У давній давнині були створіння

Розділ дев’ятнадцятий. Осколок

— Відстійно бути сокільником, — сказала я.

— Іноді, — сказала Джейн.

— Якщо це генетичне, тоді чому я? Чому не хтось інший із родини батька?

— Гени не завжди проявляються, — відповіла Джейн. — Ти щасливиця.

— А якщо мені не подобаються соколи? — запитала я. — А якщо не хочу нічого з цього?

— Можливо, у це важко повірити, — сказала Джейн, — але я знаю, що ти відчуваєш зараз. І попри те, Маржан, за тебе вже давним-давно все вирішили. Так, це несправедливо, але від цього неможливо відмовитися. Воно всередині тебе, і так буде завжди. Тож, принаймні, спробуй із цим змиритися.

— А що це взагалі таке? — запитала я. — Яка така мутація?

— Щось у твоїй крові пов’язує тебе з тими створіннями, — відповіла Джейн. — Тільки ти можеш допомогти їм, і більше ніхто.

— Ось чому в мене встромили голку без мого дозволу, — сказала я.

— Я мусила впевнитись.

— А ви? — запитала я. — Ви також належите до гірканського роду?

— Я — щось інше, — відповіла вона, — але це не настільки вже суттєво.

— Чому це треба тримати в таємниці? — запитала я. — Якщо це настільки важливо, чому б не звернутися по до­помогу?

— Тому що світ не готовий допомагати, — відповіла Джейн. — Що, на твою думку, може трапитися, якщо завтра всі прокинуться й дізнаються, що дракони існують? Неважливо, що лише кілька людей зважились би полювати на них, бо цього буде достатньо, аби знищити їх. Ми маємо бути дуже обережними. Ти коли-небудь бачила, що трапляється, коли хтось зустрічає їх уперше? Деякі люди не надто добре дають собі з цим раду. Це може бути небезпечним. Звірі знають це. Вони обирають людей, які готові до них. Ми допомагаємо їм — тваринам і людям. Але здебільшого ми стежимо за балансом. — Вона зробила паузу, в якій відчувався жаль. — Принаймні, так було раніше.

— Що б ви зробили, якби знайшли тих, кого втратили?

— Рециркулювали б їх, — відповіла вона. — Реінтегру­вали б їх у наші моделі. Усунули б будь-яку загрозу їхній безпеці.

— Усунули б.

— Ми серйозні люди, Маржан, — сказала вона. — Я не збираюся це заперечувати.

— Ці зниклі звірі якось пов’язані з моїм батьком?

— Можливо, — відповіла Джейн.

— А Ітака?

— Так, — відповіла вона. — Ітака також.

Вона поклала руку на коробку, а тоді штовхнула її через стіл до мене.

— Відкрий її, — сказала вона.

Я взялася за кришку обома руками й підняла її. Усере­дині, на подушці із сірого пінопласту, покоївся маленький осколок твердого, блискучого матеріалу, що нагадував обсидіан. Джейн знову наділа свої окуляри і з великою зацікавленістю спостерігала за мною.

— Що це за штука? — запитала я.

Осколок був приблизно дюйм завдовжки, удвічі менший завширшки й зусібіч гострий. Він дивним чином ловив світло — з маслянистим переливом, яке, здавалося, відбувалося десь під поверхнею його грубих ламаних граней. Воно викликало в мені дивне відчуття, ніби в самому центрі грудей була якась лунка гуща.

— Можливо, це дрібниця, — відповіла Джейн.

Мені це не подобалося. Мені не подобалося, як він лежав там, на вигляд занадто важкий для коробки. Мені не подобалося, як він поглинав світло в кімнаті, і як це вкрадене світло переливалося в його темній серцевині, ніби водолаз, що потрапив у крижану пастку. Мені не подобалося, як вона дивиться на мене. Я закрила коробку, і мені одразу полегшало. Я відштовхнула її від себе, наскільки мої руки були здатні це зробити.

— Що ви хочете від мене? — запитала я.

— Я хочу знати, що це таке, — сказала Джейн.

— Звідки мені знати? — запитала я. — Шматок каміння. Шматок смоли.

— Чи кістки, — сказала Джейн із послужливою усмішкою. Вона подивилася на коробку, а потім на мене: — Чи рога. — Вона звела брови і стала чекати.

Я не хотіла знову відкривати коробку. Я не мала жодного бажання наближатися до того, що було всередині.

— Чому це так важливо для вас? — запитала я.

— Світ постійно намагається нам щось повідомити, — відповіла вона. — Ітака є сигналом. Ми намагаємося з’ясувати, що він означає.

Сила осколка випромінювалася з коробки. Я майже відчувала, як вона хвилями проходить крізь стіл. Можливо, він навіть видавав звук — таку низькочастотну звукову хвилю, внаслідок чого людям ввижаються ангели. Мої думки плуталися.

— Не поспішай, — сказала Джейн.

Енергія коробки пульсувала у вухах, наче підштовхуючи мене, щоб я підійшла й відкрила її. Мені ж хотілося натиснути кнопку й розтерти осколок на порох, щоб мої очі більше ніколи не бачили його. Що б це не було, воно вселяло жах. Я хотіла втекти від усього цього.

Але я зайшла вже надто далеко, щоби втікати.

— Гаразд, — сказала я. — Я спробую.

Я потягнулася до коробки й узяла її обома руками. Здавалося, що коробка від мого дотику ледь затремтіла. Я потягнула її до себе й знову підняла кришку. Всередині на пінопласті важко лежав осколок. Я зазирнула в нього, змусила себе вдивитись у його глибину, бо гадала, що, можливо, там знайду відповідь, яку шукаю. Мене вже почало нудити, але відповіді я так і не дочекалася. Я зціпила зуби від нападу нудо­ти, а коли вона минула, налаштувала себе на те, що повинна була зробити. І коли була готова настільки, наскільки могла, я поклала свою долоню на поверхню осколка.

Я біжу.

З-під копит летять грудки землі. Ніч виспівує стрілами. По темних боках плине піна. На тілі виступили краплі поту. Крики возносяться, ніби птахи, сповнюючи повітря. Метнувся ліворуч, потім — праворуч.

Легені палають. Голоси близько. Ліс обіймає мене, ховає мене. Беруть у лещата. Стріли нашіптують холодні обіцянки. Шкіра порізана, тече кров. Я продовжую бігти.

Я продовжую бігти.

Я відсмикнула руку від осколка і пристукнула коробку. Шрам на моїх грудях раптом спалахнув таким пронизливим болем, що мені перехопило подих. По той бік столу підвелася Джейн Ґласс, на якусь мить втративши самовладання. Я поглянула на неї.

— Що це? — запитала вона.

Я не знала нічого більше за те, що бачила чи відчула. Не було ніяких корисних знаків, які могли б підказати мені породу тварини, що втратила цей осколок. Якусь мить я була в тілі цієї тварини, але недостатньо довго, аби зрозуміти її форму. Я навіть не бачила, яка вона на вигляд.

Але я знала. Відповідь крилася в моїй крові, і мені здавалося, що вона завжди була там. Якась частина мене знала, і це так само, як ви знаєте ще до того, як лікар скаже вам, що діагноз невтішний.

Джейн Ґласс простягнула руку через стіл і потягнула коробку до себе.

— Я народилася в цьому, — тихо промовила вона, — я виросла в цьому. Я багато чого бачила, Маржан. Але ніколи навіть подумати не могла, що побачу таке.

Лише на секунду я примітила в ній щось, що нагадало мені мене саму — тінь мене самої, давно запропалої, коли світ іще був цілісним, а я все ще була здатна бачити вечорами диво у всесвіті блискучих зірок, які моя мама прикріпила до стелі моєї спальні. Мені було шість років, і мій батько сидів у ногах мого ліжка, його обличчя сяяло у світлі лампи. Він розповідав мені про тварину, яка першою з’явилася на цьому світі. Про ту, що прийшла задовго до появи людей. Про ту, яка була найсамотнішою у світі. Про ту, за якою завжди гналися, куди б вона не йшла, але ніколи не могли спіймати чи приручити.

Про ту, що подарувала мені мою родиму пляму.

— Єдиноріг, — промовила я.

— Єдиноріг. Єдиноріг в Ітаці.

— Мій батько знав? — запитала я. — Він це бачив? — Я кивнула на осколок.

Джейн сумно поглянула на мене.

— Хотіла б я тобі розповісти, — сказала вона, підводячись і забираючи коробку: — Я мушу йти. — Вона попрямувала до дверей у протилежному боці кімнати.

— Зачекайте, — сказала я. — Зачекайте хвилинку. — Вона зупинилася. — Чи це означає, що у когось є єдиноріг? Тобто його спіймали? То саме це означає? Він живий? Із ним усе гаразд?

Вона холодно поглянула на мене, і мої запитання відскакували від неї, ніби зерна рису.

Нарешті — дуже повільно — я запитала її:

— Ви збираєтеся продати єдинорога?

— Найвірогідніше, незабаром нам знадобиться твоя допомога, — відповіла вона.

А потім вона пішла, і хтось надів мені мішок на голову.

Коли я сиділа в темряві на задньому сидінні седана, усі дрібні життєві негаразди раптово видалися неважливими. Я відчула на мить присутність чогось величезного, незбагнен­ного, ніби увесь океан здійнявся й упав на мене однією нескінченною хвилею.

Єдиноріг.

На декілька секунд я перебувала в його тілі. Я відчула ваготу й мудрість мільйонів років. Він був давніший за саму давнину. Його думки були переповнені спогадами, ліс думок, що безперервно простягався аж до початку часів. Він був чистим, недоторканим, диким, і він нікому не належав. Як на те пішлося, він належав землі, місячному сяйву й сотням льодивикових періодів, що їх він пережив.

Як на те пішлося, то вже ми належали йому.

Це був першотвір. Усе інше — просто тіні.

У темряві мішка я мала видіння. Руки, що тримаються одна за одну й тягнуться крізь століття. Батьки, сини, дочки, мате­рі. Сокільники, ветеринари й усі інші, яким нема навіть ліку. Гірканська лінія, що веде до дівчини на галявині, біля якої лежить перекинутий козуб, із якого порозсипалися гриби, осколок рога, що палає у її проткнутих грудях, стаючи частиною її, стаючи частиною нас усіх. Ланцюг із людських історій, боротьби й мудрості, що тягнеться крізь полотно істо­рії, і наприкінці всього цього життєвого огрому — вільна й шалено розтривожена в темряві неписаного часу — я.

Я могла відчути всі ці життя, що передували моєму, як відчувала самого єдинорога. Це були ті самі відчуття, хіба що вони не йшли зсередини мене. І на секунду я відчула, що готова до будь-чого, що на мене чекає.

А потім, так само несподівано, ці життя зникли. Моя рука була порожньою. Минуле здалося таким же далеким, як найхо­лодніша зірка в небі. Була я, і десь далеко-далеко був єдиноріг.

У давній давнині…

Вісім років тому щось прокинулося.

Вісім років тому Гораціо почав будувати свій звіринець.

Сьогодні єдиноріг перебував десь в Ітаці.

І, можливо, мій батько помер через це.

Водій довіз мене додому. Була ніч. Я стояла надворі і спостерігала як він їхав геть, і розмірковувала, що мені робити з тією інформацією, яку я сьогодні дізналася.

Раптом у тихому, прохолодному повітрі я відчула себе маленькою і дурненькою. Ясність і нудота накрили мене одно­часно. До того як я торкнулася осколка, він був у найкращому разі лише підказкою. Але тепер він слугував доказом того, що найрідкісніше й найцінніше створіння, яке коли-небудь ходило по цій землі, перебуває десь на півночі штату Нью-Йорк. І я буквально щойно підтвердила це сім’ї, яка контролювала світовий ринок міфічних тварин.

Я зробила жахливу помилку.

Зорро кинув на мене здивований погляд, коли я промчала повз нього у свою кімнату з телефоном у руці.

— Уже доволі пізно, — промовив Себастьян після чотирьох нестерпно довгих гудків.

— Мені треба потрапити на Ітаку, — сказала я. — Я не можу пояснити навіщо, але я повинна потрапити туди негайно. Можеш мені допомогти?