всередині.

Повітря тут було густим від пилюки. Світло падало тугими струменями, прояснюючи лише найслабші обриси речей. Висока, коробчаста форма, обрамлена колючим сяйвом, виявилася ожередом із тюків сіна. Темні, округлі тіні в найближчому кутку були пластиковими бочками з чимось — кормом, добривами чи пестицидами. Із мороку навпроти мене виринув тьмяний каркас горища, верхній поверх був захаращений предметами дивного розміру, що могли бути сільськогосподарським реманентом, чи старим лижним спорядженням, чи чимось іншим. Під ним — тіні.

У повітрі висів кислий, їдкий запах — запах лісового суглин­ку, крові й невільничого страху. Всередині сараю пере­бувало щось дуже дике, дуже налякане й дуже небез­печне. Безіменне старе відчуття пробудилося в мені. Воно спало впродовж багатьох поколінь і раптом знову стало таким знайомим. Родимка на моїх грудях почала свербіти, а потім пекти.

Крокви здригнулися. Горобець, що знайшов тут собі прихисток, чи, можливо, кажан, залопотів крильцями. Я аж підстрибнула. Так само швидко, як здійнялася метушня, все знову затихло.

З гучним відпирхуванням у повітря злетіла хмарка пилюки. Щось величезне, вузлувате й укрите страшними шипами на змиг ока промайнуло в промені світла, а потім знову зникло в темряві під горищем. Низький стугін від дихання, достатньо глибокий, аби змусити мої кістки затремтіти, струсонув дошки сараю. З’явилася пара довгих, м’язистих передніх ніг. Широкі, роздвоєні копита опустились у порошню. З великим, хитливим зусиллям єдиноріг випростався на повний зріст і ступив до світла.

Він був схожий радше на оленя чи лося, ніж на коня, із сіро-коричневою шерстю, вкритою брудом, пилом, сіном та кров’ю. Він був такий самий великий і міцний, як лось, і стояв на довгих, м’язистих ногах. На маківці його голови здіймався ріг, що мав такий вигляд, наче його абияк звили з пари оленячих рогів. Кінчики його численних гостряків були вкриті засохлою кров’ю.

Він зробив крок до мене, але пара мотузок навколо його шиї напнулася. Він напружився, ще більше натягуючи мотузки, які були обмотані навколо міцних дерев’яних опорних балок сараю. Єдиноріг пирхав і бив копитами по землі, але не пручався, і коли я зробила ще один крок, він не намагався напасти на мене. Його морда була вкрита старими шрамами. Маківка голови, звідки стирчав ріг, була гола. Крізь майже витерту шерсть проглядалася рожево-сіра шкіра — намозолена й затверділа. Його чорні копита були пощерблені й подряпані.

Шрами, сотні шрамів, посмугували його ребра й ноги. Округлі, зморшкуваті кульові поранення. Акуратні маленькі порізи, в які могли потрапляти стріли. Довгі порізи від мечів, ножів, списів. Сліди від укусів. Шрами від опіків. Ділянка оголеної шкіри з павутинням темних вен — отрута, яка не подіяла? Біля задніх кінцівок виднілася давня рана, де якась сіть увіп’ялася в шкіру. Можливо, від сильця? Кожен шрам мав свою історію, і коли єдиноріг переминався, шрами також наче переминалися, гіпнотизуючи плетивом людського насильства й виживання. Я могла б диви­тися на це годинами.

— Як він потрапив сюди? — запитала я.

— Він уже давно блукав тутешніми лісами, — відповів Девін. — Принаймні, декілька місяців. Можеш запитати будь-­кого, хто полює в горах. Вони бачили сліди. Бачили, що він зробив з койотами.

Єдиноріг кліпнув і примружився. Його очі були чорними й вологими — сяючі кулі, сповнені недовіри та зневаги. Єдиноріг голосно заіржав і махнув рогом у мій бік. Я відстрибнула, але це був радше жест, ніж реальна спроба вдарити мене. Я знову зробила крок уперед. Його очі звузилися до гнівних щілин. З горла виривалося низьке гарчання. Під шаром пилу на його грудях виднілася свіжа рана — темна і блискуча, а одна з його ніг була пошарпана й закривавлена.

— Він поранений, — сказала я.

— Мої пси залишили деякі з цих ран, поки він не вбив їх, — розповів Девін, підходячи до мене. Його обличчя побіліло від злості. — Я мав пару пастуших собак. Рекс і Тріґ. Це були гарні пси. Тримали койотів на відстані. Кілька ночей тому я почув їхнє гарчання, а потім як вони б’ються. Одного з них він розтерзав, а іншому проламав голову. Вони добряче пошкодили його ногу. Я різонув його по ребрах своїм мисливським ножем, зламав лезо. Вистрілив у нього. і цього було достатньо, щоб вибити з нього дух і зв’язати. Не знаю, чому я не вбив його. Вони були гарними псами. Вони ніколи нікому не зашкодили.

Його голос затремтів, і він замовк. Я відвернулася. Він не хотів ділитися своїм горем. Єдиноріг дивився без докорів сумління чи жалю.

— Співчуваю вашій втраті, — промовила я.

— Я любив цих собак, — гірко сказав він. — Це, мабуть, єдина річ, яку я наразі розумію.

Девін Терстон був достатньо розлюченим на вигляд, аби вбити. Я сумнівалася, що навіть безсмертний єдиноріг вижив би після пострілу шротом із такої відстані. Але під гнівом і стражданням Девіна ховався дивний, безпорадний вираз обличчя, і я знала, що він так не вчинить.

— Якщо ви не проти, — звернулася я до Девіна та єдинорога, — я привітаюся.

Я ступила в темряву сараю й простягнула руку до тва­рини. Він стояв нерухомо, зухвало й безстрашно. Я відчула кінчиками пальців щетинисту, грубу шерсть його морди. Родимка на моїх грудях спалахнула справжнім теплом. Воно пронизувало все моє тіло. Я провела пальцями по шерс­ті єдинорога, торкнулася його шкіри й заплющила очі.

Біг. Завжди біг. Усі погоні — одна й та сама погоня.

Гуркіт вантажівок, тупіт коней, валування собак. Фари, прожектори, факели. Кулі, стріли, каміння.

Шукай укриття. Шукай темряву. Шукай хащі, зарості, дріму­чі ліси. Знайди воду. Позбудься свого запаху. Йди за слідами оленя. Йди за слідами вовка. Не залишай власних слідів. Рани загоюються. Рубців важче позбутися. Будь лютою. Будь терплячою.

Вони нікчемні, кожен із них.

Вони полюють, бо їм бракує часу.

Усі ці слова впали на мене єдиним потоком нескінченної втечі, що триває вічність. Скільки миль пробіг єдиноріг? Як далеко за межами виснаження були його ноги, його легені? Він був древніший за будь-що. Його пам’ять сягала часів, коли про людей ще й не згадувано. Й ось він усе ще стоїть, його серце все ще б’ється. Ніхто ще не вбив його. Він був прекрасний і бездоганний, навіть з усіма своїми рубцями. І ніщо не могло змінити це. І тепер я розуміла його. Я знала, що це було.

Це був первотвір.

Кожне створіння, яке я зустрічала, кожна тварина в колекції Гораціо була наділена часточкою цього відчуття, часточкою цієї нескінченної втечі… Це було й у мені, а ще глибше — у кожному. Це було початком. Це був корінь усього сущого. Це було батьком, матір’ю й життєвою снагою, що заповнює все довкола. Єдиноріг був найчистішим, найсильнішим і найдивнішим з усіх створінь, тому що він прийшов у цей світ ще до того, як люди мріятимуть про нього.

Можливо, він подарував нам наші мрії.

На якусь мить я побачила себе такою, якими єдиноріг бачив усіх нас — крихітні іскринки бажання й голоду, які ледь жевріють і зникають, ніколи не задовольняючись. Ми не варті того, щоби про нас пам’ятали. Ми не були друзями, єдиноріг і я. Він і не хотів друзів. Що він впізнав у мені? Фантомний біль від старого рубця? Страх від того, що колись, за незапам’ятних часів, потрапив у пастку? Ледь уловимі залишки його власної дивної сутності, що купаються в моїй крові?

Єдиноріг навряд пам’ятав дівчину на галявині, з козубом грибів у руці.

Я забрала руку, і коли це зробила, гнів єдинорога перемінився на зацікавленість.

У ту мить я зрозуміла, що ця дівчина була реальною. Вона жила, і її історія — те, що я знала про неї — була правдою. І завдяки їй, як і тисячам інших людей, але здебільшого саме завдяки їй, тут була я. Так до мене і прийшло усвідомлення.

— Я оберігатиму тебе, — сказала я.