У давній давнині були створіння

Розділ двадцять сьомий. Ще одне створіння в колекції

Ви б не помітили цього, якби не дивилися.

Тиждень потому воно з’явилося як невелике повідомлення в технічному блозі — така собі статейка, похована під завалом фотографій нових прототипів смартфонів і розлогими текстами про цей новий гарячий стартап. Лише кілька коротких речень про те, що Гораціо Прендерґаст продав третину своєї компанії іноземному фонду з непримітною назвою, яку можна легко забути, і ця угода вартувала майже чотири мільярди доларів.

Це була єдина офіційна згадка про продаж єдинорога.

Ерза все ж була права. Феллси тільки зробили все дорожчим. Я не була впевнена, чи відчувати полегшення від того, що я знаю, де він перебуватиме, чи жахатися від перспективи, що він буде там.

Упродовж наступних декількох днів я не могла сконцентруватися ні на чому. Мені здавалося, що грядуть якісь серйозні зміни. Спершу я гадала, що лише я знаю про це. Проте якось я прийшла додому з клініки й побачила на дивані Меллорін, що притискала до себе скімлячого Зорро.

— Він дуже наляканий, — сказала вона. — Я ніколи не бачила його таким.

Зорро звивався в неї на руках, дряпаючи своїми маленькими лапками її шкіру. Я погладила його шерсть. Хвиля дикої паніки пройшла крізь мене.

— З нами все гаразд? — запитала Меллорін. — Я маю на увазі, чи взагалі все гаразд?

— Не знаю, — відповіла я.

Я хотіла зателефонувати Ерзі, щоб дізнатися, чи вона щось знайшла. Але щоразу, коли я дивилася на її номер, мене охоплювало нудотне відчуття невдачі — те, чому я намагалася запобігти, все одно трапилося, як і було передбачено. Феллси на чотири мільярди доларів збагатилися, а єдиноріг був у володінні Гораціо, і через все це мені було соромно телефонувати їй.

«Все буде добре, — запевняла я себе. — Просто ще одне створіння в колекції». Він помістить його в клітку й покінчить з цим, допоки одного дня не здійсниться його мрія про Вайомінґ, або допоки він не помре. Так чи інакше, єдиноріг, найвірогідніше, колись знову буде вільним. І якщо якесь створіння й могло дозволити собі почекати, то це був саме він. Принаймні ніхто не полюватиме на нього у звіринці Гораціо.

Але щодня я прокидалася з відчуттям, ніби проковтнула щось важке, кисле й укрите колючками.

Уже розпочався весняний семестр, і ми з Меллорін домовилися, що вона більше не буде невидимою в школі. Щоранку вона їхала на велосипеді поруч зі мною. Ми віталися в коридорах. У нас навіть був спільний урок.

— Я не хочу тобі заважати, — говорила вона. — Я лише хочу закінчити школу як нормальна людина.

Закінчити школу як нормальна людина — це звучало чудово, але я не почувалася нормальною. Доля єдинорога переслідувала мене. Іноді мені здавалося, що я відчуваю його лють, яка кипить під моєю шкірою. А інколи я нічого не відчувала, і це мене лякало.

Мене злили мої подруги. Керрі зазвичай була втомленою після тренувань з плавання, а Ґрейс половину часу проводила з Гові. Жодна з них не могла зрозуміти те, що я відчуваю. Я йшла із занять раніше, зачинялась у туалетній кабінці й чекала дзвінка. Коли я дивилася в дзеркало, то бачила страх на своєму обличчі.

Вдома Зорро що вдень, що вночі вив, скавучав і дряпав кігтями килим. Він тривожно тулився до п’ят Меллорін, а коли її не було поруч, накривався своїм хвостом. Меллорін метушилася навколо нього, пропонуючи йому ласку та делікатеси, проте він ображено відмовлявся від них. Здавалося, що нічого не може його заспокоїти, навіть сон. Він скавучав, посмикувався і дзявкотів уві сні. Меллорін якось навіть застала, як він, міцно заснувши, гриз свій хвіст.

Якось на перерві поміж уроками хтось постукав у двері моєї туалетної кабінки.

— Зайнято, — сказала я.

— Ми знаємо, що ти там, Маржан. — Це була Керрі.

— Ми бачимо твоє взуття, — сказала Ґрейс.

Я відчинила двері, щоб поговорити віч-на-віч.

— Де ти була? — запитала Керрі.

— Неподалік, — сказала я. — Що ще я можу сказати?

— Що з тобою відбувається? — запитала Ґрейс. — З тобою все гаразд?

— Нічого не відбувається, — відповіла я. — Все гаразд.

У мене роки практики з цією фразою.

— Ти поводишся як погана подруга, — сказала Керрі.

— Що вам треба від мене? — запитала я.

Слова прозвучали різко. Керрі якусь мить мовчала.

— Я не хочу нічого від тебе, — сказала вона. — Я лише вважала, що ми — подруги. Але я починаю усвідомлювати, що нічого не знаю про тебе. І не думаю, що ти хочеш, аби я щось знала. Мені здається, що ти ніколи й не хотіла.

Коли вона протиснулася мимо Ґрейс і вийшла з туалету, я відчула нудоту. Себастьян мав рацію — існувало дві версії мене, і саме зараз та версія, що знала про поневоленого єдинорога та дев’ятихвостого лиса, була замкнена всередині тієї, яка не знала. «Світ розвалюється, Керрі. Яким чином я маю пояснити це тобі?»

Ґрейс дивилася на мене.

— У чому твоя проблема, Маржан? — запитала вона.

— А в чому твоя? — запитала я.

— Моя справжня подруга щойно пішла шукати інший туа­лет, у якому вона може поплакати, — відповіла Ґрейс. — І я хочу зрозуміти чому.

— Є деякі речі, про які я не можу розповісти тобі, Ґрейс, — сказала я. — І справи йдуть не найкращим чином.

У мене була безглузда надія, що Ґрейс зрозуміє мене. Що вона побачить щось у моєму голосі, у виразі обличчя. Що вона примітить, як я говорю й захищаю іншу версію себе, ту, яка не мала гадки, як дати собі раду в цій частині життя. Я сподівалася, що вона побачить і зрозуміє, що я не можу відповісти на її запитання, але, зрештою, ми всі хотіли одного й того самого.

Але вона була зла й бачила лише одну з версій мене. Найгіршу.

— Що, в біса, це означає, Маржан? — запитала Ґрейс. — Що все це означає, чорт забирай?

Ґрейс була жорсткою. Якщо вона хотіла плакати, то не збиралася показувати це мені. Наскільки б її це не зачіпало, вона боротиметься за правду, допоки та правда вже не матиме значення.

Але вона шукала правду, з якою могла впоратися, правду, яка не переверне весь світ із ніг на голову. У мене просто не було цього. Тому все, що мені залишалося, це захищатися.

— Без образ, Ґрейс, — промовила я, — але тебе це не стосується.

Світ нічого не винен тобі. А пояснень — тим паче.

— З тобою щось не так, — сказала вона. — Раніше я думала, що ти, ну… сором’язлива чи щось таке. Але насправді ти не дуже приємна людина. І ти, мабуть, навіть цього не усвідомлюєш. Я гадаю…

— Чогось бракує, так? — запитала я. — Повір мені, я вже знаю про це.

Вона почала було щось говорити, але зрештою лише похитала головою. Я знала, що мені мало б бути сумно. Я знала, що повинна спробувати виправити ситуацію поміж нами. Але все, що я відчувала, це невиразну гризоту в найпустельнішій частині мене. Я не була схожа на Керрі, яка оплакувала втрату людини, якої ніколи насправді не існувало. Можливо, я дещо була схожа на Ґрейс, коли вимагала відповідей, так ніби заслуговувала на них. Але насправді я ні на кого не була схожа, і якщо я не відреагувала як нормальна людина, то чи варт дивуватися цьому?

Того ж вечора я написала Себастьяну. Відеодзвінок надійшов за мить. Мене переповнило полегшення. Нарешті хтось, хто міг сказати мені, що те, що я відчуваю, є нормальним. Але коли його обличчя з’явилося на моєму екрані, в його очах не було тепла.

— Ти говорила, що йому полегшає, — сказав він. — Йому не легшає.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я, і кожне моє слово було, як вугор.

— Кіплінґ. — Він вимовив ім’я голосно й чітко, так ніби йому було байдуже, якщо це почує весь світ. — Я бачив його сьогодні.

— Йому не поліпшало?

Але я знала, що йому не ліпше, чи не так? Якщо я добре його оглянула, то я знала правду. Я уявила кімнату з крапельницею, метушню лікаря й підлогу кольору ліверної ковбаси — ні, пейслі.

— Він привид, — сказав Себастьян. — Що ти зробила з ним?

— Я не… Я нічого не робила, — все, що я змогла витиснути з себе.

Усе навкруги почало здаватися неможливо заплутаним.

— Але ти знаєш, що з ним не так, — сказав він.

— Ні… — сказала я. Грифони не вмирають, принаймні не так. — Я намагалася. Я… Можливо, йому просто потрібно більше часу?

— Скажи правду, Маржан! — сказав він.

— Це і є правда, — відповіла я.

Але це була неправда. І я знала це.

Себастьян довго мовчав, а коли заговорив, його слова прозвучали м’яко й жалісливо. Але все одно було відчуття, ніби мене облили холодною водою.

— Я не вірю тобі, — сказав він, а після цього дзвінок обірвався.

Наступного ранку я прокинулася від крику, що доносився з кімнати Меллорін.

Меллорін сиділа в ліжку, вдягнена у футболку, яка була на кілька розмірів більша, і вся спітніла. Вона тряслася та скиглила й не могла спромогтися сказати хоч слово. Її ­розпатлані кучері звисали перед обличчям. Коли я зайшла, вона підняла тремтячий палець і показала ним у кут кімнати.

Зорро притулився до стіни, скрутившись калачиком і тремтячи. Він стікав кров’ю. Слід із засохлої крові тягнувся по килиму від його напруженого, тремтячого тіла до клаптів скрученої стрічки з розірваної плоті та лисячої шерсті.

Мені знадобилася мить, щоб усвідомити, що це був один із його хвостів.

— Щ-що з ним відбувається? — прошепотіла Меллорін. — Що це таке? Що він зробив?

Я присіла біля Зорро і провела рукою по шерсті. Шок і відчай пронизували його тіло — сильні, непереборні бажання, переривані спазмами трясучки та болю. Налякана Меллорін сиділа нерухомо. Вона зглитнула й зібралася з силами, щоб заговорити.

— Він помирає?

Погляд Зорро постійно метався поміж нею і мною, швидко і різко. Йому було боляче й він був наляканий, але живий-живісінький.

— Навряд чи, — відповіла я. — Обробімо цю рану, і я розповім тобі все, що знаю.

***

Зорро дозволив розплести свої хвости, коли ми змивали кров із його хутра. Поки Меллорін його тримала, я протерла обрубок спиртом і наклала бинт та марлю, які знайшла у ванній кімнаті. Щоразу коли Зорро здригався, Меллорін воркувала йому на вухо, і цього було завжди достатньо, щоби він заспокоївся.

— Як давно ти знала про це? — запитала Меллорін, ніжно проводячи пальцями по кожному з хвостів з тихим подивом, після того як ми закінчили їх бинтувати.

— З тієї самої ночі, коли ти принесла його до мене, — відповіла я. У мене не було сил, аби вигадувати чергову брехню. Меллорін або зненавидить мене, або ні. — Вибач, я подумала, що він покаже тобі, коли сам захоче.

— Дякую тобі за це, — сказала Меллорін.

— Ти не злишся на мене?

Вона розсміялася — змучено і з полегшенням водночас.

— Звісно ні, дурненька, — сказала вона. — Я ж говорила тобі, що магія дуже точна. Якщо щось відбувається неправильно, все йде шкереберть. Якщо б я знала, ким він є насправді, можливо, він би не залишився зі мною. Можливо, він би не подарував мені це.

Меллорін скрутила хвіст у подобу вінка, потім перев’язала його ниткою й повісила собі на шию, як кулон. Відтак вона торкнулася його рукою.

— Він здається міцним, — сказала вона, а тоді звернулася до Зорро: — Що ти хотів донести нам, Бадґінсе? Що в ньому?

Зорро дзявкнув і захекав, а потім тицьнувся мордочкою в лікоть Меллорін.

Озвався мій телефон.

Я вибачилася й вийшла з ванної, коли Меллорін міцно обіймала Зорро, і пройшла по коридору повз батькову спальню.

«Для тієї, яка намагається чинити правильно, — подумала я, — ти справді залишаєш після себе бісову купу проблем».

Я не знала цього номера, але відповіла на дзвінок.

— Маржан, — промовив тихий, здушений голос. — Це Гюґо Батіст. Ти мусиш приїхати негайно. Це стосується ­Гораціо.

— Що з ним? — запитала я. — Він отримав те, що хотів. Я не буду йому допомагати.

— Він не хоче твоєї допомоги.

— А що ж він хоче? — запитала я.

— Він хоче вбити його.