Тієї ночі, коли я повернулася додому, я доволі довго простояла біля дверей батькової спальні, розмірковуючи, які секрети можуть ховатися за ними. Чи були ще інші тварини на подобу Кіплінґа? Якісь інші Стоддарди? Скільки їх було? Які створіння? Чи змогла б я відчути їх так само, як відчула Кіплінґа? Мій батько забивав мені голову своїми історіями, коли я була маленька. Скільки із них були правдою? І найважливіше запитання, яке змушувало мій шлунок щоразу стискатися:
«Чому він ніколи не розповідав мені?»
Тремтячими руками я потягнулася до клямки, але зупинилася, перш ніж мої пальці торкнулися латуні.
«Невже він справді вважав, що я не зможу зберегти ще одну таємницю?»
Я викрикувала свої злісні запитання біля тих дверей, крізь них, так наче вони були привидом мого батька, так наче вони могли відчинитися самі собою й дати відповіді. Але, звісно, цього не сталося.
«Гаразд, — думала я. — Я покажу тобі. Я покажу тобі, як зберігаю секрети».
Через два дні після мого повернення з Англії я поїхала до школи на велосипеді й запізнилася на перший урок. Моя найкраща подруга Керрі озирнулася зі свого місця в передньому ряду, і вираз її обличчя наче говорив: «Якого дідька, Маржан». Фактично я на це заслуговувала, оскільки буквально щезла після смерті батька. Я доклала всіх зусиль, аби надати своєму обличчю вибачливого виразу. Керрі кинула на мене короткий убивчий погляд, після якого з’явилося щире й сердечне: «Ти в порядку?». Я показала їй піднятий догори великий палець, який за мить перетворився в п’ятдесят на п’ятдесят, а відтак ми з допомогою жестів домовилися зустрітися після уроків.
Керрі Фінч була моєю першою подругою в середній школі. У перший день шостого класу, коли всі намагалися, так би мовити, знайти себе в колективі, Керрі і я опинилися за однією партою в класі місіс Ашерман. Моє перше враження про неї було, що вона напрочуд охайна. Усе в ній, від туго заплетеної коси в її білявому волоссі до золотистої засмаги на шкірі, яку вона привезла з літньої відпустки, як і те, як вона підсунула заплічник під своє сидіння, здавалося, перебувало точно в потрібному місці. Щойно розпочався урок, вона почала нотувати. Її почерк був дрібним, швидким і чистим, і вона заповнила цілу сторінку ще до того, як закінчився перший урок. Я ніколи раніше не конспектувала уроки. Я ніколи не бачила, щоби хтось із моїх ровесників так старанно працював над тим, натомість щоби просто слухати. І це був лише перший урок. Я була зачарована.
Її батько був штатним професором Каліфорнійського університету Берклі, матір — адміністраторкою лікарні, а брат Кайл — незграбним шестикласником у класі місіс Ашерман. Замешкували Фінчі у великому світлому будинку неподалік від університету. Робити сімейні поїздки до Йосеміті та на Гаваї, запрошувати людей до себе на святкові вечері — все це здавалося мені неймовірно екзотичним.
Коли перший урок закінчився, Керрі міцно обійняла мене. Її руки були страшенно довгими. І це була одна з небагатьох не абсолютно ідеальних її речей, але попри те вона була найкращою. З першого курсу Керрі плавала за університетську команду, тож її обійми завжди були міцними.
— Я так хвилювалася за тебе, Маржан, — сказала вона. — Я вже було думала, що тебе могли відправити кудись і ми ніколи більше не побачимось. — Керрі могла вигадувати найстрахітливіші сценарії з шокуючою легкістю.
— Вибач, мій Турботливий Ведмедику, — сказала я. — Це були дуже дивні декілька тижнів.
За мить до нас приєдналася Ґрейс Йї, яка підбігла з дальнього кінця коридору й ледь не збила мене.
Навіть із хлопчачою зачіскою, з якою дебютувала в перший шкільний день, Ґрейс була найнижчою з нашої трійці. Але чомусь її завжди помічали першою. Вона мала гучний та хрипкий голос, що протинав фоновий шум, наче скальпель, а її манера ходи — навіть якщо вона стояла на місці, — здавалося, створює своєрідний електричний заряд навколо неї. І вона завжди носила яскраві речі — сьогодні це було зелене худі на блискавці, що пасувало до її конверсів.
— Ми сумували за тобою, дурненька, — сказала вона, штовхаючи мене у плече. — Чому ти жодного разу не відписала нам?
— Просто мені був потрібен час, Ґрейс, — відповіла я.
Ми й подружилися завдяки Ґрейс. Під час консультації того першого дня в шостому класі вона зманеврувала так, щоби потрапити в ту саму читацьку групу, де були Керрі та я, загалом тому, що їй, як і мені, було нестерпно цікаво, чому і яким чином Керрі змогла законспектувати настільки багато, коли насправді сталося так мало. Але на відміну від мене, вона не боялася про це запитати.
І коли Керрі пояснила, що не може нічого вдіяти з собою, тому що їй фізично боляче, якщо вона не робить детальних нотаток, Ґрейс негайно заявила, що відтепер ми — навчальна група. «Ти, — звернулася вона до Керрі, — відповідатимеш за те, щоб ми нічого не пропустили». Того дня ми зрозуміли дві речі: по-перше, ця вродлива й ідеальна Керрі мала нервовий розлад, а по-друге, що з Ґрейс Йї неможливо сперечатися.
Дзвінок сповістив про початок наступних уроків, і мимо нас зграйкою пронеслися зграйкою балакучі новачки.
— Заждіть, — промовила Ґрейс, перш ніж ми розійшлися врізнобіч. — Куди ви йдете?
— Хімія, — сказала Керрі.
Натомість мені, перш ніж відповісти, довелося згадувати, бо ж відтоді минуло три тижні:
— Іспанська, мабуть.
Ґрейс озирнулася. Коридор почав порожніти.
— Вітаю, — сказала вона, — ви обидві помилилися. Наступний урок — смакування боби. Погнали.
Керрі ледь не схлипнула від хвилювання. Я майже впевнена, що пропуск уроку змусив би її почервоніти так, наче вона підхопила кропив’янку. І я також майже була впевнена, що вона так і вчинила б у цьому випадку.
— Не можу, Ґрейс, — сказала я. — Не сьогодні. Мені треба розібратися з адміністрацією. Я не можу прогулювати заняття, поки намагаюся переконати їх не знижувати мені оцінку.
Керрі полегшено зітхнула, а Ґрейс зморщилася.
— Ви, обидві, зануди, — сказала вона і, гордовито крутнувшись на каблуках, попростувала з перебільшеним роздратуванням. Через плече вона гукнула: «Ланч — надворі». Це була не пропозиція.
В обідню пору Керрі, Ґрейс і я сиділи у сквері кампусу. День видався сонячний, тож багато дітей були надворі. Збившись у гурточки, вони сміялися, галасували чи втикали у свої телефони. Купка дітей із театрального гуртка з’юрмилася довкола дівчинки, яка грала на укулеле і співала пісні Голзі. Декілька хлопців, включно з тим, у якого Ґрейс із першого курсу була закохана, забавлялися футбольним м’ячем, жонглюючи ним туди-сюди. Здавалося, що це був майже звичайний день.
Керрі наминала курячу грудинку, нарізану товстими шматочками, а запивала холодним еспресо. Ґрейс з’їла охолоджену гостру локшину й овочі, які їй приготувала матір напередодні ввечері. Моїм ланчем був бутерброд із арахісового масла на білому хлібі. Принаймі був таким, поки його не побачила Ґрейс.
— У жодному разі, — сказала вона, і після цього моїм ланчем стала охолоджена гостра локшина з овочами, які приготувала матір Ґрейс напередодні ввечері.
— Де ти взагалі була? — спитала Ґрейс, розглядаючи мій розмазаний сендвіч із зачарованою відразою.
— Вдома, — відповіла я, — а потім у клініці. Якою, до речі, я тепер володію. Ось так! — Цього пояснення було недостатньо, і я це відчувала. — Я намагаюся зібратися докупи. Я не намагалася відсторонитися від вас. Я просто не була готова до цього. — Я кивнула в бік школи і трав’янистого поля. — Дотепер.
— Я не можу повірити в те, через що ти пройшла, — сказала Керрі.
Вона похитала головою й подивилася на траву. Мені здалося, я побачила сльози в її очах.
— Дівчата, ну чесно, у мене все гаразд, справді, — сказала я.
— Вони знають, хто це скоїв? — спитала Ґрейс.
У мене було відчуття, що вона мене запитуватиме про це через кожні декілька днів, допоки я не відповім ствердно.
— Ще ні, — відповіла я. І вони навіть не близькі до розгадки.
Я намагалася згадати, чи котрась із них узагалі зустрічалася з моїм батьком. Можливо, Ґрейс заходила по дорозі до клініки раз чи двічі. Можливо, він забирав мене одного разу зі шкільної дискотеки? Я завжди намагалася тримати його подалі від себе. Я боялася, що він усе зіпсує, якщо буде занадто серйозним, чи занадто сумним, чи просто занадто дивакуватим.
— Хочеш поговорити про нього? — наважилася Керрі. — Я маю на увазі, якщо це допоможе?
Я не хотіла говорити про нього. Але я ніколи не могла би сказати те, що хотіла б, ні Керрі, ні Ґрейс.
Я тримала цю історію в таємниці й нічого не промовила. Ґрейс співчутливо поклала свою руку на мою долоню. В цей момент футбольний м’яч пролетів через наш пікнік, і коханий Ґрейс прибіг за ним, вибачаючись перед нами, й особливо перед Ґрейс, яка водномить зачервонілась, як маків цвіт. Ми всі росміялися, і розмова потекла далі, але моя історія так і залишилася моєю.
Був літній ранок, і мені було одинадцять років. Мій батько перебував у відрядженні, а потім повернувся. Короткочасна подорож, думала я, але всі вони викликали одні й ті ж емоції: злість, самотність і жах.
Ми провели ніч за грою в карти. Коли я була маленька, мій батько навчив мене перській картярській грі під назвою Пасур. Ми не так вже й часто грали, але вряди-годи один із нас приносив колоду й ми робили кілька роздач. Це була звичайнісінька колода карт, але мій батько називав масті й лицьові зображення карт їхніми перськими іменами й рахував очки мовою фарсі, і тому ці карти сприймалися зовсім по-іншому.
Мій батько теж виглядав по-іншому. Він був десь деінде, коли ми грали. Я не знаю, чи то був Іран, чи моє дитинство, чи якесь місце, про яке він ніколи не розповідав. Але де б це не було, там була повня щастя й надій, на відміну від тих місцин, де він провів решту свого життя.
Я пішла спати тієї ночі, почуваючись у безпеці. Я більше не була самотньою. Наступного ранку я прокинулася й побачила на своєму кріслі записку, написану різким та чітким подчерком:
«Я пішов рано на роботу. Не хотів тебе будити.
— Тато»
Мої груди стиснулися. Все, що я відчувала, поки він був не поруч, нахлинуло знову, але тепер це було вдвічі гірше. Я була ще злішою, ще самотнішою й переляканішою. Це був той самий день, коли я усвідомила, що цьому не буде кінця. Завжди все буде тільки так і не інакше, і ніколи не стане краще.
Я розірвала записку, перекинула крісло і, гримнувши дверима своєї кімнати, спустилася вниз.
Я стояла на кухні, сповнена відчуття хаосу й небезпеки, а під усім цим у мені зяяла спустошеність, так наче десь у центрі мого серця була чорна діра, яка жадала, щоби її заповнили. У глибині душі чогось не вистачало — чогось доконче необхідного.
Тоді я почала готувати сендвічі.
Я використала всю буханку білого хліба і стільки арахісового масла, скільки могло вміститися на кожній скибці. Я не знала, що іще можна зробити. Я склала їх у купку, приплюснула й запхала назад у пакет із хлібом, а потім поклала цей пакет у заплічник. Заплічник влігся за моєю спиною, і я пішла. Я не знала, куди прямую.
Коли хтось знайшов мене наступного дня, я вже пройшла понад тридцять кілометрів. Мої ноги задерев’яніли й боліли. Я з’їла всі сендвічі, і мені зробилося зле. Я змерзла й була розгублена, і налякана, і я не наблизилася до шуканої цілі.
Батько забрав мене й відвіз додому.
— Я радий, що з тобою все гаразд, — сказав він, і на цьому все.
Коли ми дібралися додому, він подивився на мене так само, як робив це завжди, коли кудись ішов. Ніби зі мною було щось не так, і це «не так» жоден лікар не зможе виправити. Я навіть не припускаю, що він злився.
Я гадаю, йому було соромно.
Ґрейс спіймала мене після уроків, взявши під руку, коли я прямувала до виходу.
— Ми йдемо додому до Турботливого Ведмедика, — сказала вона. — І ти йдеш також.
Сімейна кімната в будинку Керрі була нашим постійним місцем зустрічі. Там було тепло, чисто і багато затишних місць, де можна було посидіти.
Ви могли впасти де завгодно, відкрити свій заплічник де завгодно, під’єднати ноутбук практично де завгодно й підключитися до TeamFinch вайфаю (пароль Fringilla216). Плюс тут були снеки, а холодильник був забитий банками слабоалкогольних газованих напоїв із фруктовим смаком. І на вечерю завжди були раді всім. Це була повна протилежність моєму дому.
— Не знаю, Ґрейс, — сказала я. — Я збиралася йти до клініки.
— Та годі, пішли, — промовила вона. — У будь якому разі ти повинна побачити мій новенький «Блу Вейл».
Я чула про цей «Блу Вейл» за кілька тижнів перед смертю мого батька — старенький універсал «Субару» з пробігом у двісті тисяч кілометрів, який придбали батьки Ґрейс, щоб подарувати з нагоди її шістнадцятиріччя, яке…
— О ні! — промовила я, зупиняючись наче вкопана. — Я пропустила твій день народження!
— Ти пропустила невелику святкову вечерю, — сказала вона. — Не переймайся. Але тепер я змушу тебе прийти, бо, о Боже, Маржан, я не можу повірити, що ти пропустила мій день народження.
«Блу Вейл» був якимось округлим і кутастим водночас, із фарами, які мали такий вигляд, ніби примружувались, і з решіткою радіатора, схожою на насуплене обличчя. Він був довгим і низьким, так ніби намагався прокрастися під більшою машиною. Усередині теж було низько, а сіра оббивка на вигляд була зношеною і потрісканою. Але це була автівка, і Ґрейс була єдиною з нас трьох, хто мав права.
Про всяк випадок я зателефонувала у клініку. Домінік запевнив мене, що все буде чудово навіть без моєї присутності.
— Іди до своїх друзів, — сказав він. — Прибиральниці підметуть вестибюль, а я запасуся ліками й вимкну світло. Можеш не хвилюватися.
У кузові машини було достатньо місця для мого велосипеда. Керрі зголосилася сісти на заднє сидіння, хоча її ноги були задовгими, а задні сидіння затісними. Щойно ми всі пристебнулися, Ґрейс заднім ходом виїхала зі стоянки, виїхала занадто різко, але нам стало весело, і ми всі розсміялися. Потім ми опустили вікна, тому що в салоні «Блу Вейлу» стояв затхлий запах, і тому що було приємно їхати з опущеними вікнами, коли в автівці з тобою лише твої найкращі подруги, і за кілька хвилин ми зупинилися біля будинку Керрі.
— Ласкаво просимо додому, Маржан, — сказав батько Керрі, побачивши мене. — Приємно бачити тебе знову.
Я очікувала, поки він запитає мене про мого батька, чи скаже, що йому дуже жаль. Мені полегшало від того, що він цього не зробив. Лише тямущий кивок, і на цьому все. Батьки Керрі були ворушкі й доброзичливі, та ніколи не ставили незручних запитань.
Я взяла з холодильника банку зельтерської зі смаком полуниці, вмостилася на крісло-мішок і взялася за домашні завдання, що накопичилися за час моєї відсутності. Їх було дуже багато. У школі мене запевнили, що закриють борги за ті декілька тижнів, але зараз я почала думати, чи справді вони це зроблять.
Керрі сіла на своє звичне місце на великій підлоговій подушці під вікном і почала студіювати підручник з граматики суахілі. Вона відвідувала школу з поглибленим вивченням китайської мови впродовж шести років до того, як ми всі зустрілися, і їй усе ще подобалося час від часу практикувати з Ґрейс свою мандаринську мову. Враховуючи французьку, якою її батьки іноді розмовляли вдома, вона знала чотири мови.
Ґрейс розв’язувала хімічні рівняння в робочому зошиті в навушниках і з виразом похмурої рішучості на обличчі. Вона лежала на дивані, скинувши взуття, і постукувала пальцями ніг, одночасно перебираючи сторінки молекулярних діаграм. Одного разу вона навіть зняла навушники, щоби сказати: «Це лише вдавана хімія», перш ніж знову ввімкнути музику й повернутися до роботи.
Наша трійця могла сидіти так годинами, кожен занурений у свої проєкти й завдання. Коли ми сиділи тут, світ здавався майже нормальним. Я могла спокійно вдавати, що не була ще недавно на іншому кінці світу віч-на-віч із хворим грифоном, відчуваючи те, що відчував він.
Майже, але не зовсім.
Того вечора, коли Ґрейс відвезла мене додому, я сіла на своє ліжко й записала номер Себастьяна у свій телефон. Коли я подумала про Кіплінґа, хворого й немічного в тій темній кімнаті, всередині мене щось здригнулося. Але коли Себастьян сидів зі мною, поки я ридала, коли ми гуляли по території, коли ми дивилися на ліс, світ здавався менш заплутаним. Трохи теплішим.
Я хотіла менше плутанини. Я хотіла більше тепла. І найсильніше я хотіла когось, із ким могла би по-справжньому поговорити.
«Гей, — написала я, — це та сама американка, що ридала посеред твоїх модних меблів».
Я втупилася на слова, які щойно надіслала за океан, і чекала.
Телефон видав звук хлюпання. Невеличка бульбашка з повідомленням з’явилася під моїм.
«Сподіваюся, тобі вдалося взяти себе в руки».
Я усміхнулася.
«Все ще дуже збентежена», — написала я.
«Будь вдячна, що не ти митимеш по дві сотні тарілок щовечора цілий тиждень».
«?»
«Шкільне покарання за прогули. Їм більше не дозволено бити нас, тож натомість вони намагаються вбити нас повторювальними стресовими покараннями».
Тиша. А потім ще один «хлюп». Чи може якесь хлюпання від повідомлень бути таким значущим? Від нього точно.
«Як почуваєшся?»
«Я вдома лише два дні, але вже почуваюся виснаженою».
«Тобі полегшає, — написав він, — ти звикнеш до цього».
Мені не треба було нічого пояснювати Себастьяну. Він розумів мене з півслова.
«Скільки часу це займе?» — «хлюпнула» я.
«Десь приблизно сімнадцять років».
«Обнадійливо, дякую».
«На твоє щастя, — «хлюпнув» він, — ти тепер можеш безпосередньо контактувати із сертифікованим експертом з дисципліни Зберігання Великих Таємниць».
«Ура, мені пощастило».
Була тривала пауза, достатньо тривала, щоб я замислилася, чи не була я занадто саркастичною. Чи не розлютила його? Чи не образила його почуття? Чи не вирішив він, що я не варта тих зусиль? Чи це те, чого я, зрештою, хотіла? Було б не так складно, не так хитко, якби я могла просто забути Кіплінґа і все, що пов’язано з ним.
Хлюп.
«Я серйозно, — написав він. — Ти можеш завжди поговорити зі мною. Ти можеш розповідати мені все, що забажаєш».
Я почала набирати. Я набрала два слова, подивилася на них, і не надіслала. Вони залишалися на екрані, найправдивіша правда, яку я будь-коли писала.
«Я боюся».
Я дивилася на ці слова дуже довго, мій великий палець нависав над кнопкою «надіслати». Чи варто йому про це казати? Чи можу я йому довіряти?
«Хлюп». Від Себастьяна.
«Хай там як, а я мушу йти мити посуд після сніданку».
Я видалила те, що написала.
«Заради твого ж блага, помий бездоганно, — «хлюпнула» я. — І дякую тобі».
***
Через кілька днів школа увійшла в ритм. Ніхто вже не зупинявся, помітивши мене в коридорах. Мені якимось чином вдалося надолужити більшість пропущених завдань. Іноді я займалася з Ґрейс і Керрі в кімнаті сім’ї Фінч до настання темряви. В інші дні я була у клініці, де виконувала нецікаві, дорослі обов’язки, про що ніколи не просила. Рахунки постачальників, платіжки, оренда, комунальні платежі. Рентгенівський апарат, який дихав на ладан. Дві іпотеки. Завжди потрібно було щось сплачувати. Щось завжди запізнювалося. І нікого не хвилювало, що єдиною причиною, з якої мені доводилося турбуватися про всі ці речі, був той факт, що мого батька нещодавно вбили.
Іноді, коли у клініці запановувала тиша, я діставала візитівку, що її залишила мені та дивна жінка — чайник у формі звинутої кільцями змії, — і розглядала її в пошуках підказок. Прихований номер телефону, електронна пошта, яку я могла пропустити, якесь засекречене послання, зашифроване у блочному дизайні. Але на візитівці не було нічого, і що більше я витріщалася на неї, то безглуздішою вона здавалася.
Іноді здавалося, що нічого з того взагалі не було.
Раз на тиждень Керрі, Ґрейс і я відвідували боба-бар, розташований неподалік школи, де розмовляли про всяку всячину. Школа, музика, хлопці. Найголовнішою темою було футбольне захоплення Ґрейс — хлопець на ймення Гові.
— Він так усміхався до тебе в школі, — якось сказала Керрі.
— Він до всіх так усміхається, — сказала Ґрейс. — Це нічого не означає. Маржан, скажи їй, що одна усмішка нічого не означає.
На що я усміхнулася й сьорбнула свій чай.
— Що тут смішного? — запитала Ґрейс.
Смішно було спостерігати за Ґрейс, зазвичай такою зібраною й упевненою в собі, яка тепер поводилася, наче Керрі перед іспитом. Це тривало тижнями, і я вже почала було думати, що Ґрейс потай насолоджується цією драмою й увагою.
Я ж почувалася майже так само, як і до смерті мого батька. Проте були речі, про які я не могла говорити. Були історії, які так і просилися з язика, але я не могла їх розповісти. Іноді я хотіла просто закричати: «Грифони існують! Справжні, живі грифони!». Мені здавалося, що ми втрьох — лише діти, і тільки я можу це бачити.
На щастя, був Себастьян.
Ми спілкувалися щодня. Іноді по відео, іноді просто короткими дурнуватими повідомленнями. Було божевіллям те, з яким нетерпінням я чекала появи його імені в моїх нових повідомленнях. Надзвичайно заспокоювало, що мені не треба бути обачною, не треба почуватися так, наче я приховую половину свого життя щоразу, коли розмовляю з ним.
— Я злюся на людей за те, що вони не знають про ті речі, які знаємо ми, — сказала я. — Так ніби це їхня провина, що я не можу їм нічого розповісти. З тобою таке буває?
— Постійно, — відповів він. — Треба навчитися бути двома різними людьми. Тим, хто знає, і тим, хто не знає.
— Я трохи ненавиджу тих, хто не знає, — сказала я.
— Я також, — сказав Себастьян.
Ми розмовляли по відео. Я була в задній кімнаті клініки, а він — у порожньому навчальному класі своєї розкішної школи-інтернату. Під кучмою волосся обличчя Себастьяна, трохи знебарвлене камерою, трохи спотворене об’єктивом і трохи заспане, все ще зберігало ту саму напруженість, яку я пам’ятала з моменту, коли вперше зустріла його. Було щось у рисах його обличчя, у тому, як вони поєднуються, щось таке, що я ніяк не могла втримати в голові, що я завжди намагалася вловити й відстежити, так ніби це була якась нерозгадана таємниця. По відео я могла вивчати його лице прискіпливіше, не здаючись дивачкою, не з таким виглядом, наче я витріщаюся на нього. Я робила це постійно, і все ще не наблизилася до розуміння того, чому я не можу змусити себе відвести погляд.
— То чим ти займаєшся, коли починаєш злитися? — запитала я.
— Я знаходжу Кіплінґа, — відповів він, — сідаю біля нього й нагадую собі, чому це варте того.
— А якщо в мене нема під рукою Кіплінґа?
— Ти можеш повернутися в будь-який час, — відповів Себастьян.
— Ти запрошуєш мене на побачення?
— Ти вільна?
Він усміхнувся. Він, звісно, жартував, як і я.
— Себастьяне, як ти гадаєш, мені можна робити це? — запитала я.
— Робити що?
— Спілкуватися з тобою.
— Чому б і ні?
— Я не знаю. Просто мені здається, що повинні бути якісь правила чи щось таке. Можливо, не для тебе, а для мене. Наприклад, я не думаю, що мій батько розмовляв так зі своїми клієнтами.
— Ти хочеш це припинити? — запитав Себастьян. — Мені надалі не писати тобі?
— Ні, — відповіла я. — Я гадаю, що реально би вибухнула, якби не могла ні з ким поговорити. У будь-якому разі це круто. Не знати. Так веселіше.
Себастьян усміхнувся.
— Що? — запитала я. — Я щось таке сказала?
— Ти сказала, що це весело, — відповів він. — Я відчуваю те ж саме.
Коли я виходила з клініки того вечора, то все ще могла бачити обличчя Себастьяна, цю усмішку, ці очі, щось у його обличчі, від чого я не могла всидіти на місці. Я чула його голос, що потріскував через динамік. І мені стало добре. Я відчувала надію. Коли я їхала додому на велосипеді, якесь крихітне й незрозуміле тепло мерехтіло в моїх грудях.
Коли я приїхала, на порозі на мене чекала піца разом із запискою з намальованим на ній усміхненим смайликом.
Я крикнула: «Дякую» в бік дому Франчески, відповіддю на що був собачий хор. Я занесла піцу в дім, плануючи віднести її до моєї кімнати, щоби з’їсти.
Коли я пройшлася по коридору на другому поверсі, килим здавався м’якшим, ніж зазвичай. Було таке відчуття, ніби я прокидаюся від чогось, повертаючись до життя. Потім я побачила двері до кімнати батька — зачинені, як завжди, і в мені здійнялася злість, заглушуючи всі добрі почуття.
Минали тижні. Всі — мої друзі, психолог, якого я відвідувала декілька разів, докторка Полсон і працівники клініки — вважали, що я збираюся продати бізнес батька. Я ще не намагалася.
Я не могла ще до кінця зрозуміти, чому мені було так важко розлучатися з клінікою. Я не була ветеринаром. Та й сам бізнес був нікудишній. Девід Ґінн, бухгалтер мого батька, а тепер і мій, підтвердив мені це одного вечора.
— Справи кепські, — зізнався Девід по телефону.
— Що мені робити? — запитала я.
— Позбудься клініки за першої-ліпшої нагоди, — відповів він.
Девід почав працювати з моїм батьком у дивні та важкі місяці після смерті моєї матері. Було не так багато людей, які охоче поринали в цю хмару безладу, якою було наше життя того року. Девід був єдиний, хто залишився.
Я знала, шо він правий. Він, зазвичай, завжди був правий. Але водночас, як мені здається, я чекала, сподівалася, що ось-ось задеренчить телефон, що та дивна жінка, яка привела мене до Кіплінґа, знову зазирне у двері мого офісу. Я хотіла бути корисною. Я хотіла отримати ще один шанс.
Але наступного разу це була не вона.
***
— Перша річ, яку ти повинна знати про мене, це те, що я відьма.
Це були перші слова Меллорін Мартель, які вона сказала мені після того, як назвалася. Вестибюль був порожнім, за винятком нас двох і Домініка, який щойно відповів на телефонний дзвінок. Це сталося через три дні після Геловіну, і майже два місяці минуло від мого знайомства з Кіплінґом, і за цей час не сталося нічого незвичайного, навіть близько. І от якось після обіду я прийшла до клініки після школи й побачила, що вона чекає мене у холі, потай поїдаючи залишки геловінських цукерок зі скляної чаші на рецепції.
Меллорін Мартель мала такий вигляд, наче хтось перетворив нетерпляче цуценя на емо-підлітка. Вона була вдягнена у футболку з Тоторо, вицвілу джинсову куртку, чорні леґінси та зелені черевики від Doc Martens. Старий заплічник, укритий нашивками та відьмацькими символами, намальованими вицвілим фломастером, втомлено звисав з одного плеча. У неї було кучеряве брудно-русяве волосся з непокірним чубчиком і теплі карі очі, які, незважаючи на чимало темних тіней для повік, відмовлялися робити щось інше, окрім як яскраво виблискувати.
Біля її ніг лежала картонна переноска для котів, мовчазна й нерухома. Мені перехопило подих. Невже це вона? Це вона? Невже це мій шанс? Я мовчки махнула їй рукою, аби вона йшла за мною.
Щойно ми опинилися в офісі, вона поставила переноску для котів на підлогу. Зсередини я почула короткий шурхіт чогось пухнастого, що ворушилося у вузькому просторі, а потім заспокоїлось. Але я не могла нічого побачити через маленькі дірочки в переносці.
— Відьма, — промовила я, зачиняючи двері.
— Але не зла, — відповіла вона зі сміхом. — Не хвилюйся.
Я також спробувала засміятися, хоч і не була впевнена, чи зрозуміла жарт. Чи існують злі відьми? Чи слід мені хвилюватися?
Хай там як, я розмовляла або з відьмою, або з божевільною людиною. Ким би вона не була, у котячій переносці все одно щось було. І я все ще хотіла дізнатися, що саме.
— Тож, еммм, це ваш чорний кіт там? — запитала я.
Це було неправильне запитання.
Її обличчя змінилося. Усмішка зникла. Її очі потьмяніли від утоми. Я могла заприсягнутися, що вона застогнала від розчарування.
— Так, — сказала вона, — бо всі відьми мають чорних котів.
— А хіба ні?
— Ні. — Вона подивилася на мене. — Не кожна з нас має чорних котів. Не кожна з нас літає на мітлах. І ми не плаваємо у воді. Це прояснює твої стереотипні упередження?
У мене виникло відчуття, що вона не вперше розмовляє на цю тему. Перш ніж я встигла щось сказати, вираз її обличчя пом’якшав.
— Вибач, — сказала вона, — це було грубо з мого боку. Видався важкий тиждень. І для мене, і для Зорро.
— Зорро — це…
— Мій фамільяр, — сказала вона. Я, мабуть, видавалася розгубленою, бо вона з розумінням кивнула і продовжила терплячим тоном. — Ти не можеш займатися магією наодинці. Вона надто потужна. Тобі потрібен спіритичний медіум, щоб з’єднатися з ефіром.
— Дух-медіум, — промовила я.
— Правильно, і таким чином ти викликаєш фамільяра. Це перше серйозне заклинання, і це щось на кшталт посвячення, або… випускного іспиту. Це щось на кшталт «усе або нічого». Складаєш іспит або провалюєшся. У тебе є один шанс, і якщо ти даси маху, то всьому кінець. Якщо ти не можеш викликати фамільяра, то двері закриті для тебе, і ти ніколи не зможеш займатися магією. Але якщо заклинання спрацює, тоді ти знаєш, що ти відьма. Ти обрана.
Коли вона розмовляла, все в ній ніби танцювало. Її руки рухалися. Її світлі кучерики колихалися прямо над її блискучими очима. Крихітні ямочки то з’являлися, то зникали на її рожевих щоках.
— Обрана, — промовила я. — Ким обрана?
— Ну, твоїм фамільяром, наприклад. Але також вищими силами, духами, тими, хто за завісою світу, в ефірі. Вони повинні прийняти тебе, а якщо не приймуть, то не буде фамільяра, і ніякої магії ніколи не буде.
— Але тебе прийняли.
— Так, — сказала вона з гордістю. Її рука м’яко спочивала на переносці.
— Де ти цього навчилася? — запитала я.
Вона усміхнулася, зняла заплічник, розстебнула блискавку й висипала звідти купу дешевих книжок у м’яких обкладинках із назвами на кшталт «Покликання відьми» і «Сестринство ночі», надрукованих звивистими, грубими шрифтами 1970-х років. Обкладинки мали психоделічні візерунки та фотографії у стилі «нью-ейдж»: кристали й оголені тіла на фоні місяця. Я погортала деякі з них, але не була переконана.
— То ви використовуєте ці книги, щоби прикликати… — почала я.
— Не кота, — закінчила Меллорін.
Вона нахилилася й відчинила свою переноску. Всередині було темно, тісно й завалено ряднинками, але я змогла розгледіти, як щось пухнасте і гладке розгорнулося. Гострі вушка настовбурчилися. Тоненька лапка простягнулася і м’яко торкнулося стінки переноски. Довга, елегантна мордочка висунулася назовні.
Зорро виявився сірим лисом.
— Він найкращий натренований лис, якого ти могла будь-коли зустріти, — сказала Меллорін. — Він навіть привчений до дому. Можу закластися, що ти цього не очікувала.
Я звела на неї очі.
Вона дивилася на мене й не всміхалася:
— Я не тупа, розумієш. Я бачу, коли хтось не вірить мені.
Зорро закліпав від несподіваної яскравості. Він притулив дві витончені лапки на край переноски, а потім вперся на неї своєю вагою, аж поки вона не перекинулась. Лис виповз назовні, здавалось, дуже пишаючись своєю маленькою витівкою, заліз по нозі Меллорін і згорнувся калачиком на її руках, а насамкінець ще й тицьнувся мордочкою у вигин її плеча. Однією рукою вона почухала пучок помаранчево-сріблястого хутра між його вухами.
— Як ти мене знайшла? — запитала я.
— Рубашкін, — відповіла вона.
— Гм, «Gesundheit»? — сказала я.
— «Закляття відбору Рубашкіна»? — Так ніби вона нагадувала мені, так ніби я мала б це знати.
Я похитала головою, і вона зітхнула:
— Я склала імена всіх ветеринарів цього міста, і твоє… тобто твого батька — у будь-якому разі воно мені випало. А позаяк він помер, то я вирішила, що ти — та сама, кого я мала знайти.
— Це називається «Закляття відбору Рубашкіна»?
Ще одне зітхання, напад хвилювання.
— Я знаю, знаю, Рубашкіна розвінчали у вісімдесятих, — сказала вона. — Технічно воно не є закляттям. Але воно все одно спрацювало, чи не так? — Вона усміхнулася з надією.
Зненацька в моїй голові промайнула панічна думка:
— Коли ти його несла сюди, хтось його бачив?
— Я була дуже обережна, їй-богу, — відповіла Меллорін. — Я знаю закон. Я знаю, що він не повинен бути в мене.
— Твої батьки дозволили залишити його в себе?
Вона помовчала хвильку.
— Вони не знають, — відповіла вона. — І не дізнаються.
Її очі натякали на те, що в цій історії є щось іще, але мені було зрозуміло, що про це вона мені просто зараз не розповість.
— Як ти взагалі ним розжилася? Як ти його дресирувала? Хіба лисиць взагалі можливо приручити?
— Якщо ти змушена приручати свого фамільяра, то ти робиш щось не те, — сказала Меллорін. — І я не приручала його. Я його викликала.
— Ти викликала його. Тобто ніби з повітря?
— Я не знаю, звідкіля він узявся, — відповіла вона. — Чи не так, Бадґінсе? Одного разу ти з’явився біля моїх дверей, правда? — Вона взлася пестити свого лиса, і той видав звук на кшталт кудахтання з муркотінням. — Я прикликала його, і він прийшов, і я люблю його. Отак от.
Насправді вона вже не говорила зі мною. Ви б не розмовляли з людиною таким голосом, якщо вона тільки не була дуже маленькою.
— Він не звичайний лис, розумієш, — сказала вона. — Він особливий.
— Я впевнена в цьому, — сказала я.
Меллорін наїжачилася.
— Ти не віриш мені, — сказала вона. — От побачиш. Ти можеш вірити в будь-що. Ми звикли до цього.
Вона міцно й турботливо обійняла Зорро й докірливо глянула на мене, що я могла засумніватися у її відданості йому.
— То що з ним не так? — запитала я.
Вираз обличчя Меллорін пом’якшав. Вона поглянула на Зорро люблячими очима.
— Цього ми не знаємо, чи не так? — відповіла вона, погладжуючи його вуха. Вона нахилилася до мене, ніби збиралася довірити якусь таємницю. — Але у мене є припущення.
— Яке? — запитала я.
Вона понизила голос:
— Я гадаю, що його зачарували.
— Прокляли?
— Тобто прокляли, — згодилася вона.
— Хто міг це зробити?
— Дрібні демони, потойбічні духи, заздрісний чаклун, — сказала вона. — Це міг бути хто завгодно.
Зорро відкрив свою мордочку й почав задихатися. Важко зрозуміти вираз обличчя у родини псових, але якщо ти достатньо надивилась на них, — наприклад, якщо ти виростала у ветеринарній клініці, — то починаєш помічати, де вони проявляють свої почуття. Я помітила, як опустилися куточки його очей там, де вони мають бути загостреними, якими важкими і втомленими здаються його брови. Я бачила, що його рот хоч і був відкритий, але не усміхався. Навпаки, він знову зімкнувся і був млявий, що могло вказувати на біль або дискомфорт.
Щось турбувало його. Я дуже сумнівалася, що це були «дрібні демони». Але існував тільки один спосіб з’ясувати це.
— Можна його погладити? — запитала я.
Меллорін переклала руки так, щоб Зорро був спрямований прямо на мене. Коли я простягнула руку, він заплющив очі й нахилив мордочку, щоб я змогла доторкнутися. Я провела кісточками пальців по його переніссі, поміж вухами, і спершу нічого не відчула. Потім у його густій, цупкій шерсті біля основи черепа я почала відчувати поколювання в пальцях. Меллорін хотіла щось сказати. Я відштовхнула її вільною рукою й заплющила очі, поки відчуття поширювалося.
У грудях зробилося тісно, так неначе там не було де подітися повітрю, як би глибоко я не вдихала. Моє серце стукало по ребрах — нудотне відчуття, надто повільне й надто сильне. Можливо, Меллорін і не була відьмою, але вона була права принаймні щодо двох речей. У Зорро було щось особливе. І з ним було явно щось не те.
— Що це? — запитала Меллорін. — Це демони?
— Він хворий, — відповіла я. — Це може бути дуже серйозно.
— То що ж нам робити?
Я не знала, як перетворити відчуття, які я відчула мить тому, у якийсь конкретний діагноз. Усе, що я знала, у Зорро справді був демон. І що б це не було, я майже напевно порушую кілька кодексів штату про дику природу, просто тримаючи його тут, в офісі. Але я бачила страх в очах Меллорін. Це був не просто страх за безпеку Зорро. Це був страх, що я відвернусь від них. І я знала, що якщо я не допоможу їй, то вже ніхто не допоможе.
— Наразі я нічим не можу йому допомогти, — сказала я. Була майже четверта, і я не збиралася ризикувати і проводити детальний огляд, допоки у клініці нікого не залишиться. — Йому потрібно буде залишитися на ніч.
Ми зачинились о п’ятій. Невдовзі я почула, як докторка Полсон покотила коридором велосипед. Технічні працівники ще шуміли впродовж наступних тридцяти хвилин, протираючи поверхні, підмітаючи підлогу, впорядковуючи документи й відкладаючи інвентар на наступний день. Потім один за одним вони теж пішли, зачинивши за собою вхідні двері.
Ми з Меллорін вирішили, що буде менш підозріло, якщо вона піде з переноскою, яку всі бачили, коли вона прийшла, навіть якщо це означало, що Зорро зможе вільно блукати. Тож вона обійняла його й попрощалася пошепки, а потім знову запевнила мене, що він не наробить дурниць. На щастя, вона мала рацію. Зорро згорнувся калачиком у кутку за моїм столом і залишився там, не видавши ні звуку.
Коли все стихло, я виглянула в коридор і роззирнулася. Ми із Зорро зосталися в клініці самі. Я відчинила двері навстіж і рукою показала Зорро, щоб він ішов за мною. Разом ми швидко пройшли коридором до процедурної кімнати. Звук лисячих кігтів, що цокотіли по лінолеуму в порожній клініці, напрочуд заспокоював.
Я знала, як працювати з новим рентгенівським апаратом, тому що була там минулого місяця, коли торговий представник пояснював мені, як він працює. Але я справді не знала, як «читати» рентгенівський знімок, чи що на ньому шукати. Все, що я знала, це те, що щось заважало Зорро дихати. І щось змушувало його серце важко битися в грудях. Можливо, рентген допоміг би мені виявити оте «щось».
Новий апарат був блискучо-білим комплексом, що складався з рентгенівської трубки, рецепторної пластини на регулюючому кронштейні й монітора для показу зображень. Зорро виявився зговірливішим, ніж більшість тварин. Всього за кілька хвилин у мене було три знімки його грудей під різними ракурсами. Я підняла Зорро з процедурного столу й обережно поставила на підлогу. Він сидів біля моїх ніг і спостерігав, як я виводила зображення на екран і проклацувала їх, силкуючись осмислити побачене.
Під смугастою, як у зебри, грудною кліткою, було серце Зорро — темна, напівпрозора плоть, підвішена в блідій, молочній масі органа. З іншого боку, кровоносні судини й альвеоли, що розгалужувалися на тлі його легень, нагадували крила ангелів. Крізь сегменти спинного мозку я могла простежити доріжку з нервів, що піднімалася до його мозку. Ким би не вважала його Меллорін, усередині Зорро був майже таким самим, як і будь-який інший дрібний ссавець.
Бурштинові очі Зорро зустрілися з моїми. Йому було байдуже, що я досі не маю жодного уявлення, що мені робити з клінікою. Його не бентежило, що я майже весь час злюся. Його не хвилювали борги чи іпотечні кредити. І його не зачіпало те, що я приховувала від своїх близьких. Коли тварина дивиться на тебе, вона не бачить усіх труднощів твого життя. Вони бачать тебе такою, якою ти є в цей момент, і їм не соромно, і не страшно.
Я майже нічого не тямила в рентгені, але дещо виділялося. Яскрава пляма, якої, мабуть, не повинно було бути. Тонка, темна, хвиляста лінія викликала підозру. Загальний стан його грудної клітки мав не зовсім добрий вигляд. Я була майже впевнена, що всі показники були важливі. Але більше я нічого не знала. Ми дійшли кінця моєї ветеринарної експертизи. Я вкотре переглядала рентгенівські знімки, сподіваючись, що в моїй голові щось клацне. Але нічого не клацало.
— Вибач, Зорро, — сказала я. — Я не маю уявлення, що це таке.
Зорро поглянув на мене, нічого не питаючи. І в цей момент я зрозуміла, що повинна його вилікувати.
Я сфотографувала рентгенівські знімки й надіслала їх докторці Полсон. Через мить озвався телефон, і звучання його в порожній процедурній кімнаті видалося мені настільки гучним, що моє серце ледь не вистрибнуло.
— Що це за знімки? — запитала вона.
— Моя подруга принесла свого… собаку, — відповіла я. — Я просто хотіла їй допомогти. Вам нічого не здається там підозрілим?
На іншому кінці лінії запала тиша.
— Ти все ще в офісі? — запитала докторка Полсон.
— Так, — відповіла я, заледве стримуючи паніку в моєму голосі. — Нічого особливого. Я просто… Моя подруга прийшла, тому я…
Знову тривала тиша.
— Можливо, мені слід приїхати й самій оглянути? — спитала вона.
Я завмерла на секунду. Я відчула, як стіни змикаються навколо мене. Вона могла повернутися в офіс і виявити, що я фотографувала заборонену тварину. Вона могла б зателефонувати у службу із захисту тварин, тому що це було її обов’язком. Зорро забрали б, а бідолашна Меллорін Мартель ніколи б мені не пробачила.
— Ти не мусиш, — відповіла я. — Саме тому я відправила тобі фотографії. Щоб тобі не довелося їхати. Чи все має нормальний вигляд? Чи є щось підозріле? Я можу зробити більше знімків, якщо потрібно. Я…
На іншому кінці лінії панувала тиша.
— У грудній порожнині є рідина, — нарешті промовила докторка Полсон. — Ти можеш її побачити.
— О, — сказала я, намагаючись стримати полегшення. — Що це означає?
— Те, що вона заважатиме дихати.
— Заважає, — підтвердила я, а потім швидко змінила свою інтонацію. — Тобто заважатиме?
— Маржан, — сказала вона, — мені було б значно простіше, якби я могла оглянути собаку сама.
— Це не клієнт, докторе Полсон, — сказала я. І не собака. — Просто… Скажіть мені, що робити.
Вона, мабуть, розчула відчай у моєму голосі. І я майже відчувала, як вона вирішує, що робити далі. Навіть Зорро якось весь підібрався, так наче відчував, що якийсь важливий рішенець висить на волосинці. Нарешті докторка Полсон заговорила.
— Ти вмієш робити забір крові? — запитала вона.
Мій батько показував мені, як беруть кров у собак і котів.
— А знаєш, де зберігаються набори тестів на антигени?
Я сама запаслася ними за три дні до цього.
— Добре, — відповіла докторка Полсон. — У такому разі ми візьмемо трохи крові і зробимо тест.
Через хвилину я вже протирала спиртом передню лапку Зорро, а відтак ввела голку в його головну вену. Зорро здригнувся, але за мить розслабився. Щойно крові набралося достатньо, я закрила пробірку, викрутила її й вийняла голку.
Крапля крові потрапила на тестер, де повільно розцвіла до смужки з антигеном. Востаннє, коли я спостерігала щось подібне, жінка, яка відправила мене оглянути Кіплінґа, розпитувала про гірканський рід.
— Тест займе десять хвилини, — сказала докторка Полсон.
Я встановила таймер і стала чекати. Зорро ліниво походжав по процедурній кімнаті, його розкішний хвіст метлявся то туди, то сюди. Докторка Полсон тихо шаруділа на іншому кінці лінії — можливо, готує вечерю, чи, можливо, прибирає в кімнаті, чи, можливо, просто сидить і дихає.
— Знаєш, — промовила докторка, коли минуло декілька хвилин, — це дуже незвично — приносити собаку подруги після робочого дня й самостійно проводити діагностику.
— Я лише подумала, що так буде простіше, — відповіла я.
— Можливо, що й так. — Я була впевнена, що в неї було ще багато чого сказати щодо цього, але що б вона не думала, вона залишила це при собі, а натомість змінила тему. — Як у тебе справи? Як школа?
— Все добре, — відповіла я.
— Просто добре? — запитала докторка. Птаха-переслідувачка, терпляча і точна.
— Повертаюся до нормального життя, мабуть, — сказала я. Мені необхідно було щось відповісти, та й загалом це була правда. — Я маю на увазі, що «нормально» має тепер зовсім інше значення, ніж раніше, але я починаю розуміти, яке воно, це нормальне життя.
— Я гадаю, ми всі це робимо, — сказала докторка Полсон. Вона помовчала якусь мить, а тоді додала: — Ми дуже за ним сумуємо. Всі сумують за ним.
— Я також, — відповіла я, і захотіла, щоб мої почуття були такими ж щирими.
Ми сиділи мовчки, допоки не прозвучав сигнал таймера. Я взяла тестер і почала вивчати результати. Кров поблякла, а натомість з’явилися дві яскраво-сині цятки.
— Як я і гадала, — сказала докторка, коли я розповіла їй про те, що побачила. — Серцевий черв’як.
— То ти стверджуєш, що це не закляття?
Ані шок від новини, ні тріск поганого мобільного зв’язку не змогли приглушити природний мелодійний ритм голосу Меллорін. Я повернулася до свого офісу, готуючи курс лікування, рекомендований докторкою Полсон. Зорро скрутився калачиком у кутку.
— Ніяких дрібних демонів, — звітувала я. — Тільки комар. І трохи черв’яків.
— О-о-о, — промовила вона майже із розчаруванням. — То що ж нам робити?
Я переповіла Меллорі те, що мені порекомендувала докторка Полсон. Для очищення артерій Зорро знадобляться кілька місяців лікування й відпочинку. Спочатку курс антибіотиків. Потім укол миш’яку в поперек, потім місяць перерви, а потім ще два уколи.
— Місяці? Миш’як? Ти впевнена, що саме так і слід чинити?
Я розповіла Меллорін все, що знала про серцевих черв’яків: що вони можуть вирости у фут завдовжки, що їх може бути кілька сотень і при цьому проживати в його артеріях, легенях і серці, що після того, як ліки вб’ють черв’яків, їхні тіла розпадаються на частини, і якщо тварина надто активна, ці шматочки можуть перекрити кровоносні судини, спричиняючи тим самим раптову смерть.
— Ти не можеш допустити його смерті, — сказала Меллорін. — Він все, що в мене є. І він особливий.
— Ніхто не дасть йому померти, — сказала я. — Приходь завтра. Ми складемо план лікування.
Щойно я поклала телефон, як Зорро, скручений клубочком під столом, подивився на мене, а тоді похилив свою голову набік, ніби про щось запитуючи.
— Ти почув мене, Зорро, — промовила я. — Я не дам тобі померти.
Я підійшла до нього й погладила його шерсть. Він витягнув шию під моєю долонею, і я відчула всі його емоції, що пронизали мене — важке дихання; повільне, млосне биття його серця; і десь іще мерехтливе сяйво його дикого маленького лисячого розуму, що підстрибував, перекидався і гасав у низькій траві, полюючи на цвіркунів та мишей.
Він підвівся й вигнув спину дугою. Його шерсть, із рудими й сірими плямками, в яких переважав сірий колір, переливалась у променях світла. Хвіст посмикувався гачком то вправо, то вліво, здіймався над тілом, як вигнута хвиля, прослизав між граційними чорними лапками. Здавалося, що той хвіст був скрізь навколо нього. Здавалося, що у нього був свій розум, своя невгамовна воля. Він був витончений, наче дим.
А потім, наче дим, він почав розділятися. Спершу він розділився на два, потім три, потім на чотири, причому кожне пасмо розпліталося, вивільняючись елегантним вихорцем. Вони мерехтіли і струменіли у своїх особливих ритмах — цей колихався плавно й рівномірно, як ріка, а той смикався, немов під впливом електричного струму, допоки простір навколо маленького жилавого тіла Зорро не ожив і розцвів.
Я відступила й сіла на підлогу.
Зорро мав дев’ять хвостів.