У давній давнині були створіння

Розділ тридцять четвертий. Лампа вигрібника

У давній давнині…

Однієї зоряної ночі на тихомирній вулиці одного великого міста бідняк знайшов олов’яну олійну лампу, яку залишив якийсь мандрівник. Лампа була пооббивана й пом’ята, але все ще годяща. Її прикрашало хитромудре різьблення, а до вишуканих деталей та орнаментів на ній, безперечно, доклав руки талановитий ремісник. Певна річ, за неї можна було б уторгувати добрі гроші на базарі, якби бідняк знайшов чесного купця.

Натомість він відніс лампу до своєї хатини біля річки. Він був вигрібником і заробляв собі на прожиток тим, що очищав нічні горщики багатіїв у великий чан, а потім вивозив відходи до вигрібних ям для спалювання. Його хатина була майже поруч із цими ямами, і через це дим від вогнища часто проникав до його маленької кімнатчини, як і сирість від ріки, тож у хатині ночами було завжди холодно. Але це було його життям, і він звик до цього.

Він приніс ганчірки й узявся протирати лампу. Не встиг чоловік очистити її, як із її носика вирвався стовп синього вогню, здійнявся до самої стелі, а тоді завис перед очима бідняка. Від жару верткого вихору тремтіло повітря. Полум’я пахло паленою корицею та гвоздикою, але диму при цьому не було. У самому його центрі витала маленька бліда постать із підібганими за східним звичаєм ногами та яскравими й гострими, наче діаманти, очима.

— Я знаю, хто ти, — промовив бідняк. — Я не хотів завдавати тобі шкоди.

— І ти не завдав жодної, — відповів джин. — Злий маг за­мкнув мене в цій в’язниці двісті сорок років тому. Ти звільнив мене.

Бідняк, незнайомий із жахіттями в’язниць, розслабився.

— Було б краще, якби твій перший смак свободи був у більш приємному місці, — сказав він. — Я всього лише бідний вигрібник, і ця хатина — все, що в мене є. Але ти можеш почуватися тут як удома.

Джин вклонився, і полум’я вклонилося разом із ним.

— Слова, гідні короля, — промовив він. — Але я твій боржник. Тричі ти можеш просити мене, і тричі я виконаю твої прохання, якщо буду спроможний.

— А що у твоїй владі? — запитав бідняк.

— Вогонь і вітер, — відповів джин. — Від мене неможливо приховати таємниці, бо щойно вони промовлені, вітер запановує над ними й ніколи не забуває. І жодне творіння людське не захищене від мене, бо вогонь розтопить навіть камінь.

— Я мав сина колись, — сказав бідняк. — Він був молодий, коли помер від віспи. Ти б міг повернути його?

— Час не підвладний мені, — відповів джин. — Жаль мені твого сина і тебе, але я не можу виправити те, що вирішив забрати час.

— Я мав дружину колись, — сказав бідняк. — Я кохав її. Але коли помер хлопчик, вона відвернулася від мене. Ти міг би повернути її назад?

— Якщо вона жива, — сказав джин, — я можу повернути її тобі. А якщо вона в скорботі, можливо, зможу забрати її сум від неї, бо в горі — слід вітру та вогню. Проте я не можу змусити її покохати тебе.

— Тоді я не знаю, що просити в тебе, — відповів бідняк.

— Деякі просять золото, — сказав джин.

— Золото не принесе мені щастя, — сказав бідняк.

— Деякі просять гареми жінок, — сказав джин. — Хоча, щиро кажучи, їхні гареми — це марево, зіткане з вогню, а їхні втіхи — ілюзії, вимальовані пломінцем.

— Я не плекаю ілюзій, — сказав бідняк. — І я застарий для гаремів.

— Я можу подарувати тобі ціле королівство, — сказав джин.

— Я не король, — відповів бідняк.

— Я можу дарувати життєву силу, — сказав джин. — Один подих вогню в жили — і людина зможе тижнями обходитись без сну і прожити сотню років, перш ніж постаріє.

— Сон — це місце, де я бачу свого сина, — відповів бідняк. — І я не маю жодного бажання жити ще сотню років.

— Однак я в боргу перед тобою, — промовив джин. — Тричі можеш ти просити, і тричі я виконаю твої прохання, якщо буду спроможний.

Бідняк замислився.

— Якщо вітер підвладний тобі, — промовив він, — можливо, можеш відвернути дим вигрібних ям геть від мого дому.

— Буде виконано, — сказав джин.

І водномить здійнявся з річки вітер, і дим із вигрібних ям понісся геть від хатини.

Бідняк знову замислився.

— Якщо вогонь підвладний тобі, — промовив він, — можливо, можеш його залишити трохи для мене, щоб зігріти моє скромне житло.

— Буде виконано, — сказав джин.

Він простягнув руку й поклав крихітний, мерехтливий пломінець на долівку посеред хатини. І вмить кімнатчину заполонило променисте тепло жару, а за мить бідняк відчув це приємне тепло в кістках.

— Ще раз можеш попросити мене, — сказав джин.

Бідняк замислився.

— Чи обов’язково робити це зараз? — запитав він.

Джин зітхнув.

— Ні, — відповів він. — Але мій народ не прийме мене назад, допоки я не виконаю свій обов’язок перед тобою. Доти ж я змушений жити серед вас.

Після цих слів він вийшов із полум’я і став людиною — з худорлявою статурою, яскравими та гострими очима, і з ледь помітним натяком на вогонь на щоках.

— Вибач, — промовив бідняк. — Боюся, я ув’язнив тебе знову.

— У твоєму розпорядженні знову три бажання, — сказав джин.

— Це оброк, — сказав бідняк.

— Вони були дані добровільно, — відповів джин. — Я перетворюся на чоловіка, якого ти бачиш перед собою, і можливо, тобі насниться вогонь та вітер, але ти забудеш усе, що знав про мене, допоки не вимовиш моє ім’я.

— Дуже добре, — сказав бідняк. — Тоді скажи мені його.

— Я скажу лише раз, а потім забуду, — промовив джин. — Так це працює. Ім’я буде твоїм, допоки ти не промовиш його вголос. Ти готовий?

— Готовий, — відповів бідняк.