У давній давнині були створіння

Розділ двадцять п’ятий. Юнак, який придбав дракона

Колись давно жив собі юнак, який народився у тяжкі часи. Він мав лише матір, але й вона померла, коли він був маленьким, і йому довелося прокладати свій шлях у цьому світі самостійно.

Юнак заробляв собі на життя, торгуючи кролячими шкур­ками на міському ринку. Саме мати навчила його ловити кроликів на галявинах за містом за допомогою ящика й палиці. Щотижня він приносив шкурки на ринок. У найкращому разі юнак заробляв цим собі на шматок хліба та сяку-таку подушку для сну. Проте здебільшого він морився голодом, а спав, згорнувшись калачиком на бруківці або притулившись до каменю чи коріння якогось старого дерева.

Перед смертю матір хлопця віддала йому весь свій статок — п’ять мідяків, і попросила, щоб він розпорядився ними з розумом, аби покращити своє становище у житті. П’ять мідяків — це було зовсім мало навіть у ті часи, але юнак оберігав їх, ніби вони були найбільшим скарбом у світі.

Упродовж багатьох років він опирався спокусі витратити свій крихітний скарб. Юнак частенько затримувався перед рядами соковитих сосисок на вітринах м’ясарень і перед тацями зі свіжою випічкою на вітринах пекарень. Він провів багато ночей, лежачи на твердій землі, мріючи про сосиски та гарячу випічку, яку можна було придбати за п’ять мідяків, і здригався від кожного болісного бурчання свого порожнього шлунка. Але навіть коли й ріски в роті не мав декілька днів, а сосиски за склом палко й солодко вже шепотіли його ім’я, юнак ніколи не піддавався ні їхній, ні будь-які іншій спокусі.

Й от одного базарного дня прибула в місто на торговицю на дерев’яному возику, запряженому двома миршавими старими віслюками, якась стара. Вона зупинилася зі своїм візоч­ком на міській площі, а поряд розмістила невеличку ятку з кристалами, намистами й іншими мерехтливими абищицями. Блиск срібного дзеркала привернув увагу юнака аж з іншого кінця площі, і він перетнув її, щоби хоч поглянути на дивовижний крам жінки.

— Чудовий сиґіл для чудового молодика, — промовила вона, пропонуючи йому олов’яне намисто з викарбуваним на ньому незнайомим символом. — Оберіг від злих духів.

— Навряд чи я можу дозволити собі таку річ, — відповів юнак. — Та й злих духів я ще ні разу не бачив.

— Тоді мішок, — запропонувала жінка, тримаючи міцний ранець, зшитий зі шкіри. — Мішок без дна. Можеш носити з собою цілий світ, якщо захочеш.

— Я впевнений, що не можу собі цього дозволити, — відповів юнак. — І крім того, я не маю нічого, щоби в нього покласти.

— Тоді годинник, — сказала жінка. — Якщо переведеш його стрілку вперед, він розповість тобі майбутнє.

— Майбутнє наразі не має жодного значення для мене, — відповів юнак. — А сонце в небі — єдиний годинник, який мені потрібен.

— Кристал, — сказала вона, пропонуючи шматок напів­прозорого кварцу. — Його грані розкривають найпотаємніші бажання людини.

— Якщо людина чогось достатньо сильно бажає, вона попросить цього, — сказав юнак.

— Можливо, — відповіла стара жінка.

У цей момент юнак помітив старий залізний чайник, що висів на дерев’яному кілочку на возику старої. Це був міцний чайник із важкою накривкою. В ньому не було нічого привабливого чи чогось особливого, але юнак не міг відвести очей від нього. Стара простежила за його поглядом і, не зронив­ши навіть слова, принесла чайник та поставила перед ним.

— Що це? — запитав юнак.

Стара жінка озирнулася наліво й направо, а тоді нахилилася якомога ближче до юнака.

— Усередині чайника дракон, — прошепотіла вона. — Він мудріший за наймудріших чоловіків і жінок королівства, і він принесе великий добробут і призначення тому, хто володіє ним.

Юнак оглянув старих нав’ючених віслюків і побитий візок старої й засумнівався.

— Вибачте мене за те, що я так скажу, — промовив він, — але щось не дуже схоже, щоби ви мали хоч якусь користь із такого володіння.

Стара усміхнулася:

— Добре помічено. Але я не володію ним. Я лише ношуся з ним, поки він не знайде свого власника.

Юнак усе ще був налаштований скептично.

— Ця посудина надто маленька, щоб у ній помістився дракон, — сказав він.

— Це дуже маленький дракончик, — відповіла стара жінка.

— Я можу поглянути на нього? — запитав юнак.

— Якщо ти відкриєш чайник більше, ніж на щілину, — промовила стара жінка, — тоді дракон втече. Але ось... — Вона взяла його руку і приклала до заліза. — Ти можеш відчути його.

Чайник виявився теплим на дотик, так ніби всередині нього палав маленький вогник.

— Він продається? — запитав юнак.

Він був упевнений у тому, що не може дозволити собі таку річ, і геть не був упевнений в тому, що б він робив із тим драконом у чайнику. Проте юнак був зачарований присутністю створіння, і він знав зі свого досвіду праці на ринку, що ніколи не завадить запитати, чи продається якась річ.

— Можливо, — відповіла стара, — але обраній людині.

— І хто цей обранець? — запитав юнак.

На це стара всміхнулася й витягла зі складок свого вбрання довгу срібну голку.

— Це вже вирішувати дракону, — відповіла вона.

Стара потягнулася вільною рукою через стіл і схопила юнака за зап’ястя. Її хват був напрочуд міцним, і хоч як він намагався, проте звільнитися не міг. Жінка вколола його долоню голкою, а тоді зібрала клаптиком пергаменту краплю крові. Потім вона послабила хват і запхала голку на місце.

— Навіщо ви це зробили? — невдоволено запитав юнак.

Стара нічого не відповіла. Натомість вона згорнула цей клаптик пергаменту поміж пальцями і, піднявши накривку чайника на маленьку щілину, просунула закривавлений пергамент у темряву, а потім знову опустила накривку.

Здавалося, ніби нічого не сталося. Чайник стояв на місці. Але юнаку здалося, начебто всередині щось заворушилося.

— Добре, добре, — промовила стара.

Потім вона запропонувала йому купити в неї чайник за п’ять мідяків.

Юнак вагався.

— Звісно, що чайник із маленьким драконом усередині мав би коштувати значно більше, ніж п’ять мідяків, — сказав він.

— Так і є, — сказала стара жінка. — Ти заплатиш його справжню вартість згодом, і заплатиш так, як ти ще не можеш собі уявити. Проте моя послуга вартує п’ять мідяків, і я не візьму ні більше, ні менше.

— Ви сказали, що дракон принесе мені добробут, — промовив юнак. — А тепер ви кажете, що це вартуватиме мені грошей. У що мені вірити?

— Він принесе тобі процвітання, і за це тобі доведеться платити, — відповіла стара жінка. — Ти пізнаєш велику мету й будеш щедро винагороджений. Але твоя праця не закінчиться до тих пір, допоки б’ється твоє серце.

Юнак обмірковував це. Він вагався, чи варт ризикувати всім своїм статком заради чайника старої. Але він не боявся тяжкої праці, і він жадав мети у своєму житті. І хлопець пообіцяв матері, що витратить її скарб, щоб покращити свою долю. Можливо, це його найкращий шанс.

— Гаразд, — промовив він. — Я беру його.

Юнак віддав свої п’ять мідяків.

— Ти зробив сміливий вибір, — сказала стара. — Яке твоє ім’я, юначе?

— Фелл, — відповів він. — Люсьєн Фелл.

— Майстре Фелл, — промовила вона, — дракон твій.