Повне зібрання короткої прози. Том 2

Рейд на поверхню

Гарл застрибнув у тунельний вагон, що прямував на північ. Той залишив рівень три і швидко помчав крізь одну з великих вузлових сфер. На мить перед Гарлом промайнула мішанка з людей і крамниць — хаотичне переплетення торгових рядів і потоків перехожих.

Сфера залишилася позаду, вагон звернув униз, і юнак уже майже дістався до свого пункту призначення — велетенського промислового рівня п’ять, що розкинувся внизу, неначе гігантський закіптюжений спрут з нічного кошмару.

Блискучий вагон виштовхнув Гарла і помчав далі, зникнувши у тунелі. Юнак спритно приземлився на смугу-приймач і, вправно погойдуючись, втримався на ногах.

За кілька хвилин він уже був біля входу до батькового офісу. Гарл підвів руку, автоматичні двері ковзнули вбік. Він увійшов, його серце калатало від захвату. Час настав.

Коли Едварду Бойнтону повідомили, що його син у головному офісі, він саме був у відділі планування, вивчаючи схему нового роботизованого буру.

— Незабаром повернуся, — кинув Бойнтон колегам і піднявся сходами нагору.

— Привіт, тату! — привітався випростовуючись Гарл. Батько із сином потиснули руки, і юнак повільно всівся. — Як справи? — запитав він. — Думаю, ти чекав на мене.

Едвард Бойнтон і собі вмостився за стіл.

— Що ти тут робиш? — запитав він невдоволено. — Ти ж знаєш, що я зайнятий.

Гарл силувано усміхнувся до батька. Бойнтон у своїй формі відділу промислового планування височів над юним сином — кремезний, широкоплечий чоловік з густим білявим волоссям. Блакитні очі дивилися на серйозне обличчя сина холодно і суворо.

— Я тут дещо дізнався, — Гарл тривожно роззирнувся. — Твій кабінет не прослуховують?

— Звичайно, ні, — запевнив старший Бойнтон.

— Жодних зайвих очей чи вух? — Гарл трохи заспокоївся. — Я дізнався, що ти і ще кілька людей з відділу невдовзі збираєтеся на поверхню. — Гарл у запалі перехилився вперед. — На поверхню, у рейд на сапів.

Обличчя Бойнтона потемніло.

— Де ти таке почув? — він пильно дивився на сина. — Хтось із нашого відділу...

— Ні, — швидко заперечив Гарл. — Ніхто нічого мені не розповідав, я про все довідався сам, під час навчання.

— Ясно, ти вчився користуватися підслуховувачами, врізаючись у захищені канали, — здогадався Бойнтон. — Ви ж цим і займаєтеся у відділі комунікацій.

— Так і було. Я випадково натрапив на твою розмову з Робіном Тьорнером щодо рейду.

Атмосфера в кімнаті стала спокійнішою, більш дружньою. Ед Бойнтон розслабився й відкинувся в кріслі.

— Продовжуй, — звелів він.

— Це справді трапилося геть випадково. Я врізався по черзі у десять чи може дванадцять каналів, затримуючись на кожному по секунді. Використовував обладнання Молодіжної ліги. Раптом я впізнав твій голос, тож залишився на лінії й дослухав до кінця.

— Тобто ти почув майже все?

Гарл кивнув.

— Коли саме ви вирушаєте, тату? Ви вже визначилися з датою?

Бойнтон насупився.

— Ні, — відповів він. — Ще ні, але цього тижня. Ми майже готові.

— Скільки піде людей? — запитав Гарл.

— Ми беремо один материнський корабель і близько тридцяти яєць. Усі — з нашого відділу.

— Тридцять яєць? Тобто шістдесят-сімдесят працівників.

— Так, — Ед Бойнтон пильно дивився на сина. — Це буде невеликий рейд. Мізер порівняно з деякими рейдами Директорату останніх років.

— Але досить великий як на один відділ.

Очі Бойнтона зблиснули.

— Обережно, Гарле. Якщо через чиюсь необережність чутки дійдуть до...

— Я розумію. Я вимкнув запис, щойно зрозумів, про що йдеться. Я знаю, що буде, якщо Директорат дізнається про плани відділу здійснити несанкціонований рейд для потреб власних фабрик.

— Справді знаєш? Навряд чи.

— Один корабель і тридцять яєць! — вигукнув Гарл, ігноруючи батькові слова. — Ви будете на поверхні близько сорока годин?

— Десь так. Залежить, наскільки нам пощастить.

— Скільки плануєте взяти сапів?

— Нам потрібно щонайменше дві дюжини, — відповів старший Бойнтон.

— Самців?

— Здебільшого. Кількох самок теж, але передусім самців.

— Я припускаю, що для фабрик важкої промисловості, — Гарл випростався у кріслі. — Гаразд. Тепер, коли я більше знаю про облаву, ми можемо поговорити по суті.

Він серйозно подивився на батька.

— По суті? — Бойнтон різко підвів погляд. — Що ти маєш на увазі?

— Для цього я й прийшов. — Гарл перехилився через стіл до батька. — Ви маєте взяти мене із собою в рейд, я хочу піти і зловити кілька сапів для себе, — відчеканив хлопець.

На мить запала тиша, а тоді Бойнтон розсміявся.

— Про що ти говориш? Що ти знаєш про сапів?

Внутрішні двері від’їхали вбік, до кабінету забіг Робін Тьорнер і підсів за стіл до Бойнтона.

— Йому з нами не можна, — рішуче заявив Тьорнер. — Це вдесятеро збільшить ризики.

Гарл підвів погляд.

— Тож тут таки були зайві вуха.

— Звичайно. Тьорнер завжди на зв’язку, — Бойнтон кивнув, задумливо поглядаючи на сина. — Чому ти хочеш піти?

— Вас це не обходить, — відповів Гарл і стиснув губи.

— Емоційна незрілість, — проскреготів Тьорнер. — Ірраціональна підліткова жага до пригод і небезпеки. Такі, як він, не можуть вповні відключити архаїчну частину мозку — такі подекуди досі трапляються, хоча після двох століть можна було б сподіватися...

— Це правда? — різко запитав Бойнтон. — Це справді твоє підліткове бажання піднятися й побачити поверхню?

— Можливо, — визнав Гарл, трохи зашарівшись.

— Ми тебе не беремо, — рішуче заявив батько. — Це надто небезпечно. Ми піднімаємося не заради романтичної пригоди. Це робота — безрадісна, важка і відповідальна. Сапи стають обережнішими, стає дедалі складніше захопити плановану кількість. Ми не можемо марнувати жодного яйця заради романтичних дурощів.

— Я знаю, що стає важче, — урвав його Гарл. — Не треба мене переконувати, що майже неможливо виловити потрібну кількість. — Гарл дивився на Тьорнера і батька з непокорою. — І я знаю, — додав він, обережно добираючи слова, — що саме тому Директорат вважає приватні облави серйозним злочином проти держави.

Запала мовчанка.

Зрештою Ед Бойнтон зітхнув і мимоволі з гордістю огледів сина.

— Гаразд, Гарле, — сказав він. — Ти переміг.

Тьорнер промовчав, його обличчя було незворушним.

— Отже, ми домовилися. — Гарл квапливо підвівся. — Я повертаюся до себе й буду напоготові. Щойно зберетеся вирушати — повідомте, і я приєднаюся до вас на пусковому майданчику рівня один.

Старший Бойнтон похитав головою.

— Ми не вирушатимемо з рівня один. Це було б надто ризиковано. — Його голос був похмурим. — Там вештається забагато охоронців Директорату. Наш корабель тут, на рівні п’ять, в одному зі сховищ.

— Так де я маю з вами зустрітися?

Бойнтон повільно підвівся.

— Ми повідомимо тобі, Гарле. Обіцяю, це буде скоро, щонайдовше за кілька циклів. Будеш чекати у наших навчальних приміщеннях.

— А поверхня вже цілковито чиста? — запитав Гарл. — Більше немає радіоактивних зон?

— Вона чиста вже п’ятдесят років, — запевнив його батько.

— Тоді мені не слід турбуватися про антирадіаційний щит, — сказав Гарл. — Ще одна річ, тату. Якою мовою нам треба буде розмовляти? Нашою звичайною?

Бойнтон заперечно похитав головою.

— Ні. Сапи так і не опанували жодної раціональної семантичної системи. Нам доведеться повернутися до старих традиційних форм.

Обличчя Гарла спохмурніло.

— Я не знаю жодної з традиційних форм. Ми їх більше не вчимо.

Бойнтон знизав плечима.

— Це неважливо.

— А як щодо їхніх систем захисту? Мені брати якусь додаткову зброю, чи вистачить щита і бластера?

— Життєво важливим є лише щит, — відповів старший Бойнтон. — Коли сапи нас бачать, то кидаються врозтіч. Вони втікають від самого нашого вигляду.

— Чудово. Здам свій щит на контрольну перевірку, — сказав Гарл і рушив до дверей. — Я повертаюся на рівень три і чекатиму на ваш сигнал. Триматиму обладнання напоготові.

— Домовилися, — відповів Бойнтон.

Чоловіки спостерігали, як за юнаком зачиняються двері.

— А хлопець нічого, — пробурмотів Тьорнер.

— Схоже, таки будуть з нього люди, далеко піде, — погодився Бойнтон і задумливо потер підборіддя. — Але побачимо, як він впорається на поверхні під час рейду.

Через годину після виходу з батькового офісу Гарл зустрівся зі своїм керівником групи на рівні три.

— Ти домовився? — запитав Фесгольд, відриваючись від своїх котушок зі звітами.

— Домовився. Вони повідомлять, щойно корабель буде готовий.

— До речі, — Фесгольд відсунув котушки і сканер. — Я дещо дізнався про сапів. Як керівник МЛ, я маю доступ до файлів Директорату. Про це майже ніхто не знає.

— Про що саме?

— Сапи — наші родичі, Гарле. Це інший вид, але вони дуже тісно з нами пов’язані.

— Продовжуй, — зацікавився Гарл.

— Колись існував лише один вид — сапи. Їхня повна назва — homo sapiens. Ми походимо від них, еволюціонували з них. Ми — біогенетичні мутанти. Зміна трапилася протягом Третьої світової два з половиною століття тому. До того технів не існувало.

— Технів?

Фесгольд посміхнувся.

— Так вони називали нас на початку. Коли вважали лише іншим класом, а не окремою расою. Техни. Це їхня назва для нас. Вони так нас називали.

— Але чому? Така дивна назва. Чому техни?

— Тому що перші мутанти з’явилися серед технічних фахівців і поступово — серед представників інших освічених класів. Вони виникли серед вчених, дослідників, польових працівників і спеціалістів — усіх спеціалізованих класів.

— І сапи не усвідомлювали, що...

— Так, як я вже казав, вони вважали нас лише окремим класом. Це тривало протягом Третьої світової і пізніше. Лише під час Останньої війни ми постали як відверто й суттєво відмінні. Стало очевидним, що ми не лише звичайне спеціалізоване відгалуження homo sapiens, не просто ще один клас людей, нехай і освіченіших за решту, з кращими інтелектуальними здібностями.

Фесгольд задивився вдалечінь.

— Під час Останньої війни ми постали тими, ким є насправді, — заявили про себе як про вищий вид, що витіснить homo sapiens, як колись homo sapiens витіснили неандертальців.

Гарл обміркував сказане Фесгольдом.

— Я й не усвідомлював, наскільки тісно ми з ними пов’язані. Навіть не уявляв, що ми так пізно виникли.

Фесгольд кивнув.

— Лише два століття тому, під час війни, що пошматувала поверхню планети. Більшість з нас працювали тут, у великих підземних лабораторіях і фабриках під гірськими хребтами — Уралом, Альпами та Скелястими горами. Ми були під поверхнею, під милями каміння, ґрунту і глини. А на поверхні homo sapiens нищили одні одних зброєю, яку ми розробляли.

— Я починаю розуміти. Ми розробляли для них зброю, щоб вони воювали, і вони використовували її, не усвідомлюючи...

— Ми її розробили, а сапи використали для самознищення, — підхопив Фесгольд. — Випробування горнилом Природи, що знищило один вид і породило інший. Ми дали їм зброю, і вони самознищилися. Після війни лишилися тільки попіл, гідроскло і радіоактивні хмари — на поверхні все сплавилося.

Ми вислали групи розвідників з наших підземних лабораторій і побачили тільки німу неродючу пустку. Справу було зроблено. Вони зникли, знищилися, і ми прийшли зайняти їхнє місце.

— Але ж не всі, їх досі багато на поверхні, — зауважив Гарл.

— Дехто справді вижив, — визнав Фесгольд. — Подекуди залишилися вцілілі. Поверхня поступово очищувалася від радіації, а вони почали гуртуватися, будувати маленькі поселення й оселі, поновлювати життя. Навіть розчищати частину землі — висаджувати й вирощувати рослини. Але зараз це лише залишки вимираючої раси, майже зниклої, як колись неандертальці.

— Тож лишилися тільки позбавлені домівок чоловіки та жінки.

— Подекуди трапляються окремі поселення — там, де сапам вдалося розчистити поверхню. Але вони опустилися до цілковитого дикунства, живуть як тварини, одягаються в шкури й полюють за допомогою каміння і списів. Вони тепер майже як звірі й не чинять організованого спротиву, коли ми влаштовуємо рейди на їхні поселення для наших фабрик.

— Тоді ми... — Гарл раптом замовк, почувши тихий дзвін. З тривожним передчуттям він клацнув перемикачем відеофону.

На екрані з’явилося батькове обличчя, жорстке й суворе.

— Гарле, ми готові.

— Так швидко? Але ж...

— Плани змінилися, ми вирушаємо раніше. Спускайся до мого офісу. — Зображення на екрані потьмяніло і згасло.

Гарл закляк.

— Мабуть, вони занервували, — з посмішкою зауважив Фесгольд. — Вони, вочевидь, бояться, що ти комусь розкажеш.

— Я вже давно зібрав речі, — відповів Гарл і підхопив зі столу бластер. — Як я виглядаю?

У сріблястому костюмі відділу комунікацій Гарл виглядав чудово, вражаюче. На ньому були важкі військові чоботи й рукавиці, в руці — бластер. Довкола пояса кріпився контрольний пасок щита.

— А це що? — запитав Фесгольд, коли Гарл одягнув чорні захисні окуляри.

— Це? О, це від сонця.

— Звісно... Сонце. Я забув.

Гарл відпрацьованим рухом припасував бластер.

— Без окулярів мене б осліпило сонце. Зі щитом, зброєю і цими окулярами, я буду там у цілковитій безпеці.

— Сподіваюся. — Дорогою до дверей Фесгольд, усе так само посміхаючись, поплескав його по спині. — Повертайся з купою сапів. Впорайся з усім як слід — і не забудь прихопити самицю!

Транспортник повільно виповзав зі сховища на підйомник, наче видовжена чорна сльоза. Його носові шлюзи розчахнулися, до них під’їхали пандуси. Миттю почалося завантаження припасів і обладнання, якими швидко заповнювалися нутрощі судна.

— Майже готові, — повідомив Тьорнер. Він дивився крізь спостережні ілюмінатори на завантажувальні трапи, його обличчя нервово посмикувалося. — Аби тільки нічого не сталося. Якщо Директорат дізнається...

— Та годі тобі хвилюватися! — наказав Ед Бойнтон. — Ти обрав невдалий час, щоб піддаватися таламічним імпульсам.

— Вибач, — Тьорнер стиснув губи й відсунувся від ілюмінаторів. Підйомник був готовий до старту.

— Час вирушати, — поквапив Бойнтон. — Люди відділу на всіх рівнях?

— Поруч з майданчиком не буде нікого, крім наших, — підтвердив Тьорнер.

— Де решта команди?

— На рівні один. Я відправив їх туди ще вдень.

— Чудово. — Бойнтон подав сигнал, і платформа з кораблем поволі рушила, піднімаючи їх на наступний рівень.

Гарл вдивлявся у спостережні ілюмінатори, споглядаючи, як рівень п’ять залишається внизу, а замість нього виринає рівень чотири — велетенський комерційний центр їхньої підземної системи.

— Тепер уже скоро, — сказав Бойнтон, коли четвертий рівень залишався позаду. — Йдемо за планом.

— Де саме ми виходимо? — запитав Гарл.

— На пізніх стадіях війни наші численні підземні споруди поєднали тунелями. Те, що ми маємо тепер, робилося на основі тієї мережі. Зараз ми прямуємо до одного зі старих входів, розташованого в гірському хребті Альп.

— Альпи, — пробурмотів Гарл.

— Так, у Європі. У нас є карта поверхні з розташуванням поселень сапів у цьому регіоні. Ціла низка розташована на півночі та північному сході того, що раніше звалося Данією і Німеччиною. Тут ми ще не влаштовували облав. Сапи спромоглися розчистити шлак на кількох тисячах акрів у цьому регіоні і, схоже, з часом повернуть собі більшість Європи.

— Але що вони збираються робити, тату? — запитав Гарл.

Ед Бойнтон знизав плечима.

— Не знаю. Не схоже, щоб у них була якась визначена мета. Насправді немає жодних ознак, що вони виходять із дикунського стану, всі їхні традиції були втрачені — книжки й записи, винаходи й технології. Мені здається... — він раптом замовк. — А ось і рівень три. Ми майже прибули.

Велетенський корабель-носій з гуркотом повільно пропливав над поверхнею планети. Гарл зачудовано роздивлявся краєвид.

Уся поверхня землі була вкрита шлаковою корою — нескінченним шаром почорнілої гірської породи. Він був суцільним, і тільки подекуди проривався вкритими попелом горбами, що випиналися вгору, біля вершин яких росли поодинокі кущі. Небом неслися велетенські хмари попелу, затуляючи сонце, але ніщо живе не ворушилося. Поверхня землі була мертвою і спустошеною, без жодних слідів життя.

— Тут все так виглядає? — запитав Гарл.

Бойнтон похитав головою.

— Не все. Сапи розчистили частину території. — Він узяв синову руку й вказав: — Поглянь туди, вони там чимало прибрали.

— А як вони розчищають шлак? — поцікавився Гарл.

— Це важко, — відповів батько. — Від водневих бомб усе сплавилося, як вулканічна порода, перетворившись на гідроскло. Вони відколюють його шматками, рік у рік. Руками, уламками скель, зробленими з того ж гідроскла сокирами.

— Чому ж тоді вони не придумають кращих інструментів?

Ед Бойнтон криво посміхнувся.

— Ти сам знаєш відповідь. Це ми розробляли для них більшість інструментів — знаряддя, зброю, винаходи — впродовж сотень років.

— Майже на місці, — попередив Тьорнер. — Приземляємося.

Корабель сів на шлак і завмер. Якусь мить під ними двигтіла почорніла порода, а тоді запала тиша.

— Ми сіли, — оголосив Тьорнер.

Бойнтон звірився з картою, пропустивши її крізь сканер.

— Почнемо з відправки десяти яєць. Якщо тут не дуже пощастить, вирушимо далі на північ, але має пощастити. На цій території досі не влаштовували рейдів.

— Як розподілимо яйця? — запитав Тьорнер.

— Розосередимо рівномірно, кожному окрема ділянка. Наше піде праворуч. Коли швидко впораємося — одразу повернемося на корабель, як ні — залишимося тут до сутінків.

— Сутінків? — перепитав Гарл.

Бойнтон усміхнувся.

— Доки не стемніє. Доки ця частина планети не відвернеться від сонця.

— Давайте вже, — нетерпляче поквапив Тьорнер.

Носові шлюзи відчинилися. Перша група яєць рвонула на шлак, врізаючись гусеницями у слизьку поверхню. Одне за одним, вигулькнувши з чорного корпусу корабля, — крихітні сфери з реактивними соплами позаду й тупоносими контрольними баштами спереду, — яйця з ревом помчали по шлаку і зникли.

— Наша черга, — оголосив Бойнтон.

Гарл кивнув і міцніше стиснув бластер. Він натягнув захисні окуляри, те саме зробили й Тьорнер із Бойнтоном. Вони зайшли в яйце, Бойнтон всівся за панель керування.

За мить вони вже скотилися з корабля на гладку поверхню планети.

Гарл визирнув назовні, але не побачив нічого, крім шлаку. Шлаку і хмар попелу.

— Гнітюче видовище, — пробурмотів він. — І сонце навіть крізь окуляри випалює мені очі.

— То не дивись на нього, — порадив Бойнтон. — Дивись в інший бік.

— Не можу. Воно таке... Таке дивне.

Бойнтон зітхнув і пришвидшився. Щось виднілося на горизонті попереду, і він скерував яйце туди.

— Що це? — стривожено запитав Тьорнер.

— Дерева, — заспокоїв його Бойнтон. — Зарості дерев. Вони позначають межу, де закінчується шлак. За ними ще трохи тягнеться попіл, але потім переходить у засіяні сапами поля.

Бойнтон скерував яйце до краю поверхні зі шлаку, зупинився на межі, де починалися дерева, вимкнув двигун і замкнув ланки. Тримаючи зброю напоготові, Бойнтон, Гарл і Тьорнер обережно вибралися назовні.

Ніщо живе не ворушилося. Довкола була лише тиша й нескінченна, вкрита шлаком поверхня. Блідо-блакитним небом блукали хмари попелу, а подекуди й звичайні водяні хмари. Приємно пахло легке свіже повітря. Лагідно гріло сонце.

— Увімкніть щити, — нагадав Бойнтон. Сказавши це, він клацнув перемикачем на власному паску, й щит загудів, огортаючи чоловіка. Миттю силует Бойнтона затемнився, замерехтів і почав розпливатися. Він остаточно потьмянів і щез.

Тьорнер зробив те саме.

— Уперед, — долинув голос від миготливого овалу праворуч від Гарла. — Твоя черга.

Гарл і собі увімкнув щит. На мить його з голови до ніг огорнуло холодне полум’я, викупавши в іскрах, а тоді тіло юнака так само потьмяніло й розчинилося. Щити працювали бездоганно.

Гарл почув тихе тріскотіння, що сигналізувало про присутність двох інших чоловіків.

— Чую вас, — сказав Гарл. — Чую щити в навушниках.

— Не відходь далеко, — попередив Бойнтон. — Тримайся біля нас і прислухайся до сигналу. На поверхні небезпечно розділятися.

Гарл обережно рушив уперед, інші двоє були праворуч, за кілька ярдів. Вони перейшли сухе жовте поле, густо поросле якимись рослинами з довгими стеблами, що ламалися й хрускотіли під ногами. За Гарлом тягнувся слід з витоптаної рослинності. Такі ж сліди залишали по собі двоє інших.

Тепер хлопцеві був час залишити батька і Тьорнера. Попереду виднілися обриси поселення сапів, хати, зроблені з якогось рослинного волокна, з дерев’яними рамами. Гарл бачив невиразні силуети припнутих біля хат тварин. Поселення оточували дерева й інші рослини, і юнак уже міг розрізнити рухомі фігури людей, чути їхні голоси.

Людей — сапів. Його серце калатало. Коли пощастить, він зможе схопити й привести для Молодіжної ліги трьох чи чотирьох. Враз він став почуватися впевненим і безстрашним.

Звісно ж, це буде нескладно. Засаджені поля, припнуті тварини, похилені хатки.

Мірою наближення до поселення сморід підігрітого спекою пізнього полудня гною ставав майже нестерпним. До Гарла долинали крики й інші звуки активної людської діяльності. Земля була рівною і сухою, всюди росли трави й інша рослинність. Гарл залишив жовте поле й вийшов на вузьку стежку, подекуди вкриту сміттям і гноєм.

Одразу за нею починалося поселення.

Тріскотіння в навушниках поступово стихало, а тоді зникло зовсім. Гарл усміхнувся до себе. Він відійшов достатньо далеко від Тьорнера з Бойнтоном, щоб зв’язок урвався. Тепер вони гадки не мали, де він.

Гарл звернув ліворуч, обережно обходячи край поселення дугою. Він проминув одну хату, за нею ще кілька. Довкола росло багато зелених дерев й іншої рослинності, а просто попереду виблискував вузький струмок з крутими, вкритими мохом берегами.

У струмку купалася з дюжина людей, діти застрибували у воду й видиралися назад на берег.

Гарл зупинився, зачудувано за ними спостерігаючи. Їхня шкіра була темною, майже смоляною. Вона була блискучою, мідною до чорноти — насичено бронзовою, неначе змішаною з брудом. А може, це й справді бруд?

Він раптом усвідомив, що до чорноти їх спекло постійне перебування під сонцем. Водневі вибухи зробили атмосферу тоншою, випаливши більшу частину шару водяних хмар, і вже двісті років сапи живуть під безжальним сонцем — на відміну від представників його власної раси. У підземеллі не було ультрафіолетового випромінювання, яке обпалювало б шкіру чи підвищувало рівень її пігментації. Гарл, так само як інші техни, втратив свій колір шкіри. У підземному світі в ньому не було потреби.

Але ті, хто зараз тут купався, були неймовірно чорними, густого червонувато-чорного кольору. Одягу на них не було взагалі. Вони жваво стрибали й бігали довкола, пірнали у воду й вилежувалися на березі.

Гарл ще трохи поспостерігав за ними. Діти й три-чотири кістляві літні жінки. Чи згодяться вони? Він похитав головою й обережно обійшов струмок.

Юнак попростував далі між хатами, йдучи повільно й сторожко, пильно роззираючись довкола й тримаючи напоготові бластер.

Легкий вітерець обвівав його й шелестів у деревах праворуч. Звуки, що долинали від струмка, де купалися діти, змішувалися із запахом гною, вітром і шумом дерев.

Гарл обережно просувався далі. Він був невидимим, але пам’ятав, що будь-якої миті його можуть викрити й вистежити за слідами чи звуками, які він видає. Або ж хтось може випадково на нього наштовхнутися.

Він крадькома прошмигнув повз хату і вийшов на відкритий майданчик — рівну поверхню втоптаної землі. У затінку хати лежав пес. Він спав, і по його худих боках повзали мухи.

На ґанку примітивного помешкання сиділа стара, розчісуючи кістяним гребінцем своє довге сиве волосся.

Гарл обережно прокрався повз неї. У центрі відкритого майданчика стояла група юнаків. Вони жестикулювали і перемовлялися. Кілька з них чистили свою зброю — неймовірно примітивні довгі списи й ножі. На землі лежала впольована тварина, величезний звір з довгими блискучими іклами й товстою шкурою. З його пащі повільно стікала кров — густа, темна. Один з юнаків раптом розвернувся й копнув тварину.

Гарл підійшов до них і зупинився. На юнаках був полотняний одяг: довгі штани й сорочки. Взуття — сандалі з грубо сплетеного рослинного волокна — залишало ноги відкритими згори. Усі були чисто поголеними, їхня сяюча шкіра була майже ебеново-чорною. З-під закочених рукавів випиналися лискучі м’язи, по яких під пекучим сонцем стікав піт.

Гарл не розумів, про що вони говорили, але був певен, що це одна з архаїчних традиційних мов.

Він рушив далі. На протилежному боці відкритого майданчика, схрестивши ноги, сиділи колом літні чоловіки і на примітивних верстатах ткали грубе полотно. Гарл мовчки зупинився поспостерігати за ними. Ткачі гучно перемовлялися між собою, згорбившись кожен над своєю рамою й не підводячи очей від роботи.

За рядом хат молодші чоловіки й жінки орали поле, тягнучи плуг мотузками, міцно прикріпленими до поперека і плечей.

Зачудований, Гарл рушив далі. Тут у кожного було своє заняття — крім пса, що спав під хатою. Юнаки з їхніми списами, стара, що розчісувала волосся на ґанку, ткачі.

В одному із закутків дебела жінка вчила дитину якійсь подобі гри в додавання-віднімання, використовуючи замість цифр маленькі палички. Двоє чоловіків дуже ретельно білували хутряну тваринку.

Гарл пройшов повз стіну з акуратно вивішених на просушування шкур. Слабкий сморід подразнював його ніздрі, і він мало не чхнув. Далі був гурт дітей, які товкли зерно у видовбаному камені, розмелюючи на борошно. Ніхто навіть не глянув у бік Гарла.

Кілька тварин стояли припнуті гуртом. Ще кілька — здоровенні звірі з великими вим’ями — лежали в тіні. Вони мовчки на нього дивилися.

Гарл дійшов до краю поселення й зупинився. Далі простягалися незасіяні поля. Десь може за милю за полями росли дерева й кущі, а за ними виднілися нескінченні милі шлаку.

Він розвернувся й попрямував назад. У затінку на узбіччі якийсь молодик розрізав блок гідрошлаку, обережно відколюючи від нього шматки грубими інструментами. Вочевидь, майстрував зброю. Гарл спостерігав за ним, дивився, як знову і знову падали невпинні важкі удари. Шлак був міцним, робота — повільною й виснажливою.

Гарл рушив далі. Якісь жінки гуртом лагодили поламані стріли й про щось розмовляли. Юнак раптом усвідомив, що дуже хотів би розуміти, про що вони говорять. Тут у кожного було заняття, усі наполегливо працювали. Темні блискучі руки піднімалися й опускалися, гомін голосів долинав то гучніше, то тихіше.

Робота. Веселощі. Зненацька почувся дитячий сміх, і кілька людей обернулися на той звук. Гарл нахилився, щоб зблизька уважно роздивитися голову одного з чоловіків.

У нього було рішуче обличчя, стягнуте вузлом коротке волосся, рівні білі зуби. На руках — мідні браслети майже одного кольору з його насичено-бронзовою шкірою. Голі груди були вкриті татуюванням, зробленим яскравим пігментом.

Гарл рушив назад тим самим шляхом, яким прийшов. Він дійшов до ґанку, де сиділа стара, й зупинився її роздивитися. Вона вже не розчісувалася, а поралася з волоссям дитини, вміло заплітаючи його у вишукану зачіску. Гарл дивився на це, зачудований. Зачіска була вигадливою, складною, і робота над нею вимагала чимало часу. Вицвілі очі жінки були зосереджені на волоссі дитини, на кропіткій роботі. Висохлі руки старої неначе літали.

Гарл попрямував далі, до струмка. Він знову пройшов повз дітей, які вже більше не купалися, а вибралися на берег і сохли на сонці. То ось які ці сапи. Раса, що вимирає, — вимираюча раса, якої скоро не стане. Пережиток минулого.

Але вони не виглядали вимираючою расою. Вони тяжко працювали, невтомно кололи гідрошлак, лагодили стріли, полювали, орали, мололи зерно, ткали, розчісувалися.

Враз юнак зупинився, впер у плече бластер і закляк. За деревами біля струмка перед ним щось рухалося. Тоді він почув два голоси — чоловічий і жіночий, — жваву гучну розмову.

Гарл обережно рушив туди. Він пройшов повз розквітлий кущ і вгледівся у затінок між деревами.

Край води у темній тіні дерева сиділи чоловік і жінка. Чоловік ліпив миски, зачерпуючи з води мокру глину. Його пальці рухалися вправно і швидко. Він обертав миски на спеціальній дошці, яку тримав між колінами.

Коли чоловік завершував свою частину роботи, жінка забирала посудину й спритно розмальовувала її енергійними мазками грубого пензля, що поблискував червоним пігментом.

Жінка була вродливою. Гарл роздивлявся її з приголомшеним захопленням. Вона сиділа спершись на дерево, майже нерухомо, надійно притримуючи миску, яку розмальовувала. Чорне волосся спадало їй на стан, закриваючи плечі й спину. Гарні риси обличчя — кожна лінія була чітка й виразна, темні очі — величезні. Вона уважно оглядала кожну миску й щось примовляла. Гарл задивився на її акуратні, витончені руки.

Він обережно підкрався ближче. Жінка нічого не почула й не підвела погляду. Усе більше зачудовуючись, Гарл зауважив, що її мідне тіло було мініатюрним і прекрасної будови, а кінцівки — гнучкими й гладенькими. Вона його не помічала.

Раптом заговорив чоловік. Жінка підвела погляд, кладучи миску додолу, й хвилину перепочивала, витираючи пензля листочком. На ній була груба спідниця до колін, припасована на талії плетеною мотузкою з льону, й жодного іншого одягу.

Ступні й плечі були голими, груди часто здіймалися й опускалися у світлі пообіднього сонця.

Чоловік знову щось промовив, жінка одразу взяла іншу миску й заходилася малювати. Обоє працювали швидко, мовчки зосередившись на роботі.

Гарл оглянув миски. Вони виходили майже однаковими. Чоловік ліпив їх швидко, починаючи з глиняного кільця, яке, мов змія, скручувалося колами вище й вище. Потім він хлюпав на глину водою і розгладжував поверхню, доки та не ставала твердою і однорідною. Доробивши свою частину, він виставляв їх рядком сушитися на сонці.

Жінка вибирала миски, що вже просохли, і розмальовувала їх.

Гарл далі спостерігав за нею. Він вивчав її довго — мідне тіло, зосереджений вираз обличчя, ледь помітні рухи губ і підборіддя. Її пальці були тонкими й чудово доглянутими. Нігті — довгими й гострими на кінчиках. Жінка турботливо притримувала миски, обертаючи їх з майстерною обережністю, наносячи візерунок швидкими мазками.

Він дуже пильно стежив за нею. Вона відтворювала той самий візерунок на кожній мисці, знову і знову. Птах, а тоді дерево. Лінія, що, вочевидь, позначала землю. Просто над ними — хмара.

Що саме означав цей повторюваний мотив? Гарл схилився нижче, щоб роздивитися уважніше. Чи й справді візерунок всюди той самий? Він спостерігав за вправними рухами її рук, як вона брала миску за мискою, відтворюючи малюнок знову й знову. Задум був той самий, але вона щоразу втілювала його трохи інакше. Жодні дві миски не були цілком однаковими.

Гарл був водночас і здивованим, і зачудованим. Це був той самий візерунок, але з невеличкими відмінностями. Могли різнитися колір птаха, довжина його дзьоба, рідше змінювалися розташування дерева чи хмари. На одній мисці вона намалювала дві невеликі хмари, що зависли над землею, на інших іноді додавала траву чи обриси схилів.

Зненацька чоловік звівся на ноги, витираючи руки об одяг. Він сказав щось до дівчини й поквапився геть, продираючись крізь кущі, і зник з очей.

Гарл схвильовано роззирнувся. Дівчина продовжувала швидко й спокійно працювати. Чоловік пішов, і вона залишилася тихо малювати на самоті. Юнак закляк, охоплений суперечливими й майже незборимими почуттями. Він хотів заговорити до дівчини, розпитати її про малюнки, візерунок, дізнатися, чому вона щоразу його змінює.

Він хотів сісти й поговорити з нею, поставити свої запитання й почути, що вона йому відповість. Це було дивно. Він не розумів себе. Його погляд туманився й тьмянів, піт стікав із шиї і зсутулених плечей. Дівчина продовжувала малювати, не підводячи погляду й не підозрюючи, що він стояв просто перед нею. Рука Гарла опустилася до паска і нерішуче зупинилася. Він глибоко вдихнув. Чи насмілиться він? Чи варто? Мабуть, ось-ось повернеться чоловік.

Гарл клацнув перемикачем на паску, щит довкола нього зашипів і заіскрився.

Дівчина розгублено підвела погляд. Її очі враз розширилися від жаху, і вона закричала.

Стискаючи бластер, Гарл, швидко відступив, збентежений власним вчинком.

Дівчина незграбно скочила на ноги, перекинувши миски й фарби. Вона дивилася на нього досі широко розплющеними очима, роззявивши рота, а потім повільно позадкувала до кущів. Там вона раптом розвернулася й кинулася навтьоки, проламуючись крізь хащі з криками й вереском.

Гарл перелякано випростався й хутко увімкнув щит. Село почало гудіти. Він чув панічні збуджені голоси, метушню людей, що продиралися крізь кущі. Ціле село, що вибухнуло ураганом схвильованої біганини.

Гарл поквапився вздовж струмка геть, повз кущі на відкриту місцевість.

Раптом він зупинився, його серце шалено калатало. До струмка поспішав натовп сапів: чоловіки зі списами, старі жінки, галасливі діти. Біля кущів вони зупинилися, вдивляючись і вслухаючись, на їхніх обличчях застиг дивний, напружений вираз, а тоді почали продиратися крізь зарості, несамовито ламаючи гілки, — вони шукали його.

Раптом клацнули навушники.

— Гарле! — почувся чіткий і виразний голос Еда Бойнтона. — Гарле, хлопче!

Від несподіванки Гарла пересмикнуло.

— Тату, я тут! — миттю озвався він вдячно й розпачливо.

Бойнтон різко схопив його за руку, і хлопець ледве не втратив рівноваги.

— Ти що собі надумав? Де ти подівся? Чим ти займався?

— Ти знайшов його? — увірвався в ефір голос Тьорнера. — Бігом — ви, обидва! Нам треба забиратися звідси геть, ну ж бо! Вони всюди розсипають якусь білу пудру.

Сапи метушилися довкола, підкидаючи в повітря густі хмари порошку. Він розлітався, осідаючи на всьому довкола, й був схожий на пульверизовану крейду. Інші сапи розбризкували з великих глечиків олію, щось пронизливо й схвильовано вигукуючи.

— Нам і справді слід забиратися звідси, — понуро погодився Бойнтон. — Краще їх не чіпати, коли вони такі збуджені.

Гарл завагався.

— Але ж...

— Ходімо! — поквапив його батько, смикнувши за руку. — Давай! Не можна гаяти часу.

Гарл озирнувся. Дівчини ніде не було, всюди бігали сапи, розсипаючи крейду й розбризкуючи олію. Озброєні списами із залізними вістрями, вони зловісно наближалися, перевіряючи траву й кущі, — прочісували місцевість.

Гарл дозволив батькові себе вивести. Його розум кипів. Дівчина зникла, і він був певен, що більше ніколи її не побачить. Коли він зробився видимим, вона закричала і втекла.

Чому?! В цьому не було жодного сенсу. Чому вона так його злякалася й відсахнулася від нього? Хіба він щось накоїв?

І, зрештою, чому б його мало непокоїти, чи він колись побачить її знову? Хіба вона справді важлива? Він не розумів. Він не розумів самого себе. Не було жодного раціонального пояснення тому, що сталося. Це було цілковито незбагненно.

Гарл ішов услід за батьком і Тьорнером назад до яйця, досі збентежений і пригнічений, досі намагаючись зрозуміти, усвідомити значення того, що сталося між ним і тією дівчиною. У цьому не було жодного сенсу. Спочатку збожеволів він, а тоді збожеволіла вона. У цьому мав бути якийсь сенс — але якби ж то він міг його осягнути.

Перед яйцем Бойнтон спинився і озирнувся.

— Нам пощастило, що вдалося вибратися, — сказав він Гарлові, хитаючи головою. — Коли вони збуджені, то стають як звірі. Вони тварини, Гарле, ось хто вони. Дикі тварини.

— Уперед, — сказав нетерпляче Тьорнер. — Забираймося звідси, доки ще можемо ходити.

Джулі досі трусило навіть після того, як одна зі старших жінок обережно викупала, очистила її в струмку і намастила олією.

Дівчина сиділа, обхопивши коліна руками, тремтячи й сіпаючись без упину. Її брат Кен стояв поруч з похмурим обличчям, тримаючи руку на її голому мідному плечі.

— Що це було? — не вгавала Джулі, її трусило. — Що це було? Воно було... Жахливим! Мене від нього вернуло, нудило від самого вигляду.

— На що воно було подібне? — запитав Кен.

— На... На людину. Але це не могла бути людина. Воно було всуціль вкрите металом, з голови до ніг, і мало здоровезні долоні й ступні, обличчя було білим, як тісто, — як борошно. І хворобливим, відразливо хворобливим. Білим і металічним, хворобливим, наче якийсь викопаний із землі корінь.

Кен розвернувся до старого чоловіка, що сидів позаду й уважно їх слухав.

— Що це було? — запитав він. — Що це було, містере Стеббінз? Ви на такому знаєтеся. Що вона бачила?

Містер Стеббінз повільно звівся на ноги.

— То кажеш, у нього була біла шкіра? Тістяна, як борошно?

І великі долоні та ступні?

Джулі кивнула.

— І... І ще дещо.

— Що?

— Воно було сліпим. У нього було щось замість очей. Дві чорні плями. Темрява. — Вона здригнулася й знову подивилася на струмок.

Раптом містер Стеббінз нервово стиснув щелепи і кивнув.

— Я знаю, — сказав він. — Я знаю, що то було.

— Що?

— Це неможливо, але твої слова... — містер Стеббінз, спохмурнівши, бурмотів до себе і дивився кудись вдалечінь, його брови насупилися. — Вони живуть під землею, — сказав він нарешті. — Під поверхнею. Вони з’явилися з гір. Вони живуть у землі, у велетенських тунелях і залах, які видовбали для себе, і вони не люди. Вони виглядають як люди, але це не люди. Вони живуть під землею і викопують з неї метал, викопують і запасають. Вони майже не піднімаються на поверхню і не можуть дивитися на сонце.

— Як їх називають? — запитала Джулі.

Містер Стеббінз напружив пам’ять, перебираючи давні спогади. Старі книжки й легенди, які він чув. Створіння, що живуть під землею. Подібні на людей, але не люди. Створіння, що копають тунелі й добувають метали. Сліпі створіння з тістяно-білою шкірою і здоровезними долонями та ступнями.

— Ґобліни, — відповів містер Стеббінз. — Ти бачила ґобліна. Джулі кивнула, дивлячись широко розплющеними очима в землю й обхопивши руками коліна.

— Так, — сказала вона. — Дуже схоже на те. Воно мене налякало, я була така перелякана, що розвернулася й побігла. Воно здавалося таким жахливим. — Вона поглянула на брата й кволо всміхнулася. — Але мені вже краще.

Кен потер свої великі темні руки, з полегшенням киваючи.

— Чудово, — сказав він, — тож ми можемо далі працювати. У нас попереду ще дуже багато роботи.